З усієї цієї радісної юрби тільки одна дівчинка згадала про темну маленьку фігурку, яка лежала біля «будинку ідіота».
Бідолашна, перелякана Гретель! Вона не думала про школярів, хоча їхній веселий сміх долітав до неї, наче крізь сон… «Які голосні стогони за цим завішеним вікном!» — думала вона. Невже чужі люди справді вбивають її батька?
При цій думці вона схопилася на ноги з криком жаху.
«Ой, ні! — схлипнула вона й знову опустилася на горбок мерзлої землі, на якому сиділа увесь час. — Мама й Ганс там. Вони подбають про нього. Але які вони були бліді! Навіть Ганс — і той плакав!.. Чому старий сердитий меєстер залишив його, а мені наказав вийти? — дивувалася вона. — Я пригорнулася б до мами і поцілувала б її. Після цього вона завжди гладить мене по голівці й ніжно говорить зі мною, навіть якщо перед тим гнівалася… Як усе в будинку затихло! Ох, якщо помруть і батько, і Ганс, і мама, що я тоді робитиму?» І Гретель, тремтячи від холоду, затулила обличчя руками й заридала так, немов у неї розривалося серце.
За останні чотири дні бідолашній дівчинці довелося нести непосильний тягар. Увесь цей час вона була для матері слухняною маленькою служницею. Вдень утішала й підбадьорювала бідну жінку, допомагаючи їй у всьому, а ночами чергувала разом із нею. Вона знала, що зараз відбувається щось настільки жахливе й таємниче, що навіть лагідний, добрий Ганс не зважився пояснити їй бодай щось.
Потім виникли й інші думки. Чому Ганс нічого їй не сказав? Як не соромно?! Вона вже не дитина. Це вона забрала в батька гострого ножа. Вона навіть відволікла його від матері тієї жахливої ночі, коли Ганс, такий дорослий Ганс, не зміг їй допомогти. Так чому ж із нею поводяться так, наче вона нічого не вміє? О, як тихо… І яка холоднеча, яка жорстока холоднеча! Якби Анні Боуман не була в Амстердамі, а залишилася вдома, Гретель не почувалася б такою самотньою. Як мерзнуть ноги… Чи не від цих стогонів їй здається, начебто вона пливе у повітрі?..
Ні, так не годиться… Матері з хвилини на хвилину може знадобитися її допомога!
Піднявшись із великими зусиллями, Гретель випросталась й здивовано витерла очі — її дивувало, що небо таке яскраве й синє, дивувала тиша в домі і сміх, що то голосніше, то тихіше лунав удалині.
Незабаром вона знову впала на землю, і думки все більше сплутувалися в її голові. Які дивні губи в меєстера! Як шарудить гніздо лелеки на даху, немов нашіптуючи їй щось! Як блищали ножі в шкіряному футлярі — мабуть, ще яскравіше, ніж срібні ковзани. Якби вона надягла нову кофту, вона б так не тремтіла. Ця нова кофта дуже гарна… Єдина гарна річ, яку Гретель носила в своєму житті. Дотепер Господь оберігав її батька. Він і тепер берегтиме, тільки б пішли ті двоє.
О, зараз меєстери опинилися на даху! Вони видираються аж на верхівку… Ні… Це мама й Ганс… Або лелеки… Темно, нічого не розбереш. А горбок трясеться й гойдається так дивно… Як ніжно співають пташки! Це, напевно, зимові пташки — адже повітря просто насичене крижаними сніжинками… Та тут не одна пташка… Їх аж двадцять… «Послухай їх, мамо!.. Розбуди мене, мамусю, перед змаганнями… Я так стомилася плакати…»
Чиясь рука твердо лягла на її плече.
— Вставай, дівчинко! — озвався лагідний голос. — Не можна так лежати, ти замерзнеш.
Гретель повільно підняла голову. Гільда ван Глек нахилилася, дивлячись їй в обличчя прекрасними добрими очима. Але Гретель це не здалося дивним — адже вона й раніше не раз бачила це уві сні. А зараз їй так хотілося спати!
Але їй і не снилося, що Гільда так грубо трястиме її, силоміць підніматиме, — не снилося, що вона почує, як Гільда повторює:
— Гретель! Гретель Брінкер! Прокинься ж, прокинься!
Все це було насправді. Гретель звела очі. Чарівна, гарненька дівчинка так само трясла, терла, мало не била її. Напевно, все це сон. Та ні, от і будиночок… Лелече гніздо… І карета меєстера біля каналу. Тепер Гретель усе бачила ясно. В руках у неї поколювало, ноги тремтіли… Гільда змусила її зробити кілька кроків. Нарешті Гретель помалу стала приходити до тями.
— Я заснула, — пролепетала вона, затинаючись, і, дуже збентежена, обома руками протерла очі.
— Саме так, і заснула занадто міцно, — всміхнулася Гільда побілілими губами. — Але зараз тобі ліпше… Спирайся на мене, Гретель, ось так… А тепер рухайся. Скоро ти трохи зігрієшся і тобі можна буде сісти біля вогню… Я відведу тебе додому.
— О ні, ні, ні! Тільки не туди! Там меєстер. Він сказав, щоб я пішла геть!
Гільда здивувалася, але вирішила поки не розпитувати.
— Гаразд, Гретель… Намагайся йти швидше. Я вже давно помітила тебе тут, на горбку, але думала, що ти бавишся… Ось так… Рухайся…
Увесь цей час добра дівчинка змушувала Гретель ходити туди-сюди, підтримуючи її однією рукою, а другою щосили намагаючись стягнути з себе тепле пальто.
Але Гретель здогадалася, навіщо вона це робить.
— О, юфроу! — благально крикнула вона. — Будь ласка, і не думайте про це!.. Будь ласка, не знімайте його з себе! Я вся палаю, справді, палаю… Ну, не те щоб палаю, але мене всю начебто голками й шпильками штрикає… Будь ласка, не треба!
Розпач бідної дівчинки був такий щирий, що Гільда поспішила заспокоїти її:
— Гаразд, Гретель, не буду. А ти побільше рухай руками… Ось так. Щоки у тебе вже червоні, як троянди. Тепер меєстер, напевно, впустить тебе. Неодмінно впустить… А що, твій батько дуже хворий?
— Ой, юфроу, — вигукнула Гретель, знову заливаючись слізьми, — він, мабуть, помирає! Зараз у нього там два меєстера, а мама сьогодні мовчить… Чуєте, як він стогне? — додала вона, знову охоплена жахом. — У повітрі щось гуде, і я погано чую. Може, він помер! Ох, якби мені почути його голос!
Гільда прислухалася. Будиночок був зовсім близько, але з нього не долинало жодного звуку.
Щось підказувало їй, що Гретель казала правду. Вона підбігла до вікна.
— Звідти не видно, — ридала Гретель, — Мама заліпила вікно зсередини провощеним папером! Але в іншому вікні, на південній стіні, папір прорвався… Будь ласка, зазирніть у шпарину.
Стривожена Гільда пустилася бігцем і вже обігнула ріг, над яким звисав низький очеретяний дах, обтріпаний по краях. Але раптом вона зупинилася.
«Недобре заглядати в чужий будинок», — подумала вона. Потім тихенько позвала Гретель і сказала їй пошепки:
— Зазирни сама… Може, він просто заснув.
Гретель кинулася було до вікна, але руки й ноги в неї тремтіли. Гільда поспішила підтримати її.
— Чи не захворіла й ти? — лагідно запитала вона.
— Ні, я не хвора… Тільки серце в мене зараз ниє, хоча очі сухі, як у вас… Але що це? І у вас очі вже не сухі? Невже ви плачете через нас? О юфроу… — І дівчинка почала цілувати руку Гільди, водночас намагаючись дотягнутися до маленького віконця й зазирнути в нього.
Рама була зламана й полагоджена в багатьох місцях; упоперек неї звисав обірваний аркуш паперу. Гретель притислась обличчям до рами.
— Щось бачиш? — нарешті прошепотіла Гільда.
— Так… Батько лежить зовсім тихо, голова в нього перев’язана, і всі втупились у нього очима. Ох! — мало не скрикнула Гретель, відкинувшись назад, і швидким, спритним рухом скинула з себе важкі дерев’яні черевики. — Я неодмінно маю піти туди, до мами! Ви підете зі мною?
— Не зараз. Чуєш — задзвонив шкільний дзвінок. Але я незабаром повернуся. До побачення!
Гретель навряд чи чула ці слова. Але вона надовго запам’ятала ясну, співчутливу усмішку, що промайнула на Гільдиному обличчі.
Дивна річ — кістки. Здавалося б, вони нічого не можуть знати про шкільні справи, — але ні: виявляється, знають. Навіть кістки Якоба Поота, хоча вони таїлися десь дуже глибоко в його гладкому тілі, чуйно озивалися, коли йшлося про заняття в школі.
Вранці після повернення Якоба вони жорстоко нили й при кожному ударі шкільного дзвоника впивалися в нього, немов хотіли сказати: «Хапай цього дзвінка за язика! А то буде непереливки!» І навпаки, після уроків кістки притихли й навіть начебто заснули серед своїх жирових подушок.
Кістки інших хлопчиків поводилися так само; але тут немає нічого дивного: адже вони були не так глибоко заховані, як кістки Якоба, і, природно, мали краще розбиратися в усьому, що відбувається у світі. Особливо це стосувалося кісток Людвіга: вони перебували чи не під самісінькою шкірою і були найчуйнішими кістками на світі. Варто було тихенько покласти перед Людвігом граматику з позначеним у ній довгим уроком, як хитра кістка в нього над очима починала негайно боліти, та ще й як! А досить було послати його на горище за грілкою для ніг — кістки одразу ж нагадували йому, що він «так стомився»! Зате коли його просили сходити в кондитерську (за цілу милю від будинку) — то аж бігом! — і жодна його кісточка навіть не натякала на втому.
Довідавшись про все це, ви не здивуєтеся, якщо я скажу вам, що цього дня наші п’ятеро хлопчиків більше за інших раділи з приводу закінчення уроків, коли діти юрбою сипонули зі школи.
Пітер був дуже задоволений. Він довідався від Гільди про те, як сміялася тітонька Брінкер і як радів Ганс, і йому не потрібно було інших доказів того, що Рафф Брінкер одужає. Втім, ця новина вже поширилася всіма вулицями на багато миль навколо. Люди, які раніше нітрохи не цікавилися Брінкерами, а якщо й говорили про них, то лише презирливо посміхаючись або з удаваним співчуттям знизуючи плечима, — тепер виявляли неабияку обізнаність в історії цієї родини в усіх подробицях. Безліч безглуздих пліток передавалося з уст в уста.
Того дня схвильована Гільда зупинилася перемовитися з лікарським погоничем, який, стоячи біля коней, бив себе в груди і розтирав долоні. Добре серце Гільди аж защеміло. Вона не могла байдуже пройти повз цю людину зі стомленим обличчям і не втішити його словами, що лікар, імовірно, незабаром вийде. Вона навіть натякнула йому про свої припущення — тільки припущення, — що відбулося чудесне зцілення: до божевільного повернувся розум. Більше того, вона твердо впевнена, що повернувся: адже вона чула сміх його вдови… Ні, не вдови, звичайно, — дружини… А сам хворий живий-живісінький і, мабуть, навіть сидить тепер на ліжку й розмовляє не гірше за адвоката. Словом, Гільда не могла стриматися і усвідомлювала це, але не вважала, що в чомусь винна. Бо ж так приємно передавати радісні або неймовірні новини!
Вона легко побігла каналом, знову і знову розповідаючи новину мало не всім у школі.
Тим часом з каретою порівнявся Янсзон Кольп, який біг на ковзанах. Звичайно, він почав кривлятися і крикнув щось зухвале погоничеві, який дивився на нього із млявим презирством. Для Янсзона це означало те саме, що й запрошення підійти ближче. Погонич уже сидів на козлах і, підбираючи віжки, кричав на коней.
Янсзон покликав його:
— Слухай! Що діється в «будинку ідіота»? Твій хазяїн там?
Погонич таємниче кивнув.
— Ф’ю-ю! — свиснув Янсзон, підкочуючи ближче. — Старий Брінкер віддав Богові душу?