– А скрізь.
– Ну, як скрізь?… Мама і тато у тебе є?
– Мама в іншому районі, а тато в Сен-Клу. Полетів…
– Що ж ти сам робиш?
– Стрибаю. Над сквериком політаю, на гілочці посиджу. Ось ти у мене завівся, крихтами годуєш. Добре!
– Не холодно тобі? Адже осінь…
– Дивак, та я ж увесь на пуху. Цвір! Горобці на розі б'ються… Агов, зачекайте! Я теж побитися хочу…
Пурх – і полетів. Чому мені, Боже, ти крилець не дав?…
* * *Тремчу, тремчу, а користі мало. Центральне опалення вчора зашипіло, я тільки спинку погрів, а воно зупинилося. Проба була. За два тижні тільки його заведуть на всю зиму. А я що ж, два тижні тремтіти мушу?!
Спати хочеться страшенно. Вдень сплю, увечері сплю, вночі… теж сплю.
Зіна каже, що у мене сонна хвороба. Мама каже, що у мене собача старість. Музична вчителька каже, що у мене чума… Гав! На одного собаку стільки хвороб?!
А у мене просто нудьга. Дуже мені потрібна ваша осінь і зима в квартирі з шифоньєрками!
І зошит мій кінчається. І писати більше ні про що… У-у! Був би я ведмідь, пішов би в ліс, ліг у барлогу, вимазав лапу медом і смоктав би її аж до весни…
Сьогодні на балкон попав шматочок сонця: я на нього влігся, а воно з-під мене втекло… Ох, Боже мій!
Поки не забув, треба записати вчорашній сон: ніби всі ми, я і решта родини, їдемо на південь, до Канн. Бог з ним, із зимовим Парижем! І ніби Зіна з мамою пішли до закусочного вагона снідати. Тато заснув (він завжди в поїзді спить), і так гірко мені стало!.. Чому мене не взяли з собою? А з саквояжа ніби хтось огидним котячим голосом нявкнув:
«Тому що собак у вагон-ресторан не пускають. Котів усюди пускають, а собак, ох, облиште!»
І я розлючений, у саквояж зубами вчепився і… прокинувся.
Перегортав свої сторіночки. А раптом би їх хтось надрукував?! З моїм портретом і ав-то-гра-фом?!.
Потрапила б моя книжка в лапки якій-небудь дівчинці в зеленій сукенці… Сіла б вона біля каміна з моїм твором, читала б, перегортала б і усміхалася. І в кожному будинку, де тільки є маленькі ніжки з бантиками і без бантиків, знали б моє ім'я: Міккі!
Зіна спить, годинник цокає. Консьєржка хропе – о! – я і через підлогу чую…
До побачення, зошит, до побачення, літо, до побачення, діти – хлопчики і дівчатка, тата і мами, дідусі і бабусі… Хотів заплакати, а замість того чхнув.
Ставлю велику, велику крапку. Гав! Знову мене блоха вкусила!.. У таку зворушливу хвилину…
Кровопивця собача!..
Усіхній дитячий друг,
скромний і сонний фокс Міккі
Солдат і русалка
Послав фельдфебель солдата літньої місячної ночі раків за табором у річці половити. Запалив солдат скіпку, іскри так і стрибають, – тухле м'ясце на палиці-кривульці у воду опустив, жде-че-кає здобичі. Закопошилися раки, з нір полізли, навколо палиці сваряться, м'ясцем пахучим не щоночі поласуєш…
Тільки був солдат пристосувався чорних квартирантів сачком піддати, на вільне повітря видерти, – шасть! хтось його з води за чобіт ухопив. Тягне з усієї сили, просто зовсім ногу з коренем рве. Вперся солдат розкарякою, вербу-матінку за волосся вхопив, – нога самому ж потрібна… М'ясо живе так-сяк з чобота випростав, а чобіт у воду рибкою пішов…
Схопився він напівозутий, глянув униз. Бачить, русалка з води вихлюпнулася, чоботом його дражнить, регоче:
– Щастя твоє, кавалер, що нога в тебе слизька! А то б не утік…
– Сподобався ти мені дуже! Морда у тебе в ластовинні, очі сині.
Розсердився солдат, босою ногою тупнув:
– Віддай чобота, риб'яча кров!..
Відпливла геть, посеред річки на камінь сіла, чоботом себе, ніби віялом, від хвилювання обмахує.
Солдат мало не в плач:
– Віддай чобота, мимря! Нащо він тобі, один? А мені, напівроззутому, хоч і на очі взводному не потикайся… З'їсть без солі.
Зареготала вона, чобіт на хвіст підняла, – і одного їй досить, – та ще й помахує. Теж і у них, братці, не без кокетування…
Що тут поробиш? У воду стрибнеш – залоскоче, просити не впросиш – яке вже у неї, у русалки, серце…
А вона, з камінчика обернувшись, дещо й надумала:
– Давай, солдатику, наввипередки гнатися! Я плавом по воді, а ти берегом – он до тієї верби. Хто перший дістанеться, того й чобіт. Згода?
Усміхнувся про себе солдат: от дурепа!.. Невже по сухопуттю легкі солдатські ніжки нехристь плавучу не здолають?
– Згода! – каже.
Підпливла вона ближче, рівняння по солдатові зробила, а він другий чобіт з ноги геть, та під кущ і шваркнув. Щоб бігти зручніше було…
Свиснула русалка. Як побіжить солдат, – трава під ним надвоє, у вухах вітер попискує, серце – калаталкою, мідяки в кишені побрязкують… Вже й верба недалечко, – тільки попереду на воді, бачить він, вода штопором завирувала, і ніби риб'яча луска циганським моністом на місячній доріжці блищить… Добіг, штрик їй у спину! – хлюпочеться русалка проти верби, срібним голоском знущається:
– Що ж ви, солдатику, захекавшись? Сережку б із вуха вийняли, бігти б легше було… Ну що ж, давай повернемо! Солдатське щастя, мабуть, зі споду себе виявляє…
Обернувся солдат, і віддихатися не встиг, та як удруге побіжить: просто із шкіри рветься, ліктем піддає, головою лозу свердлить… Брешеш, бери твою душу, – вперше недоліт, удруге переліт, – різницею вдавишся!
Дістався первинного місця, глянув у воду, так кашкетом об землю й гепнув. Простяглася риб'яча дівка під кручею, хвіст у кільце звиває, солдатові зеленою зіницею підморгує:
– Доброго здоров'я помившись! Що ж ти сережку так і не зняв? Який ти, смарагд мій, нетямущий.
Сидить солдат над кручею, груди на всі міхи дихають. Виходить, казенному чоботу так і пропадати? Покаже йому тепер фельдфебель, де русалки зимують. Натягнув він другий чобіт, що для легкості розгону зняв, – чує, під онучею щось хрустить. Сунув він руку, – ах, біс! Та це ж губна гармонь, – за халявою вона у солдата завжди теліпалась… У коноплястого угорця, що мишоловками, носячи, торгує, у місті купив.
Приклався з горя солдат до дзвінких дірочок, дихнув, зліва-направо губами пройшовся, – русалка так і стрепенулася.
– Ах, солдатику! Що за штука така?
– Не штука, а музика… Російську пісню граю.
– Дай мені. Ну ж бо, дай!.. Я в очеретах ночами вашого брата приманювати буду…
«Бач, драглі холодні, чого вигадала! Щоб землякам на погибель солдат їй і спосіб дав!..» Одначе без хитрості й кози не видоїш. Грає він, на тихі голоски пісню виводить, а сам все обдумує: як би її, слизьку бабу, круг пальця обвести.
– Чобіт повернеш, тоді, може, й оддам…
Засміялася русалка, аж по спині у нього холодок вужем проповз.
– Зійди, солоденький, ближче. Дай гармонь у руках потримати, може й обміняю.
Так він тобі й зійшов… Дістав солдат з кишені волосінь, – не без запасу ходив, – крізь гармонь протягнув, здалеку русалці кинув.
– На, пограй… Я тобі, – дарма, що чортиця, – цілковиту довіру виявляю.
Вихопила вона з води іграшку, в місячній ручці затисла, та до губ, – очі так світляками й загорілись. Та ба, замість пісні бульбашки з хрипом уздовж гармоні біжать. Само собою: інструмент намок, та й вона, шкура, уявлення справжнього не мала… Дарма в одне місце дме – то в себе, то із себе слинку тягне.
– У чім, солдате, річ? Чому в тебе ладно, стібок у стібок, а в мене ніби жаба на місяць квокче?
– А тому, що довбешка у тебе дірява… Тями у тебе немає! Гармонь у воді набрякла, а я її завжди для сухості в халяві ношу. Сунь-но її у свій чобіт, та чим глибше запхни, – та на місячний камінь постав. Вона й одійде, солов'єм на губах заллється. А грати я тебе враз навчу, як інструмент підсохне.
Підпливла вона до камінчика, гармонь у чобіт, у самий носок чесно забила, – до бережка повернулася, хвостом, наче пес, розчулено крутить:
– Так навчиш, солдатику?
– Навчу, рибко! Козел у нас полковий, дуже до музики нездібний, а таку красуню як не навчити… Тільки що мені за науку буде?
– Хочеш, перлів жменьку я тобі з дна добуду?
– Що ж, у солдатському господарстві й перли стануть у пригоді.
Пірнула вона під латаття, кола так і пішли.
А солдат не дурень, – волосінь-то непримітну в руках смикнув. Став він підтягати, – гармонь упоперек у чоботі стала… Плюхнувся чобіт у воду, та до солдата по волосіні тихенько і підтягнувся.
Вилив солдат воду, гармонь вивудив, у чобіт ногу вбив, каблуком пристукнув… Ех ти, видра тебе загризи!.. Ваша сестра хитра, а солдат ще пронозливіший…
Обібрав заразом сачком раків, що навколо м'яса на палиці аж кишіли, та хутчій у лозу, щоб ніжки озуті сховати.
Випірнула русалка, в ручку сплюнула – повний рот твані, у другій жмені перли біліють. Кинув він їй кашкета, не самому ж підходити:
– Сип, мила… Та жени повним ходом до камінчика, гармонь у чоботі, пак, на місячному світлі давно висохла.
Попливла вона напереріз, а солдат хутчій за кашкета, перли в кисет усипав, – ось він і має пожиток…
Допливла вона, на камінчик тюленем вилізла, та як завиє, – ніби чайка підбита:
– Ох, ох! А чобіт мій де? Водяник тебе задави-и!..
А солдат їй з горбочка кашкетиком махає:
– Чобіт на мені, гармонь при мені, а за перли уклінно дякую! Танюша у нас сухопутна в місті є, якраз їй на намисто вистачить… Щасливо залишатися, панночко! Раків, ваших підданих, теж прихопив, – фельдфебель за ваше здоров'я поласує…
Сплеснула русалка місячними руками, хотіла пронизливе слово загнути, – та яка вже в неї супроти солдата словесність.
Федір Сологуб
Благоуханне ім'я
Коли одна дівчинка була хвора, Бог велів ангелові піти на землю і танцювати перед нею, щоб розважити її.
Ангел подумав, що непристойно ангелу танцювати перед людьми. І в ту ж хвилину Бог дізнався, що він думає, і покарав ангела, – і ангел став маленькою дівчинкою, царівною, яка тільки що народилася. Він забув про небо, і про все, що було, і забув навіть своє ім'я.
А ім'я у ангела було благоуханне і чисте, – у людей не буває таких імен. І поклали на бідолашного ангела важке людське ім'я, – і стали звати царівну Маргаритою.
Царівна виросла.
Проте вона часто замислювалася, – їй хотілося згадати щось, але вона не знала що саме, і їй було сумно і нудно.
Одного разу вона запитала у свого батька:
– Чому сонце світить мовчки?
Батько засміявся і нічого не відповів їй.
І зажурилась царівна. Іншим разом вона сказала матері:
– Солодко пахнуть троянди, але чому запаху не видно?
І засміялася мати, і зажурилась царівна.
І запитала вона у своєї няньки:
– Чому не пахнуть нічим імена?
І засміялася стара жінка, і зажурилась царівна.
Почали говорити в тій країні, що царська дочка росте не сповна розуму.
І мав багато клопоту цар, поки зробив так, щоб царівна була, як усі.
Але вона все замислювалась і запитувала про непотрібне і дивне.
І блідла і марніла царівна, і почали говорити, що негарна вона.
Приїздили молоді принци, але поговорять з нею і не хочуть брати її за дружину.
Ось приїхав принц Максиміліан.
Сказала йому царівна:
– У людей усе окремо: слова тільки звучать, і квіти тільки пахнуть, – і геть усе так. Нудно мені.
– Чого ж ти хочеш? – запитав Максиміліан.
Задумалася царівна, і довго думала, і нарешті сказала:
– Я хочу, щоб у мене було благоуханне ім'я.
І Максиміліан сказав їй:
– Ти варта того, щоб мати благоуханне ім'я, і недобре, що ти Маргарита, – але в людей немає для тебе імені.
І заплакала царівна. І пожалів її Максиміліан, і покохав її над усе на світі.
І він сказав їй:
– Не плач, я знайду те, чого ти хочеш.
Усміхнулась царівна і сказала йому:
– Якщо ти знайдеш мені благоуханне ім'я, то я цілуватиму твоє стремено.
І зашарілася, тому що вона була горда. І сказав Максиміліан:
– Ти будеш тоді мені за дружину?
– Так, якщо ти захочеш, – відповіла йому царівна.
Поїхав Максиміліан шукати благоуханне ім'я. Об'їздив усю землю, розпитував учених людей і простих, – і всі сміялися з нього.
І коли він був знову неподалік од міста, де жила його царівна, побачив він бідну хату і білого старця на порозі. І подумав Максиміліан: «Старий знає».
Розповів принц білому старцю, що він шукає. І зрадів старий, засміявся і сказав:
– Є, є таке ім'я, духовите ім'я, – сам я не знаю, а внучка чула.
Увійшов Максиміліан до хати і побачив хвору дівчинку.
І сказав їй старий:
– Донечко, ось панові треба знати духовите ім'я, згадай, люба.
Зраділа дівчинка, засміялася, але благоуханного імені згадати не могла.
І сказала вона, що уві сні бачила ангела, який танцював перед нею і був увесь різнобарвний.
І ангел сказав їй, що вдень незабаром прийде до неї в хату інший ангел і танцюватиме і сяятиме різними вогнями ще краще, і назвав ім'я того ангела, і від того імені пролився аромат, стало радісно.
Сказала дівчинка:
– Весело мені думати про це, а згадати імені не можу. А якби згадала і сказала, то видужала б одразу. Але він прийде скоро.
Максиміліан поїхав до своєї царівни і привіз її в ту хату.
І коли царівна побачила бідну хату і хвору дівчинку, то її пойняв великий жаль, – і почала вона пестити дівчинку і розважати її.
І побачила дівчинка багато світла, і почула багато звуків, і зраділа, і засміялася, і згадала ім'я ангела, і вголос вимовила його.
І тоді згадала царівна своє ім'я, і навіщо її посилали на землю, і радісно повернулася додому.
І дівчинка видужала, і царівна вийшла за Максиміліана заміж, і свій час, поживши досить на землі, повернулася до вічного Бога.
Володимир Даль
Казка про баранів
(Східна казка)
Каліф сидів одного разу, як сидять каліфи, на парчі або оксамиті, підібгавши ноги, розвалившись на подушках, з бурштином у зубах; довгий чубук, як лежак, прокладений від комина печі до челюсті в трубу, простягнувся, кинутий недбало поперек парчі, атласу та оксамиту, аж до золотого підноса на гарних ніжках, з бірюзою та яхонтами, на якому лежала червона глиняна люлька, із золотими по краях стрілками, з кучерявими квіточками й обідочками. Підлога з білого мармуру; невеликий сріблястий водограй посередині; заколисливий одноманітний гомін струменя, що здіймався і падав, здавалося, турботливо услуговував каліфові, наспівуючи йому: на добраніч.
Але каліфові не спалося: заклопотаний загальним благом, спокоєм і щастям народу, він пускав клубки диму то в вуса, то в бороду і супив брови.
Ніч настала. Каліф тихо мовив: «Мелеку»! – і догідливий Мелек постав перед ним, схиливши голову, поклавши праву руку свою на груди.
Каліф, мовчки і не опускаючи люльки, подав пальцем ледве помітний знак, і Мелек стояв уже перед повелителем своїм з величезним плащем з простої коричневої тканини і з білою чалмою, без жодних прикрас, у руках.
Каліф устав, надів білу просту чалму, накинув коричневий плащ, у якому ходить лише простий народ, і вийшов. Вірний Мелек, знаючи обов'язок свій, пішов назирці за ним слідом, ступаючи як кішка і не спускаючи повелителя свого з очей.
Будинки в столиці каліфовій були такої легкої будови, що мешканці зазвичай розмовляли з перехожими на вулиці, лише трохи підвищивши голос. Притулившись вухом до простінка, можна було чути все, що в будинку говориться і робиться. Ось навіщо пішов каліф.
– Суддя, казі, невблаганний, – скаржився плаксивий голос у якійсь мазанці, схожій зовні на порхавку, що виросла за одну ніч. – Казі жорстокий: бірюзу й оправу з сідла мого я віддав йому, останню решту батьківського багатства, і тільки цим міг спокутувати життя своє і волю. О, великий каліфе, якби ти знав свинцеву руку й залізні кігті свого казі, то заплакав би разом зі мною!