— Ти добрий, дух, — пробурмотів я. — І дуже щедрий. — А сам міркував, як би перехитрити його й визволити Аолу.
Це було нелегко. Адже я діяв наосліп. Я був бранцем духа, перебував цілком під його владою. Щоправда, він не виявляв злих намірів, та хто міг ручитися, що його ставлення до мене не зміниться? Досі він був добрий, і я вирішив скористатися цим.
Наївшись, знову ліг на поміст і уявив, як Аола прийде до мене в зал. Вона увійде, некваплива, обережна. Побачить мене — і кинеться назустріч, прямо в мої обійми. «Нагго, Нагго, — шепотітиме, — тікаймо звідси, мені лячно». А я підкину її й піймаю, пригорну і сміятимусь: «Чого ти боїшся, маленька? Адже я поруч». «Мені лячно, Нагго, — швидко шепотітиме вона й оглянеться, і вимовить нечутно, самими губами: — Ти знаєш дорогу?» «Так…» А потім ми поринемо у глиб неосвітлених коридорів і будемо швидко йти, не натрапляючи ні на що і вчасно повертаючи, не боячись, що кудись провалимось, бо хазяїн сам вестиме нас крізь гору. І нам здаватиметься, що ми йдемо зовсім недовго. Раптом попереду замерехтить світло, відкриється круглий вихід і диск сліпучо-білого неба… Ми зупинимося на порозі. «Як тут гарно, Нагго!..» Рівнина випромінює нестерпне світло, у ній друге сонце і друге небо, чи то голубе, чи біле, сяюче. А вдалині, на обрії, попелясті гори, мертві: жодного деревця, жодної травинки. Зате за ними — Атлантида… Ноги швидко-швидко несуть униз крутим схилом, і от уже дружно застукотіли по ковзкому, лункому дзеркалу.
Я старався затримати перед очима те, що оце тільки-но виразно бачив, але воно мутнішало, тьмяніло, зовсім померкло, і раптом — білий спалах—і я знову лежу в темряві, й вітрець струмує крізь тіло. Я спробував ще уявити, як ми добіжимо до гір, але нічого не вийшло, і я подумав, що ж, якось уже самі доберемося. Та ось пролунав мелодійний звук, наче брязнув дзвіночок: — Дінн! — потім дуже знайомий голос промовив:
— Це неможливо, Нагго.
Я завмер. Хотів схопитись, але плита не давала й ворухнутись. Перевів подих. «Не хвилюйся, адже це дух гори», — заспокоював я себе. Звичайно, це він. І чому б йому не заговорити, якщо він розуміє тебе й виконує перше-ліпше твоє бажання. Ось тільки останнє не хоче виконати… Я облизнув губи й хрипким голосом перепитав:
— Ти не хочеш відпустити нас?
— Ні, чому ж, — почулось у відповідь. — Можливо, я відпустив би тебе. Але зараз це неможливо.
Я зрозумів, звідки знаю цей голос: він мій власний. Вірніше, це був голос духа, та він міг говорити зі мною тільки людською мовою, а людську мову чув лише від мене — от він і говорив точнісінько так, як я. Було моторошно чути себе збоку, але вибирати не доводилось.
— Чому? — спитав я. — Ти гадаєш, ми не знайдемо дороги додому?
— Так.
Я засміявся:
— Я і з заплющеними очима пройду стежками, що ведуть до нашої долини.
— Тут немає стежок, — почув я байдужу відповідь — Ми — не на Землі. Ми — в космосі.
Цього я не зрозумів. «Мабуть, він хоче сказати, що ми не на поверхні землі, а всередині, в горі — подумав я. — Ну й що з того? Тут неважко вибратись».
Але я не встиг заперечити, як він сказав:
— З твоїх думок я бачу, що ти не зрозумів мене. А я не приховую від тебе істини. Зореліт уже залишив межі сонячної системи. Навколо — самі зірки. Я не можу повернутись — у мене й так надто мало часу, щоб виконати те, що належить.
З усього цього я зрозумів лише одне: дух гори не збирається випускати мене. Він не такий добрий, як я вважав. Отже, слід поміркувати, як перехитрити його. Тільки не тепер, звичайно, коли він бачить усе, що б я не подумав.
— Гаразд, — мовив я, — тоді хоча б забери маленького пута.
— І це неможливо. Зореліт набирає швидкості. Прискорення ще довго діятиме на тебе.
— Ти злий, дух! — вигукнув я спересердя. — Ти тільки прикидаєшся добрим, але нічого не хочеш зробити для мене і навмисно говориш незрозуміло.
Він не одразу відповів. «Мабуть, образився», — по думав я, і тут же почув:
— Ти метушливий і багатослівний, Нагго.
— Маєш рацію, Дінне, я поводжусь не так, як личить воїнові, — сказав я, присоромлений його словами. — Але чому ти ховаєш від мене маленького пута? Я хочу вбити його!
— Нагго, ти сміливий воїн, — сказав дух. — Дужий і витривалий. Коли зореліт стартував з Землі, в ньому було ще кілька атлантів, які пролізли сюди так само, як і ти. У перші ж хвилини польоту прискорення розчавило їх. Лише ти вижив. Це великий подвиг. Я був би радий хоч тепер полегшити твою долю — не можу.
— Віддай мені маленького пута! — закричав я.
— Ні.
— Віддай!..
Він не відповідав. Я кричав ще щось, потім заспокоївся й сказав, уже не сподіваючись, що він озветься.
— Дух, приведи Аолу. Нехай вона побуде коло мене.
— Мені б не хотілося цього, Нагго… Вона…
— Приведи її, дух, благаю тебе!
— Ти пожалкуєш, Нагго. Вона не така, як завжди.
— Що ти з нею зробив?! — закричав я.
— Вона… нездужає.
— Я хочу бачити її.
— Як знаєш…
Морок розвіявся. Я схопився з помосту — назустріч мені йшла Аола. Я підбіг до неї, взяв її за руки, заглянув їй у вічі.
— От ми й знову разом, — сказав я, приховуючи тривогу.
— …разом, — наче луна, озвалась Аола. Мені здалося, що вона стоячи, з розплющеними очима спить.
— Аоло, дух сказав, що ти нездужаєш. Що в тебе болить?
— …болить…
Я відступив на два кроки. Мені стало моторошно. Вже б краще мовчала, подумав я. А вона, ніби тільки тепер побачила мене, глянула на мене величезними очима, посміхнулась якось дивно і сказала:
— Ти — Нагга…
Серце моє впало. Я втратив голос і, відступивши крок… ще крок… повільно позадкував від Аоли, відмахуючись, відгороджуючись от неї розчепіреними пальцями.
4
Мені снилась ріка. Бліки — важкі злитки світла — сипались лунко до ніг. Сіті пахли баговинням. Зеленів пісок.
Тіло пружне, сильне. Налягти на жердину!
— О-ге-ге-ге-гей!.. Гей… ей… ей!.. — лине над водою.
Ноги вперлися, вросли в колоди, колоди зариваються у воду, вода дзюркоче, а навколо стільки світла: голубого, білого, зеленого, стільки сонця, і засохлі дерева, жорсткі, незграбні, повертаються там, під ногами, в яскравій бездонній блакиті, і скелі повертаються, і хмари, і весь світ повертається і котиться колесом в оглушливому сонячному сяйві. І щось величезне розпирає груди. Хочеться кричати на весь світ переможно, радісно.
— О-ге-ге-ге-гей! Гей… ей… ей… — лине у безмежній блакиті.
Буяють соки в деревах, і в мені буяють соки, і весь світ хитається, п’яний від весни й буяння соків. Старе ірні чвалає з дитинчам через протоку, наче знає, що нема в мене списа, наче знає, що коли б і був зі мною спис, я б не підняв його у цей вируючий життям день.
— О-го-го-го! О!., о… о…
Атлантидо! Яка ти прекрасна навесні, Атлантидо!..
…Хтось доторкнувся до мого плеча. Я прокидаюсь. Знаю, що це Аола. Лежу не розплющуючи очей, усім тілом ще там, у голубому й зеленому, на бистрині, але мозок уже не спить.
— Ти кричав, Нагго, — каже Аола.
Я не відповідаю і не розплющую очей. Відчуваю, як сіно лоскоче шию і різко пахне м’ятою. Прямо у вічі б’є вранішнє сонце. Хочеться повернутись у сон.
— Ти кричав, Нагго…
Вона повторює це холодно, без інтонацій. Я уявляю, як розплющу очі й побачу її блукаючу посмішку, і весь день чутиму: — Ти ходиш, Нагго… Це трава… Чому ти мене гладиш?
Я трохи розплющую повіки. Сонце білими стрілами пробиває вії, тихо. Я знаю: якщо розплющити очі, навколо побачу ліс. Черстві стовбури, заткані лишайниками, оповиті ліанами; низьке густе гілля; плями квітів, яскраві, жадано трепетні; сірий пісок, засипаний ламкою глицею і чорним торішнім листям; а в глибині — пальми й банани, і за серпанком не видно, що ж далі там, за стовбурами, і так хочеться забігти за них і побачити, що далі теж дерева, дерева, дерева… Чи, може, круча, внизу річка й селище, а на маленькому майдані, в центрі, жовтий, викладений з пісковику, храм. І ліс за селищем синіє, з горою зливається, а далі біле небо…
Тільки я не побіжу за дерева, бо за ними немає ні лісу, ні кручі, ні далеких гір. Металева стіна. І нагорі, за низькою кроною — вона. І під сухим піском. І сіно, таке справжнє, з волошками й королицею, з медункою і болиголовом, з м’ятою і полином, із дзвіночками і деревієм — таке свіже, наче в дитинстві, тільки аромат у нього трохи не той, якийсь очищений, помитий, без пряної духоти без пилу трав’яного, який так тонко-тонко пахне. І сонце вранішнє, гаряче, вже котрий день ніяк не пересунеться, все світить з однієї точки…
Аола більше не кличе мене. Я лежу ще трохи, потім розплющую очі, сідаю. Вона повертається до мене й питає, усміхаючись:
— Нагго, чому в тебе з очей текла рідина?
— Це сльози, — кажу я.
— А що таке сльози?
До цього звикнути неможливо. Та що робити? Адже я бранець, а доля бранця — ждати й сподіватись. Я стримую стогін і розповідаю Аолі про щастя, про горе, про тугу за батьківщиною.
— Як ти дивно говориш, Нагго, — сміється Аола. — Важко щось розібрати…
Від цих слів я зіщулююсь, наче від удару. Ех, коли б можна було весь час спати і спати, і щоб снилася Атлантида!.. Іноді я думаю, що сон — це дійсність, а дійсність — сон, така вона неправдоподібна й жахлива. Алі новий день завдає нових ран, і ніч їх не загоює.
Дні одноманітні, наче вода. Немає полювання, немає вечірнього глухуватого гомону бороданів, їх розповідей про минуле. Лише оцей ліс. Добре, що хоч він є. Адже спочатку і його не було, та якось я не витримав і почав благати: «О дух, ти могутній! Перенеси сюди хоч кусочок лісу…» Він відповів, що це йому не під силу — мовляв, ми далеко від Землі, та й там це було б для нього неможливо. Єдине, чим він може мені зарадити, — створити тут штучний ліс, і він пояснив мені значення слова «штучний». Я не повірив духові. Я не уявляв собі, що це можливо. Він перенесе сюди справжній ліс, думав я. А потім дух сказав: «Згадуй». І я лежав на помості й згадував кожну дрібницю, кожну деталь мого улюбленого куточка лісу. І дух створив ліс. Тільки я жодного разу не побачив у ньому нічого нового.
Час тягнеться нестерпно одноманітно: їда, сон, розмови з Аолою та духом, і знову їда й сон. Кілька разів я робив спробу втекти. Довго крався у темряві, намагаючись триматись одного напряму — і завжди в кінці дороги незмінно повертався сюди, в оцей зал, на свою лісову галявину. Я знав, що це витівки Дінна, що вій стежить за мною і веде оманною стежкою, але ніколи не обурювався — адже я був тільки бранцем.
Іноді я розмовляв з духом, навіть не лягаючи на поміст. Він скаржився, що не всі мої слова розуміє; але щоразу робив чималі успіхи, і спілкування наше спрощувалось.
Спочатку я називав його просто — дух. Він попросив пояснити йому значення цього слова, і, хоч скільки я бився, ми так і не зрозуміли один одного. Тоді я почав називати його інакше Дінн. Цей звук чути було завжди, коли дух збирався щось сказати або хотів просто привернути мою увагу. Це прізвисько він прийняв легко й озивався на нього охоче.
Я не лічив дні. Коли б навіть хотів їх лічити, це було 6 нелегко, бо тут не народжувались і не вмирали місяці і не заходило сонце. А в мене десь у грудях, в серці збиралась чи то туга, чи, може, ще якесь почуття — збиралось, як майбутні блискавки серед безхмарного дня. Мої невдалі спроби втекти з полону, слабоумство Аоли, туга за волею й за Атлантидою — у всьому був винний Дінн. Наші стосунки, дружелюбні спочатку, не могли залишатись такими й надалі. Моя дикунська психологія була надзвичайно примітивна: всіх я поділяв на друзів і ворогів. Середнього не було. Тому відносини з Дінном спочатку задовольняли мене, потім з’явилося нерозуміння, потім — підозра та гнів. Нарешті я зрозумів, що ми з ним смертельні вороги.
Я ж не знав, що Земля — страшенно далека, не знав 1 ніколи б не повірив, що я не в горі, на платі ойкоків, а в космосі (про який я теж не мав уявлення). Я не цікавився ні зорельотом, бо вважав, що перебуваю у звичайнісінькій горі, ні самим Дінном, який був для мене таким же всесильним і незрозумілим, як і всі інші духи; а їх так вчили старі, навкруги було чимало.
Як всякий бранець, я мріяв лише про одне: швидше вирватись на волю. Втекти не вдалося. Обставини примушували знову взятися за палицю.
Це я зрозумів не одразу. Але ж настала така хвилина. Дрібні факти, що чималий час накопичувались, раптом викликали вибух, і як наслідки — нову якість моїх з Дінном відносин.
Поштовхом стала по суті справжня дрібниця.
Одного разу Аола, що сиділа у високій траві під молодим бананом і гладила долонею його широкий лист, раптом сказала:
— Я хочу додому.
Я здригнувся й подивився на неї. Ні, вона навіть не думала про значення слів. Тільки прислухалась, як вони звучать.
— Я хочу додому, — повторила вона, тепер з іншою інтонацією, потім скрикнула: — Я хочу додому!.. — прислухалась і спитала: — Я хочу додому?..
Незрозуміла сила підхопила мене. Я ступив кілька кроків, зметнув руки, підвів голову й закричав так, як не кричав ще ніколи в житті:
— Дінне! О всемогутній Дінне, відпусти нас у наш ліс, у наше селище, о великодушний Дінне!..
Я вперше за весь час полону не просив — благав його про це.
І він відповів:
— Не можу.
Я закричав страшно, впав на пісок і качався по ньому, кусаючи руки, і все кричав; а потім раптом почув голос Аоли. «Ямки», — сказала вона, присіла і почала розрівнювати ямки на піску.
Я відразу скам’янів. Сів і все дивився на неї.
— Відпусти нас, Дінне, — тихо мовив я. — Відпусти додому…
— Ні…
Він став пояснювати, чому не може цього зробити, але ц вже не слухав його.
Я дивився, як Аола старанно розгладжує штучний пісок на штучній галявині штучного лісу, і раптом зрозумів, що ніколи не побачу рідного гаю, що цей штучний світ стане моєю домовиною. І тоді я поклявся собі, що вб’ю Дінна, мушу вбити, аби не бути бранцем.
Я ще не знав, як здійсню свій намір і коли, але твердо поклав собі: він не втече від мене, я все одно доберусь до нього і вирву його серце. Серце Дінна…
Потім нервове напруження спало, сили залишили мене, і я довго сидів до всього байдужий. Густий гарячий клубок, який душив мене всередині, перетворився на маленьку кульку, що сховалася десь під серцем.
Тепер я не був просто бранцем. Я став супротивником, ворогом Дінна. Запеклим ворогом. Але я затаїв ненависть, це трепетне, солодке чекання останнього бою. Вичікував і вдавав, нібито я все той же простодушний і покірливий Нагга. Дінн був зі мною лагідний; щоранку ми говорили один одному: «Добрий день». Іноді мені було тут справді добре, і, можливо, я зазнав би справжнього щастя, якби хоч раз Аола мені сказала: «Любий, у тебе біля рота з’явилися зморшки. Ти занедужав? Про що ти думаєш весь час? Ти не забуваєш про свої думки, навіть коли дивишся на мене».
Та вона говорила інше.
«На цьому дубі дванадцять тисяч сорок три листки».
А іноді: «Ти вже повернувся з полювання». Або: «Я кохаю тебе, Нагго», і все це однаковим голосом, рівним і байдужим.
І щодня, прокинувшись, я чув те саме:
— Ти кричав, Нагго.
А мені щоночі снилась Атлантида.
5
До незвичайної ваги свого тіла, яка мучила мене перші дні (лише значно пізніше я зрозумів, що вона була викликана прискореним рухом зорельота), я поступово звик і лише зрідка відчував її. Зате прийшла інша біда: я захворів.
Хвороба підкралась нишком.
Деякий час я відчував легке паморочення, потім воно посилилось. Далі почалися приступи нудоти. Спочатку я це приписував тому, що мало рухаюсь, почав більше ходити, хоч і нелегко це мені давалося. Не допомогло. Я дуже ослаб і майже весь час лежав.
Хвороба робить мудрим. Несподіване дозвілля, спричинене фізичною нерухомістю, заповнюється рухом думки, відточує її.
Весь час я думав про те, як уб’ю Дінна.
Якось я став такий кволий, що вже не міг підвестися. Тоді я сказав собі: Нагго, загостри свій розум; нехай твоя думка стане невідпорною, як твій спис. Поспішай, бо інакше смерть випередить твою помсту.