світової змови.
- Справжніх фанатів, - продовжив він. - Таких, як ми. Та шо там ми! Крутіших
у сто разів!
- Скільки їх? - хрипким від хвилювання голосом спитав я.
- Четверо. І ше один.
- П'ятеро?
- П'ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п'ятий - Астат. Але
його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я
був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого -
135
заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в
Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм
підійдеш.
- І я тепер можу зайняти твоє місце, так?
- Якщо захочеш.
Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.
- Слухай, а чим той Клуб займається? - поцікавився я. Бо за цим питанням і
починалася справжня терра інкогніта. Все, що можна було дізнатися від
надійних джерел, - це тільки те, що в Клубі «люблять Менделєєва».
- Ми... Ну, ми... Вшановуємо пам'ять Хімічного Батька. Тільки на свій манір.
Клуб збирається раз на рік - 17 лютого. На честь Просвітлення Дмитра
Івановича.
Сакральна дата - 17.11.1869 - спалахнула в мені фосфорним вогнем, але знову ж
таки я не подав вигляду. Тільки захоплено подумав: «Які люди! Які люди!»
Андрій продовжив:
- Ми також шукаємо Просвітлення. У вечір 17 лютого ми проводимо Ритуал
галогенів. Власне, на Ритуалі галогенів і тримається весь Клуб. Якщо ж
говорити зовсім прямо: Клуб - це Ритуал. Просто не говори нікому, куди ти
зникаєш у ніч на сімнадцяте. І не патякай, що таке Клуб, коли дізнаєшся
більше.
Я уважно вислухав усі заборони Клубу, визнаючи їх про себе цілком
справедливими.
- А в чому суть Ритуалу? - спитав я буцім буденним голосом. Але все одно в
горлі дерло, а пальці дрижали. Ось вона - летка мить щастя!
- Ми кричимо імена галогенів, - з найглибшою серйозністю повідомив мені
Андрій і голосно заржав.
Андрон допив останній ковток білого міцного (тільки чому воно завжди
ординарне?) і пожбурив тару в кущі.
- Тобі доведеться знайти членів Клубу самотужки. Називати імен я не маю
права. Максимум, кого можу підказати: шукай Ґєну Фторного. Як будеш кого
питати,
136
скажеш: «Євгеній, шо з Омська приїхав». Ти зможеш вийти на Фторного через
П'явку. Його ти знаєш?
Хто такий П'явка, я знав. П'явку знають, мабуть, усі.
- Дивися, зараз почнеться, - змінив інтонацію Андрон. Я знову глянув на гайок
ісландських дерев.
- Дуже важко вловити момент. Якщо надто світло - здається, дерева світяться
через захід сонця. Надто темно - взагалі не помітиш... О! Тепер! Лови! Боже, ЦЕ КАПУТ!
Останній розпечений кантик сонця зник за обрієм. Зненацька хтось ніби
ввімкнув ланцюг велетенських Гірлянд - ісландські дерева спалахнули тихим
пастельним вогнем. Мої очі металися, бажаючи всотати цю миттєву красу до
останньої п'яді, до останнього відтінку світла. Бежевий, і кремовий, і
рожевий, і фіалковий, і бузковий, індиґо, ультрамарин і ще такі кольори, виокремити які зі спектру я не наважився б навіть сп'яну, залишаючи цю справу
на Бога.
- Бережи таємницю, - сказав Андрій, намагаючись охопити цими словами все своє
буття, і ми обійнялися на прощання.
Коли Андрона проводжали в останню путь на автобус, я ревів, як дитя.
ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ
Мій найкращий товариш зник у заграниці значень, так. Проте Андрон вказав мені
на щось колосальне. Він вклав мені у долоні нитку до несамовитої таємниці.
Все, про що я мріяв, отримало шанс стати справжнім. Залишалась елемен-
тарщина.
Вечір 17 лютого хотілося провести в тісному колі членів Клубу галогенів, тягнути шампусик і жувати канапе зі шпротами, а прокинутися серед конфетті та
пістрявих серпантинів. Я повинен був діяти активно.
Все то так. Але у мене почалися менструації.
137
/. Менструації
Ці духовні виділення відвідували мене раз на сезон. Під час тічки з моїх
мізків цілодобово вибулькувалося щось дуже схоже на відпрацьовану кров: спогади про несказане, обіцяне і непереглянуте. Я затикав тічку як міг -
розказував безглузді секонд-гендівські анекдоти, брехав, писав вірші, вив
сичем на герань і лабав на гітарі. Це допомагало зосередитися на виділеннях.
(Так, нічого особливого, просто малоприємні спогади з дитинства. Усе те, що
коштувало мені нервів).
Найчастіше під час менструацій я тупо сидів і тік.
Я сидів у кімнаті, заваленій старими зошитами, пожмаканим папером, списаним
рівняннями окисно-відновних реакцій, немитими майонезними слоїчками із
засохлим жовтявим осадом на стінках, зловісно почорнілими мензурками, дрібками розбитих пробірок, довгими волосинами, спаленими сірниками, недокуреними цигарками, старими зашкарублими капцями, несвіжими крихтами
черствого печива - серед усього цього милого срачу, цієї дратуючої
нав'язливої всюдисущої хуйні я сидів і втикав у стінку. І мені було пофіґ.
Я тік.
2. Гніздо
Десь років так із п'ять тому я вирішив зробити зі своєї кімнати Музей однієї
людини. Властиво, музей самого себе.
Покрити своєю присутністю кожну шпару, кожну пляму, кожен кутик кімнати, клеючи й слинячи, повзаючи і випорожнюючись тут і там, як велетенська оса-
амфофіла.
Зробити осине гніздо.
Коли ідея ця прийшла до голови, я здався собі чистим і легким, як дотик
каліграфа до паперу. Коли помру, думав я собі, в мою кімнату-музей бажаючих
поселятимуть, як у готель. За тиждень відвідувач скромних дванадцяти
квадратних метрів Осиного Гнізда, вкритих знаками моєї присутності, буде
отримувати встановлений раціон, який
І38
один до одного відповідатиме кулінарним смакам покійника. Постійно гратиме
улюблена музика покійника - для входження в атмосферу. Решту часу шановний
добродій відвідувач смакуватиме найґустовнішу протопоезію побуту: залишені
мною артефакти.
Мінерали, розкидані купками, пластами й нашаруваннями по хаті - берлінська
блакить, силікатний пісок, гіпс, корунд, цирконій, берилій, брунатні розсипи
брому, безліч пробірок з ароматними речовинами, схожими на киселі-
концентрати. «...Але обережно, шановний! - застерігатиме рекламний проспект
до музею. - Покійник добре знався на хімії, тож вважай - не натрап на
отруту!». Сухі тільця комах, заплутані у павутиння, схожі на карту Ґондвани і
Лавразії плями потопу з квартири поверхом вище, химерно орнаментовані
воронячим пір'ям і тролейбусними квитками тріщини в кутках, порості добре
вгодованої колонії плісені (я удобрював її спеціальними розсолами), м'які, плавні кільця волосин, схожі на лискучих вужів, якщо розглядати їх під лупою, вростання моєї органіки в бабусині розбиті годинники з потрісканим склом на
циферблатах, перероблений на кальян апарат Кіпа з налиплим на стінки гашишем
і з порохом, налиплим на гашиш, мензурки, клаптики подертих фотографій дівчат
- витончена насолода самотнього фетишиста... велетенські шматки нігтів з
великих пальців на ногах, схожі на засохлий, потертий на грубій терці твердий
сир, погнуті ланки давно загублених ланцюжків, шпильки, трибки, браслети від
годинників і ключики від «катеринок», старі батарейки моделей А, АА і ААА,
«Крона» і «Сатурн», які з роками стають липкішими, а за язик щипають уже
ледве-ледь. Газовий лічильник, розгаратаний спеціально до такої межі, щоб
деркотів усередині: це деркотіння імітувало барабанний дріб дощу по бляшаному
підвіконню. Ціла колекція предметів без назви: я умовно розділяв ці артефакти
на Металевий і Склокерамічний періоди. Згодом додався ще й третій -
«Найзагорнутіший», тому що я навіть не міг конкретно визначити, що я перед
собою бачу. І чи не галюциную, бува.
139
3. Предмети без назви
Кілька слів про колекцію речей без назв. Усі вони мали загадковий вигляд, огорнуте невизначеністю походження й абсолютно сюрреалістичне призначення.
Найтривіальніші об'єкти можна було порівняти з деякими предметами світу
буденності: з гребенем для розчісування мідних дротів, наприклад, або з
відламаним лезом ковзана, яким зручно пиляти черствий хліб, чи з затичкою до
ванни, оздобленою компасом. Чи з футляром від подвійної підкови. Або з лупою
для розглядання розсипаної солі (хто не знає, нагадаю: цей прилад кріпиться
спеціальними затисками до шийки столової ложки чи виделки). Але таких
предметів були одиниці. Решта - чорні діри інтерпретацій.
Я ретельно оберігав свою колекцію і не хотів, щоби хтось бачив її до моєї
смерті. А то покажу комусь із необережності, а тут якийсь, блядь, кухонний
ерудит відразу візьме й випалить: «Так це ж звичайнісінький штангенциркуль!».
Чи там «зільберґштуцель» якийсь. І все - магія неназваного відразу зникне.
Тому я дуже дорожу ними - небаченими і неназваними. Невпізнаними.
Колекцію неназваних речей стороннє око бачило тільки раз, і це око належало
Андрієві - найближчому з найпосвя-ченіших. Попередньо я взяв з Андрона
обітницю не називати мої об'єкти. Хай навіть подумки. Він оглянув їх і
захоплено сказав: «Дмитре Івановичу, ти моз-зз-зґ».
Я й сам знав це: такі речі, як у мене, рідко де можна знайти. Про них не
можна говорити конкретно. Я вже казав. Але на них можна натякати: «Глянь, яка
в мене цік-кава штук-к-!
Зраджу секрет: у мене є кілька таких артефактів, що дуже влучно підходять до
цього визначення - цікава штука. Ці екзоти свіжі й непередбачувані - якщо ти, читачу, намагаєшся уявити їх, пускай фантазію чимдалі: пружинки, стрілочки, циферблатики, шкалочки, насічечки, тумблер-чики, діодики, дивні дзьобики й
вічка, вушка, петельки, лапки, вмонтовані клепсидрочки з метрономиками - все
там. І ще купа такого всякого, що страшно й згадати. Три речі видавалися мені
просто несамовитими - вони були такими незрозумілими, такими неозначеними, що
пускати свою фантазію їхніми потойбічними поверхнями було для мене як пірнати
на ґумовому тросі в холодне провалля. Можливо, думав я, десь - на закинутому
заводі грамплатівок, на кладовищі будильників, під велетенським сірим
верстатом, на пустирищі під іржавою сіткою - припадає курявою зразок такої
хитромудрої шняги, чи штуки, чи фіґовини, що при одному тільки погляді на неї
ґумовий трос обірветься, і я опинюся наглухо замкнутим у безконечно
20
вузькому тунелі однієї-єдиної назви
4. Плацебо
Між іншим, колись у мене була теорія щодо походження речей без назви. Певний
період життя видавалося, що всі люди перебувають на обстеженні у величезному
дурдомі, який відтворює клімат, сприятливий для генезису властивої пацієнтові
недуги. У ті дні я буквально поклонявся психотерапевтичному значенню таких
фіктивних структур, як держава, традиція, сім'я чи соціум. В одній книжці
писало, що такий метод терапії носить назву ПЛАЦЕБО. З іншого боку, це
нагадало мені прийом, який застосовують при білій гарячці - хворому показують
чистий аркуш паперу й просять описати, що він тут бачить.
Так, невидимі спостерігачі, як випливало зі спостережень, були майстрами
абсурду. За способом присутності їх можна було поділити на дві когорти. Перші
спостерігали й підштов хували нас у мареннях, званих «буденністю», «рутиною»,
«повсякденним життям» - займалися тим, що я називав позитивним
спостереженням.
Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле
зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви
закладена
20 Від самої думки, як виглядатиме такий предмет, як «пиздохрєнь», у мене
бігають мурашки по шкірі.
140
І4І
потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я
називав динамічним аналізом.
Спочатку я силкувався уявити собі, які істоти можуть критися за речами без
назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як
думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за
думками божевільних (сиріч, за мною).
Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що вистежую самого себе.
Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й
непримітні, на перший погляд, об'єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об'єктом номер Ікс.
Я дуже злякався і більше про таке не думав.
З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним
життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш
захоплююче?), я надибував несподівані новоутвори-міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий-добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав - і виявив
надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного
всесвіту відцентрова Гравітація.
Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі
волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба
більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж
встати з ліжка, я знаходив волосину-другу і кілька хвилин проводив у
медитації над їхнім походженням.
Динамічний аналіз.
Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я
любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою
принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.
Волосся пахло нестиглими абрикосами.
5. БЛИСК І СВИСТ
Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скрупульозно занотовував самого
себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі
(і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом
амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних
довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих
компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі -
пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну
чергову роботу. На звороті канцелярського бланка акварельками я намалював
квітку - витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним
дописав короткий афоризм на незабудь:
квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові
Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю
майстерністю.
Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерехтінням.
Я вловив цей момент. Момент останнього штриха - невигадливої риски на
портреті, по чому той оживає.
Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє
«Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися всередині. По
суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.
Думки? А ось вони - думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок.
Таблиці Менделєєва.
Все. Я звільнився.
Тому: думки? які ще думки?!
Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зауважив черговий експонат
музею невідомого походження. На стіні, обклеєній марками і пільговими
тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква-
142
143
1Ґ
рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш-рекламка з
середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою.
В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці