Кожного з нас оточують люди. І ці люди ніколи не бувають хаотичною масою, вони завжди у повному порядку вишикувані у якийсь діючий механізм — локально маленький, тимчасовий, мов ланцюжок для перекидання цеглин, або ж неосяжно великий, незбагненно складний, який ми звично називаємо словом «суспільство».
Люди не здатні жити невпорядковано. Ніхто не посміє сказати про себе: я незалежний, сам собі пан, що хочу, те й чиню. І найменше від усіх мали на це право короновані особи, вони були найважливішою частиною механізмів, що склалися, а тому своє особисте «хочу» мусили вгамовувати більше, ніж інші. Не сам собі, а належність до системи! Механізм крутиться відповідно до того, як він улаштований: крутись з ним і ти, в робочому ланцюжку повертайся зліва направо, живеш у суспільстві — бери участь у суспільних функціях.
В юності я став найдрібнішою молекулою грандіозної гшерсуспільної системи — другої світової війни. За своєю природою я аж ніяк не міг бути вбивцею, ні за природою, ні за вихованням, пушкінське «и милость к падшим призывал» завжди знаходило відгук у мені. Та, всупереч собі, я був вимушений убивати і у мене не здригалася рука й не гризло сумління. Навіть найгуманніший серед людей — Пушкін, коли б був на моєму місці, чинив би так само.
Ланцюжок людей, які перекидають цеглу за вікном — зліва направо, зліва направо… Роблять просту, корисну справу. Тривожить душу тривіальна думка…
Якщо стихійні людські системи здатні примусити гуманного вбивати, жалісливого бути жорстоким, чесного кривити душею, то принципово можливо й зворотне — якісь суспільні механізми, що примушують безсердечного стати милосердним, егоїста — чинити добрі справи. Зліва направо, зліва направо — супроти налаштованого руху не попреш. Вся річ у тому, куди спрямувати рух механізму.
В минулі століття епізодично пропонувалися проекти ідеальних устроїв, за яких мали зникнути насильство і вельможне дармоїдство, підстави для заздрощів і корисливості, непомірна розкіш і принизливі злидні. Платон, Ян Гус, Томас Мор, Кампанелла — скільки таких благородних проектувальників минулося на землі, далеко не про всіх ми знаємо. Мабуть, і апостол Павло мав свій проект, заснований на принципі «хто не хоче робити, нехай той не їсть».
СКАЗАННЕ П’ЯТЕ
Прощання з градом осіянним
На вулиці Сент-Оноре екіпажі вже здіймали літню куряву, обсипаючи нею перехожих, та за муром монастиря дерева ще зберегли травневу свіжість, розкидаючи довкола вогкий затінок. Було прохолодно, було тихо. Із розчинених дверей похмурого заїжджого двору долинали скрадливі звуки лютні. Ченці, безплотні, мов мара, поспіхом пропливали мимо дверей, оглядаючись, хрестилися, зникали…
У своїй келії помирав фра Томмазо.
Цей заплилий жиром старець із синювато-темннм, покарбованим віспою лицем, диявольськими проваллями чорних очей, який вже ледве волочив ноги, завжди лякав братію. Дві наймогутніші сили на світі — іспанська монархія і свята церква — тримали його за товстими мурами і важкими засувами, страшно й подумати, тридцять три роки. І увесь цей час він боровся з ними сам-один. І переміг — крізь мури й засуви вирвався на волю, зачарував самого папу Урбана, нарешті з’явився в Парижі.
Перший міністр Рішельє був прихильний до нього, сам король милостиво призначив йому пенсію. Вдячний Томмазо пообіцяв королю те, чого той найбільше жадав і вже відчаявся мати — наслідника. Сталося чудо: Анна Австрійська, яка була бездітною усі двадцять два роки свого шлюбу, минулого року розродилася хлопчиком. Фра Томмазо за розташуванням зірок пророкував — новий Людовік царюватиме довго і щасливо.
Монастирська братія сторонилася страшного старця, перешіптувалась по кутках про його нелюдську природу.
Зараз він умирав під ніжну світську музику, а не під церковні пісні. І він наперед знав день своєї смерті — 1 червня. Цього дня, обіцяв він, затемниться сонце і морок впаде на землю… Чекати недовго, ще дванадцять діб, але йому вже геть кепсько, заледве чи дотягне…
Він увесь розпух, лице взялося зеленими плямами, не міг поворухнутися, надсадно дихав, та голова, як і раніше, була ясна.
До невідворотності смерті він звик, вона увесь час підстерігала його і підступила дуже близько ще тридцять вісім років тому, багато днів і ночей чатувала над його солом’яним матрацом у камері Кастель-Нуово. Свята інквізиція застосовувала у своїх катівнях чимало тортур — від простої диби, що викручувала суглоби, до мудрованого верстата полледролота. Та найстрашнішою була знаменита велья — людину впродовж сорока восьми годин насаджували на загострену палю, котра повільно входила у того, шматувала нутрощі. Фра Томмазо просидів на палі тридцять чотири години — день і ніч, іще день — і… витримав. Не витримали кати — здалися.
Він дуже зійшов кров’ю, почалося запалення, гарячка, тюремний хірург Шіпіоне Камарделла передрікав гангрену — тоді вже нема порятунку. Фра Томмазо стривожився — помре, не сказавши про головне… Про місто, котре відкрилося йому, про місто, котре ніхто не знає, де нема нещасних, де щасливі всі! Не встиг розповісти згорьованим, зневіреним людям — навіть смертю не спокутуєш такий гріх.
У напівмаренні, боячись навіть ворухнутися, щоб не розтривожити пошматовані нутрощі, він знову йшов до свого заповітного міста. Він здалеку бачив його білі стіни, що височіли одна над одною, сяючу на сонці баню — подвійну, більша увінчується меншою. А перед містом зелені ниви і квітуючі сади, де з піснями працює люд в однаковій одежі, з однаково веселими лицями. Мешканці міста трудяться всі, лише старість та хвороби звільняють від праці. І тут немає ні своїх, ні чужих нив — спільні…
Окута залізом міська брама навстіж — входь, якщо з добром. Вона зачиняється лише перед ворогом, і тоді — сім стін, одна вища від іншої, неприступні.
Всередині ці стіни вкриті чудесними розписами — геометричні фігури і карти різних країв, алфавіти народів і види дерев, трав, тварин, мінералів, портрети великих людей і знаряддя праці… Вздовж мальовничих стін групками ходять діти у супроводі учителів. Все місто, школа, діти, дивлячись на стіни, граючись опановують науки. Невігласів у місті немає.
Мармуровими східцями, критими галереями, перетинаючи вулиці, гість піднімається до широкої центральної площі, до величного круглого храму. Усередині він просторий і прохолодний, залитий світлом з отворів бані. У вівтарі два глобуси — неба і Землі. І сім золотих лампад, що означають сім планет, освітлюють з рідкісного каменя плитчасту долівку.
Гостя виходять стрічати правителі міста. Попереду старший, він же верховний священник, — Сол, тобто Сонце. За ним три його помічники — Пон, Сін і Мор, або інакше Могутність, Мудрість і Любов.
— Вітаємо того, хто уздрів нас крізь марність і жорстокість суєтного життя!
Сол не завоював собі своє високе місце, не успадкував його. Вибраний народом?.. Та ні, не зовсім… Титул Сола може одержати лише той, хто виявиться настільки ученим, що знатиме все. Він повинен різнитися серед інших своєю непомірною мудрістю. «Нехай він навіть буде цілком недосвідчений в управлінні державою, проте він ніколи не стане ні жорстоким, ні злочинцем, ні тираном, саме тому, що такий мудрий», — вважають громадяни міста.
Три його співправителі необов’язково мають бути всевідаючими, а лише знатися на тих науках, котрі допомагають їм вести призначені справи. Могутність — воєнною обороною міста. Мудрість — навчанням. Любов пильнує за дітонародженням. У щасливому місті все спільне — і дружини також. Якому чоловікові з якою жінкою зійтися, залежить не від їхнього бажання, це справа державної ваги. Тут глузують з того, що в інших країнах, ревно піклуючись про поліпшення породи собак і коней, нехтують породою людською. «Жінки ставні і вродливі паруються лише зі ставними і міцними чоловіками; повні — з худими, а худі — з повними, щоб вони добре і з користю зрівноважували одне одного».
Змордований тортурами, кинутий на брудний твердий матрац, Томмазо Кампанелла, вчений монах-домініканець, звинувачуваний у єресі та бунті, на межі марення і реальності перебував у щасливому Місті Сонця, тихо бесідував під прохолодним склепінням храму про любов і загальне благо з мудрими правителями.
І водночас він страждав — ні, не від тілесних мук, а від жорстоких мук сумління: не встиг нікому розповісти! Люди мають знати, як виглядає їхнє спільне щастя, вони повинні зруйнувати свої гріховні гради і збудувати гради нові.
Муки сумління і міцне здоров’я тоді перемогли смерть — гангрена відступила. Він змусив свої затерплі знівечені руки тримати перо, користуючись тим, що за хворим не дуже строго стежили, описав своє Місто Сонця. Подвиг, який навряд чи повторився в історії.
А зараз, вигнанець з батьківщини, який, незважаючи на в’язниці і катівні, розміняв восьмий десяток, фра Томмазо знав: цього разу він уже не виживе, — сам собі призначив день, коли його смерть, як він вирахував, ознаменується сонячним затемненням. Його вірний учень Філіппо Бореллі, син іспанського тюремного солдата, який з’явився на світ у тій самій проклятій Кастель-Нуово, де довго мучився Кампанелла, найняв на останні гроші музикантів, щоб учителю не було так тяжко вмирати.
Ніжно співала лютня, і хрипло дихав фра Томмазо. Цей шаленець, який дивував усіх розумом, тверезим розрахунком, диявольською спритністю, завдяки чому переміг іспанський суд, Святу інквізицію, недовірливого і зовсім не дурного папу, ставав простодушно наївним, коли з’являлися надії.
Останнім часом він пристрасно вірив… у немовля. У те, що лежало зараз сповите у пишних покоях королівського палацу, оточене у своїй колисці вельможними няньками, під охороною бравих королівських мушкетерів. Томмазо Кампанелла сподівався — цей майбутній правитель Франції неодмінно згадає, що він, фра Томмазо, напророкував і його появу на світ, і довге щасливе правління. Згадає провісника — і прочитає його «Місто Сонця», і запрагне побудувати свою державу за вимріяним взірцем. Нехай буде щаслива Франція, коли йому, Кампанеллі, не вдалося принести щастя своїй батьківщині!
Дивно, але майже все, що він віщував, збувалося. Високородне хлоп’я не встигає навіть підрости, а вже стає королем Людовіком XIV. Його правління виявилося на рідкість довгим і щасливим теж. Для нього, Людовіка XIV, щасливе, ні для кого більше. Не збувається лише найголовніше — щасливий монарх жодного разу не згадав про опального провидця-монаха, книг його ніколи не читав і все життя чинив усупереч порадам Кампанелли. Йому приписують пихату фразу: «Держава — це я!» І, ніби глузуючи над автором «Міста Сонця», придворні підлабузники величають пихатого володаря: «Король Сонця». Історія щедра на знущання.
Ніжно співала лютня, і хрипло дихав фра Томмазо. Навіть вірний Філіппо Бореллі не здогадувався, що його учитель, який вже задихався, вирушив зараз у свою останню подорож, у сход жене, знайоме, рідніше від батьківщини, дорожче від власного мученицького і героїчного життя Місто Сонця.
Він знову бачить посеред вигорілої рівнини під глибоким небом зелений пагорб, семистінне білосніжне місто на ньому, увінчане подвійною храмовою банею. Він поспішає до нього, поспішає, бо часу залишилося в обріз — намічений шлях може обірватися у будь-яку мить.
Знайома дорога у щасливе місто — через плодючі ниви, через квітуючі сади, через мальовниче буяння й усмішки працюючого люду. Та нині чомусь порожньо навкруг, ніхто не стрічає його усмішками. І поля витолочені і занедбані, взялися лободою, і сади не цвітуть, не плодоносять, заросли колючим чагарником, стирчить вусебіч засохле гілля.
Міст веде до міської брами. Вона відчинена, та ніхто не входить і не виходить звідти. Печально звучать на мосту кроки самітного гостя.
За воротами сторожа, раніше їх не було. У солдатів обличчя поросли дикою шерстю, крізь шерсть видно: дивуються чогось, ніби не людину бачать, а привид.
— Хто такий?
— Я Кампанелла. Той, самий, хто здалеку прозирнув це місто.
Переглянулися, гмикнули:
— Який біс жене тебе до нас?
— Прийшов попрощатися… Востаннє.
— Коли прийшов — проходь, а попрощатися — дзуськи! Звелено сюди пускати, а звідси — ні.
І підштовхнули в спину, щоб чого доброго не надумався повернути назад.
Не встиг навіть образитись, як упало у вічі… Здавалося б, пусте, не варте уваги — просто трава густо пробилася крізв бруківку. Та Кампанелла знав, що таке бува, коли у місті гостювала чума, або моровиця.
Приголомшений, розгублений стояв він посеред зарослої безлюдної брукованої вулиці й озирався. Зір зупинився на міській стіні, і фра Томмазо здригнувся від жаху. На стіні знайомі вчені розписи — геометричні фігури — облізли, потріскалися. А напоперек — зітлілий труп, лице чорне і безоке, лахміття відкриває потемніле м’ясо. Тягне смородом. А нагорі на брусі, до якого прив’язана мотузка з повішеним, поважно сидить крук, ліниво скошує агатове око на прибульця — ситий, похмура бестія, пір’я масно вилискує.
Ніколи і ні перед чим не відступав Томмазо Кампанелла, і зараз він рушив у глиб міста: не всі ж тут вимерли, когось напевне, біда обминула, зустріну — розпитаю.
І точно: на порожніх вулицях тричі промаячілн люди у чорному (а колись вважалося — «чорна барва ненависна соляріям»), вони тулилися до стін будинків, а наближаючись, щезали, ніби провалювалися крізь землю.
За четвертою стіною на мармурових сходах він побачив старців. Старці у Місті Сонця!
У всьому світі ці людські ізгої подібні один на одного — брудне лахміття, почварні на лиці, виставлені напоказ гнійні виразки, кукси ніг, покручені руки простягнуті за милостинею, гугняві голоси. Старці у Місті Сонця!..
Кампанелла знав: таким втрачати нічого, вони лише вдають із себе боязких, затурканих, а насправді ж — це найзухваліший народ. І справді ж бо, старці не побоялися з ним побалакати.
— Звідки ти взяв, прибульцю, що у нашому благословенному місті трапилося лихо? — просипів один з вивернутими червоними повіками і білими, мов збиране молоко, очима. — Ми радіємо життю і хвалимо бога за це. Хіба ти не бачиш?
— Я бачу, як ти простягаєш до мене руку за милостинею.
— Виконую повеління наших наймудріших з мудрих правителів щасливого міста.
— Вони звеліли ходити тобі з простягнутою рукою?
— Вони звеліли мені радіти. А щоб радіти життю, я мушу їсти. Потіш мене зі свого капшука, бо інакше я повідомлю, що ти завадив мені виконати повеління.
— І всі радіють так, як ти?
— Усі. Нерадісних у нашому місті немає.
— І всі з повеління?
— А хіба можна робити щось без повеління?
Горбань з утопленою у плечі запорошеною, нечесаною головою хихотнув:
— Ясноокий помилився, у нашому місті є нерадісні.
Старцювата братія заворушилася. Ясноокий зморгнув запаленими повіками, сердито відказав:
— Ти завжди зле жартуєш, Пряма Спино.
— Хи-хи! Вони є, вони висять на стінах, прикрашають наше місто. Ми дивимось на них і ще дужче радіємо. Може, це неправда, Ясноокий?
— Але колись ви раділи без повеління на те, — нагадав Кампанелла.
— Ніколи цього не було! Ти брешеш, прибульцю!
— Я знаю. У вас щось сталося. Щось жахливе. Найшла чума? Владу захопив тиран? Що?..
І Ясноокий закрутився, заверещав:
— Ви чули?! Ви чули?.. Це сказав не я! Це сказав він! Ви всі це підтвердите!
А Пряма Спина втішено хихотнув.
— Ми чули, Ясноокий, усе добре чули, до чого ти добалакався з чужоземцем. Тобі хотілося, щоб він сказав те, що тобі не велено. Висітимеш, Ясноокий, на стіні. Хи-хи! І ти, чужоземець, також.
Кампанелла презирливо кинув:
— Що мені може загрожувати у моєму місті? Я дізнаюся, що сталося з вами, і поверну все як було. Ви знову радітимете з власної волі.
Переступаючи через милиці, через цілі і обрубані ноги, він рушив догори по сходах. А навздогін йому хихотів горбань: