Я люблю на спині, - засміявся я.
А я – зверху...
28
“Жінка вчить, як на світі жить,
а книжка – як заробляти гроші”
Час удома минав, як медовий місяць за сумісництвом.
Оксана, здається, мене кохала, я... інтуїтивно від неї втікав, але теж, здається, кохав, бо хотілося бути вдячним і чоловіком.
Моментами в ній прокидалася матір, і вона мене вчила і злила на кожному кроці.
Коли ти перестанеш бути Сергієм-невдахою, ти зможеш стати Сергієм-переможцем, - торочила мені з ранку до ночі.
Коли ти перестанеш бути Оксаною-бізнес-пані, ти зможеш стати Оксаною-жінкою, - відбивався я.
То я, по-твоєму, не жінка?
Робот. Справжнісінький, – переконував її я. – А я, по-твоєму, невдаха?
Бомж. Справжнісінький, – наполягала вона. – Хто ти без мене, га? Хто?
Я можу піти. Вже. Хочеш?
Та куди ти підеш, дорогенький. На смітник? Там уже й так зайнято. Йди краще смачно повечеряй, візьми пляшку нормального пива, і як біла людина дивися свій дурнуватий футбол. А потім мене гарно приспиш.
Подумки я обіцяв їй колись відомстити і стати мільйонером.
Одного вечора з горя, коли вона їла свою ділову рибу в якомусь ресторані, я написав цілком постмодерного, як на мою втомлену думку, вірша:
І знову ти
І знову я
І є
І паперове листя на деревах
І хата з вати
Щастя за ролями
І поцілунки штучні
А чому?
“Чому” вже вмільйонне бігало за мною і вимагало пояснення. І породжувало якийсь незрозумілий прихований безтілесний страх.
Якщо ти хочеш стати більш-менш щасливою людиною – перестань боятися. Інакше – швидко “ку-ку”, - Оксана смішно та солов’їно покрутила собі біля скроні. Виявляється, не такий він уже й прихований, страх той. Навіть для післяресторанної Оксани. – Це у кращому випадку... – додала велика філософка.
А у гіршому? – глузливо перепитав я.
У гіршому ти будеш довго та нудно молитися, щоб пошвидше настало оте “ку-ку”. Якщо сам собі не захочеш повісити диявола на душу.
Тобто...
Тобто те, що й ти подумав.
Як би ти знала, дорогенька моя розумнице дефіс телепатнице, що я інколи думаю? Ти б викурила мене зі своїх володінь за дві секунди, ще й тиждень тримала б цілу святенницьку братію разом з доларовими цілительками, обвішаними образами, та заморськими знахарями з усілякою засушеною гадиною, аби дух мій невдячний не повернувся сюди ніколи. Ти навіть не здогадуєшся, що я волею-неволею недбало скидаю в імпортний, секенд-гендовий мішок, який по-колгоспницьки господарює на моїх втомлених плечах, зіжмакані дні унікально-комфортного ідіотського періоду життя, який зі мною торгується, як перекупка на базарі, заманює, обіцяє та переконує, але як тільки ціна мене влаштовує, тільки я хочу викупити тягар, щоб викинути його геть на смітник, навічно, - мішок не продається. Ні за які гроші. Бо він давно вже видурив прописку і претендує на блага. І важко нести його та страшно скинути. А створити собі нового, справді рідного немає сил, бо багато “тому що...” залякують не лізти поперед батька в рай – квитків не встигає штампувати та роздавати зморена, кістлява кондукторка з косою...
- Спробувати пожити очима ближнього - не злочин, – витягнула мене за чуба з бурхливого океану роздумів Оксана. – Так-так, не дивися на мене як баран на розмальовані ворота. Краще скажи: в тебе якась мета, мрія хоч якась є? Бо очі твої – каламутні, – не давши нормально хлипнути повітря, занурила мене знову під важелезну хвилю вона.
Я мрію про ту мить, коли сміливо подивлюся у дзеркало, всміхнуся і скажу тому, хто так відверто допитливо дивиться мені у вічі: я тобою задоволений, - щиро випалив я.
Тоді ти придурок, і так з тією мрією й підеш вітатися з Богом. Хоча сумніваюся, що він захоче подати тобі руку.
Прошу не ображати, - тільки й сказав я...
Бо вона мала рацію…
Я мав усе, щоб жити добре, але життя моє буксувало, бо я не був тим, ким маю бути. І я зловив себе на думці, що шукаю недоліків в інших.
А ти знаєш, що тебе ненавидять усі твої працівники? – поцікавився я в Оксани.
Так уже й всі?
Ні, крім мене, звичайно... – збрехав я.
Ніколи не вір у те, що про тебе говорять інші! Тому що вони на своєму місці, а ти на своєму...
Отак, так і ще раз отак...
Правда, заради об’єктивності, в загальному, якщо не брати до уваги тимчасові вибрики моєї душі, яка у дев’яносто дев’яти відсотках була міцно приспана матеріальними вигодами та зручностями, плюс цілодобово оконьячена, жили ми з Оксаною не тужили на заздрість усім, хто нас знав та бачив. Дуже важлива інформація для мене...
Оксана була ревнивою до божевілля. Одного разу моя пантера застала мене за розглядуванням фотографії мого сина.
Вона гарна? – запитала Оксана.
Хто? – здивувався я. - То – він...
Та, про кого ти зараз думаєш... Твоя дружина...
- Так, - відповів я. Дуже. – Схожа на тебе.
І я не збрехав.
- Ти зі мною тільки тому, що я схожа на твою дружину?
- Не тільки, - відповів я. І вийшов на балкон...
Линув украдений грім, і дорога встелялася веселкою. Веселка бігала перед очима і тягнулася за сонцем, яке зараз зайде...
Якщо ти хочеш прожити нормальне життя, живи його без фанатизму, але завжди почувай себе фанатом, - чомусь вголос, перебуваючи сама в кімнаті, сказала Оксана.
Написано майже так, як жилося: хаотично, без форми, але зі змістом... Гігантським...
29
Інколи відмовляють, коли хочуть дати...
Час на роботі стрибав у доречних і зовсім ні прискіпуваннях моєї начальничочки.
До вас особливі вимоги, бо ви талановитий та перспективний, - пояснювала вона, коли помічала, що я виходжу з себе (помічала вчасно, до речі).
Я вже знаю одного такого, - відповів я.
Якого?
Талановитого і перспективного, ще й до того молодого.
І що?
Він поет. І його ніхто не клює. На відміну від мене. Клює він... Тих, хто має гроші. Але клює, погладжуючи чиєсь самолюбство, і не на гачок, звичайно, щоб не пошкодити собі зябра, скажімо... Образно… Бачу, що ваші вимоги мені не під силу, - розмірковував далі я вголос. - Сьогодні ще раз на дозвіллі подумаю про можливу зміну роботи... Щоб не обтяжувати вас таким бездарним працівником.
Вона розчаровано, але впевнено засміялася:
Ось так завжди, - зітхнула.
Як? – поцікавився я.
Нормальні й розумні чоловіки чомусь завжди здаються. Гидота і примітивізм переконують, що найкращі.
Нарешті я подивився на неї, як на жінку, вона мені вкотре сподобалася, і мені стало її шкода. Починаю клювати на приманку, - подумав я, однак сказав:
Невже ви не розумієте, що я не здаюсь, а тільки відступаю? Щоб перемогти!.. Ні, це заголосно... Щоб мати дурнуватий спокій... І я не нормальний. Я ж – хитрую!
Ро-зу-мі-ю. І запрошую вас сьогодні на вечерю... Здивовані?
Так. Але не запрошенням, - якусь мить я вивчав її застиглий погляд, - а вчинкові, рівносильному професійному крахові... Так здається мені, зважаючи на ваші всі оці роздмухані фірмові офіціози та ще багато чого, прихованого від ока непосвячених смертних... Ви врубуєте... тобто, здогадуєтесь, про що я?...
Врубую. Все добре. За мою кар’єру не турбуйтесь... І що? Чи такі чоловіки, як ви, потребують часу на роздуми?
Ні. Я згоден. Тільки... ви знаєте, з ким я... дружу? – запитав я з останньою надією, що Світлана Змійченко передумає, і моя гордовита згода, поспіхом народжена на світ грішний, з Божою поміччю самоліквідується в самому зародку..
Знаю і передбачаю. 20 00 біля готелю “Львів”. О’кей? Тільки, якщо ви хочете...
Що я хочу – сам не знаю... Але те, що я буду – факт, бо...
Бо?
Бо ви вмієте навантажувати, поважаючи... – фантазував я на ходу.
І все?
Ні... Ще багато через дещо.
То, до зустрічі?
Так, - відповів я, вона побігла, і я не встиг відзвітувати про сьогоднішній день... Оце тобі залізна леді (пані), залізна дисципліна і приклад перетворення її в пластилінову.
Думка хоче весни, а весна не вміє думати... Я трохи побродив містом, зателефонував до Оксанки і повідомив, що зустрів старого друга і буду пізно, обіцяв не напитися і бути чемним, бо інакше гестапівка Світлана на хвору голову (мою, звичайно) мене завтра задовбе, і поїхав... до місця зустрічі, без ентузіазму, однак не без цікавості...
Сувора Світлана, тепер така собі мініатюрна студенточка в джинсах та футболці, вже чекала мене, на п’ятнадцять хвилин раніше, до речі. Поки мене не бачила, здавалося, хвилювалася. А як побачила, зразу ж метаморфозувалася у впевнену, розкуту та романтичну.
Я міг би прийти швидше... – виправдовувався я. – Якби знав...
Так сталося, - відповіла вона. – І я постаралася. Отож: я запрошувала – я замовляю музику. О′кей?
Як скаж-же-те, - ввічливо згодився з нею я.
Можна на ти, якщо не заперечуєш.
Не заперечую. Як скажеш, – я відверто милувався нею.
Отож, - вона продовжувала, - пункт перший: всі витрати, понесені на відпочинок, - мої; пункт другий: ми йдемо в ресторан; пункт третій: обов’язково - на дискотеку; пункт четвертий – в готель; пункт п’ятий - ... Світлана задумалася.
Пункт п′ятий? – перепитав я.
Пункт п′ятий – на Божий розсуд... Ось і все... Є зауваження до пунктів? – вона допитливими дитячими очима дивилася на мене?
Я деякий час мовчав. Аж тепер я остаточно переконався, що наша зустріч не чергова профілактична витівка Оксани та її компанії. Пахло голою відвертістю.
Є, - врешті сказав я. – До третього. Дискотеки. Не переношу того дикого гамору.
І все?
І все.
Тоді – це дитяче зауваження. Ти просто ще не знаєш, що таке дискотека. Справжня. Погоджуйся! Добре? Так? – вона, виявляється, вміла переконувати не лише силою наказу, але й... мистецтвом спокуси, напевно, чи як? Все одно. Так чи інак, спершу вона – жінка... Що й дуже звабливо демонструвала... З усілякими тілесними та словесними викрутасами Єви, що хотіла з’їсти яблука. Я підозрював це, однак з надією на віру, любов (до ближнього) та мудрість мовив:
Погоджуюсь, - і ми пішли в ресторан.
З Світланою було цікаво, але я думав про Оксану. Точніше, про те, яка я невдячна тварюка. Однак з кожним келихом гарного міцного напою моє сумління ставало все підвладнішим летючій миті життя, яке нас, ситих та підпитих, незабаром понесло на дискотеку, в божевільний та нелюдський, на перший погляд, гамір, у дике фанатичне борсання тіл, і де, мушу визнати (якщо не звертати на себе уваги), добре всім... Геть комплекси!..
Потім був готель, була фантастична і фанатична жінка, був полохливий сон зайця під убогим кущиком, і був... ранок...
Як у більшості фільмів життя, хтось мав прокинутися сам. Ним був я. На столику одиноко красувалося написане губною помадою на серветці слово: „дякую”.
Я не знав, що маю робити, але оскільки не було куди подітися, я поїхав на роботу. У голові гуло, у серці скиміло, у душі чорти влаштували гладіаторські бої з вилами, але попередньо, напевно, домовились, що колотимуть лишень мене...
Начальниця Світлана, як завжди, впевнено роздавала команди і до всіх прискіпувалась. До мене – найбільше. До того ж, негідниця, змусила мене написати пояснення, чому я запізнився на роботу. Я збрехав, що болить голова і ходив до лікаря. Читаючи, Світлана навіть не моргнула оком. Маєш тобі комбінацію, конспірацію і повну опускацію, наївний Адамчику...
А через годину моїй скромній персоні повідомили негайно з’явитися в ясні очі Самої.
Ти просто сліпий наївний чоловічок... - з жалем мовила Оксана. – Йди працювати. Вдома поговоримо. І поклич... оту, - додала.
Я пішов. А що я мав робити?
У коридорі зустрів Світлану.
Мене? – випередила мої риб’ячі безмовні вуста вона.
Я тільки махнув головою.
Я почував себе учнем, що провинився. Зрештою, - втішав себе я, - коли ти на коні – все не передбачиш. Коли ти під конем – теж хтось всього не передбачить... А життя спливає, а щастя, відкладене на завтра, не з’являється... Так все страшенно просто, телепню...
Такою щасливою Світлани я ще на роботі не бачив. Вона, граючись, зібрала свої речі, сказала нам, своїм стражденним працівникам: “Якщо чесно, хоча ви не повірите, але я вас дуже люблю”, - і пішла...
Я наздогнав її аж на першому поверсі.
Світлано! – крикнув. – Зачекай.
Вона зупинилась і, не обертаючись, мовила:
Хіба я не подякувала?
Подякувала і дуже оригінально, - відповів я, - але... я не винен... Я можу чимось допомогти?
Моя колишня начальниця відверто боролася сама з собою. Її все життя вчили не говорити зайвого. Але вона сказала:
Напевно, ти заслужив правди. Тож розкладу її тобі по пунктах...
Тільки не по пунктах! Мене вже від них нудить, - заперечив я.
Світлана посміхнулась:
Добре, нехай буде хаотично, - згодилася. – Отож: я до безтями кохаю одного чоловіка, який є не ти; я до безтями щаслива, що хоча б на одну ніч забрала в отієї сучки те, що належало їй; мені до безтями було добре з тобою; мені до безтями жаль, що постраждав саме ти; мені до безтями хочеться відчути свободу... і я... тебе тільки поважаю, але не прошу вибачення, бо ти – слабак... І я – до безтями хочу бути сильною, і ти – моя генеральна репетиція! Від оцієї миті ми не знайомі... Бувай... Я до безтями не хочу тебе бачити! Врубав?..
Я “всього-навсього” став інструментом помсти, „те”, як влучно висловилася Світлана, і в мене було тільки два варіанта й один вибір: або напитися з горя, або напитися з радості, яку треба собі придумати... Я вирішив помсту залишити помсті, а кесареве... віддати власникові найближчого кафе. Своє ж... Свого у мене, фактично, і не було... І слава, на тому, Господеві!..
У кишені дзенькало лише на пляшку. В коридорі я знову зустрів колегу Петра, на цей раз справді випадково. Той від мене задкував.
Йди сюди, - покликав я його.
Він покірно, з деякою осторогою, наблизився.
Прошу, - сказав.
Не ти “прошу”, а я проситиму. Значить, так, шановний: оскільки ти ще тут – ти виправився. Логічно?
Так, - погодився Гримкун.
Тобто здав нас з Світланою – ти...
З-знаєте... – хотів щось він збрехати.
У тому то й справа, що знаю. Але я не про те, втихомирся. Без демагогії. Краще позич сто гривень. Треба напитися. Зрозумів?
З-з радістю, - відповів без вагань колега Петро.
Я взяв гроші.
Д-до побачення, - до такої награної ввічливості воістину треба мати вроджений дар.
Ці гроші ти заробив на мені? – запитав я.
А-а... – Петро виглядав дешевим стукачем.
Слухай, а чо’ ти хвилюєшся? Я тебе не стукну, хоча б і хотів, бо ти – безперспективний. Врубав?
- Ага, - погодився Гримкун і зник, а “врубав” стало символом пошматованого на кусники дня.
Навздогін я йому крикнув, що не ага я, на його щастя, бо вже давно наказав би заради суспільного блага та блага майбутніх поколінь обезголовити таку гидоту, як він.