– З німцями водиться, – неохоче відповів Гімпель.
– Так вона ж німкеня.
– Шльондра вона, а не німкеня! – несподівано розізлився старий. – У рідного батечка пішла: у того тільки й думки було, що про жінок, а ця на чоловіках звихнулася. Чоловіки і ганчірки. Гадаєте, вона з німцями злигалася через те, що сама німкеня? Чом би не так! До війни так само поводилася: мало не щороку чоловіків міняла. Але до війни люди все-таки якийсь сором мали, і їй доводилося зважати на це. А тепер, як то кажуть, гуляй душа без кунтуша! І вона мов з цепу зірвалася. Мені людям в очі дивитися сором: що не кажіть – вихованка.
Слухаючи старого, Лежнєв думав, що все не так просто, як здається Францу Гімпелю. Гітлерівці навряд чи присвоїли б Аді Рененкампф офіцерське звання тільки за альковні послуги. Її стосунки з керівниками абвер-частини 115 мають швидше діловий, ніж інтимний характер.
– З ким вона сюди приїжджала? – спитав Лежнєв.
– Я застав її саму.
– З нею була дівчина на ім’я Ольга. Не знаєте таку?
– Ольга… – чи то спитав, чи то повторив старий. – Яка вона з себе, не розгледіли?
– Розгледів. Дуже добре розгледів. Висока, статурна блондинка, років двадцять – двадцять два, обличчя гарне, очі голубі, губи пухлі; жвава, поводиться сміливо, – він хотів сказати «розв’язно», але передумав.
– Точно описуєте, – мовив старий. – Професія відчувається. А як розмовляє?
– Блатні словечка вживає.
– Чи не покійного Мозгового донька? Її, здається, Ольгою звати. Так, так, Ольгою. Хоча, ні. Ада все-таки собі ціну знає. З такою поганню вона ще не водилася.
– Хто така Ольга Мозгова? – спитав Лежнєв.
– Як і її батько – бандитка, злочинниця. У тридцять другому Степан Мозговий осавулом у городенківського отамана Гнучича був, з людей знущався, як тепер фашисти. Донька його почала пізніше, але встигла багато: в шістнадцять років за крадіжку до буцегарні попала, а коли прийшли гітлерівці, в поліцію пішла. Людей, кажуть, власноручно катує. Ходить завжди з пістолетом і нагаєм.
– Ясно, – кивнув Лежнєв, намагаючись пригадати все, що почув і зрозумів із розмови Ади з Ольгою. – Ви, бува, не знаєте, хто такий Брюнінг?
– Начальник сосновського гестапо.
– Зрозуміло, – спроквола мовив Лежнєв, хоча розумів поки що мало. Але нова дійова особа вже проливала певне світло на постать Ади Рененкампф. З голови не виходило доручення, яке вона дала Ользі. Зв’язок із кримінальницею-садисткою, якісь темні махінації за спиною всесильного гестапо – чи не забагато дозволяє собі начальниця розважального закладу? Чи немає тут зв’язку між одкровенням майора фон Бюлова і візитом Ади на фільварок? Над цим варто подумати. Але це згодом. Зараз треба вирішити інше, не менш складне завдання – пробратися в центр Русанівського лісу, роздивитися, зорієнтуватися в обстановці, зв’язатися з Москвою, накреслити план першочергових дій…
– Вибачте мені, Франце Йоганновичу, за ті запитання, що їх довелося задати вам. Повірте, я цікавився вашою приймачкою не знічев’я.
– А я вам на просту цікавість і не відповів би, – буркнув старий і, глянувши у вікно, додав: – Пора вже йти. Я хочу до смерку повернутися, щоб потім не було зайвих розмов…
До лісу вони йшли тією самою дорогою, що й на фільварок. У вибалку, порослому невисоким чагарником, залягли, чекаючи Гімпеля.
Лежнєв устиг переодягтися: скинув німецьку форму, надів свою куртку, штани, взув чоботи. Старого єгеря все ще не було.
Нагріте над полями повітря проникало в ліс і, вбираючи в себе пахощі смоли, хвої, прілого листя, гусло, ставало липким. Духота і чорні хмари, що обклали небо, віщували грозу. У траві на прогалинах цвірчали коники, десь стукав дятел, крякали качки, що летіли до ріки. А потім у цеп звичайний лісовий гомін увірвався інший звук – розпачливий крик людини. Підсилений луною, він заповнив ліс, заглушивши всі інші звуки. Лежнєв і його товариші насторожилися.
– Як уранці, – пошепки сказав Ян.
– За півкілометра звідси, – визначив Петро Олійник.
– Мабуть, далі, – прислухаючись до крику, який раз у раз переходив у лемент, сказав Лежнєв.
Крик стигнув у вухах, будив тривогу. Минуло-хвилин п’ять, поки він почав втрачати силу, захлинатися, глухнути.
Нарешті прийшов Гімпель. Його рудуваті, з сивиною брови ще крутіше нависли над очима, а скуйовджені вуса і борода надавали обличчю зловісного вигляду. На плечі в старого висів п’ятизарядний мисливський маузер.
– Річку переходитимемо біля Чорних каменів, – попереджаючи запитання Лежнєва, сказав Гімпель. – Це місце нешироке, є брід; одразу ж на тому березі починаються хащі. Солдатів там немає, я ще раз перевірив.
Він замовк, втупив очі в землю.
– Хто це кричав? – спитав Лежнєв.
– На Вовчій галявині людину страчують, – глухо відповів старий і, помовчавши, додав: – Ми стороною обійдемо.
– Як так стороною? – обурився Ян. – Нас же п’ятеро. Автомати, гранати…
– Помовч, – зупинив його Лежнєв і спитав Гімпеля – Там багато солдатів?
– На галявині, де страчують, двоє, але свіжих слідів навколо більше. Мабуть, чоловік десять туди пройшло. Назад не поверталися.
Лежнєв задумався. Рішучість розвідникові потрібна не для того, щоб наосліп кинутися в нерівний бій, а щоб уникнути сутички, яку нав’язує ворог…
Вони вже пройшли з півкілометра, коли у вуха знову вдарив розпачливий крик. Він пролунав майже поруч – за якихось сто кроків од старої, зарослої, а через те й ледь помітної лісової стежки, по якій їх вів Франц Гімпель. І, можливо, у Лежнєва ще вистачило б витримки не вв’язуватися в цю історію, що пахне провокацією, якби не Гімпель.
Старий єгер раптом зійшов із стежки і скинув з плеча маузер.
– Ідіть прямо, – тихо сказав він Лежнєву. – Як дійдете до шелюги, повернете ліворуч. Там буде спуск до річки. Біля каменів є брід.
– А ви? – спитав Лежнєв.
Замість відповіді старий вийняв із кишені і вклав у патронник шостий патрон з тупоносою саморобною кулею.
– Не можу чути цього крику, – сказав Гімпель. – Вони його на мурашник поставили…
– Що-о?! – задихнувся Лежнєв.
Ян і Андрій зірвали з плечей автомати. Рвонув свій автомат і Петро Олійник.
– Спокійно, – процідив крізь зуби Лежнєв. – Франце Йоганновичу, ми зможемо непомітно підійти до галявини?
Старий кивнув.
– Чекайте на нас тут, – велів товаришам Лежнєв.
До невеликої галявини, яку перетинала досить широка вторована стежка, вони підкралися повзком. За цей час крик катованого ослаб, перейшов у глухий стогін.
Обережно розсунувши віти низькорослого чагарника, Лежнєв побачив напівголого чоловіка із зв’язаними за спиною руками; він лежав на землі. Його ноги нижче колін являли собою якусь безформну червону масу. Немолодий поліцай з одутлуватим обличчям поливав його ноги водою, черпаючи її кухлем з відра, що стояло поруч. Другий поліцай – низьколобий здоровань – сидів поблизу на замшілому пеньку і, зосереджено скручуючи цигарку, ліниво казав:
– Чого репетуєш, дурню? Тобі перепочити дали: комашню водичкою змивають. Не гризуть же більше, а ти репетуєш.
– Убийте, панове, – простогнав чоловік. – Христом богом благаю: убийте.
– Е, ні, – засміявся здоровило, прикурюючи цигарку. – Не все заразом робиться. Ми ще послухаємо твій концерт. Перепочинь трохи і знову повий. Голос у тебе путящий, не те, що в твого родича Богдана. Поголоси ще, господь бог почує, прибере тебе.
На прогалину, засапавшись, вбіг третій поліцай.
– Пантюхо, – крикнув він здоровилу, – став його знову «на попа». Якісь люди за річкою об’явилися. Гомонять у хащах. Ганс казав, щоб пластинку заводили.
Поліцай витер з лоба рясний піт і, поминувши галявину, побіг далі. Здоровило підвівся, підійшов до невеликого бугра, посеред якого стирчав невисокий стовп, підняв гілку і почав ворушити землю.
– Тягни його сюди, – сказав він другому поліцаєві. – Годі водою кропити.
Все це дуже скидалося на пастку. Засади, які в певний момент мали замкнути її, судячи з усього, були вздовж уторованої стежки з двох боків прогалини. Десантники ж підійшли з південного заходу, тобто з того боку, звідки гітлерівці не чекали нападу. Це давало Лежнєву і його товаришам певні переваги.
Повернувшись на стежку, Лежнєв коротко пояснив ситуацію і віддав наказ: Ян Манукайтіс і Петро Олійник перекриють підхід до прогалини зі сходу. Андрій Терьохін – із заходу; на поліцаїв нападають Лежнєв і Франц Гімпель; потім усі відходять до шелюги.
По листі зашаруділи перші краплі дощу. Розкотисто вдарив грім. Лежнєв, мовчки передавши Гімпелю автомат, який заважав йому, засунув за халяву тесак, приготував парабелум. Коли вони знову підповзли до галявини, дощ уже репіжив, пробиваючись крізь листя і барабанячи по спинах. Усі наступні події відбулися блискавично. Тільки-но вистрілив Гімпель, як Лежнєв схопився, наче підкинутий пружиною, перестрибнув через кущі і, стискуючи в руці пістолет, рвонувся вперед. На бігу він вистрелив у здоровила поліцая, і той упав поряд свого напарника, якого поклав старий єгер. Одним ударом тесака перерубавши вірьовку, якою був прив’язаний до стовпа катований, Лежнєв схопив його собі на спину і побіг назад. Прикриваючи його відхід, двічі бабахнула гаківниця Гімпеля, і Лежнєв почув позад себе розпачливий зойк, а потім довгу, на його щастя, безприцільну автоматну чергу.
Він не помилився у своїх припущеннях – галявина була пасткою. Та «ловців» застукали зненацька: вони не ждали нападу від старої стежки, про яку, мабуть, не знали. Двох солдатів, котрі перші прибігли на допомогу поліцаям, зустріли саморобні кулі старого єгеря; інших ще на підході скосили автомати десантників. Коли Лежнєв добіг до старої стежки і обережно опустив на землю врятовану людину, в лісі вже гриміла така стрілянина, наче з обох боків у ній брало участь кілька сот чоловік.
Лежнєв розрізняв короткі автоматні черги товаришів і довгі ворогів. Потім над деревами шугонула в затуманене дощем небо сигнальна ракета. Гітлерівці викликали підкріплення.
– Франце Йоганновичу, – гукнув Лежнєв Гімпеля, – вам час повертатися додому. Велике спасибі за все.
Гімпель випростався.
– Я не піду.
– Підете. Зрозумійте, Франце Йоганновичу, колишній єгер барона Рененкампфа нам більш потрібен, ніж іще один навіть дуже вправний стрілець.
Старий помовчав, а потім сказав:
– Я підожду, поки підійдуть ваші.
– Ні. Ви підете зараз. Через річку ми самі якось переправимось. Ідіть. Усе буде гаразд.
Він сказав це впевнено, хоча зовсім не був певен, що все кінчиться щасливо – стрілянина в лісі не вщухала. Але старого треба було якось переконати. Міцно потиснувши Лежнєву руку, Гімпель зник за деревами.
Ян, Петро і Андрій мали вже підійти до шелюги, але їх чомусь не було. Відтягнувши ближче до річки врятованого, Лежнєв – про всяк випадок – вибрав поблизу зручну позицію, ліг, поклав запасні магазини до автомата, гранати, пістолет. Він уже почав сумніватись у доцільності риску, на який пішов сам і наразив товаришів, коли неподалік пролунав крик пугача – придумали ж завидна совою кричати – і з-за дерев показались Ян та Петро Олійник. Лежнєв тихо свиснув, вони підбігли до нього, лягли поруч на мокру землю. Петро взяв магазин, перезарядив свій автомат і тільки тоді зняв з пояса флягу, кілька разів жадібно ковтнув.
– Значить, так, – попереджаючи запитання Лежнєва, сказав він. – Своїх «підопічних» ми заспокоїли, потім Андрієві допомогли…
– Де він?
– Убік од лозняка одводить. Правда, вони не квапляться наздоганяти його: хто живий лишився – з переляку стріляє навмання.
Лежнєв прислухався. Стрілянина вщухла. Не можна гаяти жодної хвилини – треба переправлятися на той берег. Якщо Терьохін не встигне, Петро залишиться і діждеться його.
Лежнєв і Ян взяли на плечі рюкзаки, підійшли до носилок, які зробили з плаща, прикріпивши його до двох жердин. Врятований чоловік застогнав, розплющив очі, хрипло сказав:
– Не треба, товариші, помираю. Спасибі вам.
– Хто ви? – спитав Лежнєв.
– Тисячний Степан. З Городенкового. Був колгоспним бригадиром.
– Тримайся, товаришу Тисячний. Партизанські лікарі тебе вилікують.
Біля річки їх наздогнали Петро і Терьохін.
– Назад! – ледве переводячи дух, крикнув Терьохін. – На тому березі німці.
Наче на підтвердження його слів, з протилежного берега вдарили автомати.
– Я бачив, як вони переправлялися, – відсапуючись, мовив Терьохін. – Це не ті, що були в засідці. Вони з верхоріччя підійшли. Цілий загін. Треба взяти ліворуч.
Однак гітлерівці випередили їх: автоматні черги знову відкинули десантників у зарості лозняка. Становище ставало критичне.
– Зайняти кругову оборону! – наказав Лежнєв. – Яне, розгортай рацію. Треба передати в Центр усе, що зможемо.
– Запеленгують, – невпевнено заперечив Манукайтіс.
– Нас уже запеленгували, – гмукнув Петро. – Так запеленгували, що далі нікуди!
Поки Ян настроював рацію, Андрій пильно стежив за стежкою, а Петро Олійник – за протилежним берегом. Лежнєв, накрившись од дощу двома куртками і присвічуючи собі ліхтариком, намагався скласти і зашифрувати перше від часу їхнього приземлення і, як він гадав тоді, останнє донесення в Центр. Однак з донесенням нічого не вийшло – Лежнєва гукнув умираючий Тисячний.
– Товаришу командир, вислухайте, – сказав він. – Може, це вам знадобиться. Ті кати, що мене мордували, згадували парашутистів, які висадилися на тому тижні в Лисичанському урочищі. Вони їх отак, як і вас, підманули. Богдана, свояка мого, тоді в урочищі катували. Парашутисти його врятувати хотіли, та на засідку наскочили. Завів їх в оману своїм криком Богдан, як я вас. Вибачте…
– Так, зрозуміло, – заскреготів зубами Лежнєв, догадавшись, що Тисячний каже про групу капітана Архімовича. – Зрозуміло, товаришу Тисячний. Спасибі тобі. Спасибі… Ти трохи потерпи.
Він скинув куртку, щоб укрити нею Тисячного, та, нагнувшись, побачив, що той уже не дихає. Раптом почувся характерний посвист міни, – гітлерівці почали обстрілювати зарості з міномета.
– Лягай! – крикнув Лежнєв і в ту ж мить відчув пекучий біль у плечі. Проте рукою він міг ворушити. Отже, поранення легке. Перев’язати рану не встиг – його підняв і кинув уперед приглушений крик Петра Олійника: «Ідуть!»
Мінометний обстріл припинився, зате над головою густіше засвистіли кулі – переходячи вбрід річку, гітлерівці безперестану строчили з автоматів. Лежнєв і Петро Олійник лежали біля самісінької річки, у тому місці, де чагарники спускалися прямо до води. Було видно, як солдати стрибали у воду. Їх було не менше півсотні.
– Хай до середини дійдуть, – пошепки сказав Лежнєв Петрові, вставляючи запал у ручну гранату.
Позаду, там, де залягли Ян Манукайтіс і Андрій Терьохін, – теж забахкали постріли. Тепер кулі свистіли з двох боків.
– Андрія вбито! – закричав Ян.
Лежнєв кинувся до нього. Андрій лежав, зронивши голову на автомат. Гітлерівці наступали від старої стежки.
– Я втримаю їх, – сказав Ян, міняючи магазин автомата. – Ви не турбуйтесь, у мене ще три гранати є.
– Код, позивні де? – спитав Лежнєв.
Ян вийняв із-за пазухи «лимонку», до якої було прив’язано папір з радіокодом.
– Ось, у крайньому разі…
– Дай мені, – зажадав Лежнєв. Прихопивши «лимонку», він повернувся до Олійника. – Ян затримає їх, – відповів на німе запитання Петра. – А нам треба цих зустріти. Скоро стемніє, – у темряві якось викрутимося.
– Завдання не з легких, – усміхнувся Петро.
– Вони вже на середині… – мовив Лежнєв. Він хотів ще щось сказати, коли на тому березі вибухнуло кілька гранат, потім ударив ручний кулемет, і солдати на середині річки почали падати у воду. З-за валунів рвонулось і покотилося стоголосе «Ура!» Не розуміючи, що сталося, Лежнєв і Петро Олійник відкрили вогонь по гітлерівцях. Раптом Лежнєв побачив, як на валуні виріс русявий юнак з двома парабелумами в руках. На ньому була коротка, розхристана на грудях куртка, біла, так само розхристана сорочка, а його парабелуми, здавалося, стріляли самі. Хлопець щось кричав таким, як і він, хлопцям, що вибігали з лісу на берег.
Лежнєв, хоч як були напружені його нерви, подумав, що все це швидше нагадує кінозйомку фільму про війну, ніж справжній бій – надто вже картинна була постать хлопця в розхристаній сорочці. Та ось він почав з того берега уже зовсім дивний заклик: