Щоденно на допомогу асенізаторам адміністрація табору виділяла команду із в'язнів, до якої потрапляли ті, хто чим-небудь порушував табірний розпорядок. Варто було невчасно встати при появі коменданта в бараці, затриматися на півхвилини в їдальні, без дозволу сісти відпочити під час роботи, закурити там, де не дозволялося, заспівати пісню – і винного зараховували до «оздоровчої» команди.
Таку назву команді дав ув'язнений француз: «асенізація» походить від французького слова «оздоровлення».
Щоб мати можливість зустрічатися з Заломіним, Повелко почав частенько потрапляти в число «оздоровників».
Морозяний грудневий день згасав. Сутінки густішали, пом'якшуючи різкі тони і, розливаючись по місту, затягали все навкруги густою вечірньою синявою. Тіні розпливалися, втрачали свої обриси.
Обоз, гуркочучи бочками, повз засніженою вулицею. Заломін сидів на передку старого однокінного воза, впираючись ногами в голоблі, а спиною – у велику обледенілу бочку. Інші три вози з такими ж бочками рухалися слідом – коні були прив'язані до задків передніх возів.
Старик не без хвилювання вдивлявся в тьмяні, невиразні обриси будинків.
На небі замерехтіла перша зірочка. Стало ще морозяніше. Сніг під колесами рипів дзвінко, різко.
Кінь бадьоро тюпав, і Заломіну здавалося, що сьогодні він біжить упевненіше, ніж звичайно.
Обігнувши занедбаний цегельний завод, Заломін поїхав у бік табору.
В морозяному повітрі попливли звуки табірного дзвона, що відбивав години.
Ось і табір, повитий морозяним серпанком, огороджений трьома рядами колючого дроту, через який пропущено електричний струм. Заломін виїхав на розбиту, вибоїсту бруковану дорогу, загриміли бочки. Вартовий, ще здалеку почувши звуки, залишив свою будку і відчинив ворота.
Асенізаційний обоз був єдиним видом транспорту, що не підлягав затримці і огляду з боку вимуштруваної і причепливої охорони табору.
Заломін риссю в'їхав у двір і, притримавши коня, перевів його на ходу. Минувши бараки, крізь віконні щілини яких вузенькими смужками пробивалося тьмяне світло, він пересік оглядовий майданчик, де щодня шикувалися в'язні, і направив коня до вигрібних ям.
Вартовий біля воріт, пропустивши обоз у двір табору, натиснув електричну кнопку дзвоника. Сигнал був добре знайомий в'язням.
Всіх, хто був призначений у команду, швидко вигнали на оглядовий майданчик, і вартовий повів їх до місця роботи.
Поставивши підводи і відкривши відкидні кришки бочок, Заломін став чекати. Через кілька хвилин підійшло четверо робітників. Вартовий зупинився на пристойній відстані. Великий комір кожуха затуляв його обличчя. Мороз не дозволяв стояти на одному місці, і вартовий рухався вперед і назад, то наближаючись, то віддаляючись від смердючого місця.
– Берись за роботу, хлопці! – голосно сказав Заломін, побачивши Повелка.
Порядок було встановлено раз і назавжди: дві наповнені бочки виїжджали за ворота, а в цей час команда починала наповнювати решту.
Підійшовши до Повелка, Заломін тихо спитав:
– Готовий?
– Нормально.
– А ці троє?
– Вірні.
– Тоді давай, – заквапив Заломін.
– А не задихнуся? – посміхнувся Повелко.
– Та що ти! Бочка чиста… в ділі не була.
Повелко наблизився до передньої підводи. Дочекавшись, коли вартовий почав віддалятися від підводи, він швидко шмигнув у отвір бочки.
Заломін захлопнув відкидну кришку і, сівши на передок, рушив.
– Ну, я пішов, підганяй тут! – гукнув він вартовому.
– Гут, гут, – озвався той і махнув рукою.
Біля воріт усе пройшло без затримки. Нахльостуючи коня, Заломін об'їхав цегельний завод, потім трохи підвівся і відкинув кришку бочки. Серце його шалено билося. Незважаючи на мороз, старий не відчував холоду і тільки на півдорозі помітив, що тримає віжки голими руками, а рукавиці стирчать за поясом.
– Урятував… урятував! – шепотів Заломін і нещадно підганяв конячину.
Побачивши праворуч від себе руїни комунгоспівського будинку, старий зупинив підводу і стукнув ліктем у днище бочки.
– Чи знайоме тобі місце? – тихо спитав він у Повелка, який вистромив голову.
– Знайоме.
– Біжи прямо до альтанки в саду. Там хлопці чекають з документами і одягом.
Повелко спритно зіскочив з підводи і, крадучись, побіг до зруйнованого будинку. Через хвилину він зник серед руїн.
ХІІ
На іменини Варвари Карпівни друзі потрапили тільки ввечері. Їх чекали з нетерпінням. Це було видно з того, як заметушилися господарі і як тепло вітала Микиту Родіоновича сама іменинниця.
В їдальні було гамірно.
Іменинниця познайомила гостей. Першим від дверей сидів літній німець у цивільному одягу, маленький, з великим животом і шиєю, як у індика, – він назвав себе Брюнінгом. Поруч з ним був німець у солдатській формі, із забинтованою рукою – його звали Паулем. Біля Пауля примостилася білява дівчина, нова подруга Варвари Карпівни. По другий бік столу розмістилися червонолиций комірник міської управи Крамсалов з дружиною. Хоч Крамсалов говорив мало, Ожогін помітив, що він дуже заїкається.
Варвара Карпівна поставила стілець для Микити Родіоновича біля свого і тихо сказала, що, оскільки горбаня в числі гостей немає, їй ніхто не зіпсує настрою.
– Чому ж ви його не запросили? – спитав Ожогін. – Він дуже цікава людина.
– Роде за якісь гріхи далеко запроторив його. Більше він, мабуть, взагалі не появиться.
Варвара Карпівна поставила перед Ожогіним склянку, наповнену вином.
– Усім, усім наливайте і поздоровляйте іменинницю! – гучним голосом подала команду Мотрона Силантіївна.
Тряскін почав квапливо розливати вино у склянки.
– Розвеселіть нас, Микито Родіоновичу, – звернулася Мотрона Силантіївна до Ожогіна, – а то сидять усі, носи повісивши, і тільки про політику дзвонять.
– Мотенько, Мотенько! – благальним голосом звернувся до дружини добре-таки підпилий Тряскін.
– Чого? Ну, чого? – огризнулася Мотрона Силантіївна і суворо подивилася на чоловіка.
– Господи, – забелькотів Тряскін, – я хотів розповісти новину…
– Мадам Тряскін, – звернувся до хазяйки ламаною російською мовою Брюнінг, – ваша чоловік має сказати новина. Це… це гут, зер гут, ми любимо сенсацій, ми просимо пан Тряскін…
– П-п-равильно… п-просимо, – трусячи головою, ледве вимовив Крамсалов. – Н-нехай…
Дружина ущипнула його за руку, він скривився і замовк.
Сп'янілий Тряскін виліз з-за стола і непевними кроками попрямував у другу кімнату.
– Зараз зробить якусь дурницю, – сказала Варвара Карпівна. – Їжте, не звертайте уваги. – І вона поклала Ожогіну на тарілку кусок риби.
Брюнінг, який сидів праворуч від Ожогіна, перекладав солдату Паулю з російської мови на німецьку. Від Брюнінга смерділо нафталіном, і Микита Родіонович трохи відсунув свій стілець.
– Хто вони? – киваючи в бік німців, тихо спитав Варвару Карпівну Ожогін.
Вона пошепки розповіла: Пауль – солдат, лікується в госпіталі, Брюнінг – знайомий батька.
Він, здається, експедитор якоїсь німецької фірми, яка займається збором і відправкою в Німеччину антикварних речей. Тряскін пакує картини, посуд, меблі, різні цінності в ящики, а Брюнінг їх відправляє.
– Ось! Ось! – повернувшись, вигукнув Тряскін, розмахуючи двома папірцями. – Хочете знати, що пишуть комуністи?
– Чортяка ледачий! – не стрималась Мотрона Силантіївна.
– П-п-рок-ламації! – зблід Крамсалов.
– Так! – твердо сказав Тряскін і сунув папірці Грязнову. – В нашій шановній компанії це можна прочитати… Як ви гадаєте, пане Брюнінг?
– Будь ласка, пане Тряскін, мі май цікавість до цій дурниця, мі вас слушайт, – прошамкав беззубим ротом Брюнінг і подивився на всіх, чекаючи схвалення.
– Ану, прочитай-но, Андрію, – попросив Денис Макарович, – що це за дурниці?
– Де ти їх узяв? – поцікавилася Варвара Карпівна.
– Де? В управі. Для інтересу. Їх принесли туди з півсотні, – відповів Тряскін.
Андрій тримав у руках листівку і обводив усіх запитливим поглядом. Здавалося, він запитував: «Читати чи не читати?»
– Давай, Андрійку! Раз просять, то читай, – сказав Денис Макарович і, перехилившись через стіл, підсунув до Грязнова лампу.
«Дорогі товариші, що стогнуть в ярмі німецьких фашистів, – прочитав Андрій, і голос його ледве помітно затремтів. – Кожен день наближає визволення нашої Батьківщини і перемогу над ворогом. Ініціатива на всіх фронтах остаточно перейшла до рук Радянської Армії.. Німецький фашизм і його збройні сили стоять перед катастрофою. Наближається час суворої розплати. Не втекти паліям війни від невмолимого суду народів, не втекти катам і вбивцям, грабіжникам і насильникам від караючої руки радянських людей, не втекти їх підсобникам і зрадникам Батьківщини від заслуженої кари!
Переможно, долаючи всі перешкоди, рухається Радянська Армія вперед, звільняючи від фашистської погані села і міста». – Андрій, перервавши читання, вдивлявся у стерті рядки. На його блідому обличчі виступили плями. – «Товариші! – Голос Андрія залунав сильніше. – Всі, хто має сили, піднімайтеся на боротьбу із смертельно пораненим, але ще не добитим звіром! Допомагайте героїчній Радянській Армії і доблесним партизанам добивати ворога! Наближайте час перемоги! З Новим роком, дорогі друзі! Смерть фашистським загарбникам!
Радянські патріоти».
Всі мовчали. У Тряскіна тремтіло підборіддя. Крамсалов сидів блідий, наче примара; його дружина судорожно вчепилася йому в плече. Подруга Варвари Карпівни мовчки відсунулася від солдата Пауля. Той здивовано дивився на всіх, і його обличчя готове було розпливтися в безглуздій посмішці. Мотрона Силантіївна важко дихала. Вона люто, не кліпаючи, дивилася на чоловіка.
Люди завмерли, наче до кімнати влетіла бомба, яка ось-ось розірветься.
– Жах! – порушила тишу Варвара Карпівна.
– А в другій що? – спитав Ізволін.
Грязнов прочитав другу листівку. Вона була коротша за першу. В ній повідомлялося, що з п'ятнадцятого по вісімнадцяте грудня в Харкові Військовий трибунал Четвертого Українського фронту розглядав справу трьох фашистських катів та їх підсобника і присудив усіх до страти через повішення.
– Це є неможливо, – прошамкав Брюнінг. – Слюхайте, я вам буде говорит. – Він підвівся і розмістив частину живота на столі. – Більшовицька байки. Патріот? Блеф, нема ніякий патріот. Є провокацій… – І вже менш упевнено додав: – Завтра провокацій буде капут. Не треба, мадам Тряскін, ніс вішайт. Прошу краще пляшку вина. Це дуже карашо. Хайль Гітлер!
– Хайль! – гаркнув і підпилий Пауль.
І без того невеселий настрій компанії зіпсувався остаточно. Не поліпшили його і нові пляшки вина.
Крамсалова почала умовляти чоловіка йти додому. Подруга Варвари Карпівни злякано поглядала на Пауля. Той по-німецьки розмовляв з Брюнінгом, розпитував про зміст листівок.
– Ходімте в другу кімнату, – запропонувала Варвара Карпівна Ожогіну.
Микита Родіонович мовчки пішов слідом за іменинницею.
– Але ж насправді погано, – сказала Варвара Карпівна, сідаючи на маленький низький диванчик. – Хто б міг подумати, що все так вийде! Ми прорахувалися…
– Хто – ми?
– Ну, я, батько, хоч би от Люба, Крамсалови, та й ви… І хто б міг подумати! В той час, у сорок першому році, все було так ясно, а зараз, здається, знову Радянська влада повернеться. Я от тільки боюся, що почнуться переслідування, арешти… Я за останні дні втратила сон, апетит. Все з рук падає, не хочеться ні за що братись, усе остогидло. Ходжу як сновида, як тварина, що чекає: ось-ось вдарять або потягнуть на бойню… Що ж робити? -
Почуття огиди охопило Ожогіна, захотілося встати й піти. Але він стримав себе і сказав:
– Про те, що робити, треба було думати значно раніше. І мені, і вам.
– Мені ніколи так не хотілося жити, як зараз, ніколи! Ви хоч пораду дайте…
– У вас є порадник, кращий за мене…
– На кого ви натякаєте?
– На Роде, звичайно.
– Не називайте це ім'я! – Варвара Карпівна рвучко схопилася на ноги. – Він приніс мені стільки лиха, стільки лиха…
– Значить, ви його ненавидите?
Варвара Карпівна мовчки почала ходити по кімнаті. Останнім часом ставлення Роде до неї змінилося. І раніше не ввічливий, Роде тепер став відверто грубим. Ні про яку Німеччину вона вже не мріяла, хоч ще зовсім недавно говорила про майбутню поїздку, як про вирішене питання. Ні, в Німеччину ЇЇ не візьмуть, але й живою не залишать. Роде вона боялася навіть більше, ніж повернення Радянської влади. Радянська влада не простить, зради – покарає, засудить; а Роде – знищить. Занадто багато знає Варвара Карпівна, як перекладачка гестапо, як живий свідок. На карту ставиться життя, а порадитися-нема з ким. Думка поділитися з Ожогіним, який, за словами горбаня, був близький до військової розвідки і який здався Варварі Карпівні розумною людиною, виникла в неї недавно. Але чим може допомогти Ожогін, що знаходиться в такому самому становищі, як і вона?
– Він мене уб'є! – вихопилося у Варвари Карпівни, і вона озирнулася на двері, з-за яких було чути голоси гостей. – Він мені одного разу сказав: «Ви знаєте занадто багато для живої людини». Я почуваю себе приреченою… Як бути? Де знайти вихід?
Микита Родіонович мовчав, уважно розглядаючи свої нігті. Він вагався: поставити питання руба чи зробити тільки натяк, пробний крок, розвідку?
– Знайти вихід, звичайно, можна, але зробити це нелегко, – сказав він.
– Невже можна? – з надією в голосі спитала Варвара Карпівна.
Він ствердно кивнув.
– Що ж, на вашу думку, для цього потрібно?
– На мою думку, багато чого.
– А саме?
– Сміливість, рішучість, бажання…
– І тільки? – полегшено зітхнувши, сказала Варвара Карпівна, наче сумніви, що тривожили її, відразу зникли.
– Це не так мало, на мій погляд.
– Ви гадаєте, в мене немає бажання?
– Бажання, можливо, і є, а от…
– Ви маєте на увазі сміливість і рішучість? – перебила Варвара Карпівна.
– Так. Саме це.
– Ви не знаєте мене. Але як? Як? – раптом схаменулася вона, згадавши, що головного ще не з'ясувала.
Відповісти Микита Родіонович так і не встиг. До кімнати зайшов Брюнінг. Побачивши пару, що розмовляла, він розгублено пробурмотів:
– Ах! Вибачайт! – і швидко вийшов.
На зміну Брюнінгу з'явився Тряскін. Він ледве тримався на ногах.
– Що буде, того не минути, – промимрив він. – Хробак є хробак… Народжений повзати, літати не може…
– Я добре обдумаю все і дам вам пораду, як діяти, – тихо сказав Микита Родіонович, щоб закінчити розмову.
Тряскіна кивнула головою.
XIII
Після втечі з табору Повелка сховали у Заболотька. Будинок Заболотька стояв на околиці і не викликав підозрінь у окупантів. Мати Бориса Заболотька – вдова
Ганна Василівна – працювала прибиральницею в комендатурі, а сам Борис – електромонтером в управі.
У п'ятницю ввечері в будинок Заболотька прийшов Тризна. Обговорювали те ж саме питання – про висадження в повітря електростанції. Здійснення наміченого плану зривалося з причин, незалежних від підпільників. Повелко ніяк не міг удень потрапити на подвір'я електростанції, а без нього не вдавалося знайти місце виходу шнура. Борис Заболотько, як монтер управи, бував на станції і двічі намагався розшукати те місце, але марно.
Справа в тому, що від вибухової речовини, закладеної глибоко під майданчики і фундаменти основних агрегатів станції, свого часу був протягнутий детонуючий шнур, його поклали в ізоляційну трубу, яка не псується, вивели назовні крізь глуху стіну електростанції на відстані півметра від землі. Оцей кінець шнура і потрібно було знайти.
– Самі зрозумійте, – виправдувався Заболотько, хоч його ніхто і не думав звинувачувати, – не дуже зручно виходить: двічі з'являвся на станції. Можуть помітити…
– Не годиться, хитав головою Тризна.
– Ну, першого разу я ще зміг на стіну подивитися, а вдруге… не вийшло: люди ходять. Якби вночі, тоді інша справа.