«Я певний, що звертаюсь до товаришів, відданих владі більшовиків, і мене не бентежить те, що ви перебуваєте на службі розвідоргану «Абвер». Це навіть краще для справи. Я очолюю нелегальну боротьбу комуністичного осередку міста і хочу почати з вами переговори, від яких залежатиме ваша кар'єра. Прошу одного з вас прийти в четвер о восьмій вечора до будинку колишньої міської бібліотеки. Того, хто прийде, я впізнаю по обличчю».
Друзі розсміялися.
– Отже, Юргенс виконує пораду Марквардта, – сказав Грязнов. – Добре, що я під час їхньої розмови був у пекарні.
– Так, але придумали вони не дуже розумно. Стиль листа явно невдалий. Наші ніколи не напишуть: «владі більшовиків», «осередок», «ваша кар'єра»…
Андрій взяв листа з рук Микити Родіоновича і прочитав його про себе.
– А може, піти в четвер на побачення? – запропонував він. – Подивитись, що це за керівник осередку…
– Ні в якому разі! – заперечив Ожогін. – Тут не до цікавості. Юргенс, можливо, по секундоміру підраховує тривалість наших роздумів і вагань. Зробимо так: я піду до Дениса Макаровича, а ти – до Юргенса.
Треба потрапити до нього, показати листа і спитати, що робити. Простеж за його фізіономією. Це цікаво. Зрозумів?
– Зрозумів. Зараз піду! – охоче відповів Андрій.
– Ось тобі і доручення…
– Молодець, що прийшов! Молодець! – привітно зустрів Ізволін Ожогіна і повів його в другу кімнату.
Денис Макарович був збуджений. Не треба було ніяких пояснень, щоб зрозуміти його настрій. По очах старого Ожогін навчився майже безпомилково визначати, що робиться в його душі. Посміхаючись у вуса, Ізволін посадив Микиту Родіоновича і подав йому аркуш паперу, густо списаний дрібним почерком.
«Грізному, – прочитав Ожогін. – Ваші дії і плани на майбутнє вважаємо правильними. Постарайтеся зв'язатись по радіо з Інокентієм. Розвіддані передавайте щоденно. Юру і всіх зв'язаних з ним осіб постійно тримайте в полі зору. Негайно повідомте, хто персонально брав участь у затемненні міста. Вільний».
– То ви, виходить, «Грізний»?
Ізволін заперечливо похитав головою і посміхнувся.
– А хто ж це, якщо не секрет? – обережно спитав Микита Родіонович.
– Секрет, голубе, і великий секрет! Тобі я можу сказати одне: «Грізний» – член бюро обкому партії, і в місті з ним зв'язані лише чотири чоловіки, керівники самостійних груп. Бережемо ми «Грізного», як зіницю ока: адже він очолює підпільний райком, всю боротьбу.
– Мене і Андрія він знає?
– Аякже! Всіх він знає.
– Добре, – відповів Микита Родіонович, – але, напевно, мені не слід було говорити про нього?
– Чому? – здивувався Денис Макарович.
– Якщо встановлено найсуворіший порядок конспірації, то навіщо його порушувати…
– Значить, можна, коли порушую, – промовив Ізволін і, вийнявши з-під ліжка приношені нічні туфлі, сховав радіограму під устілку одного з них.
Покликавши дружину, Денис Макарович загорнув туфлі в газету і попросив віднести їх… Куди? Вона, певно, знала сама.
– Леонід прийняв радіограму? – спитав Микита Родіонович, коли залишився наодинці з Ізволіним.
– Так. А що?
– Мене цікавить, як часто він працює на передачі. – Леонід дуже обережний.
– Зрозумійте, Денисе Макаровичу, рано чи пізно гітлерівці запеленгують роботу рації і нагрянуть. Треба перенести рацію в інше місце, можливо, навіть за місто, на деякий час припинити передачу і обмежитися тільки прийомом.
Денис Макарович слухав Ожогіна і хмурився. Сховати рацію в іншому місці – справа нескладна, але ж треба знайти сховище і для Леоніда. Це вже важче. І в той же час не можна переривати зв'язку з Великою землею. Правда, є друга, запасна радіостанція, але про неї і про другого радиста не знає ніхто, крім «Грізного» й Дениса Макаровича. Зараз ця. рація перебуває на вимушеній консервації і не діє через відсутність живлення. Живленням, і то з великими труднощами, вдалося забезпечити одну рацію, на якій працює Леонід.
Припиняти роботу по передачі не можна.
Єдиний вихід – підшукати місце і винести рацію за місто.
Очевидно, найкраще винести за місто рацію другого радиста, який, зарекомендував себе як прихильник окупантів і жив легально. А втім, усе це треба в найближчі дні докладно обміркувати.
Не висловлюючи своїх міркувань Ожогіну, Денис Макарович вирішив перевести розмову на іншу тему.
– Як справи з Роде? – поцікавився він.
– Нічого реального, – відповів Ожогін. – Зараз я навіть не уявляю, як дочка Тряскіна зможе допомогти знищити Роде. Говорити з нею відверто небезпечно. Вірити тому, що Варвара Карпівна ненавидить гестапівця Роде і боїться кари за свій зв'язок з окупантами, рисковано. Хто може гарантувати, що Тряскіна не веде провокаційну лінію за завданням гестапо?
– Цю жінку я бачу наскрізь, – сказав Денис Макарович, – і вірю, що вона розкаюється у своїх зв'язках з гестапо. Вона не раз говорила про це і мені, і Пелагії Стратонівні. Правда, Роде залякав Варвару. За характером вона боягузлива, як заєць, а Роде здатний на всяку підлоту.
– Але чому вона до мене звернулася за порадою? – спитав Ожогін. Ізволін пояснив:
– Вона боїться звернутися до першого стрічного – раз. Знає зі слів горбаня, що Ожогін, як і вона, зв'язаний з гітлерівцями і, можливо, також у цьому розкаюється, – два. Нарешті, вона бачить, що Ожогін дружить з Ізволіним, а йому вона вже розповіла про свій настрій – три. Не можна також не враховувати, що жінка почуває особисту симпатію до Ожогіна.
В міркуваннях Дениса Макаровича Микита Родіонович відчував певну логіку.
– А Роде треба прибрати, і якомога швидше, – продовжував Денис Макарович. – Він заподіяв багато лиха нашим людям і продовжує творити мерзенні злодіяння. Знаєте, що я думаю? – Ізволін поставив стілець поряд із стільцем Ожогіна і обняв його за плечі. – Поговоріть з Варварою Карпівною відверто. Розмова буде без свідків. Уявімо собі, що вона має завдання вас перевірити… Але ж і ви можете в разі потреби виправдатися тим, що хотіли перевірити її. Га?
Ізволін мав рацію. Микита Родіонович погодився з його доводами. Маючи на рахунку «викриття» горбаня, Ожогін в разі провалу міг пояснити Юргенсу, чим були викликані його дії.
Він дав обіцянку Денису Макаровичу поговорити з Тряскіною відверто, розповів про щойно одержаний лист і розпрощався.
Зручна нагода поговорити з Тряскіною трапилася Ожогіну значно раніше, ніж він міг сподіватись. Вийшовши з дому, він віч-на-віч зустрівся з Варварою Карпівною, яка сиділа на ґанку.
– Здрастуйте, Микито Родіоновичу, – подаючи йому руку, промовила Тряскіна.
Ожогін потиснув їй руку.
– А я вас чекала. Бачила у вікно, як ви йшли до Ізволіна.
Помовчали. Потім Варвара Карпівна спитала:
– Ви обіцяли дати мені пораду… пам'ятаєте?
– Пам'ятаю. Але мені ще не ясно, що вас турбує.
Тряскіна заговорила схвильовано, плутано, перескакуючи з однієї думки на іншу. З усього сказаного нею Ожогін зрозумів, що вона дійсно боїться заслуженої кари і намагається спокутувати свою провину, але спокутувати так, щоб уникнути розправи з боку гітлерівців. Крім того, вона вважала, що й Ожогіну треба подумати про свою долю: йому теж не солодко буде, коли підуть окупанти. Коротше кажучи, Варвара Карпівна шукала надійного союзника.
– Я поділяю вашу думку, – зауважив Ожогін.
– Спасибі, але цього ще не досить, – зітхнула Варвара Карпівна.
– Розумію, – погодився Микита Родіонович. – Давайте спільно думати, що робити. Ви якось казали про Роде, що…
– Будь він проклятий, – гнівно перервала його Тряскіна. – Я не можу згадати про нього без тремтіння…
– Але ж ви його перекладачка?
– У цьому й все лихо. Він і зі мною зробить те, що робить з арештованими. Я ладна задушити його власними руками!
По тону, яким це було сказано, можна було зрозуміти, що Варвара Карпівна всіма силами душі ненавидить гестапівця.
– Роде буває де-небудь, крім гестапо? – поцікавився Микита Родіонович.
– Так. У місті є кілька квартир, які відвідує Роде. А розмови ведуться через мене, як через перекладача, бо Роде не володіє російською мовою.
– Він, звичайно, користується машиною?
– Пішки Роде в місті ніколи не показується. Його й мене підвозять за півкварталу до потрібної квартири, і лише якусь сотню метрів він іде пішки. Машина звичайно від'їжджає і повертається лише на призначену Роде годину.
– Вас заздалегідь повідомляють, на яку квартиру доведеться їхати? – спитав він Тряскіну.
– Іноді.
– Давайте домовимось: як тільки вам стане відомо, на яку адресу ви поїдете, попередьте мене хоча б за гри-чотири години…
– І тоді?
– Тоді буду діяти я.
– Добре, – не зовсім упевнено відповіла Варвара Карпівна.
Ввечері, по дорозі до Кібіца, Грязнов розповів Микиті Родіоновичу про побачення з Юргенсом. Грязнов спочатку зв'язався з ним по телефону і доповів, що одержано важливого листа, якого негайно треба показати йому, Юргенсу.
Юргенс на побаченні поводив себе так, наче й справді бачив листа вперше.
Почав розпитувати, хто його приніс і о котрій годині, який вигляд мав посланець і що сказав, передаючи листа.
Коли Грязнов запропонував піти на побачення з «підпільником», Юргенс покрутив головою і відповів: «Не варто. Цим займуться мої люди. Ми, очевидно, маємо справу з важливою пташкою».
На закінчення Юргенс подякував Грязнову і передав привіт Микиті Родіоновичу.
XV
Опівдні Ігорьок постукав, як звичайно, у вікно і вручив Грязнову заклеєний конверт без напису.
Грязнов повернувся в кімнату, розірвав конверт, прочитав кілька рядків і нічого не зрозумів.
Це була коротенька записка. Почерк нерівний, літери танцюючі.
«Вночі будемо в Рибацькому провулку, номер шість. Якщо хочете знати подробиці, заходьте; буду вдома п'ятої до восьмої години. В.».
Грязнов передав записку Ожогіну. Микита Родіонович прочитав, поклав записку в конверт і сховав у кишеню.
– Розумієш, у чому справа? – спитав Ожогін Андрія.
– Поки що ні.
– Це від Варвари Карпівни. Я піду до неї, а ти, Андрійку, іди до Гната Несторовича. Нехай він перевірить, що це за будинок у Рибацькому провулку під номером шість і як до нього можна непомітно підійти вночі.
Андрій був радий будь-якому дорученню, а тому, не чекаючи подробиць, почав одягатися.
Варвара Карпівна Тряскіна, закутавшись у велику сіру шаль, ходила по кімнаті. Коли ввійшов Ожогін, вона злякано подивилася на нього і мовчки простягнула руку.
– Що зі мною діється, сама не розумію…
– Нерви розігрались, – сказав Микита Родіонович. – Треба взяти себе в руки.
Тряскіна звела на Ожогіна очі.
– Страшно!.. – майже простогнала вона.
У Микити Родіоновича виникло побоювання: чи не-трапиться так, що в найостаннішу хвилину Тряскіна відмовиться від усього, не захоче ставити Роде під удар і, чого доброго, провалить усю справу?
– Невже ви ще не наважились? – спитав Ожогін.
– Я добре розумію, що іншого виходу для мене немає. Хоч би вже швидше, чи що…
– Все залежить від вас, – зауважив Микита Родіонович. – Що це за будинок у Рибацькому провулку?
– Звичайний приватний будинок. Я була зо два рази з Роде в цьому будинку. Він має п'ять чи шість кімнат, дві з яких надані в розпорядження Роде. В будинку живе сліпий старий чоловік з дочкою.
Варвара Карпівна взяла олівець і накреслила на клаптику паперу план будинку.
Микиту Родіоновича цікавило питання, чи не можна проникнути в будинок до приїзду Роде. Варвара Карпівна відповіла негативно: дочка господаря будинку впускає тільки по паролю.
– А ви його не знаєте?
– Здається, «Лейпціг», – відповіла Варвара Карпівна й запропонувала такий план: коли вони приїдуть разом з Роде, вона трохи загається на порозі і про людське око покрутить ключем у замку, але двері залишить відімкненими.
Варвара Карпівна попередила, що віконниці в будинку зачиняються зсередини. Якщо віконниця найближчого до парадних дверей вікна залишиться трохи відчиненою, то, значить, усе гаразд: двері незамкнені. Про це вона потурбується.
Попрощавшись з Варварою Карпівною, Ожогін зайшов до Дениса Макаровича. Замислившись, старий сидів біля грубки. Він погладив зігнутим пальцем акуратно підрізані сиві вуса, подивився на Ожогіна і спитав:
– Що вирішили?
Микита Родіонович передав зміст розмови з Тряскіною. Треба поспішати. Можливо, що іншого разу Тряскіна не зважиться на такий рискований крок.
Денис Макарович притулив руку до печі і замислився.
– Отже, доведеться проникнути в будинок, – наче самому собі тихо сказав він.
– Так, – підтвердив Микита Родіонович, – іншого нічого не вигадаєш. Роде й Варвара Тряскіна приїдуть машиною, і невідомо, хто ще в ній буде, крім них та шофера.
– Тому я вважаю, що доручити справу одному Гнату рисковано: надто вже він гарячий. До того ж можливе попереднє стеження за будинком. – Ізволін, не поспішаючи, погладив руками коліна і нерішуче продовжував: – А що, коли залучити Андрія? Він давно сумує за справжнім ділом.
Андрій повернувся додому лише присмерком. Він мовчки роздягнувся і сів за стіл.
– Ну як? – спитав Ожогін.
Андрій звів очі і відповів, що ходив з Тризною в Рибацький провулок.
– Знайшли?
– Знайшли. Під шостим номером – найпристойніший будинок у провулку, крім нього – дрібнота і руїни. Глухе місце… Я піду разом з Гнатом! – з якоюсь одчайдушною рішучістю закінчив він.
Ожогін замислився. Знаючи характер друга, Микита Родіонович боявся, що, поступившись перед ним один раз, доведеться поступитися і вдруге. А коли Андрій пізнає смак бойової роботи, відірвати його від неї буде важко. Виникне загроза основному завданню, на яке вони послані.
– Мало чого тобі захочеться, – спокійно сказав він. Грязнов почервонів, притиснув руку до грудей.
– Зрозумійте, Микито Родіоновичу…
– Дуже добре розумію. Але ми обидва відповідаємо за те, що нам доручено.
Збиваючись, Андрій почав палко доводити, що впевнений в успіху, що добре виконає завдання.
– Невже, Андрію, ти не зрозумів, чого я вагаюсь?
– Так… але чого ви самі… – Андрій обірвав фразу на півслові і підійшов до вікна, ставши до Ожогіна спиною.
– Бачу, що не зрозумів, – сказав Ожогін. Кілька хвилин тривало мовчання.
– Добре, Андрію, ти підеш з Тризною, – промовив нарешті Микита Родіонович, – що з тобою робити. Але це – твоє перше і останнє бойове доручення… Сподіваюсь, що все буде гаразд.
Він підійшов до Андрія і міцно обняв його за плечі.
Ніч. Затемнене. місто здається вимерлим. Ні світла, ні людської тіні. Тільки сніг, сніг і сніг… Ним засипані вулиці, тротуари, дахи будинків. Він як пух лежить на оголених деревах, тягне вниз проводи, утворює химерні шапки на верхівках стовпів.
Повітря нерухоме й чисте. Кроки дзвінко лунають у нічній тиші.
З-за рогу визирнула людина. Микита Родіонович і Андрій зупинились, придивилися. Це був Тризна. Привіталися мовчки.
– Що нового? – притишеним голосом спитав Гнат Несторович.
Ожогін передав зміст розмови з Тряскіною, пояснив розташування кімнат будинку в Рибацькому, розповів, що зробить Тряскіна.
– Треба проникнути в будинок до приходу Роде, користуючись тим, що відомий пароль, і зустріти гестапівця. До речі, нічну перепустку не забули? – раптом захвилювався він, знаючи, що патріоти ходять вночі з підробленими перепустками, які виготовляються підпіллям.
Гнат Несторович похитав головою, вийняв з кишені маленьку яйцеподібну гранату і подав Андрію:
– Сховай. На всякий випадок.
– А може Роде вже в будинку?
– Це я буду знати, – сказав Гнат Несторович, – у мене на вулиці вартує людина… Ну, ходімо!
Тризна завернув за ріг.
Андрій поспішно пішов за ним…
А в цей час у підвальному приміщенні Держбанку, де тепер містилося гестапо, тривав допит.
У кутку невеликої, під похмурим склепінням кімнати, освітленої гасовою лампою, на стільці сидів чоловік. Зарослий, схудлий, з синцями під очима, він здавався стариком.
Чоловік мовчав. Біля стола примостилася Тряскіна. Роде, заклавши руки в кишені, повільно ходив по кімнаті.