Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович 3 стр.

Мар­тин. Глу­ха!

Палажка. От­же, єй-бо­гу, так i вчеп­лю­ся у чуп­ри­ну, як бу­деш ла­яться!

Мартин (на­бiк). Чо­го доб­ро­го, вче­питься! Це бу­де не по-дво­рянськи. (До Па­лаж­ки.) Не сердься, Па­ла­зю, а ска­жи ме­нi - тiї ба­чи­ла ту бу­ма­гу, що Сте­пан при­вiз?

Палажка. Ба­чи­ла.

Мартин. I чу­ла, що вiн чи­тав у бу­ма­зi?

Палажка. Чо­го ти при­че­пив­ся до ме­не? Не ба­ла­кай нав­тям­ки; ка­жи тов­ком: чи вiд­да­мо Ма­ри­сю за Ми­ко­лу? Не мо­роч ме­не.

Мартин. Дi­ло шiсть мi­ся­цiв в ге­рольдiї, не сьогод­ня-за­вт­ра ут­вер­дять в дво­рянст­вi, а я доч­ку вiд­дам за му­жи­ка!.. Що ж то я з глуз­ду з'їхав, чи як?

Палажка. Здається ме­нi, що з'їхав: не ве­лиш нi ме­нi, нi доч­цi ро­бить, сам не ро­биш, по­най­мав най­ми­тiв, най­ми­чок, ха­зяй­ст­во псується…

Мартин. Па­ла­зю! Дво­ря­нин - од­но, хлоп - дру­ге!.. Мо­же, ти цього не ро­зу­мiєш, то то­бi яс­нi­ше ска­жу: сме­та­на - од­но, а кис­ле мо­ло­ко - дру­ге! О! Ро­зу­мiєш?

Палажка. Од­но ро­зу­мiю, що ти сте­ряв­ся ро­зу­мом.

Мартин. О гос­по­ди, о гос­по­ди! На­що ти ме­не до­вiв до то­го, що я од­ру­жив­ся з прос­тою му­жич­кою! Нi­чо­го не тя-ме - як до пенька ба­ла­каєш. I ка­зав же по­кiй­ний па­пiнька: же­нись, си­ну, на шлях­тян­цi. Нi, та­ки пог­нав­ся за чор­ни­ми бро­ва­ми! От i до­жив: бро­ви зли­ня­ли, а го­но­ру як не бу­ло; так i не­ма!

Палажка. Бо­же­вiльний! Єй-бо­гу, бо­же­вiльний! Ти б дро­ку на­пив­ся.

Мартин. Що ти з нею бу­деш ба­ла­кать?.. Хi­ба то­бi кра­ще бу­де ба­чить свою доч­ку за ре­па­ним му­жи­ком Ми­ко­лою, нiж за гу­бернським сек­ре­та­рем-ре­гiст­ра­то­ром? Кра­ще? Ка­жи!

Палажка. А де ж вiн у бi­са, той… рос­те­ра­тор?

Мартин. Ре­гiст­ра­тор.

Па­лаж­ка. Та не ви­мов­лю.

Мартин. Ото-то ж бо­же! Приїде, душ­ко, приїде! Про нього же й ка­зав Сте­па­но­вi на од'їздi - чу­ла?

Палажка. То чом же ти ме­нi не ска­зав? А то: i слi­па, i глу­ха - тiлько розд­ра­ту­вав ме­не… Ну, а Ма­ри­ся?.. Ти ж її пи­тав, - мо­же, во­на не схо­че?

Мартин. I пи­тать не бу­ду, на­що пи­тать? Во­на не дур­на, в нiй батько­ва кров, роз­бе­ре, не бiйсь, де пан, а де му­жик!

Палажка. Дай бо­же! Хi­ба я їй во­рог?

Мартин. I я не во­рог своїм дi­тям, хо­чу обох дi­тей прист­роїть по-дво­рянськи!.. Тiлько ти, Па­ла­зю-душ­ко, здi­лай ми­лость, не су­пе­реч ме­нi, слу­хай ме­не.

Палажка. Не дра­туй ме­не, то все бу­ду ро­бить, як зве­лиш.

Мартин. Ну, го­дi! Сi­дай, душ­ко! Омелько при­ве­зе са-му­варь, чаю, са­ха­рю i… ко­фiю. Чай я пив i знаю, як йо­го нас­та­нов­лять, то сам то­бi роз­ка­жу; а ко­фiю не знаю, як роб­лять.. Пi­ди ти за­раз до Си­до­ро­вич­ки - во­на зна - i пов­чи­ся у неї. I роз­пи­тай гар­ненько, як йо­го роб­лять i ко­ли йо­го по­да­ють: чи до бор­щу, чи на нiч?

Па­лаж­ка. А ко­ли ж приїде же­них?

Мартин. От Омелько при­ве­зе звiст­ку, а мо­же, й са­мо­го при­ве­зе, бо не­дур­но ж йо­го так дов­го не­ма, ма­буть, за­дер­жав, по­ки з при­сутст­вiя вий­дуть.

Палажка. То я ж за­раз i пi­ду, бо, мо­же, сьогод­ня й при­ве­зе.

Мартин. Iди, iди, душ­ко! Та роз­пи­тай гар­ненько про всi зви­чаї i по­ряд­ки дво­рянськi.

Палажка пiш­ла.

Мартин, а по­тiм Тро­хим i Омелько.

Мартин (один). Дов­го ж не­ма Омелька! Пев­но, при­ве­зе же­ни­ха. Та вже по­ра б йо­му й приїхать дав­но. Тре­ба бу­де поп­ро­сить на ве­чiр Про­та­сiя; вiн гар­но i ба­га­то умiє ба­ла­кать… А важ­ко i в дво­рянст­вi жить: роз­хо­ду, роз­хо­ду, - самим уро­бить якось, не при­хо­диться…

Входе Тро­хим.

Трохим. Па­не! На­ших двi па­ри во­лiв i двi ко­ро­ви зай­няв еко­ном у двiр.

Мартин. Де ж во­ни пас­лись?

Трохим. Та в че­ре­дi, з че­ре­ди й зай­няв!

Мартин. Як вiн смiв?!

Трохим. Так пан Кра­совський зве­лiв.

Мартин. О, ви­ро­док з шля­хетсько­го за­во­ду! О, гай­да­ма­ка! Гра­би­тель! За що ж?

Трохим. Ка­же, що на вас на­ки­ну­ли чинш i по­ки не зап­ла­ти­те - не вiд­дасть.

Мартин. Не вiд­дасть?.. Бе­ри па­ли­цю i ме­нi знай­ди доб­ро­го дрюч­ка!.. Я їм по­ка­жу… Я… Ми їм по­ка­же­мо!

Трохим. Нi, па­не, я не пi­ду. Вiн пох­ва­ляється i вам на спи­нi гор­ба зро­бить. Ка­же: Бо­ру­ля до­би­вається бу­маж­но­го гор­ба, а я йо­му на спи­нi гор­ба над­рю­кую.

Мартин. Хто це ка­зав?

Трохим. Еко­ном.

Мартин. О, хлоп по­га­ний! Вiн, най­мит Кра­совсько­го, ме­нi гор­ба зро­бе? Ме­нi?.. Та я… Зап­ря­гай ко­ней, поїду за­раз в стан! Це гра­бiж, гра­бiж!…

Трохим. Не­ма ж на­та­чан­ки ще з го­ро­да.

Мартин. Бi­жи до Си­до­ро­вич­ки, по­зич.

Трохим пi­шов.

Граблять!.. Граб… Граб… Це ме­нi ще i на ру­ку - не­хай граб­лять!.. Ра­зом за все от­вiт да­си! Нi, па­не Кра­совський, Бо­ру­ля ще по­тя­гається з то­бою! Ма­буть, по­чув, що дi­ло в ге­рольдiї… апе­ля­цiя… стрiч­ний iск йо­му в пе­чiн­ку сi­ли… О прес­вя­та дi­во! Вмi­шай­ся в моє дi­ло, по­мо­жи ме­нi во­ро­га; сво­го до­ка­нать.

Входе Тро­хим

Трохим. Там прий­шов Омелько.

Мартин. Який Омелько?

Трохим. Та наш же Омелько.

Мартин. Сам?

Трохим. Сам.

Мартин (на­бiк). Що ж це за знак: i за­ба­рив­ся, i же­ни­ха не при­вiз? (До Тро­хи­ма.) Зап­ря­гай же свi­жих ко­ней у на­шу на­та­чан­ку, та поїде­мо зо мною у стан, а Омелько не­хай за­раз iде в ха­ту…

Трохим. Вiн боїться iти в ха­ту.

Мартин. Чи ти не зду­рiв? Чо­го вiн боїться?

Трохим. Та ко­ней на­ших пок­ра­ли в го­ро­дi.

Мартин. Як?.. О гос­по­ди! Но­ва на­пасть… Тяг­ни йо­го сю­ди, за чу­ба тяг­ни! (Бi­жить до две­рей.) Омелько! Iрод! Су­по­с­тат! Iди в ха­ту!

Входе Омелько, бо­сий.

Мартин. Де ко­нi, азi­ят?

Омелько. Ук­ра­ли.

Мартин. Ук­ра­ли?

Омелько. I чо­бо­ти, i ко­бе­няк ук­ра­ли…

Мартин. Як же в те­бе го­ло­ви не вкра­ли?

Омелько. Бо нi­ко­му не пот­рiб­на: у кож­но­го є своя, хоч по­га­ненька.

Мартин. Що ж ме­нi те­пер з то­бою ро­бить? Га? Що?.. Бо­дай ти га­луш­ки не про­ковт­нув, щоб ти ва­ре­ни­ком по­да­ви­в­ся, ка­жи: шку­ру з те­бе здер­ти?.. Роз­ка­зуй, анах­те­ма, як бу­ло дi­ло?

Омелько. Та так бу­ло дi­ло. То як приїха­ли ми з па­ни­чем, за­раз по­на­хо­ди­ло тих су­дей­ських ви­ди­мо-не­ви­ди­мо. П­ос­ла­ли за го­рiл­кою, па­нич дос­та­ли са­ло, ку­рей i прий­ня­ли­ся тро­щить та пить. А да­лi, спа­си­бi їм, i ме­не по­час­ту­ва­ли; а чар­ка та­ка, що й со­ба­ка не пе­рес­ко­чить; я дов­го не хо­тiв ви­пить по­вяої i та­ки ви­пив; ви­пив, за­ку­сив са­лом - у ме­не з до­му бу­ло своє са­ло i хлiб…

Мартин. Мер­щiй роз­ка­зуй! Ти з ме­не пе­чiн­ки ви­тяг­неш.

Омелько. Не пе­ре­ба­ран­чай­те, па­не, бо ви ме­не зiб'єте з пан­те­ли­ку.

Мартин. Я те­бе з нiг зiб'ю i шерсть на то­бi вис­ку­бу!

Омелько. От я й за­був, що ка­зав.

Мартин. Го­во­ри, го­во­ри, бi­со­ва па­тя­ка, бу­ду мов­чать, го­во­ри!..

Омелько. Ви­пив, за­ку­сив са­лом.

Мартин. Ну?

Омелько. У ме­не з до­му бу­ло своє са­ло i хлiб.

Мартин (крiзь зу­би). Чув, чув!..

Омелько. На­поїв ко­ней i хо­тiв спать ля­гать, а тут, спа­си­бi їм, ще пiд­нес­ли… По­тiм тре­тiй раз по­час­ту­ва­ли, i вже не ска­жу вам: чи час­ту­ва­ли ще й чет­вер­тий раз, чи нi, бо не пам'ятаю, як i зас­нув. Вран­цi, до схiд сон­ця, про­ки­нув­ся - не мо­жу го­ло­ви пiд­вес­ти… По­чав при­га­ду­вать: де я? Не при­га­даю. Гля­нув на­бiк: чиїсь бо­сi но­ги на по­луд­раб­ку. Що во­но за твар, ду­маю со­бi, втис­ла­ся до ме­не на по­воз­ку, чи не Гор­пи­на. Да­лi ду­маю: ко­ли є но­ги, то по­вин­на буть i го­ло­ва, - а го­ло­ви не вид­ко, тiлько моя, та й своєї го­ло­ви не ба­чу, а чую, що на в'язах щось та­ке важ­ке те­лi­пається, мов хто на­че­пив клу­нок з пiс­ком… По­ма­лу-по­ма­лу пiд­вiв я го­ло­ву. Див­люсь: нi­ко­го не­ма, кру­гом чу­жа осе­ля… Бо­же мiй! Тут зра­зу го­ло­ва моя зро­би­лась лег­ка, як вiв­ся­на по­ло­ва, i я до­га­дав­ся, де я i що зо мною бу­ло! Схо­пивсь… сю­ди, туд'и - не­ма нi ко­ней, нi чо­бiт, нi ко­бе­ня­ка! Сiв я та й зап­ла­кав.

Мартин. Зап­ла­кав?

Омелько. Зап­ла­кав. Гiр­ки­ми сльоза­ми зап­ла­кав: чо­бо­ти бу­ли нас­то­ящi шка­по­вi i ко­бе­няк…

Мартин. Лу­ци­пiр! А ко­ней то­бi не жаль?

Омелько. Та ко­нi знай­дуться, бо там який­сь су­дей­ський, з мiд­ною бля­хою на гру­дях, спи­сав усе: i як ко­ней звуть на ймен­ня, i до яко­го по­луд­раб­ка кот­ра ко­ня­ка бу­ла прив'яза­на, i по­луд­раб­ки розг­ля­дi­ли, - усе як слiд, я роз­ка­зав усi при­к­ме­ти. За­пи­са­ли i те, що як уда­риш ба­то­гом, то Кул­кат кру­тить хвос­том со­бе а, Зо­зу­ля кру­тить хвос­том ца­бе, -все за­пи­са­ли, ко­нi знай­дуться!.. (Зiт­хає.) А чо­бо­ти i ко­бе­няк…

Мартин. Геть з очей, пар­ши­вий ро­бiт­ник! То­бi гиндика пас­ти, а не ко­ней гля­дiть! Са­мi кра­щi ко­нi про­па­ли! Бу­деш же ти одс­лу­жу­вать ме­нi за ко­ней шiсть лiт.

Омелько. А бу­ду. Та­ке дi­ло. (На­бiк.) А хто ж ме­нi одс­лу­же за чо­бо­ти та за ко­бе­няк? Як­би не ти, то я б їх i не брав.

Мартин (до Тро­хи­ма). Бi­жи до Си­до­ро­вич­ки, вiзьми на­та­чан­ку чи вi­зок, зап­ря­гай ко­ней, та хоч уно­чi поїде­мо до ста­но­во­го.

Трохим вий­шов.

(Омельковi). Ти чо­го стоїш? Пi­шов, не пе­чи моїх очей!

Омелько. Та тут ще лист вiд па­ни­ча.

Мартин. Чо­го ж мов­чиш? Да­вай мер­щiй, ше­ле­па!

Омелько (дос­тає з шап­ки). Та не гри­май­те ж хоч за лис­та, ба­чи­те, за­шив як да­ле­ко - бо­яв­ся, щоб хто не вкрав. Ду­маю: "Хоч шап­ку i вкра­де, то лист бу­де цi­лий, чор­та з два най­де". На­те.

Мартин (про­чи­тав­ши). Що йо­го ро­бить?.. Же­них обi­щав приїхать, як ко­ней приш­лю за на­та­чан­кою… Тут гра­бiж… там ко­ней пок­ра­ли!.. Па­мо­ро­ки за­би­ло… (До Омелька.) Iди, ро­зум­на го­ло­во, на­дi­вай пос­то­ли, поїдем зо мною у стан, а Тро­хим поїде в го­род за­раз же, щоб завт­ра i на­та­чан­ку при­вiз… Уп­ряж де ти зос­та­вив?

Омелько. Зло­дiї взя­ли, тiлько че­рез­сi­дельник зос­тав­ся.

Мартин. Щоб ти на ньому по­вi­сив­ся! I уп­ряж по­зич в Си­до­ро­вич­ки.

Омелько. А ко­ней яких зап­ря­гать?

Мартин. Не пи­тай ме­не!.. I до­ро­гою не ба­ла­кай до ме­не, бо я те­бе, кап­ло­уха со­ба­ко, чис­то всього об­пат­раю!

Омелько. Ну й сер­ди­тий… Що то пан! (Пi­шов.)

Мартин (один). I язик став як кi­лок, i в ро­тi пе­ре­сох­ло!.. А си­нок… си­нок!.. Я тут iз шку­ри ви­ла­зю, щоб йо­го в лю­де ви­вес­ти, а вiн там п'янствує…

Входе Омелько.

Ти чо­го зно­ву у вi­чi лi­зеш? Кор­тить, щоб пос­куб?

Омелько. Письмо­во­ди­тель ста­но­во­го приїхав, пи­тає­ть­ся, чи ви до­ма, та я не знав, що й ска­зать, бо­яв­ся, щоб не ла­яли… Що йо­му ска­зать?

Мартин. Зви! Про­си! Ба­чиш - до­ма, хi­ба то­бi по­ви­ла­зи­ло?

Омелько вий­шов.

Мар­тин бi­жить до бо­ко­вих две­рей.

Палажко! Письмо­во­ди­тель приїхав… I-i! Я й за­був, що її не­ма! Ма­ри­сю! Пош­ли за ма­тiр'ю до Си­до­ро­вич­ки, а са­ма ва­ри ва­ре­ни­ки, пе­чи кур­чат, не­хай дiв­ча­та пе­че­риць наз­би­ра­ють, у сме­та­нi нас­ма­жиш, та яєць зва­ри ус­нят­ку i мо­ло­ка спар!.. Не­хай Омелько по­ро­ся за­ко­лить… Та квас, квас щоб був, бо вiн раз у раз з пох­мiл­ля… Пев­но, при­вiз ут­верж­де­нiє в дво­рянст­вi. Оте­пер, па­не Кра­совський, я то­бi по­ка­жу, яке я бид­ло i яке те­ля мiй син… (До две­рей.) А, Не­фо­дiй Оси­по­вич! По­жа­луй­те, по­жа­луй­те, до­ро­гий гос­тю!..

Завiса.  

ДIЯ ТРЕТЯ

Декорацiя та ж.

Мартин. Цi­лу нiч з до­са­ди не спав! Як про­чи­тав Не­фо­дiй Оси­по­вич бу­ма­гу, щоб ме­не бе­зот­ла­га­тельно ви­вес­ти з iмєнiя Кра­совсько­го, то на­че п'ять ко­тiв вско­чи­ло у гру­ди i ра­зом по­ча­ли дря­пать там своїми гост­ри­ми кiг­тя­ми!.. Ну, па­не Кра­совський! Си­пеш ти грiш­ми, щоб ме­не ви­вес­ти звi­д­цi­ля, - i я по­сип­лю, де тре­ба, щоб те­бе у ост­рог по­са­дить!.. Не­фо­дiй Оси­по­вич за гра­бiж узяв за­яв­ле­нiє, ка­же: це уго­лов­не дi­ло!.. Кра­совський хва­литься та пох­ва­ляє­ть­ся!.. Хва­лись, хва­лись!.. Ко­ли б ме­нi ще розд­ра­ту­вать йо­го, щоб вiн роз­бiй який зро­бив, та на Си­бiр… Що Си­бiр? На ка­тор­гу йо­го!.. Бу­деш ти знать Бо­ру­лю i дi­тям за­ка­жеш!.. Я не бу­ду хва­литься, нi, а тим ча­сом i в ост­рог, i в Си­бiр, i на ка­тор­гу те­бе зап­ру… О, не я бу­ду! Як­би не ждав сьогод­ня же­ни­ха, то за­раз би поїхав у го­род - до по­вi­ре­но­го, там го­ло­ва: гу­берньою пра­вить! Ну, та день-два пi­дож­ду… Гей, Оме­ль­ко!.. Бог дасть, доч­ку прист­рою, то­дi за­жи­ву нас­то­ящим дво­ря­ни­ном: со­бак роз­ве­ду, бу­ду на охо­ту їздить, у кар­ти грать.

Входе Омелько.

Чого ти лi­зеш, як че­ре­па­ха?

Омелько. А хi­ба я пти­ця? Лi­тать не мо­жу, по­ки вста­неш, по­ки прий­деш…

Мартин. Ну, ну, го­дi…

Омелько. Ко­ли б чо­ло­вiк кри­ла мав…

Мартин. Го­дi!

Омелько (на­бiк). Нi­ко­ли не дасть до­го­во­рить…

Мартин. Iди ме­нi за­раз аж на шпиль, звiд­тi­ля вид­ко верс­тов на п'ять по до­ро­зi в го­род, там бу­деш си­дiть i ждать…

Омелько. Чо­го?

Мартин. Слу­хай!

Омелько. Та я ж слу­хаю.

Мартин. Мовч­ки слу­хай!

Омелько. Мов­чу…

Мартин. Як по­ба­чиш на­шi ко­нi i на­шу на­та­чан­ку i бу­де там си­дiть двоє, при­бi­жиш до­до­му по­пе­ре­ду…

Омелько. А як я не до­бi­жу по­пе­ре­ду?

Мартин. Що ти йо­му бу­деш ка­зать?

Омелько. Тро­хим же бу­де кiньми їхать, а я пiш­ком бiг­ти­му, то хоч би з ме­не й дух ви­пер­ло, а я не пос­пiю впе­ред, хi­ба ра­зом при­бi­жи­мо.

Мартин. Не ра­зом, бу­сур­ме­не, не ра­зом! А тре­ба, щоб ти йо­го зда­ле­ку по­ба­чив i впе­ред при­бiг.

Омелько. Не при­бi­жу. Го­дiв п'ять то­му на­зад, мо­же б, i при­бiг ра­зом, а те­пер не при­бi­жу. Та й на­що ж я бу­ду бiг­ти ра­зом з ним? Вiн бу­де їхать, а я бу­ду бiг­ти бi­ля на­та­чан­ки, на смiх лю­дям, як со­ба­ка! Та Тро­хим на зло ме­нi за­пус­тить так ко­ней, що й чорт з ним не збi­жить.

Мартин. Хi­ба ж я те­бе, су­пе­се кля­тий, за­тим по­си­лаю, щоб ти нав­ви­пе­ред­ки з кiньми бiг?

Омелько. А хi­ба я знаю.

Мартин (бе­ре йо­го за гру­ди). Не знаєш?

Омелько (на­бiк). От­же, ос­тан­ню сви­ту пор­ве.

Мартин. Звiст­ку, звiст­ку, звiст­ку щоб по­дав впе­ред - гость важ­ний приїде!

Омелько. То доз­вольте ко­ня взять.

Мартин. Бе­ри, бо­дай те­бе за пу­па взя­ло, тiлько не муч ме­не!

Омелько. А яко­го ж ко­ня взять? Я вiзьму Ра­ка…

Мартин бе­ре но­го за ши­во­рот, по­вер­та до две­рей i ви­во­дить.

Та пост­ри­вай­те, па­не, я сам пi­ду, а то ви ме­нi сви­ту пор­ве­те. (Випх­нув.)

Мартин, а по­тiм Ма­ри­ся.

Мартин. От му­ка ме­нi з цим ка­торж­ним Омельком! I виг­нав би, жаль - дав­но слу­жить, i при­вик до нього так, що як не ба­чу дов­го, аж скуч­но. А вiн, чорт йо­го знає, чи на­рош­не драж­нить ме­не, чи та­ки справ­дi дур­ний тро­хи зро­бив­ся.

Входить Ма­ри­ся i не­се клу­нок. Ку­ди це? Що це?

Марися. Тре­ба пра­ти со­роч­ки то­що, ба­га­то наб­ра­ло­ся вже шмат­тя.

Мартин. Я те­бе пос­ти­раю! Стра­мить ме­не хо­чеш? Дво­рянська доч­ка са­ма сти­рає! Мо­же, ще й на рiч­ку пi­деш? Для чо­го ж то я двох ро­бiт­ниць най­няв?

Марися. Во­ни на го­ро­дi ко­па­ють, а я ж що бу­ду ро­бить?

Мартин (на­бiк). Справ­дi!.. i сам не знаю, що б во­на ро­би­ла, яку б їй ро­бо­ту дво­рянську знай­ти… (До Ма­ри­сi.) Нi­чо­го не ро­би!