Каліф задумливо пішов додому: цього разу він чув досить. «Казі сидить один на судилищі своєму, – міркував каліф, – він робить, що хоче, він свавільний, може діяти самоуправно і самовільно: від цього все зло. Треба його обмежити; треба дати йому помічників, які зв'яжуть свавілля його; треба поставити і збоку, поряд з ним, спостерігача, який перевіряв би всі справи казі на терезах правосуддя і доносив би мені щоденно, що казі судить правдиво і неупереджено».
Сказано – зроблено; каліф посадив ще двох суддів, по праву і ліву руку казі, повелів називатися цьому суду судилищем трьох правдивих мужів; поставив знаменитого умму, із золотим жезлом, назвавши його каліфським приставом правди. І судилище трьох правдивих сиділо і називалося з волі і за фірманом[7] каліфським; і свідок каліфський, пристав правди, стояв і доносив щоденно: усе добре.
– Як тепер наші справи? – запитав каліф одного разу у пристава свого, – чи чиниться суд, і правда, і милість, чи щасливо живе народ?
– Щасливо, великий государю, – відповів той, – і суд, і правда, і милість чиниться, немає бога окрім Аллаха і Мохаммед його посланник. Ти вилив благодать величі, правди і милості твоєї, крізь сито премудрості, на засмучені пекучою спекою, непокриті голови народу твого; цілющі краплі роси цієї запліднили серця й уста підданих твоїх на зростання дерева, колір якого є вдячність, признання народу, а плід – благоденство його, оперте на непорушні підвалини на ґрунті правди і милості.
Каліф був задоволений, спочиваючи знову на тому самому пухнастому оксамиті, перед тим самим заколисливим водограєм, з тим самим незмінним бурштиновим другом в устах, але мова пристава здалися йому щось кучерявою; а каліф, хоч і звик уже давно до східної яскравості барв, заплутаності візерунків та пишної розкоші висловів, устиг, проте, навчитися не довіряти пишномовному слову придворних своїх.
– Мелеку! – мовив каліф, і Мелек стояв перед ним, так само догідливо схилившись. Каліф подав йому відомий знак.
– Сподоби негідні слова раба твого, – сказав Мелек, – сподоби, о великий каліфе, не краю священного вуха твого, а тільки праху, топтаного благословенними стопами твоїми, і ти не підеш сьогодні підслуховувати, а сидітимеш тут, втішаючись спокоєм.
– Кажи, – відповів каліф.
– О, великий государю, голос один: народ, вірний народ твій волає під беззахисним гнітом. Коли був казі один, тоді була в нього й одна тільки, власна своя голова на плечах; вона одна відповідала, і він її беріг. Нині у нього три голови, та четверта у твого пристава; вони поділили страх на чотири частини і на кожного припало по четвертій частці. Мало було цілого, тепер ще стало менше. Одного вовка, великий государю, сяк-так нагодувати можна, якщо іноді й схопить за живе, – зграї собак не нагодуєш, не вистачить м'яса на кістках.
Каліф замислився, змовчав, насупив брови, і чоло його сховалося в непроникній хмарі диму. Потім бурштин упав на коліна.
Каліф довго в задумі перебирав пахучі чотки свої, хитаючи повільно головою.
«Мене називають самовладним, – подумав він, – але ні влади, ні волі у мене немає. Голова кожного з негідників цих, звичайно, в моїх руках; але, відрубавши людині голову, скоротиш її, а моральні якості її не зміниш. Заснувати добро і благо, зміцнити щастя і спокій кожного не в устах раболіпних блюдолизів моїх, а насправді, – це важче, ніж пустити у світ людину без голови. Перевішати підданих моїх набагато легше, ніж зробити їх чесними людьми; спробую, одначе; треба обмежити ще більше самоправство, утруднити підкуп роздробленням справ, за предметами, за родом їх та іншими відносинами, на більшу кількість осіб, місць і ступенів; одна особа діє самовільно, а де потрібна згода багатьох, там правда знайде більше захисту.
І зробилося все з волі каліфа: де сидів раніше і судив та керував один, там сидять семеро, поважно розгладжують мудрі бороди свої, хитромудрі вуса, тягнуть кальян і судять і рядять дружно. Усе добре.
Великий каліф з душевним задоволенням споглядав у світлій голові своїй новостворену державу; лічив на пальцях, лічив на чотках силу-силенну нових слуг своїх, слуг правди – і радів, розчулено усміхаючись, що правосуддя знайшло в каліфаті його таке могутнє опертя, такий численний оплот проти зла і неправди.
– Чи ще не будуть щасливі вірні раби мої, – сказав він, – невже вони не щасливі тепер, коли я захистив і власність і особу кожного фаудтами, тобто цілими батальйонами невсипущої варти, що оберігає дбайливо священне свічадо правосуддя від тьмяності та іржі? Згубне дихання нечистих не сміє торкнутися його; я бачу: свічадо відбиває промені сонячні в тій самій чистоті, як прийняло їх».
Знову покликав каліф Мелека, знову заховався від очей народу в просту чалму і коричневу кирею, знову пішов під стінками тісних, звивистих вулиць; часто і старанно каліф притуляв чутливе вухо своє до старезних жител вірнопідданих – і чув самі тільки стогони, самі скарги на ненаситну користь нового сонму невсипущих вартових правосуддя.
– Поясни мені, Мелеку, – сказав каліф, здивований і гнівно обурений, – поясни мені, що це означає? Я не вірю вухам своїм; бути цього не може!
– Государю, – відповів Мелек, – я людина темна, чую очима, бачу руками: тільки те і знаю, що обмацаю. Дозволь мені привести до тебе старого Хуршита – він жив багато, бачив багато; слово неправди ніколи не оскверняло чистих уст його, він скаже тобі все.
– Поклич.
Хуршит увійшов. Хуршит з простолюду, з натовпу, що добуває собі хліб насущний кривавим потом.
– Хуршите, що скажеш?
– Що запитаєш, повелителю; не подай голосу, і відголосок в горах мовчить, не сміє відгукнутися.
– Скажи мені прямо, сміливо, але говори правду – коли було краще: тепер чи раніше?
– Государю, – сказав Хуршит, глибоко зітхнувши, – за батька твого було важко. Я був тоді овечником, як і тепер, тримав і своїх овець. Що, бувало, прогляне молодий місяць на небі, то й тягнеш на плечах до казі свого барана: важко було.
– А потім? – запитав каліф.
– А потім, пане, стало ще важче: додалося начальства над нами, додався й тягар, стали ми тягати на плечах своїх по два барани.
– Ну, а тепер кажи!
– А тепер, государю, – сказав Хуршит, весело посміхаючись, – слава богу, зовсім легко!
– Як так? – скрикнув зраділий каліф.
Хуршит підвів веселі карі очі свої на каліфа і відповів спокійно:
– Гуртом ганяємо.
Казка про Івана Молодого Сержанта Лиху Голову, без роду, без племені, без прізвища
Милим сестрам моїм Павлі й Олександрі
У самодержавному царстві, що за тридев'ять земель, жив цар Дадон Золотий Кошель. У цього царя було безліч підвладних князів: князь Панкратій, князь Клим, князь Кондратій, князь Трохим, князь Ігнатій, князь Євдоким, багато інших таких самих і, крім того, правдолюбні, сердобольні міністри, фельдмаршал, генерал, губернатор та Іван Молодий Сержант, Лиха Голова, без роду, без племені, без прізвища. Його цар Дадон любив за вірну службу, його й жалував не раз великими чинами, грошима, стрічками першокласними, хрестами, медалями й орденами.
Така милість царська спричинила заздрість вельмож і бояр придворних, і прийшли вони до царя, і почали промовляти:
– За що, государю, жалуєш ти Івана Молодого Сержанта милостями-почестями своїми царськими, осипаєш благоволіннями нарівні з твоїми полководцями? Ми, здається, для тебе більше важимо, збираємо з селян оброки добрі, живемо не по-холоп'ячому, хлібом-сіллю, пивом-медом пригощаємо кожного, носимо на собі чини і звання генеральські, які у світі ціняться вище від чина капральського.
Цар, послухавши правдолюбних і сердобольних радників своїх, наказав негайно одібрати в Івана Молодого Сержанта, Лихої Голови, без роду, без племені, без прізвища, всі документи царські, чини, ордени, медалі, і пішло йому знову жалування солдатське, просте, житло погане, і почали щодня вельможі й бояри царські на нього поклеп зводити.
Замислив він бігти зі служби царської, дочекався ночі темної, зібрався і пішов світ за очі…
Не встиг вийти Іван наш на перше перехрестя, зустрічає, очам своїм молодецьким не йме віри, бачить прекрасну дівицю, стоїть дівиця Катерина, що твоя червона малина!
Вона вклонилася, привіталася і запитала ласкаво: хто він такий, куди й навіщо йде чи посланий, за власним бажанням чи за чиїмось наказом?
– Молодецька ти голово, без роду, без племені, спроста без прізвища, – мовила вона, – а послухай ти мого дівочого розуму безглуздого, будеш розумніший за розумного; задумав ти худу справу робити: бігти зі служби царської, не сховаєш ти кінців у воду, вийде через рік назовні гріх твій, пропаде за втечу вся служба твоя; подумай ти краще та повернися… Мало слави служити з однієї користі; ні, Іван, послужи ти своєму цареві заморському, під обмовою, під наклепом, вірою і правдою, як служать на Русі, з однієї честі! Повернися, Іване Молодий Сержанте, та одружуйся ти зі мною, так ми б з тобою і стали жити та поживати; любиш – так скажи, а не любиш – відмов!
Іван наш, людина зговірлива, подав руку їй, вона йому наділа на перст колечко обручальне, що дарує силу і терпіння, і пара наша йде – не йде, летить – не летить, а до заутрені опинилися вони в першопрестольному граді своєму, спорядилися і повінчалися, а зі світанком встали молодим подружжям.
І раптом, звідки що взялося, пішла Івану знову колишня милість царська, чини, і гроші, і утішні нагороди, і зажив він, розкошуючи, домовитим хазяїном. І знову став лукавий мучити заздрістю правдолюбних, жалісливих міністрів царських, фельдмаршала, генерала, губернатора, і запропонували вони одностайно, щоб Іван Молодий Сержант принаймні заслужив службою милість царську.
Іван Молодий Сержант на ранок явився до двору. Цар Дадон, трепнувши його по плечу, задав службу:
– Щоб ти мені за один день, за одну ніч, і лише за одну добу, злічив, скільки сотень, тисяч або мільйонів зерен пшениці в трьох великих коморах моїх, і зі світанком доповів мені про це. Якщо дізнаєшся вірно, піде знову милість царська більше від колишнього; а ні, так повинну голову зрублю!
Узяла кручина Івана Молодого Сержанта, Молодецьку Голову, без роду, без племені, спроста без прізвища, повісив він голівоньку, прийшов, бідолашний, додому.
– Про що сумуєш-горюєш? – запитала його благовірна дружина дівиця Катерина.
– Як мені не сумувати, не горювати, коли цар Дадон, слухаючи царедворців своїх, велів мені службу служити непомірну, звелів мені за один день, за одну ніч, і лише за одну добу, визнати, скільки в трьох великих коморах його царських сотень, тисяч або мільйонів зерен пшениці; дізнаюся, так піде милість царська, а ні, так повинну голову зрублять.
– Ех, Іване Молодий Сержанте, Молодецька ти Голово! Це не служба, служба буде попереду! Лягай ти спати, – так рекла прекрасна Катерина; напоїла, нагодувала його і спати поклала.
Іван ліг, заснув, а Катерина вийшла на ґаночок білокам'яний, махнула хусточкою й мовила:
– Ах ви, люб'язні мої помічники, завітайте сюди!
І негайно старий йде, костуром підпирається, на нім шапка мотається, головою киває, бородою слід замітає; став і слухняно від повелительки наказу чекає.
– Послужи ти мені, віщуне-чародію, службу, злічи до ранку: скільки в трьох великих коморах государевих зерен?
– Ах, люб'язна наша повелителько, дочко рідно-кровна нашого батька-командира, це не служба, служба буде попереду.
Сам як свисне та гаркне на своїх на прикажчиків, так з усіх боків налетіли, тьма-тьмуща! Як взялися до роботи…
Ще біси на кулачки не билися, наш Іван прокидається, очі протирає, смерть вірну чекає. Раптом підходить до нього дружина його благовірна, розрахунок вірний зернам пшеничним підносить. А віки тоді були темні, грамоті скорописної мало хто знав, друкарської і в заводі не було, – церковними буквами під титлами і ключами числа незліченні: ази прописні – червоні, візерунчасті, рядкові – чорні, – хто їх прочитає?
Прийшов капрал наш на військовий двір і подав грамоту начальству. А придворні правдолюбні фельдмаршал, генерал, губернатор подумки капрала давно вже стратили.
Цар передав грамоту і справу Івана на суд царедворцям своїм. Вони керували ім'ям Дадона зібрати усіх лічильників, арифметчиків із усього царства, скласти засідання і підбити величезні підсумки.
Арифметчики билися, перебрали платню, кожен тисяч по декількох, отримали по чину сенаторському, по дві стрічки на хрест, по плюмажу на капелюх і вирішили нарешті одноголосно й одностайно, щоб грамоту нерукотворну віддати на збереження в пристойне книгосховище і передавати з роду в рід пізнішому потомству яко достопам'ятність освіченого століття Дадона Золотого Кошеля; що ж до рахунку цього, то воно справді може бути так, а може бути і не так; а тому чи не бла-гоугодно буде вищепойменованому Іванові Молодому Сержанту повеліти, яко що залишається і перебуває під сумнівом, повеліти службу служити йому іншу?
Цар Дадон дав їм тепер по хресту на петлицю, по зірці на ґудзик, по банту за спину.
А службу знову загадали Івану дрібницю: в один день, в одну ніч, лише в одну добу, викопати навколо міста-столиці канаву, сто сажнів глибини, сто сажнів ширини, води напустити, щоб кораблі ходили, риба гуляла, гармати по берегах на валу стояли і до світанку робилася б стрілянина, бо цар Дадон Золотий Кошіль мав намір потішатися і святкувати іменини свої. Якщо стане у пригоді Іван – любити і золотом дарувати; якщо ні – так голову рубати!
Ось коли нашому Івану припало хоч вовком завити! Прийшов додому, долю свою проклинає, смерть вірну чекає.
Але прекрасна Катерина, запитавши і впізнавши журбу чоловіка, знову натякнула йому: це не служба, служба буде попереду; поклала спати, вийшла і накликала віщуна-чародія. Йде, головою киває, бородою слід замітає; як свисне та тупне на своїх на прикажчиків – ночі пітьму затьмарили; до роботи взялися…
На світанку цар, міністри його, вельможі, царедворці, і уся столиця прокидаються від гулу гармат, і губернатор, у легкому нічному уборі, у халаті, вискочив з терему свого на балкон і намагався угледіти в підзорну трубу ворога.
Коли ж справа прояснилася, то Іван за страх, заподіяний цареві Да-дону, царедворцям його і усім чесним співгромадянам, був схоплений і посаджений до часу під варту; губернатора зробили комендантом нової фортеці; фельдмаршалові за діяльні заходи для опору уявному ворогові зшили каптан; у колишньої ж високої ради арифметчиків відібрані усі відзнаки, ордени, стрічки і зірки; за нехитру, Іваном нашим легко виконану, службу визнані усі установи і постанови їх, та і самі вони неспроможними, і заслані вони на теплі води полікуватися. А коли при вечірньому огляді цар Дадон Золотий Кошіль знайшов усі нові укріплення з усіма угіддями у чудовій справності, то і віддав комендантові всі знаки відмінностей, якими користувалася верховна рада його.
Між тим нові радники:
– Ох ти, добрий молодцю, Іване Молодий Сержанте, без роду, без племені, спроста без прізвища, витязю безрідний! Збирайся служити ти службу тяжку; йди ти туди, невідомо куди, шукай того, невідомо чого; розійдися один по семи перехрестях, з семи перехресть по семи дорогах стовпових; за горою ліс, а за лісом гора, а за тією горою ліс, а за тим лісом знову гора. Прийдеш ти в тридесяту державу, що за тридев'ять земель, у заповідний гай; у гаї заповідному стоїть терем позолочений, у теремі позолоченому живе Котиш Нахаба, невидимка; у нього є гуслі-самогуди, самі заводяться, самі грають, самі танцюють, самі пісень співають; гуслі ці принеси цареві, царевичам, і царедворцям, і повіреним їх грати, потішатися, музикою заморською бавитися; і щоб усе це було зроблено в одну добу!
Сподіваючись на благовірну свою і на допомогу віщуна-чародія, Іван наш не сумував; але коли переказав загадану службу, отримав у відповідь:
– Чоловіку мій Іване Молодий Сержанте, без роду, без племені, спроста без прізвища, Молодецька ти Голово! Нині прийшла пора, прийшла і служба твоя, і маєш ти служити сам; не в моїх силах звільнити тебе…