Анні використала цю «годину відпочинку» на те, аби щодуху примчати до Брука, сподіваючись зустріти на каналі свою матір, або когось із рідних, або хоча б Гретель Брінкер… Але нікого з них вона не зустріла, а тепер їй треба було поспішати назад, навіть не зазирнувши додому: адже вона знала, що в цю хвилину її безпорадна бабуся стогне й просить, щоб хтось перевернув її на другий бік.
Анні летіла по льоду і думала: «Де зараз може бути Гретель? О цій порі їй майже завжди вдавалося на кілька хвилин відірватися від роботи… Бідолашна Гретель… Як це, мабуть, жахливо — мати божевільного батька… Сама я, напевно, до смерті його боялася б. Такий сильний, але такий дивний!»
Дівчинка нічого не чула про раптову хворобу батька Гретель. Місцеві мешканці нітрохи не цікавилися тітонькою Брінкер і її дітьми. Якби Гретель не була гусятницею, у неї, напевно, знайшлося б чимало друзів серед тутешньої сільської молоді. Але відтоді, як вона почала пасти гусей, тільки Анні Боуман не соромилася відкрито, словом і справою визнати себе подругою Гретель і Ганса.
Часто діти сусідів висміювали її за те, що вона дружить із такими бідняками. І, коли жартували над Гансом, вона тільки сердилася або недбало й презирливо сміялася, але, коли вона чула, як знущалися над маленькою Гретель, то просто лютувала.
— Гусятниця!.. І що з того! — говорила вона. — Не переймайтеся, ця робота куди більше підходить кожному з вас, аніж Гретель. Мій батько минулого літа не раз говорив, що йому шкода дивитися, як ця ясноока терпляча крихітка пасе гусаків. Вона, у всякому разі, не кривдить своїх гусаків, як кривдив би ти, Янсзоне Кольп, і не наступає їм на лапки, як це неодмінно робила б ти, Кет Воутерс.
Тут усі брали на кпини незграбну, сварливу Кет. Анні ж гордо відходила геть від гурту юних плетух. І зараз, коли вона швидко ковзала в Амстердам, їй, мабуть, саме згадалися кривдники Гретель. Очі її блищали, не передвіщаючи нічого доброго, і вона не раз зухвало піднімала гарненьку голівку. Але, коли ці думки зникали, личко її ставало таким гарним, рум’яним і ласкавим, що не один стомлений робітник озирався на неї, мріючи й собі мати таку веселу, задоволену життям дочку.
* * *Цієї ночі в Бруці було п’ять радісних родин.
Хлопчики повернулися здоровими й неушкодженими і знали, що вдома в них усе гаразд. Навіть хвору пані, яка гостювала в сусіда ван Ступеля, небезпека обійшла стороною.
Але вранці! Ой, як осоружно дзвонять шкільні дзвони — дінь-дон! дінь-дон! — коли почуваєшся таким втомленим! Людвіг був упевнений, що в житті не чув нічого огиднішого. Навіть Пітер — і той розсердився. Карл заявив, що ганебно змушувати людину виходити з будинку, коли кістки в неї готові тріснути, а Якоб, статечно сказавши Бенові «до побачення», неквапом поплентався до школи, тягнучи свою сумку з таким виглядом, ніби вона важила сто фунтів.
Почалася велика перерва. За першого ж звуку шкільного дзвоника канал, здавалося, вибухнув криками й одразу ж ожив, усіяний хлопчиками й дівчатками. Цей хитрун, що так мирно виблискував під полуденним сонцем, начебто тільки й чекав на сигнал від шкільного дзвоника, щоб негайно стрепенутися й заграти зміною блискучих перевтілень.
Десятки строкато вдягнених дітей на ковзанах сновигали каналом. Їхня притлумлена зранку життєрадісність тепер вихлюпувалась у піснях, криках і сміхові. Ніщо не заважало потоку веселощів. Жодної думки про підручники не вилетіло разом із дітьми на вільний простір. Латина, арифметика, граматика — усі вони на цілу годину були замкнені в похмурому класі. Нехай учитель, якщо хоче, сам стане іменником, хоча б власним, — вони, діти, просто веселитимуться! Коли так весело кататися на ковзанах, чи не все одно, де розміщена Голландія: на Північному полюсі або на екваторі? А щодо фізики — навіщо обтяжувати себе інерцією, силою тяжіння і ще бозна-чим, коли тільки про те й думаєш, аби тебе не збили з ніг у штовханині!
У самому розпалі веселощів хтось із хлопців крикнув:
— Це що таке?
— Що? Де? — залунали десятки голосів.
— Як, ви не бачите? Он там, біля «будинку ідіота», щось темне…
— Я нічого не бачу, — сказав один із хлопчиків.
— А я бачу! — закричав інший. — Це собака!
— Де собака? — почувся уже знайомий нам писклявий голосок. — Ніякої собаки там немає… Просто купа ганчір’я.
— Ех ти, Воосте, — різко заперечив інший хлопчик, — знову пальцем у небо! Та це гусятниця Гретель шукає пацюків.
— Ну то й що? — пискнув Воост. — А хіба вона не купа ганчір’я, хотів би я знати?
— Ха-ха-ха! Молодець, Воосте! Отримаєш медаль за дотепність, якщо так піде й далі.
— Але якби тут був її брат Ганс, ти отримав би дещо інше. Б’юся об заклад, що отримав би! — мовило одне закутане маля, яке потерпало від нежитю.
Однак Ганса тут не було, тому Воост міг дозволити собі спростувати образливе припущення.
— А хто на нього звертає увагу, шмаркачу-чхало? Та я в будь-яку хвилину віддухопелю дюжину таких, як він, і тебе на додачу!
— Ти віддухопелиш?! Ти? Ну, це ми ще подивимося! — І на підтвердження своїх слів «шмаркач» щодуху покотив геть.
Тут надійшла пропозиція наздогнати трьох найстарших учнів, і всі, друзі й вороги, нестямно регочучи, хутко об’єдналися для спільної мети.