Зінина кімната на замку. Я прокрався в закапелок за кухнею і згорнувся на килимку біля кухарчиного ліжка. Звичайно, я її не люблю, звичайно, вона хропе так, що слоїки деренчать на полиці, звичайно, вона висунула з-під ковдри свою товсту ногу і ворушить уві сні пальцями… Та що ж робити?
Шибки побіліли, а я все лежав і думав: що означає мій сон? У кухарки є пошарпана книга – «сонник». Вона часто перегортає її пухкими пальцями і все вичитує по складах про якогось жениха. Подумаєш, хто на такій пательні жениться?…
Але що мені «сонник»? Собачих снів у ньому все одно нема… А може, сон був мені в руку? Тобто в лапу.
* * *Вода замерзає взимку, а я щоранку. Наймерзенніший людський винахід – ошийники, обтягнуті собачою шкірою. Нащо наш сусіда оре землю і сіє хліб, коли поряд з його садибою є булочна? Коли цуценя зробить зовсім-зовсім маленьку калюжку на підлозі – його тицяють у неї носом; а коли те ж саме зробить Зінин молодший братик, пелюшку вішають на шворочку, а його цілують у п'ятку… Тицяти – так усіх! Бився з їжаком, але він нечесний: сховав голову і з усіх боків у нього колючий зад. Р-р-р! Що ж це за бійка?… їв ковбасу і проковтнув ненароком ковбасну мотузочку. Невже у мене буде апендицит?!
Зіна пахне мигдалевим молоком, мама її – теплою булкою, тато – старим портфелем, а кухарка… три крапки…
Більше думок немає. Гик! Чому ніхто не здогадається дати мені шматочок цукру?
Фокс Міккі,
котрому по-справжньому варто бути б професором
Осінній розгардіяшОсінь. Хлюпоче дощик. Як йому не набридне цілий день хлюпотіти? Жовте листя все падає, і скоро дерева будуть зовсім лисі. А потім підуть тумани – великий собака забереться в будку і хропітиме з ранку до вечора. Я іноді ходжу до нього в гості. Але він дурний і неосвічений: коли я з ним граюсь і обережно ловлю його за хвоста, він б'є мене лапою по голові й хапає зубами впоперек живота. Селюк!
Тумани – тумани – тумани. Багно – багно – багно. І раптом потягне теплом. Налетять з усіх боків божевільні птахи. Небо стане, як вимита Зінина блакитна спідниця, і на чорних патичках з'являться зелені клубочки. Потім вони луснуть, розгорнуться, зацвітуть… Ой, гарно! Це називається – весна.
Дерева, ось навіть старі, молодіють щовесни. А люди й дорослі собаки – ніколи. Чому? Ось Зінин дядько геть лисий, уся шерсть із голови облізла, достоту – більярдна куля. А раптом би в нього весною на черепі зелена травичка виросла? І квіточки?
Або щоб у кожного собаки в квітні на кінчику хвоста бутон розпускався?…
Усе б я на світі переінакшив. Але що ж може маленький фокс?
А в будинку – розгардіяш. Знімають килими, пересипають якимсь на-фта-лі-ном. Ух, як від нього чхаєш! Я вже до кімнат і не ходжу. Лежу на веранді та лапою тру носа. Адже я завжди ходжу босоніж, до лап і чіпляється. Лихо, та й годі!
* * *Зіна збирає свої книжки і нявкає. Братик її лежить у своєму візочку перед клумбою і скавчить, як цуценя. І лише я, фокс Міккі, кашляю, як людина, скромно і ввічливо: у мене бронхіт. Нехай, нехай збирається. Нізащо я до Парижа не поїду. Сховаюся у корови в соломі – не розшукають. Ну що там у Парижі, подумайте? Був одного разу, возили до собачого лікаря. Вулиць – мільйон, а мільйон – це більше, ніж десять. Куди не подивишся – ноги, ноги і ноги. Автомобілі, як п'яні носороги, летять, хриплять – і всі на мене!.. Я вже Зіниної спідниці із зубів не випускав. Ланцюжок тягне, намордник тисне. Як вони можуть жити в такому карусельному місті!..
Нізащо! Щоб я сидів коло вікна і дивився на вивіску з дамською ногою? Щоб мене консьєржка називала «поросятком»? Щоб мене ганяли з крісел і з дивана?! Щоб мені докоряли, що я розводжу в будинку бліх?! Я ж їх не фабрикую – вони самі плодяться…
О, які там мерзенні собаки! Бульдоги з розчепіреними лапами, вивернутою мордою і закушеними язиками; смугасті доги, схожі на м'ясників; мопси, схожі на жаб, зашитих у собачу шкуру; болоночки – волохаті комахи з відвислими вухами і мокрими очима… Фу! Гав-гав! Фу! Чому це собаки такі різні, а коти всі на один фасон? І знаєте – це, між іншим, Зіна сказала, – вони всі схожі один на одного: господарі на своїх собак і собаки на своїх господарів. А Міккі і Зіна? Що ж, і ми схожі, тільки бантики у нас різні: у неї зелений, а в мене жовтий.
Ох, як з дверей дме! Пальто на дивані, а вкритися не вмію. Ні, що не кажи – руки іноді річ корисна.
Вантажівка забрала речі. У їдальні – папери і сміття. Навіщо люди переїздять з місця на місце? Справи, уроки, квартира… «Собаче життя!» – каже Зінин тато. Е ні, собаче краще, це дозвольте мені знати.
Мене залишають. Подружуся з дворовим собакою, нічого не вдієш. Зіна каже, щоб я не плакав, обіцяє раз на тиждень приїжджати, якщо я буду добре поводитись. Буду! Дуже я її люблю: я її сьогодні лизнув в око, а вона мене в ніс. Чудова дівчинка!
Садівникові наказали мене годувати. Хай спробує не годувати – я у нього всі пляшки перетовчу! Та й м'ясник мене любить: щоразу, коли приїжджає, щось дасть. Котенята виросли, швидко це у них робиться… Зовсім мене забули і гасають у парку як оглашенні (що це таке «оглашенні»?). Доведеться і з ними подружитися…
Але найприкріше – кінчається мій останній олівцевий огризок. А з письмового столу все прибрали. Ех, чому я не здогадався взяти про запас! Прощавай, мій щоденник… Я вже Зіну так благав, так благав – за плаття смикав, перед письмовим столом служив, але вона не розуміє і все мені шоколадки в рота суне. От лихо! Без рук важко, а без язика – як без лап!..
Мій золотий-срібний-діамантовий зошит. Суну тебе під шафу, лежи там до майбутньої весни… Ай-яй! Гав! Зіна помітила, що я пишу… Йде до мене! Відбир-р-р…
Я одинУ будинку нікого немає. У всі щілини дме собачий вітер (чому собачий?). Взагалі, вітер дурень: дме в голому парку, а там і зірвати нічого. На дворі ще так-сяк з ним справляюся: стану спиною до вітру, голову вниз, ноги розставлю – і «наплювати», як каже садівник. А в кімнаті нікуди від цього бандита не сховаєшся. Вривається з-під дверей, крізь віконні шпарини, крізь камінну дірку, і так пищить, і так скиглить, і так підвиває, наче його мама була собакою. Ні морди, ні глотки, ні живота, ні заду в нього немає. Чим він дме – втямити не можу.
Забираюся під диванну подушку, заплющую очі і намагаюсь не слухати.
Віддав би повну чашку з вівсянкою (страшенна гидота!), якби мені хтось пояснив, навіщо осінь, навіщо зима? У алеї таке непрохідне багно, яке я бачив тільки під носорогом у зоологічному саду. Мокро. Голі гілки ляскають одна об одну і чхають. Ворона, облізле чуперадло, дражниться: кра! – чому тебе не взяли до міста?
Тому що сам не захотів! А зараз шкода, але тримаюся по-молодецькому. Вчора тільки поплакав біля каміна, дуже вже гидко в темряві і вогкості. Свічку знайшов, а запалити не вмію. У-у-у!
* * *Шкребуться миші. Хоча фоксам це не годиться, але я дуже люблю мишей. Чим вони завинили, що вони такі маленькі і завжди хочуть їсти?
Вчора одне мишеня вилізло й почало качати по підлозі торішній горіх. Адже я теж люблю качати все кругле. Дуже хотів погратися з ним, але стримався: лежи, дурню, спокійно! Ти ж великий, як слон, – налякаєш малого, і він більше не прийде. Хіба я не розумний?
Сьогодні друге так осміліло, що вилізло на диван і понюхало мою лапу. Я прикусив язик і здригнувся. Гав! Як я його люблю!
От тільки як їх відрізняти одне від одного?…
Якщо кішка посміє їх зачепити, я її зажену на найвищу ялинку і цілий день стерегтиму… Гав! Погань! Ненавиджу!..
Чому ялинки всю зиму зелені? Думаю, тому, що у них голочки. Вітрові листя обірвати легко, а голочки – спробуй! Вони тоненькі – вітер крізь них і проходить, мов крізь решето…
* * *До садівника не ходжу. Він сердиться: чому в мене лапи завжди брудні? У сабо мені ходити, чи що?
Ox, ox… Одна тільки радість – розшукав у шафі забуту сигарну коробку з олівцями, поцупив у буфетній прибутково-видаткову книжку, і ось знову веду свого щоденника.
Якби я був людиною, неодмінно видавав би журнал для собак!
Як я схуд, якби ви знали. Зінина тітка була б дуже задоволена, якби була тепер схожа на мене. Адже вона все схуднути хоче. А сама цілий день все запихається та затягується.
Клятий садівник і консьєрж змовилися – з'їдають усі харчі самі, а мені готують тільки цю страхітливу вівсянку. Дворовому псові дають великі кістки і суп з черствим хлібом. Він зі мною ділиться, але де ж мені розгризти таку кістку, коли вона твердіша за праску? А суп… Таким супом у бістро тарілки миють!
Навіть молока шкодують, жаднюги! Адже молоко дає корова, а не вони. Я б її й сам подоїв: ми з нею дружні, і вона мені завжди в очі дихає, коли я прибігаю в сарай. Але як я її доїтиму моїми нещасними лапами?…
Придумав штуку. Соромно дуже, але що ж робити – їсти треба. Коли дощ стихне, бігаю іноді в сусіднє містечко до знайомого бістровника. У нього вечорами під грамофон танці. Танцюють фокстрот. Мабуть, собачий танець.
Я на задні лапки стану, живіт підтягну, кручуся і головою киваю.
Всі пари і танцювати кинуть… Кружком зберуться і регочуть так, що грамофона не чутно.
І таку вже порцію м'яса мені замовлять, що я ледве додому добираюся. Та ще телячу кісточку в зубах принесу на сніданок.
Ось як ради голоду принижуватися доводиться!
Шкода тільки, що немає іншого маленького собачки. Ми б з ним танцювали удвох і завжди були ситі.
* * *Треба записати всі свої прикрощі, а то потім забуду.
Півень ні з сього ні з того дзьобнув мене в ніс. Я тільки підійшов привітатися… Навіщо ж битися, нахабо горластий?! Плакав, плакав, сунув ніс у коритце з дощовою водою і до вечора не міг заспокоїтись…
Зіна мене забула!
У мою чашку з вівсянкою забрався чорний тарган, задихнувся і потонув. Яка мерзота! Птахи, крім півнів, туди-сюди; коти – гидота, але все-таки звірі. Але кому потрібні чорні таргани?!
На шосе трохи не втрапив під автомобіль. Чому він не гудів на повороті?! Чому обляпав мене грязюкою?! Хто мене відмиє? Ненавиджу автомобілі! І не ро-зу-мі-ю…
Зіна мене забула!
Злякав на городі дикого кролика і налетів на колючий дріт. Уй-ю-юй, як боляче! Зіна говорила, що, коли поріжешся іржавим залізом, треба зараз же змаститися йодом. Де я візьму йод? І йод же щипає – я знаю…
Миші проїли в моєму щоденнику дірку. Ніколи більше не любитиму мишей!
Зіна мене забула…
Сьогодні знайшов у більярдній шматочок старого шоколаду і з'їв. Це, правда, не прикрість, а радість. Але радощів так мало, що не можу ж я для них окрему сторінку відводити.
Самотній, нещасний,
холодний і голодний
фокс Міккі
Переїзд до ПарижаВи любите горища? Я – дуже. Люди складають на горищах найцікавіші речі, а по кімнатах розставляють нудні столи та дурні комоди.
«Коли серце моє розривається з нудьги», як каже Зінина тітка, я прибігаю з голого парку, витираю об диван лапи і біжу на горище.
Над склом у стелі пролітають горобці – вони як миші, тільки з крильцями. «Цвінь-цвірінь!» – «Добрий ранок, сільву пле!»
Потім вітаюся із старою Зіниною лялькою. У неї сухоти, і вона лежить у вкритій пилом дірявій ванні, задерши догори п'яти. Я її перевернув, щоб усе було пристойно… Поговорив з нею про Зіну. Так, звісно, дівчаче серце – кульбабка. Забула ляльку, забула Міккі. А потім у неї з'явиться дочка, і все почнеться спочатку… нова дочка, нова лялька, новий собачка. Апчхи! Як тут запорошено!
Обнюхав розбиту люстру, лизнув гумового собачку – у нього, бідолахи, в животі дірка… розірвав на шматки собачий батіжок…
«І нудно, і сумно, і нікому лапу потиснути!»…
Якби я був сильніший, я б одсунув стару ванну і влаштував собі на горищі кімнату. Під поранений диван підставив би папужу клітку – це моя спальня. На китайському більярді влаштував би собі письмовий стіл. Він похилий – дуже зручно писати!
Вбиральню облаштую на даху. Це і «гігієнічно» і приємно. Лазитиму, як матрос, по драбинці у слухове віконце.
А намордник свій закину в димар!! Апчхи!.. Чхнув – отже, так і буде.
Ой! На шосе екіпаж… Чий? Чий? Чий? І-і-і! Зіна приїхала…
* * *Третій тиждень живу в Парижі, – рю д'Ассомпсіон (Успенська вулиця), будинок 16. Третій поверх праворуч.
Ви б мене й не впізнали: лежу біля каміна на подушечці, як фарфорова кішка. Пахне від мене бузковим милом, збоку зелена краватка. На ошийнику – срібна візитна картка з адресою… Якби я вмів говорити, украв би франк і купив собі манжети.
Зіна в школі… На сусідньому балконі сидить погана-препогана собачка. У вухах клоччя, в очах клоччя, на губах клоччя. Взагалі, якась сльозлива муфта, ганчірка для сміття, собача сліпа кишка, писклива погань! І знаєте, як її звуть? Джио-ко-нда… Морда ти, морда тухла!
Коли нікого немає на балконі, я її дражню. Ух, як приємно! Стаю до неї задом і починаю смикати задньою ногою; п'ять хвилин смикаю.
Ох, яку вона істерику зчиняє! Як кіт під автомобілем…
– Яй-яй-яй-і! Уй-уй-у-й-о! Ай-ай-ай-е!..
Балабушкою прибігає її хазяйка, така ж коротенька, кудлатенька, пузатенька, живіт на ходу застібає, і, Боже мій, чого вона не наговорить:
– Дитиночко моя, пупупусичко! Хто тебе попопокривдив? Біднесенькі мої оченьки! Гарнесенькі мої лапочки! Золотий, дорогий хвостик!..
А я в кімнату зі свого балкона сховаюся, наче мене й на світі немає, по килиму качаюся і лапами себе по носу б'ю. Це я так сміюся.
Внизу, вгорі, праворуч і ліворуч грають на піаніно. Я б їм усім на лапи намордники начепив! Зіна в школі. І нащо дівчинці так багато вчитися? Однаково виросте, обстриже волосся і на кушетці цілими днями валятиметься. Я ж цю породу знаю.
Вчора із садиби приїжджав садівник. Привіз яблука та яйця. Кращі відібрав для кухарки (знаємо, знаємо!), а гірші – для Зіниних батьків. Зрозумійте людей: носять окуляри, носять пенсне, а нічого у себе під носом не бачать…
Прокрався в передпокій, став на стілець і поклав йому в кишеню пальта риб'ячих кишок… Нехай знає!
* * *Був із Зіною в сінема. Дуже схвильований. Як це, як це може бути, щоб люди, автомобілі, діти і поліцейські бігали по полотну?! І чому всі сірі, чорні та білі? Куди ж поділися фарби? І чому всі ворушать губами, а слів не чути?… Я бачив на горищі в коробочці засушених метеликів, але, по-перше, вони не рухалися, а по-друге, вони були різнобарвні.
Ось, Міккі, ти й дурень, а ще думав, що ти все розумієш!
Вистава була дуже дурна: він закохався в неї і поїхав автомобілем у банк. Вона теж закохалася в нього, але вийшла заміж за його друга. І поїхала автомобілем до моря з третім. Потім була пожежа і землетрус у ванній кімнаті. І хитавиця на пароплаві. І негр пробрався до них у каюту. А потім усі помирилися…
Ні, собаче кохання розумніше і вище!
Неодмінно треба винайти сінема для собак. Це ж безсовісно – все для людей: і газети, і перегони, і карти. І нічогісінько для собак.
Хай водять нас хоч раз на тиждень, а ми, склавши лапки, будемо культурно насолоджуватись.
«Чужа кістка»… «Похорон самотнього мопса»… «Пудель Боб надурив м'ясника» (для цуценят обох статей)… «Сни старого дога»… «Сенбернар рятує замерзлу дівчинку» (для літніх болонок)… «Поліцейський собака Фукс осоромлює Пінкертона» (для дітей і для собак).
Ox, скільки тем, Міккі!.. Ти писав би собачі сценарії і ні в кому не мав потребу…
Новий віршик:
Головний собачий фільм-директор