– Мамо! Фіфі вміє показувати фокуси!
– Добре. Дай їй шоколаду.
Ох, коли ж, коли ж мене знайдуть? Побіг навіть у мерію. Може, Зіна заявила туди, що я загубився. Нічого подібного. На порозі лежав кудлатий дворняжка і загарчав:
– Гар-р! Ти куди, волоцюго, пхаєшся?
Я?! Волоцюга?! Селюк ти нещасний!..
Щастя твоє, що я такий вихований, що з дворнягами в бійку не лізу…
* * *«Гора з пліч упала»… Куди вона впала, не знаю, але, словом… я знайшовся!
Лілі вийшла зі мною на пляж. І раптом вдалині – лілова з білим сукенка, смугастий м'яч і світлі кучерики. Зіна!!
Як ми цілувалися, як ми верещали, як ми плакали!
Лілі тихенько підійшла і запитала:
– Це ваша Фіфі?
– Так! Тільки це не Фіфі, а Міккі.
– Ах, Міккі! Даруйте, я не знала. Дозвольте вам його передати. Він заблукав, і я його прихистила.
А у самої в очах «трагедія».
Але Зіна її втішила. Подякувала «дуже-дуже-дуже» і пообіцяла приходити зі мною в гості. Вони подружаться, я це по очах помітив.
Я, звичайно, послужив перед Лілі й передні лапки навхрест склав: Мерсі! Дуже-дуже-дуже…
І пішов, зніяковілий, за Зіною, ні на крок не відходячи від її гарних смаглявих ніжок.э
Міккі
У циркуБіля нашого вокзалу з'явилися довгі будинки на колесах. Не то фургони, не то вагони. Червоні, із зеленими віконницями, над дахом труба, з труби дим. На відкидній приступці одного будинку сидів карлик з величезною головою і червоними очима й похмуро курив люльку. А в глибині двору теж вагони-будинки, але з ґратами, і пахло від них густо-прегусто зоологічним садом.
На афішах чудеса… Троє левів стрибають через приборкувачку, а потім грають з нею у жмурки. Морж жонглює запаленою лампою і більярдними кулями. Морж – такий неповороткий дурень… хто б подумав! Знаменитий пудель Флакс розв'язує задачі на додавання і віднімання… Велике диво… Я і ділити і множити вмію… Одначе у знаменитості не лізу. Міс Каравела виконає на неосідланому жеребці джигу – матроський танець. Негр Буль-Пуль… Стоп! Не треба забігати наперед, Міккі, а то зовсім сплутаєшся – що це за собача звичка така!
Зінин тато взяв нам ложу: мені і Зіні. Ложа – це така будка, подібна до собачої, але без даху. Оббита червоним смердючим коленкором. Стільці складані і тверді, тому що цирк похідний.
Оркестр жахливий! Я взагалі музики терпіти не можу, а надто грамофона. Але коли один скелет плює у флейту, а другий, товстун, стійма поставив величезну скрипку і чиргикає по ній якоюсь лінійкою, а третій молотить паличками по барабану, ліктями об мідні лінійки і ногами у великий пузатий бубон, а четверта, лілова курка, роз'їжджає туди й сюди по піаніно і підстрибує… О! «Красненько дякую» – як говорить Зінин неодружений дядько, коли йому пропонують женитися.
Клоуни – просто розмальовані ідіоти. Я думаю, що вони даремно прикидаються, ніби вони навмисно ідіоти, напевно, такі і є. Хіба розумна людина підставлятиме морду під ляпаса, кататиметься по брудному трачинню й заважатиме служителям прибирати килим? Зовсім не смішно. Одне мені сподобалось: у того клоуна, у котрого ззаду було намальоване на широких штанях сонце, чуб на голові вставав і опускався… Ще вухо, я розумію, але чуб! Дуже цікавий номер!
Жеребець-товстун, а що він не осідланий, зовсім не важливо. У нього така широка спина, навіть з виїмкою, що танцюй на ній, як на господарському ліжку, скільки хочеш. Стрибав він ліниво. Немов корова, що вальсує… А міс Каравела все поглядала боязко на бар'єр і вдавала, що вона перша наїзниця в світі. Костюм гарненький – зверху нічого, а посередині зелений і жовтий бісер. І навіщо вона так довго їздила? Жеребець наприкінці так спітнів, що я розічхався. Нецікаво.
Потім поставили круглі ґрати, підкотили до дверей клітку, і вийшли леви. Вийшли… і позіхають. Гарні дикі звірі! Зіна трохи злякалася (дівчинка!), але ж я сидів поряд. Чого ж боятися? Леви довго не хотіли через приборкувачку стрибати: вже вона їх упрошувала, і під шийкою лоскотала і на вухо щось шепотіла, і батогом під черево штовхала. Погодилися – і перестрибнули. А потім зав'язала їм очі білими стрічками, взяла в руки дзвіночок і почала грати з ними у жмурки. Один лев ступив три кроки і ліг. Другий понюхав і пішов за нею… Обман! Я сам бачив: у неї в руці був маленький шматочок м'яса… Нецікаво!
Виходила ще голландська родина еквілібристів. Тато катався на передньому колесі велосипеда (окремо!), мама на іншому колесі (теж окремо!), син скакав верхи на великому м'ячі, а дочка каталася на широкому обручі задом наперед… Оце здорово!
Потім літали тарілки, ножі, лампи, парасольки, хлопчики і дівчатка. Ух! Я навіть загавкав на радощах. А під кінець уся родина зробила піраміду. Внизу тато і мама, на плечах дві дочки, у них на плечах хлопчик, у нього на плечах собачка, у собачки на плечах… котеня, а в котеняти на плечах… горобець! Трах – і все розсипалось, пішло перекидьки по килиму і втекло за завіску… Браво! Біс! Гав-гав-гав!
* * *В антракті було ще веселіше. Антракт – це коли одне закінчилось, а наступне ще не почалося. І ось дорослі зі старшими дітьми пішли за завіску дивитися коней та інших ссавців, а малеча повилазили з усіх лож і кутків на арену і влаштували свій власний цирк.
Дівчинка із зеленим бантом зображала дресированого коня і карачки гарцювала по бар'єру: голова набік, а сама все правою ніжкою брикала. Хлопчики, звісно, були левами і, мабуть, лютішими за справжніх – ричали, плювалися, кусались і кидали один в одного трачинням. Двоє навіть побилися: один одного шльопнув – шльопають же клоунів, – а той йому здачі… І обидва заревли, зовсім уже не по-клоунськи. А я гасав по всій арені і хапав їх усіх (жартома, звісно!) за коліна.
Вийшов карлик у бузковому сюртучку з мідними ґудзиками і задзвонив у дзвоника. Дзінь-дзінь! Геть з арени – вистава продовжується! Один з «левів», зовсім ще маленький хлопчик, нізащо не хотів залишати арену. І прийшла його мама з ложі, взяла лева на руки, шльопнула і понесла на місце. Ось тобі й лев!
* * *Морж – молодець. Повернуся на нашу віллу і неодмінно спробую жонглювати запаленою лампою. У мене, щоправда, не такий широкий ніс… Ну що ж, візьму маленьку лампочку…
Я побіг за завіску: виявляється, у моржа в загородці є цинкова ванна, а після вистави йому дають живу рибу, бутерброд з риб'ячим жиром і чарку горілки. Здорово!
Ага, що я ще помітив! Під краї циркового намету підлазять безкоштовні хлопчиська і дивляться на виставу… А карлик бігає навколо і ляскає їх лозиною по п'ятках.
Негр Буль-пуль схожий на божевільного. Грав на мітлі «марш п'яних крокодилів», акомпанував собі на власному животі, а ногами виробляв такі штуки, немов у нього було чотири пари лап… І пахло від нього корицею і паленим корком. Фе!
Потім вийшов «факір». Факір – це людина, яка сама себе ріже, а їй навіть приємно, і кров не йде. Він себе, мабуть, заморожує перед виставою. Проткнув собі губи в'язальною спицею, під пахву загнав цвяха… Я навіть одвернувся. Нерви не витримали… А найжахливіше: він узяв у товстого солдата з публіки нікелевого годинника, проковтнув його, тільки кінчик ланцюжка з рота теліпався, – і попросив публіку послухати, як у нього в грудях годинник цокає. Жах! Аж шкіра поза морозом іде!
Здається, все. На закуску вилетіла на арену крихітна кошлата конячка з червоним віничком над головою і з дзвіночками. Я й не знав, що є така порода кінських болонок! Вона так чудово стрибала крізь обруч, ставала на задні лапки і брикалася, що Зіна була без тями від захвату. Я теж.
Дивуюся, чому Зінин тато не купить їй такої конячки… Запрягли б ми її в шарабанчик і катались по пляжу. Це тобі не на ослові черепашачим кроком тупцювати!.. І всі б дуже дивувалися, і я б отримував багато цукру…
«Хто їде?» – «Міккі із Зіною!»
«Чия конячка?» – «Міккіна із Зіною!» Чудово!
Втомився. Більше не можу… Ось зараз тільки підпишусь і побіжу на пляж гратися в цирк. Бум-бум!
Славнозвісний приборкувач догів та бульдогів,
еквілібрист і наїзник
фокс Міккі
Проклятий пароплавБіля курортної пристані хитався білий будинок-пароплав. Труба, балкончик для капітана, внизу – круглі віконця, щоб риби могли заглядати в каюти. Спереду ніс гострий, ззаду – тупий. Вода стиха шльопає знизу, мотузок скрипить, з пароплавної печі – дим.
«Гу-гу!» Фу, як труба огидно гавкає. Всі затикають вуха, а я не можу… Зіна бере мене на ручки – я тремчу, дошки під нами теж тремтять – і несе мене на цю огидну штуку. Ззаду – тато.
Прогулянка! Мало їм місця на землі… Я хоч плавати вмію, а вони що робитимуть у своїх черевиках і панчохах, якщо будинок перекинеться?
Люди йшли-йшли-йшли. Чисті костюмчики, з кишень – хусточки (зубних щіток у петличках, слава богу, ще не носять!), і всі штовхаються, і всі вибачаються. Пардон! А ти не штовхайся, і пардону твого не треба, а то всі лапи віддавили…
Сіли на лавки з боків, і вгорі, і внизу, як горобці на телеграфних дротах… Небо хитається, вулиця хитається, і наша підлога хитається. І я зовсім утратив центр ваги, сів на підлогу й розпластався, як жаба на льоду.
Так мучити сухопутного фокса! За що?!
«Гу-гу-гу!» – поїхали. Всі махають лапами, посилають бездальні поцілунки. Подумаєш… На три години від'їжджаємо, і таке лицемірство. Підкрався до загородки посеред пароплава і глянув униз: залізні лапи ходять, плямкають і перевертаються, а головна нога, вся в мастилі, навколо себе танцює… Машина. «Чикі-фукі, фукі-чикі, пікі-Міккі, Мік-кі-пікі…» Та зупинися ти хоч на хвильку!!
* * *Поки йшли маленькою протокою – нічого. А потім невеличка затока, потім… ух! Там море, тут море, небо з водою довкола зійшлося, обрії якісь з усіх боків з'явилися… Хіба так можна? А земля де? За пароплавом – білий окріп, чайки наввипередки за нами летять і кричать, як голодні котенята… Стільки риби в морі, цілий день обідати можна, чого їм ще треба?
Ну що ж, коли прогулянка, нічого під лавкою пластувати. Пішов по ногах, ноги ввічливо розсуваються. Пардон, сіль ву пле. (Вибачте, будь ласка!) У матросів дерев'яні черевики – корабликами, у пасажирів звичайні, білі і жовті туфлі. Практично і симпатично. А в жіночок що не ноги, то й інший фасон: з бантиками, з пряжечками, з червоними ґратками, із зеленими каблучками… Хто їм ці фасони вигадує?…
Був у капітана на балкончику. Старенький, товстенький, борода, як у різдвяного діда, очиці блакитні. Розставив ноги і бавиться: поверне колесо з палицями в один бік, потім у другий, потім у третій, а сам у рур-ку ричить: «Доброго ранку! – півдоброго ранку! чверть доброго ранку!» – а може, я і наплутав.
Знайшов кухню. Підлога собі хитається, а вона своє діло робить. Варить. Кухар сунув мені в носа омара… але я на нього так подивився, що йому соромно стало, і він висякався (кухар).
А підлога все підіймається, хвилі, як бульдоги, з усіх боків морди в піні, і всі на мене кивають. Ой! Підіймається, опускається. Смійся! Посади-но краба на сухе, адже йому теж буде несолодко. Вітер свистить і вивертає вуха навиворіт. Ой!..
У нашого сусіди злетів у воду капелюх. «Свіжіє!» – заспокоїв його Зінин тато. Дуріє, а не свіжіє… Ба-бах! Ба-ба-бах!
Я притиснувся до ніг незнайомої старої, заплющив очі і тихенько-тихенько скімлив: море! Золоте моє море… Ну, перестань, ну, заспокойся! Я ніколи більше не поїду. Я маленький фокс, нікчемна собачка, за що ти на мене сердишся? Я ніколи тебе не чіпав, ніколи на тебе не гавкав (ух, як я брехав!)…
Ага, так воно тобі й перестане. І ось я вийшов із себе. Підскочив на лавку, обернувся до моря спиною і наступив лапою на рятівний круг. Про всяк випадок, якби довелося рятувати Зіну, її тата і капітана. Кухар хай тоне… Злий фокс. Навіщо я пишу таку бридятину? Врятував би і кухаря, пес із ним…
* * *Все? Ні, не все! Жадібні сухопутні люди не знають уже, що й придумати. Мало їм берега, лісу, поля, шосе. Літати їм треба! Сіли на бензинову етажерку… і полетіли. Навіть дивитися страшно. Але ж літають окремі божевільні, у них, мабуть, немає батьків, і нікому їх зупинити. А в морі катаються всі: діти, мами, тата, дідусі і навіть немовлята. Ось доля («доля» – це як великий, злий кажан) їх і карає…
Хиталися – і дохиталися. Собаки, кажуть, погано поводяться. Ага! Собаки… Подивилися б ви, як поводяться на пароплаві люди в нових костюмчиках, з новими хусточками в кишенях, коли починається хитавиця!
Я заплющував очі, намагався не дихати, нюхав лимонну кірочку… Бррр!
Але Зіна – молодець. І її тато – молодець. І капітан – молодець… А я… ліпше не питайте.
* * *Коли з'явилася земля, гарненька зелена земля, тверда земля з будиночками, собачками, м'ясними крамницями і купальними будками, я заскавчав так пронизливо, що перекричав навіть пароплавний гудок.
Присягаюся і даю чесне собаче слово, що лапа моя ніколи на пароплаві більше не буде! Чому мене всюди за собою тягають?… Завтра Зінин тато затіє прогулянку на хмарах, так я з ними літати повинен?! Пардон! Сіль ву пле!
Ага! Так і знав. Цей неможливий тато підчепив рибалку і замовляє йому на завтрашню ніч барку з місяцем і рибним ловом…
На місяць я і з берега подивлюся, а рибу – їжте самі…
Море сьогодні, правда, тихе, – знаємо ми цю тишу. Але в кімнаті ще тихіше. Підлога не хитається, стеля не перекидається, піна не лізе у віконце, і люди навколо не зеленіють і не жовтіють. Брр!..
Старий морський вовк -
фокс Міккі
Повертаюся до Парижа і ставлю велику крапкуНа веранді стояли валізи: свинячої шкіри, крокодилячої шкіри і один маленький… брр!.. здається, собачої. У палісаднику жовте листя танцювало фокс-трот.
Я побіг до океану: прощавай!.. «Буме!» Фе, який неввічливий. З ним прощаються, а він водою в писок…
Від полотняних купальних будок самі ребра лишилися. Небо – кольору брудного собаки. Айстри висять головами вниз: нудьгують. Прощайте, до побачення! Хоч ви й без запаху, але я вас ніколи, ніколи не забуду…
Попрощався з лісом. Він, мабуть, нічого не зрозумів: зашумів, залопотів… Що йому маленький, живий Міккі?
Попрощався з крамарихою. Вона теж нудна. Сезон закінчився, а тухлі кільки так і не розпродані.
Валізи всю дорогу штовхалися і заважали мені думати. Зіна серйозна, як покараний папуга. Виросла, засмагла. У голові уроки, подруги і перебивні картинки – на мене жодного разу не поглянула…
І не треба! Що це за любов така за сезонами? Заприятелюю ось у Парижі з яким-небудь порядним фоксом – і «ніяких іспанців» (дуже я люблю дурні людські слова повторювати!)…
* * *Приїхали. Риїхали. Иїхали. їхали. Хали. Али. Ли. И… Це я так навмисне пишу, а то лапа зовсім затерпла.
Консьєржчина собачка подивилась на мене з порога і відвернулась. Герцогиня яка! Гаразд… Я теж умію задаватися. Ось повезуть мене на собачу виставку, отримаю першу золоту медаль, а ти сохни від заздрощів у консьєржчиному барлозі.
Зовсім відвик од меблів. Тут буфет, там напівбуфет, ліжка – ширші за пароплав, хоч би драбинки до них приставили… Гидота яка! А вони ще хочуть внизу у мебляра стару шифоньєрку купити! Червоного дерева. Хай хоч лілового – гріш їй ціна.
Ох, як тісно в квартирі! Обрій перед носом, ліс у трьох вазонах, перескочити можна. І пострибати ні з ким. Зіна в школі, тропіки якісь вивчає. Кухарка сердита і все губи маже. Ось візьму і з'їм твою помаду, з білими губами ходитимеш!
На балконі коричневі листочки корчаться і шарудять. Горобець один до нас унадився прилітати. Я йому булочку накришив, а він навколо мого носа стрибає і клює. Вчора від нудьги ми з ним погомоніли.
– Ти де живеш, пташко?