З окремих фраз, що долітали в камеру, можна було зрозуміти, що старого Рябчука обвинувачували в тому, нібито він передав якісь відомості своїм родичам полякам. Двічі його запитували про хутір Рутки… Старий плакав, клявся, що він нічого не знає. Почулися дивні ритмічні звуки, наче там крутили колесо січкарні чи якоїсь іншої машини. Рябчук закричав, наче його пекли розпеченим залізом. Потім знову били Прохорова. Він стогнав, матюкався, лаяв і кляв своїх мучителів, як тільки міг. Потім били Рябчука.
Нарешті стогони й крики замовкли. По коридору проволокли спершу одного, а потім другого. З подвір’я від’їхала підвода. За кілька хвилин десь віддалік пролунало два постріли. Підвода повернулася. Жінка в кутку заплакала. Цього разу їй ніхто не докоряв і не заспокоював, усі прислухались до кроків за дверима.
Двері відчинилися. Ліхтар, ті ж постаті і той же нудний, безбарвний голос;
— Баб’як, Софія Мартинюк. Прошу…
Баб’як, худий, хворобливий на вигляд хлопець років дев’ятнадцяти, слухняно підвівся, пішов до дверей, а жінка закричала, забилася в істериці. Здоровило з кулеметними стрічками на грудях передав ліхтар слідчому й, ухопивши жінку, що опиралася, за волосся, потяг її з камери. Юрко помітив, що одне око на довгому кінському обличчі бандерівця було каламутно-біле й не виражало нічого — страшне, невидюще, байдуже до всього око.
Все почалося спочатку: нерозбірливе бурмотіння слідчого, погрози Місяця, глухі звуки ударів, дзижчання якоїсь машини, благання, крики, стогони, прокльони. Юрко вже не прислухався, сидів, зціпивши зуби й заплющивши очі. До нього присунувся сусід, зашепотів палко в щоку:
— Синку, не виказуй інших. Залишаться живими — помстяться. А нам так і так смерть.
Сусіда повели в наступній парі. Він, виявилося, казав правду: допити закінчувалися тим, що непритомних заарештованих витягали на подвір’я, вивозили на підводі й розстрілювали десь неподалік. Юрко зрозумів: розстрілюють на березі річки й трупи кидають у воду. В чому ж винні були ці люди? Одного обвинувачували в тому, наче він перебував у комуністичній організації, другого — в більшовицькій агітації, третій нешанобливо відгукнувся про ОУН. Жінка нібито комусь говорила, що радянські війська наступають і незабаром прийдуть сюди, в Західну Україну. Кара одна — смерть.
Здавалося, цій страшній ночі не буде кінця. Юркові пекло в грудях. За себе він не боявся: знав, що не помре цієї ночі. Але людей виводили. Парами… І от він залишився сам.
Здається, він упав у забуття, бо коли розплющив очі, в щілини дощок пробивалося сіре тьмяне світло, й можна було розпізнати в півтемряві стіни кімнати, двері. В будинку було тихо. Хтось пройшов коридором, хряпнув дверима, гукнув: «Хлопці, де сіль? Куди сіль поділи?» Йому відповіли: «Що в тебе, очей немає? У великому кошику». В ніздрях Юркові залоскотав запах смаженої цибулі, і його мало не вирвало від цього запаху. Кистей рук він не чув, у роті пересохло. Яку дурницю він зробив. Не треба було приходити в Підгайчики. В крайньому разі, треба було прихопити рушницю.
Коридором пройшло кілька чоловік. Вони жартували, сміялися. Задзвенів металевий посуд. Хтось підійшов до дверей, обернув ключ.
— Живий? Виходь!
У коридорі було видніше, і Юрко помітив, що бандерівець, який стояв біля дверей, весело посміхається. Здається, це був той конвоїр, якого вдалося скинути з мосту в воду.
Конвоїр провів Юрка у велику кімнату. Тут було чоловік з вісім. Здоровило з більмом на оці, без куртки, в самій спідній сорочці з закоченими вище ліктів рукавами, стояв біля розчиненого вікна й, тримаючи в одній руці дзеркальце, акуратно зачісував назад мокре волосся. Двоє в кутку складали в мішок поношений одяг і взуття, зняте, як здогадався Юрко, з убитих. Кухар у брудній білій куртці розставляв на столі миски з смаженим м’ясом, огірками й накраяним великими скибками хлібом. Кілька чоловік стояло посеред кімнати, очевидно, чекаючи команди сідати з. стіл. Місяць зазирав через плече слідчого в зошит, у якому той робив якісь помітки. Усі вони при появі Юрка з полохливою і в той же час насмішкуватою цікавістю видивились на нього.
— Ну що, Юрку, наклав у штани? — наближаючись, запитав Місяць і засміявся, озираючись на своїх підручних. Ті теж засміялись, за винятком слідчого Білого, який продовжував розглядати записи в зошиті. Юрко окинув поглядом коменданта районної ес-бе. На своє здивування, він побачив, що цей високий хлопець був усього лише на три-чотири роки старший від нього. На Місяці був новенький, з голочки, френч з коричневого угорського сукна, такого ж кольору галіфе, модні чоботи з твердими блискучими халявами, й він мав вигляд, вірніше, намагався вдавати відчайдушно хоробру людину, таку сильну особу. Проте Юрко вже навчився розбиратися в людях, особливо в тих, хто був не набагато старшим від нього. Він безпомилково впізнав у коменданті районної ес-бе звичайного задаваку, одного з тих переростків-лобурів, які через тупість свою або лінощі просиджували в одному класі по два-три роки. Звичайно це були розбещені батьками куркульські, попівські й учительські синки. Такі бовдури були грозою для слабосилих учнів, але вони лякливо підгинали хвоста, коли їм доводилося зійтися на рівних. Якби Юрко зустрівся з Місяцем один на один, він дав би цьому довготелесому джигунові такого жару, що той кинувся б навтьоки не озираючись.
Місяць щось зрозумів чи, можливо, вирішив, що брат Ясного обурений грубою поведінкою бандерівців з ним. Як би там не було, він не витримав Юркового погляду, відвів очі вбік і поквапно наказав:
— Розв’яжіть йому руки.
Мотузка не могли розв’язати, розрізали ножем. Юрко зиркнув на розпухлі, посинілі кисті, сердито завів руки за спину, почав розтирати занімілі пальці об одежу.
Місяць похитав головою, сказав, мовби виправдуючись:
— Не треба було втікати… Сідай до столу. Будеш з нами снідати.
— Мені треба вмитися… — буркнув Юрко.
— Поведіть його. Візьміть моє мило.
На ганку стояв вартовий. Біля трьох підвід розпряжені коні жували сіно. Один із фурманів підвів голову, сонно подивився на заарештованого, якого супроводжувало два конвоїри, зітхнув і знову вклався спати. Юрка повели до колодязя. Він скинув з себе піджак з відірваним рукавом, сорочку й мився довго, не шкодуючи запашного мила. Наприкінці облився до пояса водою з відра. Від чужого рушника бридливо відмовився, стріпнув воду руками й витер обличчя подолом сорочки.
Коли повернулися в дім, бандерівці вже сиділи за столом, але до їжі не приступали. Юрка посадили на краю столу.
— Друже Білий… — підвівся Місяць. За ним як по команді схопились на ноги інші, нахилили голови.
Слідчий виступив з-за столу й рівним, нудним голосом почав читати «Отче наш».
Звичайно, це був лише звичний з дитинства обряд, і ті, хто повторював слова молитви, не вдумувались у їх зміст, але Юркові, хоч він і не вірив у бога, здалося, що ці люди, які щойно мучили і вбивали інших людей і збиралися їсти те, що вони награбували в своїх жертв, чинять щось нечуване своєю безсоромністю, благаючи в бога хліба насущного.
Після молитви бандерівці шумно, жадібно накинулися на їжу. Юрко був голодний і в той же час відчував огиду до їжі. Все ж він змусив себе з’їсти гусячу ніжку й випити чашку солодкої кави — боявся, що може охлянути, знесиліти. Потай він позирав на бандерівців, стараючись розгледіти й запам’ятати їх обличчя. Як не дивно, це були обличчя звичайних людей, і ніяких особливих, зловісних рис, які б свідчили про жорстокість, Юрко не знаходив. Кожен з них зокрема не міг би викликати страху в Юрковій душі, але всі разом були для нього жахливими. Найбільше йому не сподобалось обличчя Білого, слідчого — нічим не примітне, пісне, з блякло-сірими, обведеними запаленими червонуватими повіками очима за скельцями окулярів. Людини з таким обличчям нічим не здивуєш, не потішиш, не розжалобиш.
Несподівано Юрко помітив у кутку маленьку динамомашину, на кожусі якої білою масляною фарбою було виведено цифру «23». Точно така динамомашина з таким же інвентарним номером стояла в фізичному кабінеті їх школи в Братині.. Зараз до неї було прироблено стерті до блиску металеві ручки й дроти з товстими мідними наконечниками. Як потрапила динамомашина до бандерівців, для чого вони возили її з собою, цього Юрко так і не зміг розгадати.
Після закінчення трапези його відвели до камери. Цього разу рук не в’язали й навіть принесли оберемок свіжого сіна. Місяць попередив: якщо буде щось помічено — зв’яжуть і руки, й ноги. Але Юрко вже не думав про втечу. Він знав — зустрічі з братом не уникнути, й думав тільки про те, як йому відвести од себе всі можливі обвинувачення. Про Стефу ані слова. Петро, очевидно, навіть не підозріває про її існування. Того, що Тимків бачив його в Бялопіллі, не заперечувати. Рушниця ціла, в будь-яку хвилину він може її повернути. Рутки… Так, він був там, ходив до товариша. Дівчина? Також було… Зустрічався з якоюсь дівчиною на вулиці, розмовляв з нею. Що йому, заборонено розмовляти з незнайомими дівчатами?
Як відмикали двері, Юрко не почув, його розбудив не шум, а щось інше. Розплющив очі й побачив брата. Петро був сам, автомат висів у нього на грудях. Він, видно, щойно ввійшов до камери. Юрко зрозумів, що його розбудив братів погляд. На Петра страшно було дивитися — обличчя потемніло, очі горіли, як у сухотника.
— Вставай, Юрку…
Від тихого, сумного братового голосу Юркові защеміло серце. Він знав: тільки горе, саме тільки горе, може він принести Петрові. Нічого більше.
Коли брати виходили з дому, бандерівці, що траплялися їм назустріч, квапливо бокували, тиснулися до стін. Місяць прошмигнув уперед, розчинив широко двері, штовхнув ногою старого, що сидів на східцях. Це був той старий, якого Юрко бачив уночі. Він злякано схопився, замугикав, сіпаючись обличчям, почав догідливо кланятись, як, очевидно, кланявся своєму панові, колишньому володареві цієї садиби. «Глухонімий, тримають за сторожа», — механічно відзначив про себе Юрко.
Петро повів брата стежкою, протоптаною до річки. Сонце вже стояло високо, й недалекий, залитий світлом ліс здавався особливо гарним. Ні, ліс не манив, не кликав Юрка до себе, але було щось радісне, спокійне, урочисте в його золотаво-зеленій нерухомості, ввижалася якась спокійно-ласкава усмішка на обличчях дерев, наче вони хотіли заспокоїти, підбадьорити Юрка, нагадати йому, що земля, на якій живуть, ворогують, убивають один одного люди, як і перше, прекрасна.
Невже Петро не помічає цього? Юрко глянув на брата. Той ішов, стиснувши губи, дивлячись у землю. Позаду хруснула гілка. Юрко озирнувся — двоє з автоматами, охорона… Петро, не обертаючись, зробив знак рукою, й кроки позаду затихли.
До ріки залишилося метрів шістдесят — Юрко побачив і впізнав той пагорбок, з якого він, розігнавшись, стрибав сторч головою в воду, — коли Петро звернув із стежки до поваленої берези. Там, осторонь від чужих очей і вух, вирішив поговорити з молодшим братом.
Сіли поруч. Юрко завмер, чекаючи першого слова, першого питання. Петро мовчав. Юрко не витримав, глянув на нього.
— Що ти наробив, Юрку, — з болем промовив Петро. — Що ти наробив…
— А що я наробив? — раптом розлючуючись, відчуваючи, як усередині стискається до краю якась пружина, запитав Юрко. — Я вбив кого? Пограбував?
— Гірше… — похитав головою Петро. — Я все знаю.
— Петре, слово честі… Я ні в чому не винен, нічого поганого не зробив.
— Юрку, я все знаю! — блиснув очима Петро.
«Не знаєте. Та й не треба вам усього знати…» — подумав Юрко сердито. Брат був на п’ятнадцять років старшим від нього, і Юрко, навіть коли в думці звертався до нього, вживав шанобливого «ви».
— Тоді скажіть! За що вони мене взяли, руки мені крутили? В чому вони мене обвинувачують?
— Не вони… Я тебе обвинувачую. В найстрашнішому. В зраді.
Юрко ривком обернувся до брата. Очі їх зустрілися. Обурення Юрка було таким сильним, щирим, що Петро відчув це й зрадів: хлопець міг не знати всього, його обманули, обкрутили навколо пальця… І все-таки з Юрка не можна було зняти вину повністю, свою частку вини він повинен був спокутувати. Петро продовжував, підвищивши голос:
— Так, у зраді. Ця твоя Стефа за твоєю допомогою повідомила поляків, що в Рутках гуляють наші хлопці.
Обвинувачення Петра було таким диким, безглуздим — як він тільки міг подумати таке! Але не це вразило Юрка. Петро знав про існування Стефи. Він пов’язував її з тим, що сталося в Рутках. Одне необережне слово, й на Стефу звалиться лихо. І не лише на Стефу… На всіх, хто відважився дати їй притулок.
— Петре, всім найсвятішим, пам’яттю про нашу маму присягаю, це неправда, — тихо сказав він, торкнувшись рукою до братового коліна. — Чому ви не хочете повірити мені?
— Я вірю… — Петрів голос звучав глухо, сумно. — Свідому зраду я виключаю, відкидаю. Все зробила вона, твоя полечка. Ти не знаєш, на що здатні ці гадючки. Вони пригріються біля самого серця та й укусять. Де вона? Хто її ховає? Скажи. Ти повинен допомогти нам. Хлопці її допитають, проведуть слідство.
От як обернув справу Петро. Так, Місяць із своїми хлопцями допитає, розслідує… Юрко вже знав, як це робиться. Обличчя брата ніби злилось в одне з обличчями Білого, Місяця, Клешні й дивилось на Юрка спотвореними більмами, сліпими очима. Вони… Були вони, був він і була Стефа, ні в чому не винна, беззахисна. Вони вимагали, щоб він приніс її в жертву.
Юрко опустив голову.
— Я знаю, як важко тобі зараз, — почув він голос брата, сумний, співчутливий. — Кохання, перше кохання… Через кохання руки на себе накладали. Я сам… Я теж це пережив. Але в наш час навіть самогубство — розкіш, якої не можна собі дозволити.
Петро вгадав — у цю хвилину Юрко думав, що йому легше буде прийняти смерть самому, ніж віддати до рук катів ес-бе невинних людей.
— Підіймись вище всього цього, — продовжував Петро, — і дух твій, український, козацький дух, зміцніє, загартується. Ти станеш національним героєм. Твоє ім’я залишиться в історії українського народу. Про тебе складатимуть легенди й пісні.
Юрко кусав губи, шкріб носком черевика землю, вириваючи траву з корінням. Петро довго дивився на брата. В його очах появилась надія. Він зняв із себе автомат, обійняв Юрка за плечі, почав пригладжувати рукою кучерявий чуб брата. Потім раптом притиснув братову голову до грудей і поцілував.
— Юрку, нас породила одна мати, — сказав він, стримуючи сльози. — Ми однієї, рідної крові. Ти мій брат. Ми — Карабаші. Невже, Юрку, ні моя любов, ні мої слова… Скажи…
Він затулив обличчя руками, і Юрко вперше побачив, як плаче старший брат.
З Юркових очей теж потекли сльози. Він плакав, сам, того не помічаючи, беззвучно, покусуючи засунутий у рот великий палець. Він знав, що Петро його любить, як тільки може любити старший брат молодшого. Він теж любив Петра і з дитячих років гордився ним, захоплювався його мужністю й непохитністю. Потім захоплення змінилося тугою, жалістю. Але любов залишалася. І ось тепер він зрозумів, що Петро сліпий, що старшим братом керує сліпа жорстока сила.
— Ми живемо у важкий час, брате мій, коли не жалують ні своєї, ні чужої крові, — не віднімаючи рук від обличчя, заговорив Петро. — Перед нами велика мета, і задля досягнення її ми не можемо рахуватися з окремими особами, їх переживаннями. Боротьба вимагає жертв, багатьох жертв. Невже я повинен підняти на тебе руку?
Юрко слухав брата й дивився на автомат. Петрів автомат лежав на землі, біля його ніг. Що ж, хай охоронці, але не брат. Петро буде потім мучитись усе життя… Юрко пригнувся, підхопив лівою рукою автомат і рвонувся вперед. Він побіг до річки, до пагорбка, з якого колись стрибав у воду.
Петро Карабаш спершу не зрозумів, що сталося. Сльози ще стояли в його очах, і перед його поглядом усе викривлялося, розпливалося. Потім він не повірив, що Юрко втікає від нього. А коли все стало зрозуміло, його обличчя пересмикнулося гримасою болю. Він швидко дістав з-за пояса пістолет, прицілився й вистрілив. У цю мить Юрка було видно всього. Він вибіг на край берега, що виступом підносився над ковбанею. Коли прозвучав постріл, він судорожно, наче протестуючи проти чогось, підкинув руку з автоматом, озирнувся. Петро вистрілив ще раз. І не встиг — тіло брата впало, зникло в кущах лози.