У хаті було темно — Петро не дозволив світити. Він сидів край вікна, прислухаючись до тихих кроків охоронців, що лишилися надворі, й думав невеселу думу про молодшого брата. Ще кілька хвилин тому він надіявся, що слова Тимкова можуть виявитися брехнею, тепер уже не сумнівався, знав твердо — минулої ночі Юрко був у Бялопіллі. Сам по собі цей факт ще не свідчив про якусь серйозну братову провину, навіть якщо Юрко злакомився на мисливську рушницю. Хлопчисько, схотілося побавитися зброєю… Після розмови з ним Юрко віддасть рушницю, та й по всьому. Такий варіант повністю влаштовував Петра. Та все ж братова поведінка продовжувала здаватися дивною, загадковою. Куди він пішов цієї ночі, де пропадає, з ким, що робить?
— Тітко, Юрко часто не ночує вдома? А ви дарма думаєте, що це я його посилаю.
— А який біс його ганяє? — недовірливо озвалася жінка.
— Хотів би я знати… Тому-то й питаю.
— Раніше, траплялося, приходив пізно. Але все ж перші півні пропіють, він уже стукає. А вчора з’явився перед самим світом. Не їв, не пив, упав на постіль і спить як убитий. Холоша в крові, нога розпухла.
— Рушниці мисливської не було при ньому?
— Боже борони! Ні. Цього ще бракувало… Де б він узяв рушницю?
— Я тільки так… Запитую. А може, він до дівчини якої бігає. Не помічали?
— Що ти! Рано йому…
— Е-е, рано, — якось невесело засміявся Петро. — Буває… Перше кохання…
— Ні, він на дівчат не задивляється. Все книжки читає. А то сяде за стіл, заплющить очі й сидить, думає. А щоб кохання… Ні. Тут Олящукова поруч з нами жила, в неї така гарна дівчинка. Я вже думала… То наш Юрко й не гляне в її бік, не привітається навіть. Наче її й немає для нього.
— Це того Олящука, що одружився з полькою? — насторожився Петро. Він давно відірвався од життя рідного села, перед війною сидів кілька років у Березі Картузькій за напад на пошту, потім ховався в підпіллі й утік з радянського боку за Сан до німців. Хто з ким одружився в селі, з ким поріднився, вже мало цікавило його — це були не варті його уваги дрібниці, але випадок з Семеном Олящуком пам’ятав добре.
— Того самого, пічника, — підтвердила тітка. — Він же нашим сусідом був.
— Де вони зараз? — запитав Петро. Підозра, неясна, хистка, майнула в його голові, й він з усе зростаючою тривогою чекав відповіді від тітки.
— Семена совіти до війська забрали, а Ядвігу з дітьми шляхтичі до себе в Бялопілля…
Петро вже не чув, що далі говорила тітка. Бялопілля… Сусідська дівчинка була там. Чи не це ключ до розгадки дивної Юркової поведінки? Що могла знати тітка, що могла вона помітити? Перше кохання соромливе, його ховають від чужого ока в серці на дні, а Юрко до того ще й потайний за характером. Дурний, нерозсудливий парубчак. Не боячись нічого, кинувся у вогонь рятувати свою полечку… Тепер старшому братові треба рятувати молодшого і від вогню, і від кохання.
Проте всі спроби побачити Юрка, щоб поговорити з ним віч-на-віч, виявилися марними. Юрко не ночував удома, та й удень заходив до тітки рідко. Було схоже, що він сам щось запідозрив і свідомо уникає зустрічі з старшим братом. Петро Карабаш з дня на день відкладав своє повернення до Рівного, де на нього чекали важливі справи. Становище ускладнювалося, та все ж він не втрачав надії, що можна буде уникнути слідства, обмежитися суворою розмовою з братом. Треба лише вибити дур із хлопця.
І тут над головою представника центрального проводу гримнув грім. Спершу йому донесли про те, що Юрка разом з якоюсь молоденькою дівчиною бачили на хуторі Рутках, а через день стало відомо, що в Рутках загинуло два взводи бандерівців, а сам хутір поляки спалили дотла.
Петро був приголомшений. Загадкові братові вчинки, наче розрізнені ланки, зімкнулися раптом в один логічно зв’язаний ланцюг, набули жахливого змісту: брат зв’язаний з поляками, допомагає їм. Усього міг сподіватися Петро Карабаш, але тільки не цього. Треба було діяти негайно, рішуче, суворо. Що б не натворив Юрко, його ще можна врятувати.
Начальник районної ес-бе Місяць одержав наказ представника центрального проводу — Юрка Карабаша знайти, заарештувати, доставити на стоянку. Жодних запитань і пояснень. Першим буде допитувати він, Ясний.
Юрка вистежили ввечері, коли він з боку левади підходив до своєї хати. Попереду на стежці перед ним раптом виріс незнайомий плечистий хлопець. Без зброї. Юрко сміливо пішов на нього.
— Здоров, друже. На цигарку знайдеться?
— Не палю, — сказав Юрко, бокуючи, але не сповільнюючи кроку.
Хлопець зійшов зі стежки, заступаючи дорогу.
— Не поспішай… Підеш з нами.
Юрко озирнувся, побачив ще двох. Ці були з карабінами. Він зрозумів — попався, але не дав і взнаки, пошкодував лише, що рушниці немає при ньому.
— Куди це?
— Тут недалеко. Пройдемось…
Юрко ніби замислився на секунду, тріпнув головою.
— Ну що ж, ходім, коли така справа. А помилки не буде?
— Ні…
— Глядіть, хлопці… Ходім.
Треба було їх заспокоїти, показати, що він охоче підкоряється їм.
Повернули назад, до левади, а там направо берегом струмка.
— Поліцаї? — запитав Юрко. Він знав — хлопці з ес-бе, але хай думають, що він не здогадався.
Передній буркнув щось незрозуміле. Добре. Ведуть до лісу. Теж добре. Але там, певне, зв’яжуть руки. Цього не можна допустити. Важливо вибрати момент. Переднього він зіб’є з ніг. Ті, що позаду, не стрілятимуть. Усе-таки — брат Ясного… Вони це знають.
Юрко розумів, що його взяли недаром і не без відома брата. Тітка казала, що Петро двічі приходив уночі, розпитував. Він знає про рушницю. Значить, Тимків розповів йому. Не це страшне. Можна було б відбрехатись. Страшне те, що його бачили з Стефою в Рутках за день до того, як поляки спалили цей хутір. Отже, Бялопілля й Рутки. Про Наталю Миколаївну вони не знають, для неї небезпеки немає; де він учора пристроїв Стефу, їм теж невідомо. Втікати… Головне він зробив — Стефа з братиком знайшла притулок у надійної людини. Ну, а сам він знайде де сховатися. У крайньому разі викопає схрон у лісі… І якби його прийняли до себе радянські партизани? Не приймуть, не повірять — брат Ясного. Ще запідозрять, що його підіслали до них бандерівці. До радянських партизанів йому немає ходу. Біда.
Вийшли з села, звернули до містка. Все правильно, ведуть до лісу. На містку передній зупинився.
— Перекур…
Задні підійшли ближче. Юрко опинився в кільці. Він здогадався — зараз нападуть, зв’яжуть руки. Не розмірковуючи довго, хлопець пригнувся і штовхнув того плечистого, що стояв перед ним. Конвоїр перелетів через поручні як сніп, бовтнув у воду, але Юрко погарячкував, вклав надто багато сил у поштовх і, втративши рівновагу, мало не впав сам. Він забарився лише на якусь частку секунди, цього було досить для конвоїрів, що лишилися на мосту. Його схопили, рукав піджака затріщав, гудзики спереду повідскакували. Юрко відкинув руки назад, наполовину вислизнув з піджака й з усього маху вдарив кулаком в обличчя того, що саме руками стискав біля зап’ястя його ліву руку, яка заплуталася в складках рукава. Третій конвоїр устиг вчепитися пальцями в його чуба. На голову наче окропу хлюпнули. Незважаючи на страшенний біль, Юрко вивернувся, вдарив конвоїра в живіт. Тут його схопили за ноги. За мить усі троє, зчепившись клубком, упали на поручні. Трухле дерево не витримало, зламалося. Падаючи, Юрко вкусив когось за пальці.
У воді перевага виявилась на боці конвоїрів. Їх усе ж було троє. Та ще й мокрий одяг утруднював рухи, і Юрко вже не міг вигравати в швидкості й спритності. Три пари рук вчепилися в нього й повільно опустили його в воду майже на дно струмка. Запасу свіжого повітря в легенях не було, і Юрко відразу ж почав захлинатися, перед очима, попливли оранжеві кола. А його тримали й тримали під водою, доки тіло не почало зводити судомою.
Опам’ятався Юрко на березі. Він лежав обличчям до землі. Страшенними приступами блювоти, здається, вивертало всі нутрощі. Конвоїри, сопучи, спльовуючи воду, що набігала на губи, в’язали йому заломлені за спину руки. Отак з тобою треба, хлопче, щоб ти знав, до кого в руки потрапив, і не брикався… Тепер будеш тихий.
Відсапавшись, конвоїри повикручували одяг, поперезувалися. Все мовчки, без жодного слова. Потім так само мовчки підняли Юрка, добряче струснули, поставили на ноги.
— Ходімо, — з тяжким зітханням сказав плечистий.
— А де мій карабін? Хлопці, хто бачив карабін?
— Шляк би тебе трафив, друже. Неплюй. Завжди в тебе… Ну, лізь у воду, шукай.
Неплюй довго бродив по струмку, сунучи ноги по дну, пірнав, чортихався, коли замість карабіна витягав корч.
— Ти що там, раків ловиш? — не витримав плечистий.
Нарешті карабін було знайдено. Юрка підштовхнули в спину до дороги.
Йшли мовчки, як і перше — плечистий попереду, двоє позаду. Юркові боліло в грудях, дихати було важко. Здавалося, в легені йому засунуто пучки патиччя від віника, й воно кололо, дряпало ніжну м’яку тканину, не даючи зробити повний вдих і видих. Тепер не побіжиш…
Одного з задніх почав розбирати сміх.
— Чого ти? — сердито запитав плечистий.
— Нічого… Ой! Як згадаю… Хо-хо-ха! По-покупа… ха! Покупалися добре. Ха-ха-ха! — насилу вимовив конвоїр.
Приклад виявився заразливим. Інші конвоїри теж почали душитися від сміху — видно, вже надто комічною уявилась їм зараз неприємна історія з вимушеним купанням.
— Як він мене… Я отямитися не встиг — бовть у воду.
— Мене за палець, холера, вкусив.
— Що палець! У мене два зуби хитаються.
— Швидкий… За таким дивись та й дивись.
Вони сміялися і розмовляли без злості, наче Юрко був їх товаришем, що, п’яний, почав був бешкетувати й завдав багато клопоту і неприємностей. «Ці нічого не знають. Їм наказано захопити й доставити, — зробив висновок Юрко. Духом не занепадати. Може, ще зможу викрутитись. Як запитають, чому хотів утекти, скажу, що прийняв хлопців за поліцаїв, злякався, думав, що хочуть відправити на роботу до Німеччини».
Біля лісу зупинилися на відпочинок. Один конвоїр відлучився й повернувся з підводою. Юрка поклали на сіно позаду візника, а самі посідали поряд. Довго їхали тряскою лісовою дорогою. Конвоїри мовчали. Тільки зрідка той, що сидів біля візника, кидав «Направо!», «Сюди звертай!» Куди везуть, Юрко впізнати не міг, хоч навколишні ліси знав добре, не раз ходив сюди по гриби і ягоди. Потім вони зупинилися, візника відпустили й пішли пішки.
Юркові ще на возі полегшало. Боліти в грудях майже перестало, й він міг робити повний вдих і видих. Гірше було з руками. Всі спроби послабити вузол виявилися марними. Тонкий мотузок підсох, в’ївся в тіло. Хлопець ладен був зірвати його разом із шкірою, але кисті рук у нього були широкі —не зірвеш. І хоч думка про втечу не залишала Юрка, він не хотів ризикувати безглуздо — в темному лісі із зв’язаними позаду руками далеко не втечеш.
Нарешті вийшли з лісу й опинились на якійсь тихій вимерлій садибі з напівзруйнованим двоповерховим будинком. Це була садиба дрібного польського поміщика-садовода, перетворена радянськими властями в дослідну сільськогосподарську станцію. Тут був великий розсадник плодових дерев, і Юрко двічі приходив сюди з Братина разом з учнями на екскурсію. Неподалік від садиби протікала невеличка тиха, але дуже глибока річка Безодня. Юрко в ній купався, пірнав і ледве діставав дна. Ось куди його привели…
Юрка посадили на східцях ганку. З будинку вийшов якийсь старий, згорблений дід у накинутому на плечі кожушку. Кашляючи, крекчучи, він закурив з конвоїрами й, не питаючи їх ні про що і навіть не намагаючись розгледіти, кого, вони привели, пішов. Видно, тут не було прийнято задавати зайві питання. Конвоїри ходили туди й сюди побіля ганку, здригаючись від нічної свіжості, голосно позіхаючи. Вони когось чекали. Юрко відчував, як німіють кисті рук, і щоб кров не застоювалася, безперервно ворушив пальцями. Що правда, то правда, хлопці з ес-бе вміли в’язати людей. Цю науку вони засвоїли добре.
Раптом до чуйного Юркового вуха долетіло голосне курликання колісних втулок, тупіт кінських ніг. Конвоїри пожвавилися.
— Ідуть!
— Хвалити бога!
До будинку одна за одною під’їхало чотири підводи, на яких густо сиділи люди. Відразу ж на землю стрибнуло кілька чоловік з карабінами. Високий, схожий на офіцера, скомандував:
— У камеру, по одному. Головня! Станеш на пост.
Озброєні почали стягати на землю тих, хто сидів і лежав на підводах. Біля Юрка залишився один конвоїр, два інших почали допомагати товаришам. В будинок спершу провели сімох заарештованих із зв’язаними за спиною руками, а потім ще трьох. Серед цих трьох була жінка в білій хустинці.
Потім у будинок внесли щось невелике, кругле, важке, наповнені чимось відра, кошики, кілька гусей і порося, що хрюкало в мішку.
Високий і ще якийсь у куртці підійшли до ганку.
— Ага! Привели… Він?
Яскраве світло електричного ліхтарика, вдаривши в обличчя, засліпило Юрка.
— Що це з ним? Опирався?
— Таке витворяв, друже Місяцю… Ледве зв’язали.
— Ти бач… — якось здивовано, з жалем промовив Місяць і погасив ліхтарик. — Ну, гаразд… Його теж у камеру.
Конвоїр, притримуючи Юрка за лікоть, повів його темним коридором, відчинив якісь двері. Мимо пройшло двоє чи троє. Юрко почув голос Місяця.
— Зараз же послати. Підводою. І давайте, друже Білий, починати з цими, щоб довго не морочитися. До ранку треба закінчити операцію.
В кімнаті, куди помістили заарештованих, було темно. Юрко не встиг зробити й двох кроків, як спіткнувся об щось м’яке, пружне. Хтось лежав чи сидів на підлозі. Обережно ступаючи, вишукуючи ногою вільне місце, хлопець пройшовся через усю кімнату до стіни, де, за його розрахунками, повинно було бути вікно. Вікно він знайшов, але чоло його притулилось не до скла, а до чогось шорсткого. Дошка. Вікно було наглухо забито товстими дошками.
— Е-е, вже пробували. Не вийде… — почувся поруч чийсь тихий сумний голос.
Рипнули двері, світло гасового ліхтаря освітило кімнату, постаті людей, що стояли прихилившись до стін, сиділи на підлозі. На порозі стояло двоє: здоровань з перехрещеними на грудях кулеметними стрічками тримав ліхтар, другий — худорлявий, в окулярах на блідому, невиразному обличчі. Цей в окулярах, примхливо скрививши губи, зазирнув у зошит і промовив нудним, безбарвним голосом:
— Прохоров, Степан Рябчук — на допит.
Молодий, добре збудований чоловік у светрі, що стояв біля стіни, підвів голову, обвів сумними, каламутними очима тих, хто залишався, й, зсутулившись, але твердо, по-військовому ставлячи ногу, пішов до дверей. Слідом за ним, крекчучи й стогнучи, підвівся з підлоги неповороткий вусатий старий, типовий сільський вуйко середнього достатку.
Двері зачинилися, в кімнаті знову стало темно. Заарештовані затамувавши подих прислухалися до кожного звуку. Спершу не можна було зрозуміти нічого. Голос слідчого був млявий, монотонний, він бубонів щось, наче дячок, читаючи псалтир. Потім хтось рішуче промовив: «Ні!» І знову: «Ні, ні! Це неправда». Тут пролунав нетерплячий, роздратований голос Місяця: «Прохоров, востаннє… Нам відомо… Назви імена тих, кого ти залучав до озброєної більшовицької банди». «Неправда! — закричав Прохоров. — Я нікого не залучав, ні з ким… У мене жінка українка, дитина. Я не міг…» — «Брешеш, чортів москалю! Все розкажеш. Клешня, починай!»
Голоси замовкли. Кілька секунд нічого не було чути, й раптом відчайдушний, тонкий, нелюдський зойк різонув слух. Жінка, що сиділа в кутку, закричала від жаху.
— Тихо, Софіє! — Цитькнув на неї хтось із заарештованих. — То ж не… То вони порося колють.
Так, це на подвір’ї вищало порося. Затихло. Юрко зітхнув з полегшенням і тут же відчув, як холодна крапля поту скотилася з виска на щоку. Тіло його обм’якло, він сів на підлогу. На подвір’ї поралися з поросям. Щілини між дошками, якими було забито вікно, порожевіли, запахло смаленою щетиною. І тут до Юркового слуху долетіли звуки тупих, розмірених ударів, наче в глибині будинку хтось вибивав пилюку з одягу. І хоч не було чути ні стогонів, ні крику, Юрко здогадався, що це б’ють людину.
Не розуміючи, навіщо він це робить, Юрко почав рахувати удари, мимоволі смикаючись щоразу всім тілом, наче били не Прохорова, а його. Двадцять п’ять… «Кажи, собако!» Прохоров мовчав. «Хай цей віддихається, подумає. Давайте Рябчука. Вуйку, раджу казати правду, якщо не хочете висіти на патику».