— Я ось про що думаю, Теодоре, — оказав радник так, наче думка ця прийшла йому в голову не давно, а щойно. — Чи не, здається вам, що ми припустилися грубої помилки вже в самій назві країни, держави, яку збиралися завоювати?
— В назві? — сторопів Оберлендер.
— Так, у самій назві, — підтвердив Хауссер. — Ми говорили й продовжуємо говорити: Росія, росіяни, часом — більшовики, комуністи, комісари.
— А слід би?
— Слід би — Радянський Союз, радянські люди, радянський світогляд.
— По-вашому, це щось змінює?
— Багато що… Підхід, оцінки.
Оберлендер нарешті зрозумів, куди хилить радник, гмукнув, вередливо скривив губи.
— Ви маєте на увазі багатонаціональну, державу нового типу, внутрішню згуртованість, дружбу народів, з таким запалом пропаговану більшовиками?.. Ну що ж! Ми, звичайно, помилилися, вважаючи, що Росія подібна до Австро-Угорщини, й досить буде міцного удару, щоб цей склеєний з різнорідних шматків коло» розпався на складові частини. Признаюся, для мене це загадка, я досі не розумію, чому цього не сталося. А втім, історики довго будуть розгадувати сюрпризи загадки, якими почастували нас росіяни.
— Ви говорите про радянських людей? — єхидно запитав Хауссер.
— Хай буде — радянські, якщо вам більше подобається таке визначення, — спалахнув Оберлендер. — Тільки я не вірю в чортову дружбу народів! Що б мені не казали, це протиприродно. Радянських людей немає в природі, є росіяни, українці, грузини, вірмени, казахи й інші напівдикі народи. Більшовикам удалося одурманити своєю пропагандою тупі темні маси. Вони мали час. Чверть століття вони втовкмачували свої ідеї в голови так званих трудящих.
— Але ж ви самі собі суперечите, спростовуєте себе: стверджуєте, що радянських людей немає й тут же визнаєте, що більшовицька пропаганда виявилась успішною, — заявив радник, радіючи, що розмова набуває абстрактного, чисто теоретичного характеру. — До речі, як ми з вами не раз могли переконатися, не лише робітники й колгоспники, але й добре освічені радянські інтелігенти, незалежно від національної приналежності особливо палкі прихильники ідей інтернаціоналізму.
— Засліплені ненавистю фанатики.
— Вони можуть сказати це саме про нас.
— Ви вважаєте, що марксистська ідеологія виявилась більш життєвою й привабливою, ніж наша, націонал-соціалістська? — насторожився Оберлендер.
Хауссер засміявся. Ні, він не запідозрив гостя в тому, що той ставить на нього пастку. Та все ж це було схоже на пастку. Він би міг іронічно заперечити Оберлендеру: «Невже слід було сподіватися, що ті, кого німці збиралися знищити, будуть у захопленні від того, що фюрер оголосив їх представниками нижчої раси?» Але він сказав інше:
— Якби я так вважав, то не вступив би в нашу партію. Я такий же відданий і переконаний нацист, як і ви. Можете не сумніватися, Теодоре.
Радник випив вино й почав закушувати бісквітом.
— Ну, ви мене неправильно зрозуміли, — надувся Оберлендер. — Ми все-таки не прості виконавці, а спеціалісти, ми міркуємо, зважуємо. Зараз мені рідко трапляється, можливість говорити так відверто, без побоювань, що тебе запідозрять бозна в чому. Але знаєте, пане раднику, я все ж залишаюсь при своїй думці — головна наша помилка полягає в тому, що ми не зуміли посварити між собою народів Росії. Розділити, розчленувати, нацькувати їх один на одного — ось що треба було зробити. Уявімо на хвилинку, що мій проект був би схвалений фюрером. Ще б до початку війни, до того, як наші війська вторглися на Україну, захопили Білорусію, Литву, Латвію, ми зайнялися б комплектуванням урядів для…
Гостеві не вдалося познайомити радника з деталями свого забракованого фюрером проекту. Його перебив стук у двері. Хауссер глянув на годинник — уже діяла комендантська година. Стук повторився. Стукали неголосно, ввічливо і в той же час настирливо, не криючись. І хоч крім пралі пані Петронелі ніхто з жінок не появлявся в кімнаті Хауссера, щось підказало радникові, що там, у темному коридорі, за дверима, стоїть жінка.
Інтуїція не обманула його. Він відчинив двері й побачив дівчину, одягнену в строгий подорожній костюм, з коричневим шкіряним портфелем у руці. Вона мала відкрите миловидне обличчя; спокійно й уважно дивилася на Хауссера й, судячи з усього, не відчувала ніякої незручності, з’явившись до незнайомої людини в вечірню пору.
— Добрий вечір. Пробачте… — лагідно всміхаючись, сказала вона по-німецьки, бігцем оглянула кімнату, другого офіцера, що сидів біля столу, й зупинила погляд на Хауссері. — Якщо не помиляюся, пан радник, доктор Томас Хауссер?.
— Ви не помилилися. Чим можу служити?
Дівчина, наче одержавши ввічливе запрошення, переступила поріг, причинила за собою двері. Знову уважніше оглянула того, що сидів біля столу.
— У мене до вас справа, пане раднику, — сказала дівчина й кокетливо-соромливо прикусила губу.
— Я слухаю… — суворо кивнув головою Хауссер. Жіночі чари не впливали на нього, й він хотів, щоб несподівана відвідувачка відразу зрозуміла це.
— Але… Бачите… — запнулася дівчина, кинувши виразистий погляд на офіцера.
— Хай вас не бентежить. Це мій друг. І в мене немає від нього таємниць.
— Розумію… Але все-таки, пане раднику, я хотіла б поговорити, про свою справу наодинці.
«Чорт знає що…» — подумав Хауссер. Дівчина говорила лагідно, в її голосі чулося майже прохання й бриніла легка примхлива нотка, але Хауссер почув якусь приховану погрозу, так ніби вона додала багатозначно: «Це в ваших інтересах, пане раднику».
Збентеження радника не сховалося від уваги Оберлендера. Він подумав, що Хауссер, який здавна мав репутацію женоненависника, бентежиться, тільки тому, що вся ця сцена відбувається при свідкові. В таких випадках третій завжди зайвий. От, виявляється, які грішки водяться за радником, якого товариші поза очі звали євнухом. Буде що розповісти знайомим… Ховаючи блудливу посмішку, гість підвівся.
— Мені час, — рішуче заявив він, одягаючи пілотку й подаючи руку господареві. — Дякую. Відвів трохи душу. Я дещо чув, Томасе, про вашу надзвичайно корисну діяльність, успіхи. Щиро бажаю удачі. Великої удачі.
«Третій зайвий» міцно потис руку Хауссеру, кинув на дівчину лукаво-підбадьорливий погляд і поквапно вийшов з кімнати.
— Я вас слухаю. — Радник продовжував стояти біля порога й, видно, не збирався запропонувати їй сісти.
— Пане Хауссер, чи не могли б ви влаштувати мене на роботу?
— Чому ви звертаєтеся з цим до мене? Я не маю відношення до адміністрації.
— Я розумію… Але мені здається, що я могла б бути корисною вам. Я знаю кілька слов’янських мов.
«Їй щось відомо про мене й про мою роботу, — здивувався Хауссер. — Звідки?»
Сказав байдуже, нічим не виявляючи свого занепокоєння.
— Охоче вірю вам, але мені не потрібні помічники, незалежно від того, якими мовами вони володіють.
— Добрий помічник ніколи не зайвий, — добродушно засміялася дівчина. — Я розумію, ви, очевидно, не довіряєте мені. Це природно, — незнайома людина, що впала з неба… Проте я прийшла не з порожніми руками, я маю рекомендаційного листа.
— З цього слід би було починати, шановна фрейлейн, — незадоволено промовив Хауссер. — Чийого листа? Покажіть.
Дівчина розстебнула одну з зовнішніх кишеньок портфеля. Стежачи за її спокійними, впевненими рухами, радник розмірковував над тим, як йому бути, коли справді комусь із начальства спало на думку прислати цю дівчину допомагати йому. Не довіряють? Їм потрібен шпигун? Ні, з цього нічого не вийде! Ідіоти, додумались… Те, чим займається радник Хауссер, — найсуворіша державна таємниця. Він навіть Оберлендеру нічого не сказав, жодного слова. Маючи за помічника цю чарівну дівицю, він не може гарантувати, що таємниці буде дотримано. До біса! Завтра ж відправить назад.
Нарешті дівчина дістала з кишеньки якийсь маленький плоский чотирикутний предмет, який нагадував Хауссеру щось знайоме. Пакетик для марки? Дивно…
— Пане радник, я прошу вас не приймати поспішних рішень… — сказала дівчина миролюбним, ледь іронічним тоном, подаючи пакетик Хауссеру. — Вони можуть виявитися помилковими й навіть… небезпечними.
Що таке? Як розмовляє з ним це дівчисько, на що воно натякає? Що в цьому пакетику?
В Хауссера було таке дивне відчуття, ніби реальний світ утікає від нього й він переселяється в якусь фантасмагорію.
— Обережно. Краще пінцетом. У вас знайдеться?
Фантасмагорія продовжувалася. Марка… Чудеса! Це дівчисько знає, що він захоплюється філателією. Стримуючи своє нетерпіння, радник неквапно пройшовся до столу, дістав пінцет і вийняв з пакетика марку. Він підніс її до лампи, щоб роздивитися, й раптом його звичайно бліде, одутле обличчя почало покриватися червоними плямами. Він упізнав марку. Так, у нього в руках була та сама марка. Марку вручила дивна відвідувачка, ця… Що вона сказала про себе? Вона сказала — людина, що впала з неба… З неба!
Збирати марки Томас Хауссер почав у ранньому дитинстві. Заняття було похвальним для хлопчика. Марки розширювали світогляд: оця з Франції, ця з Іспанії, ця з далекої казкової Індії. Маленькі, облямовані зубчиками чотирикутники паперу розповідали багато про що — події, люди, географія, історія, екзотична фауна і флора. З часом дитяче захоплення переросло в пристрасть, у єдину пристрасть, якій удалося проникнути в холодне серце Томаса. Несподівано невинне заняття марками почало давати додатковий прибуток, і коли Хауссер під виглядом іноземного спеціаліста потрапив до Радянського Союзу, на північний Урал, він зумів за короткий час переслати й вивезти на батьківщину крім старовинних ікон і різноманітних унікальних дрібничок, вирізаних невідомими майстрами з каменю, дерева й кості, не одну тисячу радянських поштових марок. Іноземного «спеца» вислали з Радянського Союзу не за ці, а зовсім за інші справи, досить щедро оплачувані німецьким таємним відомством. Однак саме вивезені з Росії ікони, дрібнички, марки допомогли йому зібрати чималий капітал. Так побіжно він набув ще одну рідкісну спеціальність, перетворився на колекціонера-спекулянта високого міжнародного класу.
За деякі марки дуже багаті люди згодні були платити просто-таки шалені гроші, але справу з ними треба було вести дуже тонко, вміло заохочуючи й підігріваючи їх пристрасть до колекціонування. Спекулянти різних країн співробітничали один з одним, так було легше знаходити багатих клієнтів і пропонувати їм товар раніше, ніж це зробить конкурент. Хауссер налагодив ділові зв’язки з англійцем Робертом Прістлі, який вважався акулою філателістичного бізнесу.
Тридцятирічний красень Роберт Прістлі, судячи з усього, не володів якимось капіталом, але мав цілком респектабельну зовнішність, здавався людиною забезпеченою й легко заводив знайомства з людьми вищого кола. За його словами, він не розмінювався на дрібниці, а полював лише на велику дичину й не продавав, а люб’язно «відступав» марки з своєї колекції «всього лише за ту саму, правда, диявольськи велику суму, яку довелося заплатити самому». На думку Хауссера, його компаньйон і маклер був розумною, освіченою, але легковажною людиною, безпечним жуїром. Хауссер мав підстави вважати, що головним джерелом прибутків Прістлі був флірт з багатими вдовами, що шукали романтичних розваг на найфешенебельніших курортах світу. Він не гребував перебуванням на утриманні жінок, якщо йому щедро платили, й навіть хвалькувато натякав про це в розмові з радником, коли появлявся в Німеччині. А втім, Прістлі цікавили не лише жінки й марки, але й політика. Він захоплювався Гітлером, висловлював жаль, що Англія не має такої сильної людини, й казав, що збирається зробити новий, більш кваліфікований переклад книги фюрера на англійську мову.
Прістлі весь час перебував у роз’їздах. Компаньйонам доводилося вести постійне ділове листування. Через страх, що листи можуть перехопити конкуренти, англієць запропонував радникові в окремих випадках користуватися кодом і шифром. Книгою для шифру було обрано каталог поштових марок — завжди під рукою й не може викликати підозрінь.
1939 року Прістлі приїздив до Німеччини кілька разів — його справи того року йшли винятково щасливо, — а за декілька днів до нападу німців на Польщу, нападу, що означав початок другої світової війни, він знову відвідав радника. З короткої розмови з ним Хауссер з великим запізненням довідався, що під личиною безпечного марнотратника життя й жіночого угодника криється інша людина. Прістлі просто заявив, що війна між Німеччиною й Англією неминуча, й досить прозоро натякнув про бажаність співробітництва, що не має нічого спільного із спекуляцією старожитностями й поштовими марками. Хауссер обурився, пригрозив, що заявить в поліцію, але його компаньйон не злякався — він мав при собі фотографічні копії зашифрованих листів радника й при арешті міг показати їх. слідчому як незаперечні докази, що доктор Хауссер уже передавав йому деякі дані, які мають пряме відношення до державної таємниці.
Закінчили цю неприємну розмову полюбовно: Хауссер погодився не дзвонити в поліцію, Прістлі не наполягав на своїй пропозиції про співробітництво.
— Пане доктор, — сказав англієць, — ми дуже цінимо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо, щоб вони ризикували собою, коли в цьому немає необхідності. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але може настати час, коли становище зміниться. Ви будете свідком — Німеччина програє війну. Не перебивайте, вислухайте, адже ви розумна людина й зрозумієте, що я кажу це не з почуття ненависті чи патріотизму. Ні того, ні іншого в мене немає. За переконаннями я космополіт, цинік. Доля володарки морів мене мало хвилює, повірте. Свій прогноз я засновую на аналізі реального співвідношення сил і можливостей. Ви, німці, чудовий, дисциплінований народ, що володіє величезною, добре організованою силою. Але ви маєте один недолік: не рахуєтеся з реальними обставинами, ставите перед собою явно нездійсненне завдання. Гітлер протягом короткого часу досяг багато, може досягти ще більше, але ж він не хоче обмежуватися цими успіхами. Він бажає добитися того, чого ніхто не може досягти — світового панування. Ні більше, ні менше! От на цьому ви й скрутите собі в’язи. Я повертаю вам не продані марки. До речі, на цьому я нічого не заробив, усі гроші передав вам… Але мені немає кривди — розмови з вами були надзвичайно корисними, допомагали зрозуміти обстановку, настрої в політичних колах Німеччини, крім того, я мав цілком вагомий привід часто приїздити до вашої країни… Я повертаю вам марки всі, за винятком однієї. Тимчасово я залишаю її в себе. Запам’ятайте цю марку. Та людина, яка вручить її вам, буде послана мною, і їй ви можете довіритися. Не турбуйтеся, ми не будемо тривожити вас через дрібниці й не поставимо у скрутне становище. Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною.
… Зараз радник Хауссер тримав у руках точнісінько таку ж марку, як та, що залишив у себе його «компаньйон». Дівчина, що вручила йому свій «рекомендаційний лист», стояла біля дверей і, загадково усміхаючись, розглядала скромну обстановку кімнати, в якій жив експерт у східних питаннях.
13. БРАТИ
Наступної ночі після розгрому в Бялопіллі Петро Карабаш з’явився в Підгайчиках. Він мав інші справи, але відклав їх, розуміючи, що зустріч і розмову з братом відтягати не можна. Проте виявилося, що Юрка немає вдома. Тітка, видно, не розуміла, що діється. Вона з плачем і голосінням накинулась на старшого племінника:
— Йой, Петре, Петре, що ти робиш? Мало тобі Степана, то ти й Юрка в мене відбираєш, у свій ліс тягнеш. Він же малий ще, куди йому воювати? Уб’ють, на твоєму сумлінні менший брат буде. На страшному суді перед покійницею матір’ю ти за цю душу пропащу відповіси…
Петро зрозумів, що тітка нічого не знає про Юркові нічні пригоди, почекав, поки вона заспокоїться, запитав:
— Він не сказав вам, куди пішов?
— Він тітці скаже… Жди від нього! Другу ніч у хаті не ночує. І запитати не можна — мовчить, тільки губою сіпає.