А відтак вона його спорядила і в похід відпустила, хусточку свою подарувала і примовила:
– Хусткою цією лише в найтяжчу годину можеш ти утерти з лиця свого молодецьку сльозу!
Сіли, подали хліб-сіль на прощання, помолилися Богові – і пішов наш Іван…
«Світиш, та не грієш, – думав він, дивлячись на козацьке сонечко, на місяць, – тільки марно у Бога хліб їси».
І бачить він раптом, що зайшов у бор дрімучий і непрохідний. Підкосилися коліна його молодецькі, чоботи в заметах снігових глибоких в'язнуть.
Вийняв хусточку – раптом його як на ходулі підняло! На нім чобо-ти-самоходи, та і такі вони скороходи, що і на одному місці стоять, так кінному не нагнати; не встиг зробити крок, зайшов він з білої матінки зими в квітучу запашну весну; і полетів наш Іван, озирнутися не встиг, виходить із лісу соснового дрімучого на лужок вічнозелений, трави-чка-моріг свіжа-зелена, як оксамит узліссям шовковою лягає, килимом візерунчастим під ноги розстилається. І стоїть на лужку тому будівля дивна, позолочена від землі до покрівлі, від кута до кута; стовпи біло-мармурові дах черепично-срібний підпирають, на ньому маківки горять золоті, візерунки примхливі, мальовничі і ліпні під карнизами різьбленими розгулюють, вікна кольорові кришталеві, як щити вогняні, золотом відливають – ні воріт, ні дверей, ні кілка, ні двору!
Обійшов капрал наш будівлю цю раз-другий, оглянув з усіх боків – усюди те саме, і входу немає! Стук, геп у вікно кришталеве, задзвені-ло-полетіло, тільки осколки бризнули!
Забрався наш Іван безрідний, молодецький, у терем позолочений, та й ахнув: будівля усередині блищала такою красою, що ні придумати, ні згадати, ні в казці сказати! А палати величезні порожні.
Ходив, ходив Іван наш, виходив по усіх спокоях і бачить, стоїть у кутку чан дубовий, висить через край ківшик луджений. Випив він за здравіє благовірної своєї, за упокой наклепників і донощиків своїх, розібрало його, зашуміло в голові, ходить по покоях позолочених один як перст, походжає, завалив руку ліву за вухо на саму потилицю і пісеньку в увесь дух покрикує.
Раптом незрима рука його зупиняє, голос безвісний питає:
– Ох ти, добрий молодець! Навіщо і звідки завітав, чи зі свого бажання, чи з чийогось наказу?
– Я Іван Молодий Сержант, спроста без прізвища, без роду, без племені, я Іван безрідний, Молодецька Голова, витязь бездомний; служив я вірно Богові і нехрещеному цареві своєму в землі, що за триста кінних миль; збили мене царедворці заздрісні з честі, з хорошого місця, позбавили милостей царських, служби непосильні служити посилали, золоті гори обіцяли; став у пригоді я, душу пізнав їх криву – не дали, чого пообіцяли, напризволяще за службою відпустили: «Йди туди, невідомо куди, шукай того, невідомо чого; розійдися один по семи перехрестях, з семи перехресть по семи дорогах стовпових; за горою ліс, а за лісом гора, а за тією горою ліс, а за тим лісом знову гора; прийдеш в тридесяту державу, що за тридев'ять земель, у гай заповідний; стоїть там терем золотий, у теремі тому живе Котиш Нахаба, невидимка; у нього візьми гуслі-самогуди, самі заводяться, самі грають, самі танцюють, самі пісень співають; їх принеси цареві, царевичам, царедворцям і повіреним їх потішатися, музикою заморською забавлятися».
Відгукнувся невидимка знову:
– Кого шукаєш, Іване Молодий Сержанте, того знайшов. Звуть мене Котишем Нахабою, віковічний я невидимка, живу в заповідному гаї в теремі позолоченому. Знаю я витівки різні й багато; вмію я набирати гуслі-самогуди, та з домовленістю: я працюватиму, а ти світитимеш мені лучиною три дні і три ночі без зміни, без засипу; просвітиш – гуслі-самогуди візьмеш; а заснеш, не то подрімаєш, так голову, як з горобця, зірву!
«Поліз по горло, – подумав Іван, – лізти і по вуха».
Надрав він лучини хвойної, запалив, світить день, світить ніч, світить і ще день, сон хилить нездоланний; кивнув Іван головою, задрімав.
А Котиш Нахаба його під бік:
– Ти спиш, Іване?
– Ох, я не сплю, не дрімаю, а думаю я думу.
– А яку ж ти думаєш думу?
– А думаю я, дивлячись у вікно, безліч росте по світу білому лісу різнокаліберного – а якого більше росте, кривого або прямого? Мабуть, кривого більше.
Котиш Нахаба замислився.
– Почекай, – говорить, – постережи ти на дозвіллі гуслі, я піду порахую.
Чи довго, чи ні ходив Котиш, а Іван поспав неабияк.
– Вставай, Іване, – закричав Котиш, – твоя правда, кривого лісу більше; і більше так, що на числа покласти, так і не вимовиш. Запалюй лучину та сідай до роботи, світи три доби підряд!
Світить капрал наш день, світить і ніч – знову пісня та ж; кріпився, кріпився – задрімав!
А Котиш його в ребро.
– Спиш? – говорить.
– Ох, спати я не сплю і дрімати не дрімаю, а думаю я думу!
– А яку ж ти думаєш думу?
– А думаю я: незліченна безліч людей на світі у Бога та у земних царів, а хіба мало було, та перемерло? Яких же більше людей на світі, живих чи мертвих? Мабуть, мертвих більше!
Покинув Котиш знову Івана на сторожі, сам пішов рахувати. Ходив він, ходив, виходив усю піднебесну; а Іван на черево ліг, спиною сховався, позіхнути не встиг, заснув.
– Вставай, капрале! Ставай до роботи, а правда твоя, мертвих людей більше!
Світить Іван знову ніч із днем, перемігся й другу, а до третьої почало доходити – подрімав, та так, що поспав та свиснув!
Штовхнув його Котиш у ребро:
– Спиш, Іване?
А він опритомнів, та не знайшовся, а вимовив з переляку слівце російське: винен!
– З твоєї провини, – мовив Котиш Нахаба, – не рукавиці шити, не чоботи тачати, а якщо так, то робити нічого, смерть твоя прийшла неминуча. Піди на лужок, подивися ще раз на білий світ, простися, покайся, помирати збирайся!
Вийшов Іван Молодий Сержант на лужок заповідний вічнозелений, згадав батьківщину свою, дружину молоду, прекрасну Катерину, і залився сльозами гіркими.
Вийняв Іван хусточку утерти востаннє сльозу молодецьку – а вже Котиш Нахаба кличе його на розправу…
– Звідки ти узяв хустку цю? – запитав Котиш Нахаба, невидимка.
Іван розповів, від кого і як хустка йому дісталася.
Мовив Котиш:
– Якщо так, то ти б мені давно це сказав – отже, ти одружений з дочкою моєю прекрасною дівицею Катериною, і ти за заповітом, якому стільки ж років, як їй самій, не лише будеш живий, здоровий і вільний від усякої пені, а й повинен отримати в посаг власні мої гуслі-самогуди, споконвіку готові, заповітні, на які й належало заповіту заслужити любов і руку дочки моєї прекрасної дівиці Катерини.
Спорядив його, в похід відпустив, гуслі-самогуди на плечі повісив – заграли, затанцювали, пісень дивних заспівали, – а Іван лижі нагострив та направив геть; крокує, як жар-птиця летить, додому поспішає.
Йшов він звідти рік без тижня з днем…
Стоїть над шляхом-дорогою хатинка-домосідка, розпустила крила, як курочка-квочка, а в ній стукотня; козуб, козубенька, кошик та коробка замість курчат навкруги походжають, а дві відьми, сестри, одна булана, одна осоловіла, навколо хати дозором об'їжджають. Повісив Іван гуслі-самогуди на дерево, почули відьми гру дивовижну, а він тієї години обійшов кругом, та і в хату. Старий сивий молотом перед жерлом вогняним на ковадлі булатному кує булави сталеві, запускає їх у набалдашники золоті, а готові на помости за піч кидає. Це був ві-щун-чародій, що служив на Івана з веління Катерини служби царські, але вони один одного не знали в очі. Старий прийняв привітно прибульця втомленого.
– Ляж, – каже, – та відпочинь; а стара моя, коли посьорбати чого хочеш, зварить тобі щей – за смак не скажу, а горяченько та мокренько буде!
Словом, напоїв, нагодував і спати поклав, а зі світанком випровадив, та почув, на біду, гру дивовижну гуслів-самогудів, і почав він їх у Івана просити. Не захотів віддати йому Іван скарбу свого заповітного, плодів пошуків, праць і пригод неймовірних, – а той не взяв добром, так узяв усімох; помічники, що їм, як ми вже бачили, числа немає, з'явилися за помахом повелителя свого, повітря і небо затьмарили.
– Чи хочеш боротися з кожним і з усіма? – запитав віщун-чаро-дій. – Або добровільно за булаву будь-яку віддаси мені гуслі твої?
Іван подумав, та віддав гуслі! Вибрав булаву і пішов, проклинаючи білий світ! Куди діватися йому тепер? Що робити? Як вдома, як на люди показатися і принести повинну голову свою на плаху? А був уже такий близький до великої мети своєї!
У роздумах граючи булавою, став він набалдашник золотий відкручувати. Відвернув – із палиці кованої незлічена і незліченна безліч війська бойового, кінного і пішого, вилітає, в лад парадний перед ним на лугу збирається, генерали з ад'ютантами своїми що є сили на Івана, витязя бездомного, наскакують, віддають честь належну полководцю, музика повний похід грає, подвиги Івана Молодого Сержанта вихваляє, армія уся в три темпи рушниці на караул бере, правою ногою відступає. Це незліченні полчища бісів віщуна-чародія, обмундировані, озброєні.
Надягнув Іван набалдашник золотий – зникло все, як не бувало; зняв – знову тут, і бій, і музика, і армія, і генерали з рапортами; а гуслі-самогуди в торбинці за плечима.
Зметикував капрал наш; набалдашник надягнув, палицю в руку, торбинку за плечі, самохідці на ноги, і марш на один шабаш у рідну свою сторононьку.
Достиг до світанку; став на луги заповідні царські, які чоловік жоден не змів святотатними стопами своїми зневажати, але на які і птах швидкоплинний не сідав; зняв голову з булави і вишикував армію незліченну просто навпроти палацу царського, а гуслі-самогуди змусив грати.
Цар, прокинувшись, розгнівався на зухвалого прибульця надзвичайно, послав губернатора довідатися негайно: що, і як, і хто, і чому?
Йде губернатор, упізнав Івана Молодого Сержанта здалека, підходить зухвалий, капелюха плюмажного не знімає, слова лайливі вимовляє:
– Не здивуєш ти нас, Іване окаянний, що скоро повернувся, і зненацька нас не застанеш! На тебе шибениця готова дуже давно!
Наслав словом одним Іван бісів своїх на старого недруга заскнілого: схопили – не по клаптику, по волосинці на кожного не дісталося! Чекав, чекав цар відповіді з нетерпінням великим.
– Ні, – каже, – видно, цей музики заслухався; піди ти, фельдмаршале!
– Не ламайся, вівсянику, не бути калачем, – сказав йому Іван.
І цьому була доля не краще від першого, і генералові також.
Але тепер пішов товариш по службі і поборник Івана Молодого Сержанта, що поступив нині на місце засланця за тридев'ять земель, по гуслі-самогуди. Знаючи службу і дисципліну, став він підходити до нового полководця шанобливо, тримав мірний крок, руки по шву, кашкет зняв на пристойній відстані, словом: ішов – не спотикався, став – не хитався, заговорив – не заїкався, і довідався від імені царського про те, що відбувається.
Іван Молодий Сержант, спроста без прізвища, без роду, без племені, а тепер фельдмаршал, полуторний генерал і сам собі кавалер, обійняв його, приголубив, позначився ім'ям своїм, наказав цареві бити чолом і доповісти, що Іван вернувся з походу свого, став у пригоді цареві, приніс гуслі-самогуди з гаю заповідного вічнозеленого від Котиша Нахаби, віковічного невидимки, цареві, царевичам і повіреним їх потішатися, музикою бавитися. Сам надягнув набалдашник на булаву, зняв військо із заповідних лугів і слухняно залишився чекати рішення царського.
Цар Дадон Золотий Кошіль вислав кликати його до двору на чай і вечерю, звів у воєначальники свої, губернатори, сенатори, генерали і кавалери, – але щойно Іван дався в обман і пішов без підозри на заклик царський, як два наймані різники з обушками, з ножами кинулися з розлюченням йому назустріч: вони мали веління обеззброїти його, віднявши палицю, і кинути його в темницю.
їм було б почекати, доки він зійде в тісні ворота палацові, і захопити його ззаду, а вони, не подивившись у святці та бух у дзвін, поспішили, людей насмішили, вийшли рано, та зробили мало.
Тепер Іван востаннє випробував підступність царя Дадона Золотого Кошеля і радників його правдолюбних; він випустив військо своє, кінне і піше, назустріч убивцям, обклав палац і все місто столичне, так що хмара, яка тільки знайшла, дощова промайнула в подиві, бо нікуди було і краплі дощу крапнути, – і винищив до останнього клаптика, нігтика і волосинки Дадона Золотого Кошеля й усіх сищиків і блюдолизів його.
– Людині не можна ж бути ангелом, – говорили вони на виправдання своє.
– Але не має вона бути і дияволом, – відповідав він їм. – І Соломон і Давид грішили – грішите, та не каєтеся! Немає вам пардону!
Іван був проголошений від народу царем землі тієї, а дружина його, благовірна Катерина, – царівною…
Казка про бідного Кузю Безталанну Голову і про чаклуна Будунтая
Жили у землі далекій, проміж чехів та ляхів, старий гусляр і стара гуслярка… І старій якось закортіло пограти на гуслях: як полізла вона за решетом та стягла їх рядном із полатей – загули, сердешні, кажуть, вічну память по собі проспівали та й замовкли.
До цього гріха старий наш так-сяк з хліба на воду перебивався: гуслі служили йому вірою і правдою, втішали жителів села, годували стареньких наших і сина їхнього, бідного Кузю. Але тепер, після того як старій довелося пограти на гуслях цих і вперше і востаннє, коли, більш того, старенькі, живучи в сирій, дряблій землянці, захворіли, то мали б пропадати зовсім. От вони і склали уламки гуслів своїх у мішок, повісили його синові, бідному Кузі, на шию та послали з простягнутою рукою; хто знав старого і памятав гуслі його, той, мовляв, подасть. Ходить Кузя світом і пісень під віконцями співає.
Якось у неділю бідний Кузя наш підійшов пізно ввечері під світле віконце десятської хати, проспівав пісеньку свою – не відповідають, а галас у хаті, чутно, великий. Підійшов Кузя ближче, під самісіньке вікно; зазирнув – сидять баби; прислухався – йдуть у них розмови про нечисту силу, про знахарів, волхвів, кудесників та про київських відьом. Усього, чого бідний Кузя наслухався біля вікна, переказувати не будемо; проте довго в нього не йшло з голови, як баби присягалися й божилися, що коли хто чари творить і затиснути в цей час сучок у стіні сільської хати, так переможе його; а ще казали, що відьму, знахаря, чаклуна і всякого, хто тільки здибався і живе з нечистою силою, можна підкорити собі, якщо приколоти його тінь до землі або до стіни; бідолаха пропав тоді і з нечистим своїм; лупатиме очима та крутитиметься, ніби на палі, та нарешті почне благати перед шпилькою твоєю, наче турок невірний перед російським штиком!
…Раптом до бідного Кузі підійшов чи то циган, чи то татарин який, подивився на нього та й присів поруч. Кузя подивився на нього скоса і побачив, що той задрімав.
– Хто це? – спитав тоді Кузя тихенько Мотрю, яка пасла телят і свиней.
– Невже ти цього пса не знаєш? – сказала Мотря. – Це Будунтай, чортів пай, усім відомий чаклун, перевертень; він у В'ятці борсуком із нори виліз, у свояки семи шаманам сибірським дописався, під Чудовом на цапа перетворився, у Вологді свічкою вдавився, та якби казанські татари не зняли з нього шкури, так би і світильня за ним згинула! Він перекинувся на трійку бігунів, а з них дві конячки білі, а одна гола, – та й пішов світ за очі; шукай його! Перетворюється, пес, у що хоче!
Бідний Кузя озирнувся на Будунтая, злякавшися голосного крику Мотрі, а Будунтая вже й нема: на тому місці, де він сидів, лежить тільки камінь, а каменя того, здається, раніше не було.
Кузя застругав дерев'яну шпильку, підібрався до каменя проти сонця та й приколов тінь його до землі. «Що ж буде?» – подумав він. Довго камінь лежав і відмовчувався, та потім перекинувся пошехонцем, у поршнях, у зипуні, з котомкою за плечима, і став просити Кузю, щоб він вийняв би палю, на яку можна, тільки й дивись, наступити й напо-роти ногу. Тоді Кузя наш здогадався, що Будунтай недарма про палю каже, і не вийняв її, поки той не пообіцяв йому за волю свою будь-чого.
– Вивчи мене свого мистецтва, – почав тоді просити бідний Кузя.