– Мушкетери, вперед! Бий фашистську сволоту!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ
Пізно ввечері Наталі подзвонив додому Володя Кравчук.
– Увімкни телевізор, – почула вона в трубці.
– Що сталося?
– Увімкни, узнаєш!
Наталя побачила кінець передачі: весь екран займало погрудне фото літньої людини з невиразним обличчям. Перш ніж вона збагнула, де вона бачила це фото, диктор сказав:
– У нього був документ на ім’я Мельникова Віктора Савелійовича. В нашому місті він побував вісімнадцятого червня. Всіх, хто бачив цю людину, просимо повідомити в обласне управління держбезпеки. Повторюю, ця людина – державний злочинець…
Кому спало на думку показувати фото Енкеля-Мельникова? Адже «Привида», з котрим Енкель, судячи з усього, зустрічався, таке оголошення неодмінно сполохає… Наталя хотіла одразу ж зателефонувати Лежнєву, та подумала, що зробленого вже не виправиш, тож нема чого колошкати людину.
Уранці вона прийшла в прокуратуру трохи раніше, сподіваючись побалакати з Лежнєвим до початку робочого дня. Однак у Лежнєва вже сиділи відвідувачі. Наталя привіталась і хотіла піти, проте Лежнєв затримав її:
– Заждіть, Наталю Сергіївно, ви мені потрібні. – Він показав їй на вільний стілець.
Напроти Лежнєва сиділо двоє: один – статечний, опасистий, в окулярах; другий – молодший, сухорлявий, у синій робочій куртці, з його нагрудної кишені виглядала ціла батарея автоматичних ручок.
– Власне, будівництво почалося в кінці квітня, – продовжуючи перервану розмову, сказав чоловік в окулярах. – А в січні-березні було перебудовано старе приміщення.
– Старе приміщення – уціліла частина замку? – спитав Лежнєв.
– Його західне крило. Хоча запевняти не можу. Судячи з фундаментів, що лишилися, на цій території, крім будинку самого замку, були й інші капітальні споруди. Більшість із них зруйновано ще під час війни. У 1945 роді відбудовано тільки це, – він присунув до Лежнєва якийсь план, тицьнув у нього пальцем.
– А як був розташований головний корпус замку відносно цієї будівлі? – роздивляючись план, спитав Лежнєв.
– Признатися, не цікавився, – стенув плечима чоловік в окулярах. – Для підв’язки типового проекту мала значення тільки оця частина території, – він показав по плану, – Старих фундаментів тут немає.
– Зате ми наштовхнулися на них, коли прокладали інженерні комунікації, – втрутився чоловік у синій куртці, очевидно виконроб. – Такі фундаменти, що гарматою не проб’єш. І досі мучимося. В одному місці на підземний бункер наткнулися: стіни муровані, опори і перекриття – _залізобетонні, і все це зруйновано, засипано землею.
– Що за бункер? – поцікавився Лежнєв.
– А бог його знає! – розвів руками виконроб. – Одні кажуть – арсенал був; другі – винарня; археологи шукали там якісь плити з написами.
– Археологи? – перепитав Лежнєв.
– Тільки-но ми почали роботи, приїхали археологи, цікавилися цим бункером. Навіть підрядили моїх хлопців в неурочний час завал розкопувати. Та де там! Через завал так і не пробилися.
– Звідки археологи? – поцікавився Лежнєв.
– З експедиції. Старший у них чи то Димов, чи Дьомін, – точно не пам’ятаю. Високий такий, сивий.
Лежнєв і Наталя перезирнулися.
– Згадайте, будь ласка, коли приїхали археологи на будівельний майданчик? – спитав Лежнєв.
– Наприкінці квітня. Одразу ж після того, як ми почали прокладати траншеї.
– Зрозуміло, – кивнув Лежнєв і, знову кинувши погляд на план, звернувся до проектувальника – Товаришу Щур, ви не цікавилися планом старих будівель Мисливського замку?
– Нам цей план був ні до чого, – сказав проектувальник і, скоса глянувши на виконроба, додав – Та й де його було взяти?
– В обласному архіві, що міститься поруч із вашою конторою, – в’їв його виконроб.
– Про який архів ви кажете, Леоніде Петровичу? – сплеснув руками проектувальник. – Мисливський замок будували в кінці минулого століття. Відтоді по цій землі прокотилося три війни, а війни не щадять архівів.
– Що ж, спасибі, товариші, – перервав суперечку Лежнєв. – За тиждень-два ми вас ще раз потурбуємо. А тепер не буду затримувати.
Щойно будівельники вийшли, Наталя розповіла Лежнєву про вечірню телепередачу.
– Даруйте, Василю Тимофійовичу, але що ж це виходить? Одна рука не знає, що робить друга.
– Про цю передачу я знаю.
– Та це ж непродумано, – обурювалась Наталя. – Винник навіть не порадився…
– Що з воза впало, те пропало, – неждано всміхнувся Лежнєв.
– Так же можна сполохати злочинця!
– Сполохати? – перепитав Лежнєв. – Мабуть, можна й сполохати.
Наталя здивовано глянула на нього. Невже він не надає значення цьому оголошенню? А може, щось приховує?
– О дванадцятій тридцять – нарада бригади, – здавалося, не помічаючи Наталиного здивування, сказав Лежнєв. – Буде присутнє місцеве начальство. До того я прошу вас, Наталю Сергіївно, побувати в обласному архіві, та, мабуть, і в головного архітектора. Спробуйте знайти план Мисливського замку. Може ж таке бути, що, незважаючи на три війни, цей документ уцілів. Беріть машину і їдьте. Але о пів на першу неодмінно повертайтеся.
В обласному архіві Наталя пробула близько двох годин. Співробітники архіву при ній переглянули десятки реєстрів, але плану Мисливського замку не знайшли. У головного архітектора Наталі теж не пощастило.
– Мисливський замок, – сказав головний архітектор, – являв собою стилізацію під пізню готику. Внутрішнє опорядження приміщень було сучасне: санвузли, парове опалення, навіть ліфт. Але ці елементи були внесені пізніше – десь у 1908-1910 роках, коли замок реконструювали… План у нас, пам’ятаю, був. Перед війною хотіли переобладнати замок і прилеглу до нього територію під обласну сільгоспвиставку.
– Крім головного корпусу, там були інші будівлі? – спитала Наталя.
– Будинок для челяді, конюшня, псарня, гараж, каплиця.
– Де містилися ці споруди?
– Підсобні приміщення – одразу за основною будівлею на господарчому дворі; каплиця – в лісопарку, за огорожею. Ану дай боже пам’ять.
Він присунув до себе чистий аркуш паперу. Швидко і впевнено накидав олівцем схему розташування будівель у садибі Мисливського замку.
– За точність не ручуся, але щось на зразок цього. А план можна пошукати у краєзнавчому музеї. Здається, там я його й бачив.
Наталя поїхала в краєзнавчий музей. Директор музею, вислухавши її, сказала:
– Такий план є, тільки ми його видали археологічній експедиції. Начальник експедиції дуже просив нас. Двічі приїздив сам. Я можу показати охоронну розписку.
– Покажіть, будь ласка, – занепокоїлась Наталя.
Розписку було віддруковано на службовому бланку, з номером і датою. «31 травня 1968 року. За начальника експедиції І. Дьомін».
Наталя повернулася в прокуратуру.
Перед нарадою до неї в кабінет зайшов Володя Кравчук. Він був у доброму гуморі, а в такі хвилини його тягло на філософські роздуми.
– Є новина, – сказав він, – але така, що до справи не підшиєш, як світло потухлої зірки. Знаєш, у мене створюється враження, що ми ганяємося за міражами. А міраж, як ти знаєш, це гра нашої уяви, або вікно в минуле.
– А можна коротше? – попросила Наталя. – За п’ять хвилин почнеться нарада, на якій мені треба доповідати про реальні речі.
– Ти раціоналістка, як і всі слідчі. Для жінок це жахливо. Жінка повинна бути нелогічна – така її природа.
– Володю, без базікання можна?
– Можна, – зітхнув Кравчук.
І він розповів, як учора, переглядаючи у райвідділах міліції журнали реєстрації подій за останні два місяці, зацікавився заявою якоїсь Пухальської Лідії Антонівни про знайдені і здані черговому по Ленінському райвідділу гроші.
– Сума чималенька – п’ятсот карбованців. Не часто на вулицях валяються такі гроші. Я, наприклад, ще не знаходив, хоч завжди дивлюся під ноги… Вчинок Пухальської, поза всяким сумнівом, благородний і, здавалося б, мені, працівникові кримінального розшуку, треба тільки радіти, що в нашому місті живуть такі люди. І все-таки я зацікавився цією Пухальською. Вгадай, чому?
– Я тупа, – сказала Наталя, – принаймні для твоїх загадок.
– Що мені в тобі подобається, то це самокритичність, – усміхнувся Кравчук.
– Коротше.
– Можна й коротше. Пачка грошей, яку нібито знайшла Пухальська, складалася із самих п’ятірок. Сто п’ятірок у банківській упаковці. Здогадуєшся?
– Ні, – сказала Наталя.
– Пояснюю доступно: Пухальська знайшла ці гроші і здала в міліцію дев’ятнадцятого червня, тобто на другий день після того, як Іван Гаврилович Щербак побачив у дружини таку саму суму.
– По-твоєму, Ганна Щербак загубила ці гроші? Чи, може, ти думаєш, що вона їх викинула?
– Чи так, чи так, а знайшла їх людина з прізвищем Ганниної співробітниці й ім’ям сусідки, жінка, яка проживає за неіснуючою адресою.
– Гадаєш, Ганна сама здала гроші в міліцію? – здивувалася Наталя.
– Нащо мені гадати? – стенув плечима Кравчук. – Черговий Ленінського райвідділу упізнав її по фотографії.
– Нічого не розумію, – знизала плечима Наталя.
– Ото ж бо, – зітхнув Кравчук. – Що, звідки і навіщо – розумій, як хочеш.
– Ти розповів про це Лежнєву?
– Ще ні.
До кімнати зазирнув Винник.
– Товариші, запрошують на нараду.
Нарада відбувалась у кабінеті прокурора області. Крім Романенка, були полковник Кулінич і начальник обласного управління міліції.
Лежнєв попросив Наталю поінформувати присутніх про хід розслідування. Коли вона згадала про Джона – Палія, Володя Кравчук, котрий сидів навпроти неї, сказав:
– Даю довідку: лаборант хіміко-технологічного інституту Георгій Палій з учорашнього дня пішов у відпустку і зник невідомо куди. Ми оголосили розшук.
– Цікаво, – зауважив Кулінич. – Понад місяць шукали людину, а знайшли – одразу ж прогавили.
– Позавчора у мене не було підстав затримати його, – спалахнула Наталя, беручи зауваження на свою адресу.
– Нема їх і тепер, – докинув Лежнєв.
– Далі, Наталю Сергіївно, – сказав Романенко, який вів нараду. – І прошу, товариші, не перебивати доповідача. Думками обміняємося потім.
Та щойно Наталя розповіла про археологів і їх підозрілу цікавість до підвалів Мисливського замку, Романенко сам перебив її:
– Покажіть, будь ласка, охоронну розписку.
Наталя подала йому лист археологічної експедиції. Романенко прочитав уголос листа і одразу ж спитав:
– Хто чув про таку експедицію?
– Судячи по штампу, експедиція з Києва, – сказала Наталя. – Може, це тільки пошукова група.
– Зараз уточнимо. – Начальник управління міліції кудись зателефонував і за хвилину повідомив, що група Київської археологічної експедиції справді приїжджала в Сосновське, але не в квітні цього року, а минулої осені.
– Зрозуміло, – мовив Кулінич і, повернувшись до Винника, що сидів поруч, наказав – Негайно запитайте Київ про мету перебування археологів у Сосновському, а також про цього Дьоміна, що підписав листа.
– І без запитів ясно, що лист липовий, – озвався Кравчук. – Які археологічні об’єкти можуть бути в руїнах будівлі, спорудженої сімдесят-вісімдесят років тому? Незрозуміло тільки, чому ці «шукачі скарбів» намагалися пробратись у підвал через головний вхід? Адже простіше було потрапити туди через лісову сторожку, що вони потім і зробили.
– Це не сторожка, а каплиця, – зауважила Наталя, розгортаючи схему, яку накреслив головний архітектор. – Ось орієнтовний план її розташування. Вони не скористалися з цього ходу, бо, мабуть, не знали про нього. Тільки впевнившись, що пробратися в підвал через головний хід не зможуть, почали шукати інші підступи до тайника. Саме для цього їм і знадобився план Мисливського замку.
– А як по-вашому, Наталю Сергіївно, – спитав Романенко, – чому вони раніше не подумали про план? Наскільки я розумію, злочинці цікавилися тайником не один рік.
– Не знаю, – призналася Наталя.
– Про це можна тільки здогадуватися, – прийшов їй на допомогу Лежнєв. – До вересня минулого року пробратися на територію садиби Мисливського замку злочинці не могли – там стояла військова частина. А коли вона виїхала, «шукачі скарбів» кинулися туди, та ба – не знайшли навіть входу в підвал. Тоді вони вирішили розшукати людину, яка знає розташування підвалів колишнього Мисливського замку.
– Ви маєте на увазі Ганну Щербак?
– Так.
– Можливо, я щось не зрозумів, – мовив начальник міліції. – Але мені, признатися, неясно, чому злочинці одразу не звернулися до Щербак? Вони почали шукати її тільки в жовтні минулого року. Так?
– Спочатку вони розраховували знайти тайник без сторонньої допомоги, – сказав Лежнєв.
– Хіба Щербак була стороння?
– Що вона не злочинниця, а жертва – я певен. Звісно, постає питання, чому вона, стільки років знаючи про тайник, не повідомила про нього? Причина, видно, у психології. Щербак ще дівчинкою попала в замок, її знеславили, залякали, потім примусили слугувати керівникові абверчастиною 115, майорові фон Бюлову. Це той самий фон Бюлов, який мав безпосереднє відношення до вербовки агентів і водночас керував спеціальною фотолабораторією абверчастини, де фабрикувалося свого роду досьє агентури. Не сумніваюся, що в ньому були матеріали, які компрометували Ганну Щербак. Можливо, ці матеріали разом з іншими було сховано в тайнику, і Щербак знала про це.
– Через двадцять п’ять років Шеф вдався до того ж методу, вербуючи Пєтухову, – вставив Кулінич. – Схоже на те, що це одна школа.
– Справді, – сказав Лежнєв, – схоже. Можна припустити, що Ганна Щербак мала якесь відношення до тайника і що потім її хотіли вбити, але сталося якось так, що не вбили, а тільки поранили. Вбили її через двадцять п’ять років.
– А мені все-таки здається, що вона не знала про хід до підвалу через каплицю, – зауважив Кулінич. – Інакше злочинці пробралися б туди раніше і не цікавилися б планом Мисливського замку.
– А чим пояснити цілу низку злочинів, що їх вчинили «шукачі скарбів», уже знайшовши те, що шукали? – спитав Романенко. – Вбивство Чухна, історія з Пєтуховою і так далі.
– Це – спроба замести сліди, позбутися свідків-пособників, спрямувати слідство на неправильний шлях. Очевидно, реалізуючи скарб, злочинці натрапили на якісь труднощі.
– Реалізація – це передача фототеки за кордон?
– Не тільки фототеки, – всміхнувся Лежнєв. – Щоб знайти загублену плівку, не треба пересіювати землю крізь сито.
– Що ж вони шукали?
– Ворожити не беруся. Певен тільки, що речі, сховані разом з фототекою, цікавили «Привида» не менше, а може, навіть більше, ніж сама фототека.
– Як, по-вашому, Василю Тимофійовичу, – спитав Романенко, – «Привид» і Шеф одна й та сама особа?
– Можливо.
– Яке відношення має до цієї справи Анісімова?
– Певно, вона виконувала роль того, що відволікає слідство і заплутує сліди, – сказав Лежнєв.
– Але ж її жде ув’язнення.
– Тільки за утримання кубла розпусти.
– Вона причетна до вбивства на Залісній вулиці?
– Думаю, що причетна. Але це ще треба довести. Так само, як і її справжнє прізвище.
– У нас є дані, – підвівся Винник, – що Анісімова багато років тому привласнила чужі документи. Незабаром ми одержимо підтвердження.
– Незабаром! – обурилася Наталя. – Невже ви думаєте, що Шеф сидітиме склавши руки, поки ми з’ясуємо біографії всіх його спільників?
– Пошук, що його веде майор Винник, не перешкоджає нам затримати Шефа, – сказав Кулінич.
– Яких заходів вжито для цього? – спитав Романенко.
– Прикмети Шефа розіслало всім постам, черговим, дільничним уповноваженим. Створено пошукові групи.
– Я на вашому місці, товариші оперативники, зацікавився б «Волгою» блакитного кольору, – сказав Романенко, звертаючись водночас до Винника і Кравчука. – Цією машиною Анісімова і Щербак їздили з якимись чоловіками за місто.
– Так твердить Анісімова, – зауважила Наталя.
– Про блакитну «Волгу» каже не тільки Анісімова, – заперечив Романенко, – Пєтухову возили на такій самій «Волге».
– Даю довідку, – сказав Кравчук. – У місті 4739 «Волг», із них блакитного кольору 1971.