Нас було стільки, що вночі навколо плоскогір’я ойкоків палало більше вогнищ, аніж зірок над нами, а зірок ніхто не бачив, бо на землі було видно як удень.
На ранок ми з бойовими піснями рушили до бурої гори. Могутнє військо наступало з чотирьох боків стрімкими й нестримними, наче таран, колонами. Весь простір між ними заповнили ополченці. Вся Атлантида була там! Ми гукали «Ерро!» і йшли, рішучі й суворі, швидше, швидше, а потім побігли.
Напередодні я дуже хвилювався. Майже не спав і зовсім не снідав — шматок у горло не ліз. Але тепер я забув усі страхи. Біг у натовпі, розмахував палицею (бронзову сокиру засунув за пояс ззаду, щоб не заважала), і груди здавались мені тісними від напливу почуттів.
Спочатку, коли до гори було ще далеко, я бачив її всю, навіть зеленкуваті кулі біля її підніжжя. Але потім піт залив очі, і в них мигтіли спалахами то спини передніх, то їхні литки, то перекинуте небо в чорному дзеркалі під ногами; я плив крізь «Ерро!», наче крізь товщу води, і сам гукав, але не чув власного голосу, а через п’яти мені в тіло передавався тривожний гул.
Дедалі частіше почали зустрічатись пошматовані тіла атлантів. Деякі воїни ще жили й благали допомогти, але задні натискали, і, щоб не бути затоптаним, доводилось бігти разом з натовпом.
І раптом виявилось, що я вже біля підніжжя гори. Тіла атлантів лежали тут купами, ноги ковзали у піддатливому місиві, і я, не тямлячи, що роблю почав видиратися вгору й несподівано побачив перед собою круглий вхід; з нього саме випливала куля. Я навіть не встиг розглядіти її, не встиг вирішити, що робити — інстинкт був стрімкішим за думку, і палиця зі швидкістю блискавки розтрощила кулю вщент. Повітря навколо засвітилось, обличчя обдало жаром. Прикривши очі рукою, я ступив в отвір.
Півтемрява. Невелике приміщення: якісь дивні стіни — не дерево і не камінь, щось схоже на бронзу. «Тільки де духи взяли стільки бронзи?» — подумав я.
Зовні ревіння не вщухало. Насмілившись, я просунувся до отвору, що вів далі вглиб гори, пройшов ще кілька приміщень і опинився в непроглядній темряві. Тут би мені й повернути, але я крався вперед і вперед, поки раптом не оступився. Морок кинувся мені назустріч, наче глоргарл із засідки, і, падаючи, я подумав, що це кінець. Потім відчув м’який удар і здивувався, що живий. Ця думка була останньою.
2
Пам’ятаю: було важко дихати. Мені здалося, ніби я зчепився в барлозі із здоровенним кошлатим пута, і він навалився на мене. Кров ударила в голову, в руки й ноги; вони так обважніли, що мені було несила підняти їх, а зверху навалювався пута, і під його вагою прогинались ребра, і неможливо було зітхнути. Мабуть, я кричав, знепритомнівши, бо, коли прийшов до пам’яті, крик ще стояв у моїх вухах, а губи засмагли, як у бою. Тільки ніякого бою не було. Я лежав у невеличкій комірчині сам, з порожніми руками, палиця та бронзова сокир валялися в кутку. Збоку лилося м’яке світло. У мене вистачило сил тільки на те, щоб повернути туди голову. Там була дивовижна стіна. Вона слабо світилася. По ній пропливали білі клапті. Я пильно придивився і зрозумів: хмари…
Я лежав, безпорадно простершись на підлозі, тягар дедалі дужче здавлював, і мені здавалося, що я вмираю. А там, на ліловому полі, хмари все віддалялись, віддалялись і танули; збоку позначилась межа обвалу, і я побачив усю кулю, яскраво освітлену з одного боку й попелясто-сіру з другого, і ця куля все провалювалася кудись униз і назад, поки не стала схожа на м’ячик, і я, не розуміючи, але відчуваючи серцем, що коїться щось страшне, з жахом стежив, як вона все зменшується, все віддаляється. А тягар на мені зріс у десятки разів, так, що в мене запаморочилось у голові і кров пішла з вух і носа; та я все дивився й дивився, аж поки м’ячик перетворився на світну цятку, яка загубилася серед решти зірок, і, напевно, погасла… Я заплющив очі і знепритомнів.
Тільки значно пізніше я зрозумів, що тоді бачив Землю востаннє.
Коли я знову прийшов до пам’яті, невидимий пута зник, але тіло нило, змучене, виснажене, ніби побувало між жорнами. Дивовижна стіна світилася, мов трухлявий пеньок у передгрозову ніч. У дитинстві ми закріплювали такі голубуваті гнилючки в пір’ї капелюхів і вночі влаштовували походи: сяючі німби пливли поміж кущами ліщини, кружляли біля підніжжя араукарій.
Я сів, потім спромігся встати. Хоч тягар іще давив мене, та все ж менше, ніж раніше. «Пута пішов, — подумав я, — отже, слідом піде й маленький пута».
Я не боявся маленьких пута. Зустрівши їх у лісі, я навіть за палицю не брався. Кидав у них здалеку камінням: хай тікають у хащу й виростають у великих пута, з теплою кошлатою шкурою та смачним жирним м’ясом. Щоб, спершись на задні лапи, вони діставали нижнє гілля дерев, щоб їхні важкі сліди зберігались у траві од роси до вечірнього водопою, щоб перемога над ними принесла мені славу; щоб після кожної перемоги в намисті. Аоли з’являлося ще два величезних жовтуватих ікла.
Але цей маленький пута ховався десь поряд і не збирався тікати.
— Забирайся геть! — мовив я грізно. А потім гукнув: — Ерро!..
У комірці навіть луни не було. Стіни вбирали звук: клич немовби тонув у них. Він не злякав би й шестимісячного вовченяти. І маленький пута залишився. «Доведеться його вистежити», — подумав я.
— Пута хитрий, — сказав я. — Маленький, але хитрий.
У комірці було два виходи: один у стелі (в нього я провалився), другий біля стіни, що світилася. Другий вихід чимось вабив мене, розпалював цікавість. Вистежуючи пута, я заглянув туди. Очі мої звикли до темряви, не раз глупої ночі я чатував звірів на стежці, коли жодної зірки не побачиш у просвітах між деревами, навіть просвітів немає, а внизу, під кронами, у високій траві, в хисткому, задушному мороці тільки чавкає драговина і — угу-угугу — кумкають жаби: навіть у такі ночі я вмів вистежувати. Але тут була інша темрява. Сліпа. Безпросвітна. Вона мене бентежила: я почував, як цікавість роз’їдає мене.
Сів під стіною і став чекати.
Коли часом я відчував у долонях гладенький держак палиці, мої м’язи напружувались, мужність переповнювала мене і хотілось гукнути: «Ерро! Виходьте, духи, могутні й потайні, виходьте — і ми станемо на герць, як це личить чоловікам…» Та потім я пригадував, що я їхній бранець і навіть не знаю, як вибратися звідси, де решта атлантів… Відкладав палицю й ждав.
Мабуть, ждав довго, бо захотілося спати. Я пересилив себе і ще почекав, аж поки не відчув спраги. Тривога охопила мене, мов пожежа.
Я підвівся, сперся на палицю й гукнув:
— Гей, духи, ви завжди так приймаєте гостей?..
Не хотів просити в них води та їжі, думав, що вони догадаються самі. Але вони не догадалась. Навіть не озвалися.
— Тебе скривдили, Нагго — пробурмотів я, — про тебе забули, мов про поламаний спис, мов про старого бранця, якому вже несила підняти мотику й лишається гибіти з голоду, поки якось уночі його, напівживого, не пошматують собаки…
Гнів розпалив моє серце. Я змахнув палицею над головою і закричав:
— Ерро! Дайте мені води і м’яса!.. — Це скидалося на лютий рик глоргарла. — Ерро!!! — клич роздирав мені груди. Я відчував: ще мить — і кинуся з палицею трощити все, що трапиться під руку. Але я вчасно згадав, що я мисливець і воїн, мушу зберігати гідність. І я стримався.
— Гаразд, духи, — сказав я примирливо, — я сам добуду воду та їжу.
Мені потрібен був смолоскип.
Я дістав кремінь і запалив трут. Потім мені довелося порвати на клапті мало не половину мого хутряного плаща, поки, нарешті, пощастило підпалити палицю. Вона горіла погано, і мені нелегко було підтримувати цей вогонь. Та я радий був і йому. Опустивши смолоскип (інакше він не горів) і тримаючи в правій руці сокиру, я ступнув у круглий отвір…
Коли я увійшов до цього залу, він був зовсім іншим. Може, в ньому щось і було, але тоді він здавався мені порожнім. Тільки посередині повільно плавала куля. Я уважно розглядів її. Досить велика, — двоє воїнів узявшись за руки, не змогли б її обхопити, — і ніби зовсім без зовнішньої оболонки, ніби плавала така собі чепурна хмаринка, а в ній клубочилось голубувате сяйво.
Я стояв біля входу й дивився на кулю. Потім сказав:
— Я довго йшов у надрах твоєї гори, дух, але не бачив у ній струмків, які б заспокоїли мою спрагу, не чув птахів, яких міг би підстерегти, не зустрів ні млявого шауна, ні ікластого ірві, чиїм м’ясом міг би підкріпитись…
Я ждав відповіді.
Ні, дух уперто не помічав мене.
Тоді я поставив смолоскип під стіну і обережно ступив уперед, тримаючи сокиру напоготові. Потім поволі, поволі ще просунувся вперед… Тепер куля плавала зовсім близько від мене. Я весь зіщулився, мов дика кішка перед нападом, — і раптом, блискавично замахнувшись сокирою, стрибнув до кулі…
Не пам’ятаю, чим закінчився стрибок. На якусь мить в очах усе побіліло; мене так ударило в груди, наче хтось встромив у них списа чи блискавку. І я впав у темряву…
Я не відразу вловив мить, коли повернувся до пам’яті. Колючий вітрець обвівав тіло. Спочатку я не помічав його, а коли помітив, це вже була дійсність. Я лежав на спині, у мороці, і приємний вітерець струмував крізь мене. Ні підвестись, ні ворухнутись я не міг: зверху, май же торкаючись грудей, навалювалася кришка — наче віко домовини.
Це скидалося на поховання живцем, та чомусь я не хвилювався. Найбільше мені хотілось пити — спрага глушила всі інші думки. Пити й їсти. Я уявляв, як було б добре, коли б я оце сів, а поруч уже стоїть глечик холодного молодого вина, і в грубому глиняному полумиску — свіжий окорок, ще теплий, навіть жир на ньому не встиг захолонути. Ну і, звичайно, кілька кукурудзяних коржів, підсмажених, хрумких, трохи солонуватих…
Картина уявилась мені так яскраво, що спрага й голод наче подесятерились. Вони ставали нестерпними. Думай про щось інше, наказав я собі. Про що завгодно, тільки про інше…
І почав думати про Аолу.
Я бачив її напередодні походу.
Був вечір. Я нишком підкрався до віконця хатини її дивився, як вона розчісує золотаве волосся. Воно ніжно так виблискувало в сутінках. На ній було намисто з іклів пута, а на зап’ястях — темно-зелені нефритові брас лети. Вона здалася мені такою маленькою: я все стояв і дивився, і слухав, як іноді потріскує лучина. Мені завжди подобалося дивитись, як мене жде Аола…
Коли я думав про Аолу, голод вщухав, мов біль у рані після того, як його замовляв одноногий дядечко Регр. А я все думав і думав про Аолу. І раптом кришка наді мною зникла. Я сів. Було досить добре видно. Я сидів на помості з дивного матеріалу, подібного до бронзи, у тому ж залі, тільки куля зникла. Мій смолоскип давно погас і зал освітлювався якимись прихованими від очей світильниками. Поруч стояв глечик, і на глиняному блюді, масно виблискуючи, височів окорок. А кукурудзяні коржі, так звично, по-домашньому пахли…
«Це марення», — подумав я і покуштував коржа. О, справжній! Я відразу почав швидко й жадібно їсти. Яке чудове молоде вино було у глечику!
— Ти щедрий дух, — мовив я, наївшись досхочу. — Та я не лишуся перед тобою в боргу. Я віддам тобі серце й ліву задню ногу першого ж шауна, який впаде від моєї руки, — говорив я, розмахуючи сокирою. — І жирний горб його я теж віддам тобі…
Вино та їжа зробили мене благодушним. Я вже не звертав уваги на маленького пута й міркував, де б мені влаштуватися, щоб поспати, але незрозуміла тривога раптом ворухнулася в моїй душі. Майже не усвідомлюючи того, що роблю, я пройшов через зал і заглибився в темні коридори, і все йшов і йшов у мороці, без смолоскипа і навіть не бачачи власних рук. Та жодного разу не спіткнувся: невідома сила вела мене, примушуючи ставити ноги саме там, де треба.
Враз попереду замерехтіло світло. Я побіг туди, звернув за ріг… Переді мною була хатина Аоли, складена з пісковику, крита пальмовим листям. З нього ще стікала вода, наче тільки-но пройшла злива. У вікні світилось. Я бачив Аолу. Вона розчісувала жовте волосся, і в такт її рухам глухо постукували нефритові браслети й ікла пута в намисті…
— Аоло!..
Я кинувся до неї — і вдарився об невидиму стіну. Я вмить щосили гупнув у повітря сокирою — сокира розлетілася на друзки. Я гатив кулаками по рівній прозорій броні.
— Аоло!!!
Вона мене не чула. Вона й далі спокійно розчісувала волосся. Там, за цією стіною, вона, як і раніше, чекала мене.
Це тривало кілька секунд. Я бився об стіну, мов плат у клітці. Потім видіння щезло, і я, знесилений, почвалав назад.
Я не тямив, що роблю. Повернувся в зал, ліг на поміст — і знов я в мороці, під глухою кришкою, тільки приємний вітер струмує крізь мене.
Я забув про сон. Думав про Аолу, про те, як могла вона тут опинитись. Придумував десятки способів, як пробитись до неї, уявляв, як ми зустрінемось… «Аоло, маленька Аоло», — скажу їй, і моє серце стиснеться, і я повторюватиму: «Аоло, моя маленька Аоло». «Ну що ти», — мовить вона й уткнеться мені в плече, а я повторюватиму: «Аоло, моя люба…» Тоді вона зведе очі й скаже: «Ну не тримай мене так, мені боляче», — а я спитаю, як вона тут опинилась. «Де тут»? — скаже вона, — адже ми у себе вдома, у Долині Птахів. Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали вогонь: я підігрію тобі коржі; мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…»
Так я думав, і потім знову зникла кришка, і знову я йшов у темряві, і коли попереду побачив хатину, то вже не ждав, а стрибнув до неї і опинився біля вікна. Вскочив у вікно і пригорнув Аолу до грудей.
— Аоло, моя маленька Аоло, — шепотів я й цілував, цілував її волосся, а вона уткнулась мені в плече, і я їй шепотів: — Аоло, маленька моя…
— Ну, чого ти, — сказала вона.
— Аоло… — Я не пам’ятав інших слів.
Вона якось особливо, по-своєму, як уміла тільки вона, подивилась на мене знизу вгору і сказала:
— Ну, не тримай мене так, мені боляче…
Мені раптом стало моторошно: я знав наперед кожний її рух, кожне слово…
— Як ти тут опинилася?.. — спитав я.
— Де «тут»? — вона відштовхнулась від моїх грудей маленькими твердими кулачками й глянула на мене здивовано. — Ми ж у себе вдома, у Долині Птахів… Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали в печі. Я підігрію тобі коржі. Мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…
Я дістав трут і кресало й попрямував до печі. І несподівано опинився в темряві. Оглянувся.
— Аоло!..
Пробіг кілька кроків назад, кидався в різні боки, ловив руками порожнечу й гукав:
— Аоло!!!
Вдарився обличчям об метал, упав, схопився і знову побіг, упав і вже не міг підвестись. Поповз.
— Аоло!!! — кричав я, аж зірвав голос, і все повз, і хрипів безголосо: — Аоло…
Навіть луни не було тут.
3
…Пробудження було тяжким. Навіть під час сну маленький пута не давав мені спокою. Тіло втомилося від боротьби з ним. Кожний м’яз нив, наче в діда, змученого весняним міжпогоддям.
Я був у тому ж залі: порожньо, матове світло, стіни рясніють тьмяно виблискуючими відростками. Я торкнувся одного — і різкий удар відкинув мене на підлогу за кілька кроків. Усе тіло здригнулося, в роті стало сухо. Я зірвавсь на ноги й відступив на середину залу, боязко оглядаючись. Але ніхто на мене не нападав, навколо пані вала тиша, і поступово я заспокоївся.
Мені дуже хотілося вистежити маленького пута (ну й вимотав же він мене!), але я пригадав, як довго й марно шукав його напередодні, пригадав, як негідно поводився, — і мені стало соромно. Адже тоді я зовсім втратив розум, борсався й волав, наче жінка. А все через Аолу… Справді, звідки вона тут взялася?..
Відновивши хід подій, я зрозумів, що поміст, на якому напередодні довелося лежати мені двічі, відігравав тут не останню роль. Я вирішив перевірити свої спостереження і ліг на нього. Насунулась кришка. Темрява. Знайоме відчуття вітерцю, що струмує крізь тіло. Я почав думати про коржі, якими мене не встигла почастувати Аола. Потім пригадав, який смачний окорок їв нещодавно та яке добре вино було тут.
Більше нічого не спадало на думку, і я сказав: досить. І враз кришка зникла. Вино, окорок та коржі стояли поряд. Я знову поласував ними.