персонажів.
- Та нівроку... А ти, значить, Дереш? Той, що з Б. тусується?
- Ну та, - стенаю плечима, показуючи, що для мене з Б. тусуватися - все одно, що газету читати.
- А мені Антон казав: тебе не існує... Між іншим, на хріна ти мене так із тою
запискою спричандалив?
Я прикидую, як ефектно прозвучить сказане, і випалюю:
- Бо я тебе вигадав!
- Оце, блін, загробний епатаж, - підкидає дрівець маестро.
Терезка розуміюче киває. Дмитро уважно дивиться на її міміку (а це щось
направду варте уваги). Маестро ховає посмішку.
- Ага, - відповідає вона і призамислюється. Здається, вона відчуває, що ми
від неї щось приховуємо. - Ага. То мене не існує?
Не хочеться її розчаровувати, та я відчуваю потребу сказати всю правду:
- Ні! Ти, на жаль, ще існуєш. Але вже зовсім-зовсім... гм... покрадьки. Я би
сказав навіть: -«у лапках»-. У
свідомості котрогось із нас. Точніше, ми всі - одна свідомість, але яка не
хоче цього визнати. Та про це дивись нижче.
Вітер. Тут вітряно.
- А шо нам скаже гаспадін Мандалєєв? - питає маестро, плескає Дмитра
Івановича по спині й шморгає носом.
Менделєєв гмикає і обсмоктує пшеничні вуса нижньою
губою.
- Ти, Терезко, напевне, вже все зрозуміла. Ні? Весь світ - це підказка-єралаш
до Істини. Тобто, істину як таку неможливо пізнати словесно, але словами на
неї можна натякнути. Ніби як побудувати з певних фраз якесь умовне коло, а
потім мовчки зазирнути всередину. І ми тут для того, щоби натякати одне
одному на можливу природу розгадки.
- Ми як чотири стихії... - я загадково натякаю невідомо на що і дивлюся на
компанію.
- І дванадцять місяців, - саркастично додає маестро. - Скажи, Дереш, а ти по
гороскопу часом не Баран?
Дмитро Іванович продовжує:
- Можна зараз розглядати себе як чотири асоціативні начала, за якими
відкриваються чотири упроявлення комбінаторної безконечності. Ми кілька слів
на устах у Бога. Чотири літери івриту.
- І ми - це земля, вода, вогонь, повітря?
- Ага, он Мандалєєв, - «зємля-воздух»...
- Чисто асоціативно - так, - погоджується з маестро Менделєєв. - Бо
найефемерніше, як-от асоціації, виявилось найфундаментальнішим. Все це
зводиться до двох горизонтів руху асоціацій.
- І до боротьби двох естетик, - знову пхаюся я. Терезка уважно вислуховує
наші версії і відважує, як
ковзанами по обличчю:
- Та ну... це Reality TV. Знаєте?.. Гра така. Шоу для естетів! Одна з умов -
забути, що це гра. Приблизно так:
122
123
ТРИ!
ДВА! !
ОДИН! II
ви в шоу
- Із самим собою, - зловтішно додає маестро. - Метафізичний онанізм.
Терезка розуміюче киває.
- Власне! Але це - тільки один зі способів розуміння. Ага! І ми - це наочні
приклади чотирьох шляхів сходження до кінця?
- Ну так. Але ми - це комбінаторна гра, набір асоціацій вічності. Поєднання
абсурдних, непоєднуваних елементів, які виглядають природними і логічними
тільки тому й тоді, коли розташовані на достатній відстані один від одного.
Наше усвідомлення - тільки жбурляння асоціативного ланцюга з відром уваги у
криницю безмежного, - завершую я. Тю, «криниця безмежного». Як низько!
- І, в кінцевому результаті, світ - це нитки комбінацій присутності, такий
собі міцелій Будди.
- Гаразд. А от скажи-но мені, будь-ласка, о наймуд-ріший серед просвітлених, якого хріна ти ще ТУТ? І чого, незважаючи на таке добре розуміння, ти ше не
ТАМ?
- Та бо того, шо я ще говорю. Всякий вєрбаліз відділяє мене і тебе від
Присутності. Логічним мисленням цього не схопиш. Раціо тут не в силах сказати
нічого, крім як мляво зіслатися на Канта і компанію. А ти - ти допоможеш
котромусь Із нас проникнути ТУДИ. Так само як і хтось може допомогти й тобі.
Ми повинні знайти цю резонуючу відмінність у наших способах мислення -
наскільки я розумію, в кожному зараз рівно по четвертині, так би мовити,
-«істини»-?
Маестро знизує плечима.
- Цілком возможно, але лічно я б щітав це так: контролірована квадрофренія з
розщеплєнієм особистості. С резонансом на вищі світи. Мощьно, скажи?
Ми з Дмитром закивали. Терезка, сплюнувши черговий клаптик січеного тютюну, впевнено доєдналася.
- Тільки не чотирьох, а п'яти! - я знову вчасно схаменувся. - Не забувайте
про Читача! Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє
існування Читач. Це, так би мовити, хід зназовні. Бог із машини.
- Ага. Сматрю в Кнігу, віжу фігу...
- Ми не спроможні вловити момент, коли прокидається Читач, але можемо
прокинутися самотужки, якщо змусимо Текст вичерпати себе. Перевести його в
потойбічну вертикаль
? слухайте, - пожвавлюється Терезка. - А могили - це до чого?
- Це ми типчиків різних закопуємо. Поки тебе не було, майже всіх закопали. Ми
з Дерешом приходимо, а вони тут усі обіймаються: китайоси-неґритоси різні, всі такі веселі, такі щасливі, шо аж йой. Діти різні бігають, мамів своїх
упізнають... Ягнята з левами разом ходили, мечі з лемешами... Одним словом, заєбісь.
- Та-а-а, спочатку було класно...
- А ми взяли і всіх закопали.
- Тому нас так мало?
- Але вони б нам тільки заважали, повір мені, - продовжує маестро. - Подумай
сама: постійно тільки то й роблять, шо якусь хуйню пиздять. Мене, приміром, навіть Діаволом обзивали. Сатаною. І за шо, спрашується? Ет, погані люди. Так
шо решту будеш робити ти. Поки всього не закопаємо, ТАМ не опинимося. Хіба...
Хіба би ти змогла сама. Тоді ми захоронимо тебе. Усікла?
- Ага! Це така техніка - закопування! І весь цей ваш Могильник - він також
немовби в остаточній уяві? В уяві уяви, так би мовити? І ми тут саме на
грозовому вітряному полі, серед патиків із дохлими воронами тільки тому, що
комусь із нас такі асоціації естетично прийнятніші за яблуневий сад у травні?
Маестро здивовано гмикає.
- Талант! - хвалить він. - Але ти вкидуєшся, шо це кладбіщє - воно как-би
безособове? І будь-яких емоцио-
124
125
нально-нєґатівних резонансів немає тому, що ми їх всіх уже закопали, да?
Просто кайф, як од красіво нарисованої картіни.
- Звичайно. Ми привносимо від'ємність у своє сприйняття і просто
спостерігаємо зміну краси.
- Нам залишається тільки переглядати свої колишні асоціації, «попередні
життя», кажучи дуже умовно. - озивається Менделєєв. - Ми вже не раз опинялися
тут і вище - аж до самого кінця. Але щоразу повертаємося, бо завжди існує
тільки зараз. Завжди залишаються певні належно непоціновані естетичні грані
присутнього. Але тут, знову ж таки, ідуть інтерпретації, властиві чотирьом
знакам, уможливленнями котрих є ми. На іншому рівні це можна вважати
порівнянням двох енергій - зауваж, не кажу протилежних.
- Або Автора і Тексту, - вкотре нагадую про себе я і кажу з глибокодумністю:
- Коли світ завмирає у паузі, Бог вставляє в друкарську машинку чистий аркуш.
Терезка розуміюче киває.
- Або як це робив мій знайомий, Антон. Шукав істину в геометричних командах, поки не зрозумів, що тлумачення команди - це команда тлумачення.
- Цілком вірно. Ще один класичний приклад: СЛОВО. Воно значить тільки саме
себе - я є той, хто я є. Дзеркало, задивлене у власну глибину. Головне -
зрозуміти, згадати, що ти як дзеркало дивишся в саме себе. І що ти означаєш
не щось інше, а сама себе. Дурниці, скажете?
- Зовсім ні. Адже на початку є Слово. Воно тотожне Самому Собі й означає
тільки Саме Себе. Графічний знак - Я Є. Воно самоусвідомлюється. У певний
момент, можливо, момент вселенської нудьги, Воно розуміє: якщо Воно
усвідомлює Себе, значить, є хтось, хто усвідомлює, і є хтось, кого
усвідомлюють. Я Є ТОЙ, чи просто Я &. Маємо Ціле і те, що Його розділяє. ІДЕЯ
РОЗДІЛЕННЯ.
Воно розуміє, що усвідомлює тільки саме себе, оскільки, незважаючи на
розділеність, Воно все ж таки все, що тільки
може бути. Я Є ТОЙ, ХТО Я Є. Знак, незважаючи на розділення графіки, залишається Знаком. Я Є. Розуміння того, що означаюче й означуване тотожні у
своєму проявленні, у Слові.
- Але ж, - зауважує маестро. - Є місця, де спочатку було СЛОВО, а є й такі, де спочатку СЛОВА не було... На те вона й безмежність
? а я от тієї фішки зі стихіями не зрозуміла... - по якійсь паузі знову
озивається Терезка.
- Це визначається твоїм способом сприйняття. Такого ну дуже глибинного. Люди
вогню бачать світ як язики полум'я, як відблиски на скелі... От Платон - він, наприклад, був Вогонь. Ну, і так далі: водяні люди сприймають світ мокрими
мазками, повітряні - аерозольним зависом, земляні - як статичні струни
натягу. Ну, ти вкинулася? Стихія, що стоїть за людиною, пронизує її силою
свого притягання. Я як Вогонь не можу пояснити тобі, істоті Води, як ти бачиш
світ. Коли мені вдасться побачити світ як одночасне поєднання чотирьох знаків
стихій, мене тут не стане.
- А де тебе стане?
- Now. Here, - я киваю за темний горизонт. - Now here19
? а от коли я зайшла в ту світлу кімнату, таку свіжу, там на стіні була
написана якась фраза... У вас теж були схожі причандали?
- Ну та. Це, так би мовити, місця направленої інтерпретації. Наперед
визначено не що, але як ти це бачитимеш. Тамта кімната - місце, де Першознак
безпосередньо торкається поверхні твого сприйняття. Це як відбиток пальця
Бога - коли ти бачиш Його, ти не можеш продовжувати переконувати себе, буцім
бачиш просто чорнильну пляму.
19 now і here - зараз і тут; nowhere - ніде.
126
127
- Але якшо ти баран, то тобі й Бог - шо хот-дог. Терезка переварює
інформацію. її лице розгладжується,
і вона продовжує мою думку:
- Та тут можна копнути і глибше!.. Якщо слова - це раціо, а розуміння слів -
те, інше, ВЕЛИКЕ НЕЛІНІЙНЕ, то можна сказати, що такі місця - точки дотику
плюс- і мінус-безконечності...
- Саме так! Парадокс - це нелінійна форма паліндрома. Ну, як прозоре
дзеркало. З одного боку в нього вдивляємося ми, а з протилежного до нього
припав Бог
? нате краще яблучка поїжте, - маестро простягає нам по яблукові.
Терезка гризе і думає невідомо що, Менделєєв натирає рукавом своє яблуко до
блиску.
- Досить солодкі, як на мене. А де, ти скажи, ябка дістав? Маестро
невизначено махає головою.
- Там лежали... Назбирав. Там їх узагалі цілий сад. Ніштяковий садочок...
- І вужака отакенний повзає! - підтримую я. - А винце, яке ви там з Дімичем
замутили, воно як?
- Ах, вінчгкі - і маестро витягає з-за пазухи пляшку портвейну. - Казав я
тобі, Дімка: істіна завісіт от полноты налітого стакана. А ти, дурний, впирався... Вчитися тобі ше і вчитися.
Він закидає голову і могутніми ковтками споловинює вміст. Ми по черзі робимо
кілька ковтків (кислячок - мабуть, ще не перебродило). Терезка, до якої
пляшка доходить в останню чергу, глипає на етикетку.
- Портвейн -«Адонаі полусладко?
Маестро киває головою і, щоб Терезка не побачила його посмішки, відводить
погляд убік.
- Ти краще розкажи Терезі, - він робить черговий ковток і дивиться на Дімича.
- Розкажи, як ти дойшов до того, шо з ненормальними на цвинтарі людей
закопуєш. А ми собі винцем побалуємось. Дай прикурю.
- Зараз, - намагається зосередитися Дмитро Іванович. -Я приготував тобі
красивий посил. Спеціально для Терезки від гаспадіна Менделєєва.
128
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ДМИТРО МЕНДЄЛЄЄВ І КЛУБ ГАЛОГЕНІВ
Мальчік нікагда не плакал
і не прабежал тисячю кіламєтрав
Голландець Шульц
Я - хімік.
Коли ідея просякає тебе до останнього волоконця, неначе кров - учорашні
бинти, неможливо жити по-іншому. Це кажу я - одвічний заручник ковалентності, фаворит реторт і реактивів, той, хто завжди вбачатиме в небі глобули
четвертинної структури білків, у розташуванні дохлих мух між вікнами - нільс-
борівську модель атома сірки, а у пацифіці - не символ миру, а тільки
проекцію молекули метану. Суцільний вогонь окислення переслідує мене нічним
пітнінням; успішний синтез приносить затяжний оргазм. У всіх прутнях світу я
ніколи не згублю відкритого профілю молекули ацетилену, а в кільцях і
перстенях до останнього свого подиху приречений упізнавати бездоганні, мов
еритроцити Крішни, карбоциклічні ядра бензолу.
Я - хімік.
Гадаю, тепер це звучить переконливіше?
Я почув npQ Клуб галогенів відразу по зимових канікулах. Був сильний мороз, мінус двадцять, може, мінус тридцять. Вечірнє сонце багрянило наші лиця, і ми
з Андрієм блукали засніженим Високим Замком, час від часу прикладаючись до
пляшки сухого ординарного.
133
Андрій мій товариш, він меломан. Тонкий знавець берлінської школи електронної
музики середини сімдесятих. І теж хімік. Ми з ним разом провчилися багато-
багато років, і я його страшенно люблю. Я завжди казав Андронові, що ми з ним
- як Менделєєв і Мєншуткін. А він мене, між іншим, так і називав - не просто
Джимом, не тільки Менделєєвим, а Дмитром Івановичем. Тим більше сьогодні - в
останній день, коли Андрон поруч.
- Бачиш, он ті дерева, - Андрон указав рукою в задубілій на морозі рукавиці
десь на схід. Невеликий гайок якихось дерев покрився інеєм і тепер блищав на
сонці, викликаючи в серці щем недосяжності прекрасного. За кілька секунд, поки ми робили ще по ковткові, сонце перемістилося на захід, й іній на
деревах зі сліпучо-золотого зробився пастельно-блакитним.
- Вони з Ісландії. Дуже рідкісний сорт. В Европі такі ж є хіба у Франції і
десь у Норвегії. А в нас - такі, акліматизовані. Гіршенькі, звичайно.
Хвилину я розглядав їх.
- А шо в них особливого?
- Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнадцятого століття. А якийсь
польський граф зі Львова підпільно викупив пару щеп із двору самого Людовика
п'ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.
Я кивнув головою, не маючи сил ігнорувати пекучо-прекрасні й до болю холодні
пастелі.
- А секрет їх у тому, що влітку вони - дерева як дерева, а взимі іній на них
забарвлюється в певний колір.
- Та ну!
- Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха.
Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!
Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім
світлом.
- А там-он далі - блідо-персикові, он там - ледь фіолетові. О, глянь сюди.
Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.
134
Я зачаровано мняцкав поглядом м'які гами, зі смаком підібрані плавні переходи
кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все
непросто...
Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов
ненароком, кинув:
- Ти чув про Клуб галогенів?
Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу
виникли підозри: звідки чув, хто сказав... і таке.
- Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.
- Клянусь.
Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.
- Ти Таблицею поклянися.
Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Менделєєва, поклав
занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив:
- Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Менделєєвим!
Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я
вирішив довести, що вартий найвищої довіри.
- У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, - чітко
вимовляючи кожне слово, відважив Андрій. Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування