У неділю з самого ранку гавань запрудив люд. Соломбальські, городяни, з першого, другого і третього сіл прибігли. Зарічні повними карбасами[9] їхали, убрання в корзинах на окремих карбасах везли. Наїхали з Кінців і з Хвостів – такі села є: Кінці і Хвости.
Від народу в очах рябіє, городяни й селяни вирядилися один поперед одного, кожен хоче ширшим бути, спідниці накрохмалили, шлярки розгладили. Убрання голосно шурхотять, подоли пил здіймають. Дуже гарно.
Мужики та парубки гуляють із строгим форсом – до обіду завжди статечно, а потім… Ну, та зараз мова не про те!
Дочекалися.
На кораблях команди вишикувались. Аглієць своєму матросові щось прогавкав. Нам на берег чути тільки: «Гау, гау!»
Матрос аглійський почав дертися вгору і до клотика видерся. Дивимося – роздягається, одяг із себе знімає і вниз кидає. Роздягся і як є голяка спустився на палубу і так голий перед своїм капітаном став і теж щось: «Гау, гау!» Дуже навіть ніяково було жіночому стану дивитися.
Міські парасольками затулилися, а сільські пеленами очі прикрили.
Наш капітан питає аглійця:
– Скільки у тебе таких?
– Один навчений.
– А у нас одразу всі такі.
Капітан з краю двох матросів послав на фок-щоглу і на бізань-щоглу.
А тут кок висунувся подивитися. Кок цей страх як боявся високого місця. На баню вилізе – трясеться. Висунувся кок і нагодився капітанові під руку. Капітан коротко скомандував:
– На грот-щоглу!
Кок виструнчився:
– Єсть, на грот-щоглу!
Кок як звичайна річ лізе на грот-щоглу. Дивлюся, а в кока очі міцно заплющені.
На фок-щоглі, на бізань-щоглі матроси вже на клотиках і одяг із себе зняли, розпрямили, за складками склали, руками пригладили, ремінцями зв'язали. На собі лише шапочки із стрічками залишили, це щоб рапорт віддавати – то не до пустої голови руку прикладати!
Коли матроси в шапочках та із стрічками – значить, одягнені, на них і дивитись немає заборони.
А кок тим часом лізе й лізе, вже й клотик близько, та розплющив кок очі, оглянувся, у нього від страху руки розчепилися, і полетів кок!
Полетів та за поперечну снасть ухопився і кричить аглійцю:
– Зроби-но ти так!
Аглієць від страху тремтить, головою хитає, у нього зуб на зуб не попадає, він щось гаукає. Аглійський капітан розсердився, надувся:
– Як так, аглійського матроса треба довго навчати, а російські зроду вміють і навіть спритніші?
Як сіль потрапила за кордон
Було це в Архангельському місті. Та в таку давнину, що не тільки моєї пам'яті не вистачить пам'ятати, а й бабці з прабабцями не згадати ні року, ні часу. Ми тільки із слів на слова кладемо та так і несемо: яке розтруситься, яке до запису дійде.
Так от жив великий багатий чоловік. Жив він з лісу, у різні загра-ниці ліс продавав. Було в того чоловіка три сини. Старший та середній добре орудували: продавали, обдурювали, рахували, обраховували, і батько їх любив.
Молодшому синові торгівля не до рук була, йому б піснею залитися та танцем завитися. Та й удома йому ніколи оглянутися. Все з компанією розвеселою час проводив – звали цього молодця Гуляка. Хлопець ласкавий, ввічливий, на уклін легкий, на слово швидкий, на зустрічі спритний. Усім хлопець вийшов, тільки вигідних справ робити не вмів.
Надумав великий чоловік збути хлопця Гуляку. І придумав це під виглядом великого діла. Відправив усіх трьох синів з лісом-товаром у заграниці.
Старшому (а був той ледачий, худючий, до чужого жаднючий, загребущий) батько корабель спорядив дубовий, вітрила шовкові, ліс навантажили найкращий, першосортний.
Другий був розкаряка товстючий, скупий-прескупущий. Про себе хвалився: «У скупого нема нічого», а від нього ніхто не бачив нічого.
Цьому другому корабель був даний сосновий, вітрила білополотняні, ліс – товар другосортний.
А третьому, розвеселому, спорядив батько посудину розвалющу і таку діряву, що з дірки в дірку світило, а вода як хотіла, так і переливалася, риби всякі як на заїжджий двір заходили і виходили.
У цій посудині пряма дорога на дно. Поверх води тримається, поки хвилею не хилитне.
А товар навантажений курям на сміх: обаполки, обрізки та старі колоди, нікуди не годящі, замість вітрила – стара постілка.
Нікуди не годиться судно споряджено, товар нікудишній навантажений. Та як Гуляку на борт заманити?
Придумав багач таку річ: по борту нікчемного суденця наставив штофів, півштофів з горілкою, а на корму цілу чвертку. Позаду пляшок дзеркал настановив. З берега бачиться, що все судно повне-повнісіньке горілки.
Побачив Гуляка розвеселий вантаж на суденці, скликав, зібрав своїх друзяк випивак, балагурів, пісельників. Зібралися, подивились і пісню заспівали.
Віддали кінці кораблі й суденце в один час в одну хвилину. Ледачий, худючий, та розкоряка товстючий великим передом випередили Гуляку і в море вийшли. А Гуляка з товаришами-приятелями ледве рухаються, горілку п'ють, пісні співають і не помічають, що йдуть десятий день дев'яту версту. Горілку випили, в море випливли. А тут розвернулася погодка грізною бурею. Вода здибилась, хвилі спінились.
Гуляка за борт викинув обаполки, обрізки та старі колоди. Порожнє суденце на воді, як чайка, сидить та по хвилях летить. Гуляці з товаришами тільки й діла: хоч стій, хоч спати вкладайся, тільки міцніше тримайся!
Вітер ущух, море відшуміло, відпрацювало, спокійним стало.
Бачить Гуляка: попереду судна на воді щось дуже біліє і блищить, біліє і виблискує і схоже на острів. Гуляка суденцем та до самого острова і пристав. А той острів з чистої солі був.
Ну, баритися не стали, дірки наскрізні законопатили, солі навантажили. Попутна вода та погожий вітер у заграницю суденце пригнали. У гавані до стінки стали, люки відкрили, сіллю торгують.
Люди заграничні підходили, на язик сіль брали, плювалися, геть ішли.
Взяв Гуляка малий мішок солі та й пішов містом. У місті, в самій середині, цар жив. У царя гостина була, з'їхалися різні царі-королі. До застілля сіли, на обід чекають, розводять балачки, кожен по-своєму.
Гуляка зайшов у кухню. Спочатку сказав: хто він і звідки і з чим приїхав, сіль показав. Кухар сіль скуштував:
– Ні, такої гидоти ні цар, ані гості царі-королі нізащо в світі не їстимуть!
Гуляка каже:
– Налий-но в чашку щів!
Кухар налив, Гуляка посолив.
– Скуштуй тепер.
Кухар сьорбнув та ще сьорбнув, та й усе з'їв.
– Ох, як смачно! Я найперший кухар, а такого не їв!
Гуляка все, що треба, посолив. Поварчуки їжу на стіл носять у великих тарелях, по п'ять чоловік несуть, а на додаток до великих кожен поодинці несе, а додаткових-то тарелів по півсотні.
Трохи згодом у кухню цар прибіг, шматок дожовуючи і до кухаря кричить:
– Смаж, вари, готуй, печи ще, гості все з'їли і їсти хочуть, чекають сидять. І що такого ти зробив, що вся їжа така смачна?
– Та ось чоловік приїхав з Архангельського міста і привіз сіль.
Цар до Гуляки:
– Чи багато у тебе цієї солі? І скільки чого хочеш, щоб мені одному всю продати! Інші царі-королі їжу з сіллю скуштували, їм без солі ні бути ні жити більше. А як сіль буде тільки в мене, то буду я над усіма головним.
Гуляка відповідає:
– Гаразд, продам тобі всю сіль, але з умовою. Щоб ви, царі-королі, жили мирно, без війни, кожен на своєму місці, своїм добром і на чуже не зазіхати, на цьому слово дай. Друга моя умова: споряди корабель новий з полірованих дерев із золототканими вітрилами, трюми грошима набий: передній носовий трюм паперовими, а задній кормовий золотими. І третя умова – дочку заміж за мене віддай, а то сіль назад повезу.
Цар погодився не роздумуючи. Робити все почав, не гаючи часу.
Скоро все готово. Корабель лакований блищить, вітрила золототкані вогнем горять.
Гуляка сам собі сватом до царської дочки з розмовою:
– Що ти робити вмієш?
– Я вмію шити, вишивати, мити, прати, кухні лад давати, себе в убрання вбирати, співати та танцювати.
– Діло підходяще, оголошую тебе своєю нареченою!
Дівчина очі додолу опустила, сама почервоніла.
– Ти, Гуляко, царям-королям на хвости солі насипав, за це я йду за тебе!
Бучний бенкет відгуляли.
Поїхали. Золототкані вітрила горять: як жар-птиця летить.
Обидва старші брати підстерігали Гуляку в морі біля закруту до міста Архангельського. Побачили, підстерегли і давай наздоганяти. Задумали старші молодшого пограбувати, все багатство собі забрати.
Коли це спокійне море завирувало, тиха вода зашуміла, навколо Гулячиного корабля дерево забрязкало, застукало. Весь мотлох, що замість товару було дано: обаполки, обрізки та старі колоди – скупчилися біля Гулячиного корабля, Гуляці, як хазяїну, уклін привітний віддали та поперек моря й стали. Гулячин корабель од бурі та од братів-грабіжників високим тином загородили.
Море довго тріпало і загребущого і прескупущого. Додому відпустило після того, як Гуляка життя своє на користь людям навернув.
Скількись там часу минуло. Чує Гуляка, що цар, якій сіль купив, війну повів з іншими царями. Гуляка йому листа написав: мовляв, що це ти робиш та чи думаєш про свою голову? Слово дав, на слові тім по руках ударили, а ти слова не тримаєш? Царські ваші солдати розпаляться та на вас, царів, і наваляться.
Цар зробив відписку, послав швидку записку. Написана на паперовому обривку і послиненим олівцем:
– Я цар – і слову своєму господар! Я слово дав, я назад узяв. Воля моя. Ми, царі, закони пишемо, а нам, царям, закон не писаний.
Малі діти і ті розуміють – кому закон не писаний.
На кораблі через карпати
Я ось із дідусем покійним (якби той живий був – підтакував би) на кораблі через Карпати їздив.
Перша путина все в гору, все в гору. Що вище в гору, то більші хвилі.
Такої хитавиці я ні потім, ні раніше не бачив.
Оце простір, оце широчінь! Дух захоплює, серце завмирає і радіє.
Все видно, як на долоні: і міста, і села, і річки, і моря.
Тільки й залишалося перемахнути та плисти під гору з ходовим вітром. Під гору завжди без хитавиці несе. Хитає, коли вгору йдеш.
Тільки б нам, значить, перемахнути, та щоглою за хмару зачепились. І ні туди, ні сюди.
Стій, та й годі.
Дідусь найбільше боявся, щоб нас не віднесло. А ну як хмара посуне та дощем випаде? Тоді й нам падати доведеться. А якщо над містом та днищем попадемо на поліцейську каланчу чи на дзвіницю?
Днище ж прорве, а на дірявому далеко не поїдеш.
Послав дідусь хлопця, – був такий, коком узяли його, і плата кокові за навігацію була – діжка тріски та норвезька сорочка.
Дідусь наказ дав:
– Лізь, хлопче, на щоглу, подивися, що воно там нас тримає? Сокиру візьми; як треба, то у хмари дірку прорубай або розколи хмару.
Хлопець повернувся, харчів узяв, скільки треба: мішок крупи, та солі, та сухарів.
Води не взяв: у хмарі вистачить.
Поліз.
Що там робив? Нам не видно. Чого не знаю, про те й не казатиму, щоб за брехню не лаяли.
Гаразд.
Хлопець там у хмарі діло робить і щось на поправку зробив. І впустив сокиру.
Щогли були такі високі, що сокира, поки летіла, вся поржавіла, а топорище все згнило. А хлопець повернувся старим дідом. Борода здоровенна, сива!
Але діло зробив – щоглу вивільнив.
Дідусь команду подав:
– Право на борт! Ліво на борт!
Я стерно повертаю. Розгойдали корабель. Вітрила розпустили. Вітер ходовий смикнув, нас і понесло під гору.
Хлопцеві бороду сиву збрили, щоб старшим за матір не був, знову коком поставили.
І так це ми добре йшли на кораблі під гору, та щось під кормою зашурхотіло.
Глянули під корму, – а там мезенці[10] морожену навагу до Архангельська везуть!
По дрова і на полювання
Поїхав я по дрова до лісу. Дров наколов віз, додому зібрався їхати та згадав: замовила стара глухарів настріляти.
Стомився я, не хочеться лісом ходити. Сиджу на возі дров і чекаю. Летять глухарі. Я рушницю вгору підкинув і – давай стріляти, та так намагався, щоб глухарі на дрова падали та рядами лягали.
Настріляв глухарів віз. Поїхав, Карьку не жену, – куди тут гнати! Віз дров, та поверх дров віз глухарів.
їхав-їхав та й заснув. Чи довго спав – не знаю.
Прокидаюся, дивлюсь, а перед самим носом ялинка виросла! Що таке?
Зліз, подивився: між саней і Карькиним хвостом виросла ялинка з обіймише завтовшки.
Значить, довгенько я спав. Схопив сокиру, зрубав ялинку, та чи то сокира відскочила, чи то зайвий раз махнув сокирою, – Карьці ногу відрубав.
Чимшвидше взяв сірки ялинової свіжої і заліпив Карькину ногу.
Відразу загоїлась!
Думаєш, я брешу все?
Поїдьмо, Карьку виведу. Подивись, не вгадаєш, яка нога була рубана.
Як хлопець до попа в робітники найнявся
Найнявся хлопець до попа в робітники і каже:
– Попе, дай мені грошей наперед хоч за місяць.
– Нащо тобі гроші? (Це піп каже.)
Хлопець відповідає:
– Сам розумієш, яке життя без копійки.
Піп погодився:
– Правду кажеш, – яке життя без копійки!
Дав піп своєму робітникові гроші наперед за місяць і посилає на роботу. А було це вранці. Хлопець попові:
– Що ти, попе, де бачено не ївши на роботу йти!
Хлопця нагодували і – знову гнати на роботу. Хлопець і каже:
– Поївши на роботу? Та я собі черево зіпсую. Теперечки треба полежати, щоб їжа на місце вляглася.
Спав хлопець до обіду. Піп на роботу знов посилає.
– На роботу? Без обіду? Ну, ні, коли час обідній прийшов, так обідати садови.
Пообідав хлопець, а піп знову на роботу жене. Хлопець попові до ладу пояснює:
– Хто ж після обіду працює? Вже таке давнє правило заведено – такий звичай: після обіду – відпочивати.
Ліг хлопець і до вечора проспав. Піп його будить:
– Хоч тепер піди попрацюй!
– Проти ночі? Подивись: люди добрі вечерять сідають та спати лягають. Те й мені треба.
Хлопець поїв, до ранку хропів. А вранці наївся, пішов у поле, там спав до полудня. Прийшов, пообідав і знову в поле спати. Спав до вечора і підвечірок проспав. До вечері прийшов, наївся. Піп і каже:
– Хлопче, що ти сьогодні нічого не зробив?
– Ох, попе, подивився я на роботу: і завтра її не переробити, і післязавтра не переробити, а сьогодні й братися не варто.
Піп розсердився, хлопця проганяє:
– Мені такого робітника не треба. Забирайся від мене геть!
– Ні, попе, я хоч і задешево найнявся, та гроші взяв наперед за місяць і житиму в тебе. Коли дуже поженеш, я, мабуть, піду. Якщо хліби даси днів на десять.
Як піп робітницю наймав
Тобі, дівко, життя у мене буде легке, – не так працювати, як відпочивати будеш!
Вранці встанеш, ну, як належить, – удосвіта. Хату вимиєш, двір прибереш, корів подоїш, на пасовище випустиш, у хліву прибереш і спи-відпочивай!
Сніданок зготуєш, самовар зігрієш, нас з паніматкою сніданком нагодуєш – спи-відпочивай!
У полі поробиш, чи на городі пополеш, коли взимку – по дрова чи по сіно з'їздиш і спи-відпочивай!
Обід звариш, пирогів напечеш: ми з паніматкою обідати сядемо, а ти – спи-відпочивай!
Після обіду посуд вимиєш, хату прибереш і спи-відпочивай!
Коли час підходящий, – у ліс по ягоду, по гриби сходиш, чи паніматка в місто посилає, так збігаєш. До міста – близенько, і восьми верст не буде, а потім спи-відпочивай!
З міста прибіжиш, самовар поставиш. Ми з паніматкою чай будемо пити, а ти спи-відпочивай!
Увечері корів зустрінеш, подоїш, попоїш, корму даси і спи-відпочивай!
Вечерю звариш, ми з паніматкою з'їмо, а ти спи-відпочивай!
Води наносиш, дров наколеш, – це на завтра, і спи-відпочивай!