фокс Міккі
На пляжіОй, як змінилося моє життя! Зіна влетіла до кімнати, хляп і – зробила колесом реверанс, ручки – пташками, оченята – вниз, і бовкнула:
– Міккі! Мій обожнюваний принце… ми їдемо до моря.
Я миттю помчав униз, до консьєржчиної болонки. Вона народилася біля моря і дуже симпатично до мене ставиться.
– Кікі, муфточко… мене везуть до моря. Що воно таке?
– О! Це багато-багато води. Вдесятеро більше, ніж у люксембурзькому фонтані. І скрізь протяг. Моїй хазяйці було добре, вона могла затикати вуха ватою… Море то ричить, то шипить, то мовчить. Ніякого ладу! За столом дуже багато риби. Діти копирсаються в піску і наступають собакам на лапи. Але ти фокс: тобі кидатимуть у воду палиці, і ти їх діставатимеш…
– Чудово!
– А коли ти втомишся, завжди біля моря на пагорку є ліс. Розриватимеш кротові нірки і кататимешся по вересу.
– Це що за штука?
– Травичка така кучерявенька. Як борода. Бузковенькі квіточки, і пахне скипидарчиком.
– Ну, дякую! Дай лапку. Що тобі привезти з моря?
– Поцуп у якого-небудь дівчиська тепленький шалик. Мій уже зносився.
– Кікі, я чесний! Я не можу. Але сьогодні у нас гості, я поцуплю для тебе шоколадного зайця.
– Мерсі. Прощай, Міккочко…
Вона пішла в куток і витерла очі об портьєру. Здається, вона в мене закохана.
* * *«У десять разів більше за люксембурзький фонтан…» У цих болонок немає ніякого окоміру. У двадцять разів більше! Аж до неба вода і більше нічого. І солона, як оселедець… Чому солона? Адже дощик прісний і струмочок в лісі, який весь час підливає в море воду, теж прісний. Га?
Люди ходять голі, у смугастих і чорних попонках. У дірки знизу встромляють ноги. Ґудзики на плечі. Взагалі – по-дурному. Я, слава богу, купаюся без костюма. Ой, що ми із Зіною витворяємо у воді! Я гавкаю на прибій, а вона кидає в мене м'ячик… Але він великий і слизький, а рот у мене маленький. І ніяк його, чорта, не прокусиш! Гав!
Подружився з усіма дітьми. Є такі маленькі, що навіть не можуть сказати «Міккі» і кличуть мене: «Мі»! Сидять голісінькі на піску і пускають бульби. А один все намагається собі ногу в рот засунути. Навіщо?…
Я бігаю, витягую з води дитячі кораблики, стрибаю через їхні пісочні споруди, бігаю наввипередки з пуделем Джеком, і весь берег мене знає. Який чудовий фокс! Чий це фокс? Зінин? Славний фокс!..
* * *Чоловіки ходять у білих костюмчиках. Плавають добре, але дуже далеко запливають. Я стежу з купальних сходів і все хвилююся: а раптом потоне… Що я тоді повинен робити?
Дуже добре стрибають у воду з містка. Руки по швах, голову вперед – і бум! Перекинеться в повітрі рибкою, руки вниз – і просто в воду… Піна… Нікого немає… І випливе зовсім в іншому місці.
Я теж виліз на місток і дуже-дуже хотів стрибнути. Але так високо! І так глибоко! Затремтів і тихенько спустився вниз. Ось тобі й Міккі…
Жінки все переодягаються і переодягаються. Потім роздягаються, потім знову переодягаються. Купатися не дуже люблять. Спробує великим пальцем правої ноги воду, сяде, побризкає на себе водою і лежить на березі, як індичка у вітрині гастронома.
Звісно, є й такі, котрі плавають. Але вони більше схожі на хлопчиків. А взагалі, я нічого не розумію.
Фотографуватися вони теж люблять. Я сам бачив. Одні лежали на піску. Над ними стояли на колінах другі. А ще над ними треті стояли в човні. Називається: група… Внизу фотограф уткнув у пісок табличку з назвою нашого курорту. І ось нижня дама, яку табличка трохи затулила, пересунула її тихенько до іншої дами, щоб її затулити, а себе відкрити… А та пересунула назад. А перша – знову до неї. Ух, які у них були злючі очі!
Віршик:
Ага! Що я довідався!.. Море іноді божеволіє і відходить. Курорт йому набридає чи що, я не знаю. І на піску всякі черепашки і креветки і слимаки… Зіна каже, що це все морські глисти. А потім море знудиться і приходить назад. Називається «приплив – відплив».
Тутешнє море люди чомусь називають океаном.
Якось був погнався за морем, коли воно відходило, але Зіна прив'язала мене панчохою до лавки. Недопитлива дівчинка!
Вчора познайомився в сусідньому російському пансіоні з кухаркою Дариною Галактіонівною. Руки в неї товсті, як італійська ковбаса, але, загалом, вона гарненька. Називає мене «Мікіта» і все бурчить, що я з пляжу в кухню їй пісок на лапах наношу.
Пісок вимести можна! Велике діло…
* * *Їжа так собі. Хоча я не цікавлюся: діти мене годують шоколадом, котлетками і чим тільки хочете. Зіна все просить, аби я так багато не їв, а то в мене зробиться ожиріння серця і мене доведеться везти до Марієнбада. А що, якби був курорт для фоксів? Фоксенбад! Ось би там відкрити собачий кінематограф… Собачі перегони, собачу рулетку, собачий санаторій для подагричних бульдогів… Вмираю від злості! Чому, чому, чому для нас нічого не роблять?
Котів тут немає. Жодного кота. Ані півкота. Ані чвертькота… Невже вони всі пішли на котлетки? Брр! Ні, ні, я бігав на кухню, дивився: курятина, теляче м'ясо, баранина… А то б я з курорту світ за очі втік!
Зіна вчора мені влаштувала місячне затемнення. Місяць був такий круглий, величезний, блідий… Зовсім як живіт у нашого господаря пансіону. Я задумався, засумував і трі-шеч-ки підвив. Тільки дві-три нотки… А Зіна взяла й наділа мені на голову купальні штани.
– Ти, – каже, – не маєш права після десятої години вити!..
Але, по-перше, у мене немає годинника, і навіть кишені для нього немає… А по-друге… настрій від годинника не залежить.
Хотів послати Кікі листівку з привітом… Але консьєржка ревнива – не передасть.
Чудовий і славний
фокс Міккі
У зоологічному садуУ Зіниного тата завжди «справи». У людей так вже ведеться – за все треба платити. За віллу, за парасольку, за м'ясо, за булки, за ошийник… і навіть, кажуть, скоро на фоксів подвійний податок буде.
А щоб платити – потрібні гроші. Гроші бувають круглі, металеві, з дірочками – це «су». Круглі без дірочок – це франки. І потім різні паперові. Паперові чомусь дорожчі і починаються з п'яти франків. Гроші ці якось «падають», «піднімаються» – абсолютно дурна історія, але я не людина, і мене це не обходить.
Так от, щоб мати гроші, треба робити «справи». Зрозуміли? І Зінин тато поїхав на тиждень до Парижа, узяв із собою Зіну, а Зіна – мене. І поки її тато «бігав» у справах (він чомусь у справах завжди бігає, ніколи не ходить), Зіна взяла мене на ланцюжок, сіла в таксі (чому воно так гидко пахне?) і поїхала до Зоологічного саду.
Сад! Зовсім не сад, а просто в'язниця для нещасних тварин. Зачекайте хвилиночку: у мене на спині сидить блоха… зловлю і розповім усе по порядку.
****Коли я був зовсім куцим цуциком, Зіна мені про цей сад розповідала: «Який там носоріг! І яке під ним болото! А ти, Міккі, не хочеш умиватися… Сором!» І все неправда.
Носорога немає. Або здох з нудьги, або втік у місто і переховується в метро, поки його не роздавлять…
Але зате бачив верблюда. Він схожий на нашу консьєржку, тільки губа більша і з усіх боків шерсть. Мало йому горба на спині, так у нього навіть коліна горбаті! Харчується колючками і, здається, оцтом. Я б йому грамофонних голок дав! Він, негідник, коли Зіна дала йому булочку, фиркнув, булку зжер і плюнув їй на бант! Був би ти на волі, я б тобі показав…
Біла ведмедиця дуже гарненька. Сидить у ре-де-шосе[6] в кам'яній ванні й зітхає. Свині які! Хоч би її на лід посадили чи на морозиво, адже їй жарко!
Маленький хлопчик кинув їй бісквіт. Вона вилізла, обтрусилася, ввічливо приклала лапку до лоба і з'їла. Буде вона сита, аякже! І хлопчик другий бісквіт їй на дрібні шматочки покришив: боявся, мабуть, щоб вона не вдавилася. Горобці все й подзьобали. Ну за що – за що її тримають у в'язниці? У Зіни є старий плюшевий Ведмедик. Неодмінно завтра притягну і кину ведмедиці: хай буде їй замість сина…
* * *Мавп зовсім, зовсім не шкода! Вони страшенні морди, і я їх зовсім не чіпав. Підійшов і лише трішки відвернувся вбік: жах як погано вони пахнуть. Кислою гумкою, тухлою кількою і ще якимсь маринованим поросячим гноєм.
Одна подивилась на мене і говорить іншій: «Глянь, яка собача потвора…»
Я? Гав, ідіотка! Я… потвора?! А ти що тоді?…
Побіжу до Зіниної шафки, понюхаю валеріанову пробку. Як у мене калатає серце!..
Тигр – огидний. Велика кішка і більше нічого. Уявляю, якщо його пустити до молочарні. Цілу ванну вершків вип'є, не менше. А потім з'їсть молочницю і піде до Булонського лісу відпочивати.
Лев – гарненький… Один зовсім старичок. Під шкірою складки, лисий і навіть хвостом не дриґає. Зіна читала якось, що лев дуже любить, коли до нього в клітку посадити собачку. П'ятьох розірве, а з шостим подружиться. Я думаю, що краще бути… сьомим – і гуляти на волі.
Є ще якісь зубри. Кошлатий, рогатий, голова копицею. Навіщо такі водяться? Ні пограти з ним, ні носити його на руках не можна… Взагалі на світі багато зайвого.
Дикобраз, наприклад. Ну куди він годиться? Камін ним чистити, чи що? Або кенгуру… На животі у неї портмоне, а в портмоне кенгуру. А шкура у неї, здається, застібається на спині, як Зінин ліфчик. Дурниця!
Слава богу, що я фокс! Собак у клітки не садять. Хоча деяких варто би: бульдогів та різних інших догів. Дуже несимпатичні собаки! І майже дикі. У нас напроти живе бульдог Цезар, так він неодмінно хоче перед нашими дверима зробити капость. Треба буде йому відомстити. Як?… Дуже просто. Адже у них теж є двері…
Людей у клітках не бачив. А от нашого садівника не завадило б посадити! З кухаркою – разом. Написати: «Собачі вороги». І давати їм на день по качану капусти і по дві морквини – більше ні-ні. Чому вони мене не годували? Чому самі крали і яйця, і вершки, і коньяк, а мене за кожну нещасну кісточку ногою шпигали?
Бачив змій. Одна, велика і довга, як пожежна кишка, подивилась на мене і прошипіла: «Цього, мабуть, не проковтнеш!» Бидло… Так тобі й дозволили живих фоксів ковтати!
У слона два хвости – спереду і ззаду, і роги в роті… І хай мене сто разів запевняють, що це «хобот» та «ікла», я кажу: хвіст і роги. Зіна вирішила, що коли подивитися на мишу в телескоп, то вийде слон. А що таке телескоп, пес його знає!
Так… Птахи, виявляється, бувають зростом з буфет. Страуси!.. І на хвості у них такі самі пір'їни, як в альбомі у Зіниної бабці на капелюшку. Пір'їн цих тепер більше не носять, молока страуси не дають, отже, треба їх просто засмажити, начинити каштанами і з'їсти! Ти, Міккі, хотів би страусову лапку погризти? Що ж, я цікавий…
Пізно. Треба йти спати. А в голові карусель: мавпячі зади, верблюжі горби, слоняче пір'я і страусові хоботи…
Піду ще понюхаю валеріанову пробочку. Серце так і стукотить… Як мотоциклет…
Нудить! Гик… Де кухарчина вмивальна чашка?!
Мокс-фіккі
Як я заблукавОлівець тремтить у моїх зубах… Ой, що трапилося! У кінематографі це називається «трагедією», а по-моєму, ще гірше. Ми повернулися з Парижа на пляж, і я трохи здурів. Носився мимо всіх кабінок, стрибав через відпочиваючих дам, обнюхував знайомих дітей – душечки! – і радісно гавкав. До біса Зоологічний сад, хай живе собача свобода!
І ось… дострибався. Повернув до парку, упірнув у якийсь зелений провулок, потрапив у чужий город – пошматував старий черевик, – звідти в поле, звідти на шосе – і все загинуло! Я заблукав… Сів на камінь, затремтів і втратив «притомність духу». Досі я не знав, що таке ця «притомність»…
Обнюхав шосе: чужі підметки, пил, гума і автомобільне мастило… де моя вілла? Будиночки раптом стали всі на один штиб, діти біля хвірток, немов миші, зробилися схожі одна на одну. Вилетів до моря – інше море! І небо не те, і берег порожній і шерехатий… Старички і діти обдирали зі скелі устриць, ніхто на мене і не поглянув. Ну звісно, ідіотські устриці цікавіші за безпритульного фокса! Пісок летить в очі. Очерет лепече якусь нісенітницю. Йому, дурню, добре – приріс до місця, не заблукає… Сльози як той горох покотилися по морді. І найжахливіше: я голий! Ошийник залишився вдома, а на ошийнику моя адреса. Будь-яке дівчисько (я би вже організував!) прочитало б його й одвело мене додому. Ух! Коли б не відплив, я би, мабуть, утопився. І був би великий дурень, тому що я все-таки відшукався.
* * *Перед жовтим парканом біля палісадничка прихилився до телеграфного стовпа і похнюпив голову. Я бачив на малюнку в такій позі заблукалого собачку, і поза ця мені дуже сподобалась.
Що ж, я не помилився. У хвіртці з'явилася рожева пляма. Вийшла дівчинка (вони завжди добріші, ніж хлопчики) і сіла переді мною на доріжці.
– Що з тобою, собачко?
Я схлипнув і підняв праву лапку. Зрозуміло й без слів.
– Заблукав? Хочеш до мене? Можливо, тебе ще й знайдуть… Мама у мене добра, а з татом справимося.
Що робити? Ночувати в лісі… Хіба я дикий верблюд? По животу мов коти лазять. Я пішов за дівчинкою і вдячно лизнув її в коліно. Якщо вона коли-небудь заблукає, неодмінно відведу її додому…
– Мамо! – запищала вона. – Матусю! Я привела Фіфі, вона заблукала. Можна її поки залишити у нас?
О! Чому «Фіфі»?! Я Міккі, Міккі! Алея, у котрого такі прекрасні думки, не можу ж і півслова сказати їхньою людською мовою… Нехай. Хто сам собі яму копає, той у неї сам попадає…
Мама наділа пенсне (ніби й без пенсне не видно, що я заблукав!) і посміхнулася:
– Яка гарненька! Дай їй, дружок, молока з булкою. У неї дуже порядний вигляд… А там побачимо.
«У неї»… У нього, а не у неї! Я ж хлопчик. Але страшенно хотілося їсти, треба було підкоритися.
їв я не поспішаючи, ніби робив їм ласку. Ви пригощаєте? Дякую, я з'їм. Але, будь ласка, не подумайте, що я який-небудь голодний бродячий пес.
Потім прийшов тато. Чому ці тати всюди стромляють свого носа, не знаю.
– Що це за собака? Що в тебе, Лілі, за манера тягти всіх звірів до нас на віллу? Може, вона сухотна… Йди, йди геть звідси! Ну!
Я? Сухотний?
Дівчинка розпхикалась. Я з повагою зробив крок до хвіртки. Але мама строго подивилась на тата. Він був дресирований: хукнув, зітнув плечима і пішов на веранду читати свою газету. З'їв?
А я став перед мамою на задні лапки, зробив три па і перестрибнув через лавку. Гоп! Вперед, тур навколо кімнати і назад…
– Матусю, який він розумний!
Ще б пак. Якби я був людиною, давно б уже професором був.
* * *Новий тато робить вигляд, що мене не помічає. Я його – теж. Уві сні бачив Зіну і загавкав з радощів: вона годувала мене з ложечки ґоґоль-моґолем і говорила: «Ти моє золотко… якщо ти ще раз заблукаєш, я ніколи не вийду заміж».
Лілі прокинулась – у вікні білів світанок – і звісила голову з ліжечка:
– Фіфі! Ти чого?
Нічого. Страждаю. Котові все одно: сьогодні Зіна, завтра Лілі. А я чесний, прихилистий собака.
Другий день без Зіни. До нової дівчинки прийшов у гості товстий хлопчик-кузен. У собак, слава богу, кузенів немає… Сідав на мене верхи, ледве не розчавив. Потім запріг мене в автомобіль – а я вперся! Собаку? В автомобіль?! Тицяв моїми лапами в піаніно. Я все стерпів і з увічливості навіть не вкусив його…
Лілина мама мене оцінила, і коли дівчинка перекинула тарілку з супом, показала на мене:
– Бери приклад з Фіфі! Бачиш, як вона обережно їсть…
Знову Фіфі! Коли щось не подобається, кажуть: «фе!» Фі-фі, фе-фе, значить, коли зовсім не подобається? Придумають же таке курчаче ім'я… Я знайшов під шафою кубики з буквами і склав: «Міккі». Потягнув дівчинку за спідницю: читай! Здається, ясно. А вона нічого не зрозуміла і гукає: