Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович 10 стр.


– Значить, нічого не помітив? – спитав Повелко.

– Нічого. Відміряв від рогу, як казали, рівно вісім кроків, оглянув усі цеглини в стіні…

Повелко обома руками пошкріб підстрижену потилицю. Ні, він не помилився – рівно вісім кроків від рогу і восьма цеглина від землі.

– Може, там снігу намело? – висловив припущення Гнат Несторович.

– Снігу багато. Дуже багато, – сказав Заболотько, наче шукаючи виправдання.

Повелко, роздумуючи, похитав головою:

– Снігу дійсно навалило силу-силенну. Від землі, можливо, шнур на рівні восьмого ряду цеглин, а от від сніжної кучугури…

Гнат Несторович, що, як звичайно, ходив по кімнаті, зупинився перед товаришами, схрестив на грудях руки і після невеликої паузи повільно сказав:

– Заболотька більше не можна посилати на станцію. Треба придумати щось інше.

Що «інше», Тризна так і не сказав. Настала тиша.

Вітер сердито завивав у комині, пробивався, з димом через палаючу грубку в кімнату. Слабеньке полум'я двох недогарків свічок коливалося, на обличчях танцювали тіні.

– Не може бути! – Повелко стукнув кулаком по столу. Полум'я здригнулося. – Невже відмовимося від плану? Вибрався з табору, а допомогти справі не можу!

Раптом у вікно хтось постукав.

Перезирнулися. Заболотько дав знак Повелку, і той миттю зник у кухні. Стукіт повторився.

– Піду, – сказав Заболотько. – Не хвилюйтеся, – додав він, одягаючи пальто й шапку.

Гнат Несторович сів за стіл.

У передній залунали кроки, почулася голосна розмова, і до кімнати зайшов, увесь запорошений снігом, старий Заломін.

Тризна мимоволі полегшено зітхнув. Але сказав, незадоволено похитавши головою:

– Носить тебе лиха година! Попереджали ж, що треба відсидітись, а ти ходиш.

Після визволення Повелка Заломін відразу перейшов на нелегальне становище.

– А я обережно, з оглядкою, – відповів Заломін, старанно струшуючи рукою сніг з подертого кожушка. – Не розумію я, чи що?

Повернувся Повелко. Він радо обняв старого:.

– Що чувати про табір?

Заломін розповів, що всі бочкарі «дістали відставку», їх не допитували, але саме ця обставина викликала підозру. Можливо, фашисти щось затівали.

Заломін сів за стіл і вийняв з кишені кисет.

– Я сьогодні спробую зовнішність собі трохи попсувати. Так буде краще, – посміхнувся він.

– Як це – попсувати? – зацікавився Повелко.

– Та так… Поголю начисто голову, вуса, бороду, та й брови за компанію. Бог дасть, згодом відростуть.

Він поволі крутив цигарку. Великі, обвітрені, в шрамах і саднах пальці його діяли впевнено. Помовчавши, він спитав:

– Ну, а ваші справи як?

– Справи погані, – коротко кинув Гнат Несторович.

– Що таке?

Тризна стисло розповів про становище.

– Виходить, уся справа в Повелку? Як потрапить він на подвір'я електростанції, то й діло буде зроблене?

– Виходить, що так.

– Ну, гаразд, радьтесь, а я піду… – Заломін несподівано встав і почав одягатись.

На другий день на квартиру Ожогіна і Грязнова знову прибіг переодягнений жебраком Ігорьок. Коли Ожогін виніс йому шматок хліба, хлопчик поспішно передав, що у Заболотька Микиту Родіоновича чекають Ізволін і Тризна.

Як і раніше, Грязнов пішов за Ожогіним для того, щоб виявити можливе стеження.

Через двадцять хвилин Ожогін уже стукав у вікно знайомого будинку.

Виявилося, що переполохав усіх старий Заломін. Він з'явився до Тризни годин зо дві тому чисто виголений і запропонував «скликати всіх», бо він «буде доповідати раціоналізацію». Довелося скликати.

– А де ж він сам? – спитав Микита Родіонович.

– Побіг щось уточнювати, зараз повернеться.

Заломін прийшов через кілька хвилин.

– Роздягатись не буду, часу обмаль, – почав він, ні з ким не привітавшись. – Так… Що я безробітний, усім відомо?

– Ну? – Тризна здивовано підняв брови, не розуміючи, до чого веде старий.

– Дві бочки у мене управа конфіскувала, а дві залишила, – сказав Заломін.

Усі здивовано перезирнулися. Тризна закашлявся і вийшов.

– Почекаємо трохи, – продовжував Заломін. – Нехай віддишеться: – І він байдуже почав попихкувати цигаркою.

Запанувала тиша.

Нарешті повернувся блідий Гнат Несторович. Від приступу кашлю очі в нього зробилися червоними і наповнилися сльозами, він весь час витирав їх хусточкою.

Заломін скрушно похитав головою і знову заговорив:

– А поки що і коні, і дві бочки вдома.

Нервовий Тризна не витримав:

– Що ти мелеш? Де твоя раціоналізація?

Заломін несподівано голосно розсміявся:

– Зараз і раціоналізацію викладемо. Розвідку я недаремно зробив. Електростанція вже місяць як заявку подала в управу на очистку. Раз! – Він загнув один палець. Обличчя у всіх витягнулися. – А ми візьмемо з Повелком та вночі і приїдемо до них. Два. – Він загнув другий палець. – Вночі ніхто перевіряти не буде. Три… Завтра у мене все можуть відібрати дочиста. Чотири… Значить, не зівай, Хомко, на те ярмарок! П'ять. Ось вона і раціоналізація!

В першу мить від подиву і несподіванки ніхто не промовив ні слова. Потім Повелко кинувся до старого, притис його голову до грудей і поцілував.

Заломін зніяковів і часто закліпав очима.

Ожогін підійшов до старого, міцно потиснув йому руку. Старий розчулився, губи у нього затремтіли, і скупі сльозинки покотилися по грубих обвітрених щоках.

– Старий кінь борозни не псує, – так кажуть, батьку? – спитав Заломіна Микита Родіонович.

– Так, синку… І ще кажуть: «Або пан, або пропав». Тільки от що… Діло треба починати зараз, у мене все готове. На подвір'ї станції я бував до війни разів з п'ять, порядки знаю…

– Проберетесь? – спитав Ожогін.

– Звичайно, проберемось… А от куди мені потім пробиратися?

Вирішили, що після операції Заломін ховатиметься в будинку Заболотька разом з Повелком. Усі розуміли, як ризикує старий, йому треба було піти додому, запрягти коней і показатися в місті, а це не так просто, коли знаєш, що за тобою, можливо, стежать. Але Заломін був упевнений, що все мине благополучно…

О дев'ятій годині вечора на вулиці, де містилася електростанція, з'явилися Дві підводи з бочками. На одній сидів Заломін, на другій – Повелко. Підводи ледве рухалися.

Вулиця була не забрукована, вся у воронках від розривів бомб, у вибоїнах. Бочки підкидало, хилило з боку на бік, колеса грузли в заметах. Повелко почував себе непевно в новій ролі і ледве тримався на передку. Зате Заломін енергійно поганяв коня.

Ось і електростанція. Тут Повелко відпрацював чотири роки. Вона начебто й не змінилася за роки війни, тільки стіни перефарбовані з білого в сірий колір. Огорожа ціла, цілі й залізні ґратчасті ворота, крізь які видно велике подвір'я. Глухо й ритмічно постукують маховики. Світла не видно – все замасковане.

Передній кінь уперся в ворота. Заломін зіскочив з передка і постукав. Показався поліцай з гвинтівкою.

– Гостей приймай та ніс затуляй! – пожартував Заломін.

– Фью! – свиснув поліцай. – З поля вітер, з лісу дим…

– Давай ворушись, а то нам і ночі невистачить.

Поліцай впустив підводи на подвір'я і спитав:

– Знаєш де?

– Не перший раз.

– Ну, давай! – І вартовий зник у кам'яній сторожці.

Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.

Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір'я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев'яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…

– Я пішов, – тихо промовив Повелко. – В разі чого – кашляни.

– Помагай боже! Буду пильнувати.

Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка – на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.

… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.

Ось нарешті і те місце. Штовхнув цеглину носком чобота, і половина її вийшла з стіни. Повелко вийняв цеглину, поклав біля себе. Рукою поліз в отвір, що утворився, намацав детонуючий шнур і витяг його назовні. Руки тремтіли від збудження, стало душно. З кишені вийняв два запали з кінцями бікфордового шнура, наклав їх на детонуючий шнур, швидко скріпив гумою. Потім вийняв невеликий клейончатий пакуночок, де були ампули з кислотою і запалювальною сумішшю, закріпив його на обох кінцях бікфордового шнура. Уважно оглянув і, переконавшись, що все зробив правильно, стис пакуночок пальцями. Ампули хруснули. Так, усе на місці. Тепер – справа часу. Кислота почне роз'їдати оболонку: на це їй визначено п'ятнадцять годин. Коли вона просочиться на запалювальну суміш, а та запалить шнур і полум'я дійде до запалів, тоді все буде обчислюватись секундами, долями секунди…

Поклавши цеглину назад у стіну і замаскувавши це місце снігом, Повелко пішов назад. Він поспішав. Серце билося гучно і радісно, в ушах стояв дзвін…

– Ну, – спитав Заломін.

– Повний порядок.

– Встигнемо ноги винести?

– Що ти! – засміявся Повелко. – Це трапиться не раніше дванадцятої години дня…

– Тю!.. – Старий взяв коня за вуздечку і почав виводити його до воріт. – Гей, друже! Нагостювалися і досить! Випускай! – крикнув Заломін поліцаю.

Той, позіхаючи, вийшов із сторожки:

– Усе?

– Що – усе?.. Наші черпаки не беруть. Даремно час згаяли.

– Замерзло, кажеш? – засміявся поліцай.

– Піди полюбуйся.

– Чорт його не бачив! – вилаявся поліцай і відчинив ворота.

Була неділя. День видався напрочуд ясний, сонячний. На вулицях юрмилися городяни. Вони мовчки дивилися на німецькі військові частини, які проходили через місто. Шосе, що пролягло з заходу на схід, розділяло місто на дві половини, утворюючи пряму, як стріла, вулицю. Рух по ній не припинявся ні вдень, ні вночі. На схід безперервно йшли танки, бронетранспортери, численні автомашини з різним вантажем, бензозаправники, мотоцикли і навіть прості підводи. На них сиділи німці, призвані в армію по тотальній мобілізації, – похмурі, різного віку, без властивої кадровим служакам виправки, з жовчними незадоволеними обличчями, з пов'язаними, наче в старих баб, головами.

А назад, на захід везли переважно поранених солдатів.

Городяни обережно кидали на адресу окупантів сердиті репліки.

В міському парку було людно. Біля самого входу, праворуч, де раніше стояла естрада, тепер розмістилося офіцерське кладовище, з рівними рядами одноманітних березових хрестів. Кладовище безперервно розширювалось. Іноді похоронні процесії прибували сюди двічі-тричі на день. Мерців везли з місцевого госпіталю і з фронту.

Сьогодні ховали якихось видних вояк, і в траурній процесії йшов взвод автоматників.

Уже перевалило за дванадцяту. Маленька закрита машина відокремилася від процесії і на великій швидкості в'їхала в алею парку. З кабіни вийшов кульгавий гітлерівець – комендант міста. Він постояв, подивився навколо себе. Сказав щось ад'ютанту. Той послужливо відвернув йому сірий каракулевий комір, і обидва попрямували до кладовища. Біля могил метушилися солдати з вірьовками і заступами. Комендант по черзі заглянув у всі вісім ям і вісім разів кинув «гут». Потім подивився на складені осторонь березові хрести, штовхнув один з них носком чобота і невиразно похитав головою. Заклавши руки за спину, він почав походжати по алеї. Комендант мав виголосити промову біля могил, і зараз наспіх, напівголосно, репетирував свій виступ.

Процесія наблизилася до ям.

Комендант підійшов і махнув рукою, даючи. сигнал до поховання Шкіряна рукавичка, сковзнувши з його руки, впала в яму. Він щось крикнув своєму ад'ютантові; той вже хотів плигнути в яму, як раптом громохкий вибух струснув повітря і прокотився багатоголосим схом по місту. З країв ям посипалася земля. Люди кинулися геть з парку. Комендант хотів було щось сказати солдатам, але потім рвучко повернувся і пошкутильгав до машини.

– Швидше в комендатуру! – кинув він шоферу тремтячим від хвилювання голосом.

XIV

Крізь приємну дрімоту, яку, здавалося, ніяк не можна було відігнати, Микита Родіонович почув мелодійні звуки акордеону. Звуки линули з вітальні. Андрій грав із захопленням, вкладаючи в гру всю душу.

«Кисне хлопець, – подумав Ожогін, – треба з ним щось робити». Але що саме робити, Микита Родіонович не знав.

Акордеон замовк. Микита Родіонович розплющив очі.

Зайшов Андрій. Не дивлячись на Ожогіна, він почав перебирати нотні зошити, що лежали на вікні. Він здавався засмученим, і це відразу насторожило Микиту Родіоновича. «Ну-ну, побачимо, що буде далі», вирішив Ожогін і, не запитуючи Андрія про причини його поганого настрою, почав одягатися.

День почався за розпорядком. Снідали о десятій.

За столом мовчали, бо говорити в присутності хазяйки не хотілося. Подавши термос з кип'ятком і чайник з заваркою, вона нарешті вийшла.

Андрій, не допивши чаю, встав із-за стола і підійшов до вікна. Відсунувши завіску, він мовчки дивився на вулицю.

Микита Родіонович вирішив нарешті втрутитися.

– Що з тобою коїться в останні дні? – спитав він.

Грязнов обернувся і уважно подивився на Ожогіна..

– Нічого особливого.

– А все ж таки?

– Надокучило мені це курортне життя! – різко сказав Грязнов.

Ожогін ледве помітно посміхнувся.

– І ти, виходить, вирішив його змінити?

– Так, вирішив…

Микита Родіонович відкинувся на спинку стільця.

– Так, так… Товариш Грязнов хоче самовільно змінити наказ, даний йому як комуністу. Так? Може, зі мною поділитесь своїми планами?

Андрій подивився на Ожогіна, і злий вогник блиснув у його очах.

– Вам смішно… Вам завжди смішно, коли я говорю про себе! Вам байдуже до стану товариша… А мені… – він затнувся, – а мені нудно тут. Я так далі не можу…

Андрій відвернувся, але Микита Родіонович помітив, як важко він дихає. Ожогін підійшов до товариша.

– Це не моя приїйха, Андрію. Завдання, яке стоїть перед нами, ти знаєш. Знаєш також, що мені доручено керувати, і ти не вільний робити так, як тобі хочеться. Я теж не задля примхи нудьгую без справжнього діла.

Грязнов похилив голову.

– Допустіть мене до бойової роботи групи Ізволіна! Я справлюсь! – У голосі Андрія з'явилися прохальні інтонації.

– Кожному з нас, Андрію, визначена певна мета.

– А я не хочу сидіти склавши руки і киснути в цій норі!

– Ну, що ж, тоді роби так, як знаєш. Але спочатку раджу подумати: чи схвалить твій план партія?

– Інші активно борються. Чим я гірший від них?

– Твоя ділянка фронту тут.

Андрій відійшов од вікна і сів на стілець. Усе це він дуже добре розуміє, але все одно він повинен діяти. У нього немає більше сили' пасивно споглядати те, що відбувається. Нехай дадуть йому будь-яке завдання. Микита Родіонович може попросити про це Дениса Макаровича. Він погодиться. Андрій знає, він упевнений у цьому.

– Добре! Якщо ти дійсно хочеш одержати завдання…

– Дуже хочу.

– Будь ласка. Перше завдання – візьми себе в руки. – Микита Родіонович попрямував до дверей. – Я не жартую… Це завдання комуністу Грязнову. А про друге завдання поговоримо трохи пізніше.

Ожогін одягнув пальто і вийшов з кімнати.

Відчинивши зовнішні двері будинку, він побачив на східцях ґанку жалюгідного на вигляд, погано вдягнутого літнього чоловіка.

– Ви Ожогін? – спитав чоловік. – Оце вам. – Він витяг з рукава пальта складений удвоє конверт і подав Микиті Родіоновичу.

– Від кого це?

– Там усе сказано… Додати я нічого не можу… До побачення.

Незнайомий, зійшовши зі східців, незграбно вклонився і швидко задріботів по тротуару.

– Андрію! – голосно покликав Микита Родіонович.

– Чого? – відповів той, не змінюючи пози.

– Встань! Новини є. Листа одержав.

Грязнов швидко підвівся. Ожогін сів поруч з ним на диван, розірвав конверт і почав голосно читати:

Назад Дальше