жінка тримала незапалену, як наразі, сиґарету. В іншій - плоскогубці з сіро-
блакитними ручками. Під плакатом я прочитав напис: ПРИЛУКИ. БУДЬ ОСОБЛИВИМ!
Я пішов на кухню, запарив чаю і дрижачою рукою кинув до нього шість ложок
цукру. Про всяк випадок ковтнув пару таблеток парацетамолу (знову прийшла
температура). Потім дзьобнув собі трохи домашнього винця і заліг спати, намагаючись сховатися під ковдрою, серед волосин із запахом нестиглих
абрикосів; сховатися подалі від того жирного шрифту, яким, здається, почало
писатися моє життя
?
вночі я прокинувся. Прокинувся і відчув себе повним рішучості віднайти клуб, хай би що там не робилося. В мені забурлила така енергія, наче я перетворився
на прогрітий мотор джипа десь в африканській савані, і очі мої світилися, ніби фари у БеТееРа. Все було таким простим і зрозумілим, що я зітхнув із
полегшення (чи навіть так: зіткнувсь із полегшенням), по чому негайно ?
Наступного ж дня специфічний настрій літер типу Bold мене покинув, і я з
полегкістю вернувся до буденного.
Зранку, відразу після пари я пішов за ріг факультету - в дівчачу курилку, де, як правило, тусувався П'явка. Став, запалив. Біля мене відразу ж утворився
діаметр вільного простору - я розумів, чому дівчата сахалися мене. Ще би -
довметрове здоровило, вагою у сто кілограмів, у поно-
шеному плащику і дитячій шапочці на зав язку, я лякав усіх лютістю бороди і
диким рухом велетенських очей з-під товстелезних окулярів, лякав кольоровим
бамбоном на шапочці, лякав рукавичками, що висіли у мене на спеціальній
шворочці, пропханій крізь рукави плащика (щоб не загубилися). Я був пострахом
факультету і мав чим пишатись.
Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому - «Дмитро Шмігель, хімік-
маніяк, почесний член Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В
мене колись навіть сон був - що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.
Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи
незрозумілого порошку бурого кольору. Мені подобалися такі фетиші - грудка
сульфату міді в носовичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо-фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на
згорнутий учетверо аркуш пагіеру: всередині - порошок перманганату калію.
Марганцівку я носив як самозахист - якщо несподівано сипонути ЇЇ в очі, у
недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.
Тільки-но я поліз у пачку за черговою сигаретою, як почув чийсь ввічливий
голос:
- Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?
Я опустив очі донизу й оцінив свіжий, легкий стиль одягу П'явки. Його миле, беззахисне й відкрите всім вітрам і плювкам лице світилося довірою. Я ледь
стримався від того, щоб не загасити сиґарету об зволожену рогівку його
довірливого ока.
Натомість простягнув цигарку й з усмішкою виплюнув:
- Мерсі.
П'явка обвив цигарку своїми манірними пальчиками. Я підніс йому вогонь.
П'явка втягнув губками дим. Я напружив вилиці. Я буквально відчував, як
П'явка вже смокче з
144
145
мене енергію, навіть не почавши розмови. Войовничий пестунчик, згадалися
слова Андрія. П'явка затягнувся, видихнув дим і
- Хух, ой, дякую, шо дав закурити, а то на парі так уже мене замучили, а я
зранку не встиг, знаєш, я їжджу все тролейбусом, а спати лягаю пізно, а
знаєш, як ранком важко вставати, а сьогодні ше запізнився і не встиг перед
парою покурити, взагалі, сьогодні якийсь такий день, постійно бігаю. До речі,
- П'явка простягнув спітнілу долоньку. - Буба.
Я потис цю в'язанку розпарених медуз і відрекомендувався:
- Дімка. Менделєєв. Джим. Хімік. П'явка розплився в посмішці.
- Ти шо, таке цікаве прізвище, тобі, певне, всі казали, шоб на хімію йшов! Та
й правда, певне, знаєш, вищі сили так направили. Ти шо, отаке прізвище, -
П'явка показав великого пальця. - Я тоже все життя мріяв про якесь нормальне
прізвище, або...
- Це... взагалі-то... прі-і-ізвисько, - я навмисне розтягував слова, даючи
підсікача його скоромовці.
- Ой, прізвисько? Ха, а я думав - ім'я! А в тебе одночасно два прізвиська -
Менделєєв і Джим? А чому ти Джим? Це ніби від Дмитра?
Я вайлувато пригладив джим-моррісонівську бороду періоду скандалу в Маямі, вважаючи тему вичерпаною. П'явка розгублено замовк. Його лицем чітко
замерехтіли стежини, котрими полились думки на кшталт: я от хотів з ним
поговорити, можливо, дізнатися щось цікаве, можливо, це людина якась цікава, можливо, я йому сподобаюсь, можливо, ми станемо друзями, можливо, будуть
якісь нові знайомства, а тут він не хоче відповідати, змовчав, он як, відкритих людей тепер ніде не люблять, ох-ох-ох...
Я перервав це ментальне пиздіння, просто струсивши головою. Бамбон на шапочці
замотилявся. П'явка і справді
внутрішньо завмер. Я бачив: його поманила свобода, з якою я зробив цей жест, так само, як бражника манить нічний ліхтар.
Я глянув і зрозумів. І думайте про мене, що хочете, - що я самозакоханий, егоцентричний і зарозумілий, що насправді лише хочу виділитись із натовпу, що, до того ж, вдається не надто добре, - але я вмить просік усю П'явчину
суть. З усіма його мамами, сестрами, бабцями, що закутують дитя в опіку, мов
у шалик, а в шалик - наче в зашморг, з усіма виконаними і перевіреними татом
домашніми завданнями21, він тільки умів бути ідеальним споживачем опіки, колискою родинних тривог та успадкованих страхів. Але перш за все він
потребував опіки, хатнього дезоксигідрогероїну - за будь-яку ціну і кожної
миті.
Я пошкодував, що не ношу в сумці пляшки з каламутним семом22 - отак би зараз, на здивованих очах П'явки, відважити в горлянку. Ну, суто для вигляду - ви ж
розумієте, я не п'ю.
- Слухай, Буб, - я підійшов до П'явки, взяв його під руку і з упевненістю
старого содоміта потягнув геть від натовпу. Буба переляканими очима чіплявся
за погляди байдужих однокурсниць, мов за останню щаблину.
- Буб, давай поспілкуємося. - П'явка трохи розпру-жився і властива йому
милість плюшевого заєнька знову заповзла на лице шляхетною цвіллю. - Розкажи
мені про своїх друзів.
- Ой, друзі... Та що там друзі... Я, знаєш, я більше за все люблю
спілкуватися з цікавими людьми. Стільки всякого нового дізнаєшся! От ви різне
таке цікаве читаєте, а я, знаєш, також, я собі записую книжки, які треба
прочитати. От, ти знаєш, так не люблю, коли всі читають оті дешеві детек-
тивчики, різні любовні романчики, а я би там про буддизм читав про різні
релігії знаєш їлось нове пізнавати от до речі я читав шо хто цікавиться
буддизмом той вже в минулому
21 У якнайширшому трактуванні (Джим).
22 Самогоном.
146
147
житті був трохи просвітленим А ТИ ЦІКАВИШСЯ БУДДИЗМОМ?
Я ніяк не міг второпати, чому ж його слова смакували, як гівно в шоколаді: нонконформізм, пошуки себе, ла-ла-ла і таке інше... Відверто кажучи, не
викликало це довіри. Відчувалося, що за тим ховається зворушливо-щільне
кубельце інтрижок з люблячою бабцею чи мамою в ролі сірого кардинала. Вибух
непослуху, спрямованого на пробудження нової порції опіки; злочин заради
покарання. Щоб мама думала: «Який він у мене розумний, мій маленький
пестунчик» і пригортала міцніше до себе. Бабки-кульбабки, висловлюючись
лапідарно. Повний піздєц.
Найпростіше було уявляти П'явку як потужний сервер такої собі людської
павутини знайомств. Головне знати, як підійти і коли вводити PIN-код. У нього
й не було друзів як таких. Тільки посилання на імена. Безліч знайомих -
фрагментарних і далеких. Людина з розряду тих, з ким вітаються мами твоїх
однокурсників - причому таких однокурсників, яких ти і в лице ніколи не
пам'ятаєш; чи Гардеробниці у фойє; чи продавщиця в магазині навпроти
факультету (щодня ополудні він купляє сто грамів карамельок і пригощає
продавщицю: ах, як зворушливо); чи просто незнайомі, яким випала біда щодня
їздити з П'явкою в одному тролейбусі. В його вухах цілий день лящить:
«Здоров, Буб, як життя, Буб?». Він був маленьким причепливим енергетичним
упирцем, якого неможливо відігнати від себе, поки перед очима маячать це миле
личко, довірливі оченята й несмілива усмішка. П'явка стояв перед витоками
заледве не всіх знайомств. Простіше кажучи, П'явка знав усіх.
Не надійтеся, Вас він знає теж.
- У тебе багато знайомих, правда? От ти знаєш такого Женю? Євгенія з Омська?
Буба потроху оклигував від стресу. Його енергетичні мацаки висмикували
останні сили з моєї нікчемної фізичної оболонки.
Т
- Ну, знаєш? Євген Фторний з Омська...
- Фторний... Женя Фтор, напевне?! Такий кавказець з носом?
У тому, що в Ієня Фторного, якого я шукав, теж є ніс, сумнівів майже не було.
Та все ж потрібна зачіпка суттєвіша.
- То, кажеш, його знають під прізвиськом Фтор?
- Ну та, він з Диким дружить. Постійно про хімію говорить. Про інше він
говорити не може, тільки про хімію і тонкі світи. От знаєш, я також читав там
про тонкі тіла, про різних ґуру, а ти читав? От я, наприклад, я не таяк всі, я вважаю, шо це все правда, шо дійсно були такі вуйки, і з ними різні такі
речі творилися, а ти читав про якихось? Ти як думаєш?
- Не знаю, як тебе, а мене від езотерики верне, - сказав я, пригадуючи, як
злісно стругав після мухоморів. - А взагалі-то мені цікаво поговорити з тобою
про Фтора і його дружбана Дикого. Розкажи мені про нього. Дикий теж на хімії
повернутий?
- Ну! Та вони такі дурні, вони собі на спині один одному tatoo набили.
Уявляєш, набити собі справжнє тату - велике ше й до того! Фтора так
називають, бо йому Дикий велику букву F набив. І двієчку маленьку в індексі.
А Женя Дикому - «йод два». Типу хімічні знаки. От я не знаю, це вже зовсім як
папуаси. Я би собі такого нік-коли не зробив. Я би, знаєш, я би собі на плечі
колись хотів - таку, знаєш, хортячу морду, агресивну таку. Але не зараз, а
колись. Та, оце було би дійсно кльово - хортяча морда всередині зірки
перевернутої, і такими витими буквами шось написано. Правда, кльово було би?
Але я не знаю, це взагалі - робити якісь тату - це ж неприродно, ну, перевідні - ше куда не йшло...
«Тату-ю-ван-ня, - подумки промовив я і переконався, що світ стоїть там, де
поклали. - Ну й напружний же ти!»
- Слухай, а де можна Фтора знайти? От де, скажи, вони з Диким люблять ходити?
- О, та вони такі волоцюги, вони навіть раз були на кафедрі в авдиторії
ночували! Уявляєш собі? Бо не мали де заночувати. Тоді прибиральниця...
148
149
- Вибач, а ДЕ САМЕ ЇХ ШУКАТИ?
- Ой, я зараз не знаю, спробуй під «Жабою» пошукати, може, у «Книжці». Але
найімовірніше, в «Опері скрипу». Ти мені знаєш шо, ти мені свій телефончик
дай, а я тобі, як дізнаюся, обов'язково передзвоню.
- Не маю, - зверхньо відповів я. - Відключили на неуплату.
- А... Ага... О, тоді давай завтра після пар зустрінемося, можемо пошукати їх
удвох, як ти на таке дивишся? От у мене сьогодні такі важкі пари, аж після
п'ятої закінчуються, а завтра тільки дві практичні, хоча теж, знаєш, не
мед...
- Завтра о третій. Тут, - я сплюнув на асфальт, уточнивши, де саме, і глянув
йому в очі.
Я побачив там страх. Але ж я втішився!
8
Я знову сидів у себе вдома і тупо втикав на безлад кімнати, слухав, як
тарабанить дощ усередині газового лічильника.
До вищепереліченого інвентарю додалася вагома деталь: на моєму ліжку
розвалився, мнучи простирадла й прогинаючи пружини, величезний морж. Він
уважно слідкував за мною спокійним поглядом чорних очей і важко дихав. Видно, моржеві було душно.
«Тю, морж», - подумав я, прийшовши додому й заставши тварюку на гарячому.
Саме в той час мій новий знайомий важкими чи то стрибками, чи то кидками
пересувався по кімнаті, залишаючи по собі кільватер розсунутого тілом сміття.
Тепер, попахкуючи сигаретою і недбало гортаючи підручник з аналітичної хімії, я час від часу глипав на його важку лискучу тушу і знову чомусь думав без
здивування: «Тю, морж!». Присутність моржа мене до певної міри заспокоювала -
він випромінював рівновагу. Особливо вдало морж гармоніював із покривалом, котре я стелив
поверх ковдри на ліжку. А складки! Боже, я зрозумів, що не
: бачив ще у світі природнішої речі: грубих складок шкіри на
спині моржа і цупких зморщок старенького покривала
довкола ввігнутості, яку створювало моржеве тіло на ліжку.
Коли мені видалось, що морж заснув, - його дихання стало глибоким і
рівномірним, - я тихенько включив собі оперу «Мойсей». До дідька! Як усе-таки
затишно з цими тваринами! Настільну лампу я повернув до стелі - щоби мого
друга не разило в очі. Взагалі душевна обстанівочка - тихенько веде свою арію
Азазель, морж спить на ліжку, розсіяне світло і четверговий вечір. Мабуть, варто собі з такої радості запарити чаю.
Я вийшов на кухню і, докурюючи, спостерігав, як із носика чайника валить
пара. Наслухав краєм вуха монолог Бога з опери. «Взагалі, опера - це круто»,
- подумав я і підмітив, що після менструацій роблюся дуже сентиментальним і
схильним до узагальнень.
«А як не вийде самому плід той донести...»
«Донести... Донести...»
На підтвердження моїх думок з кімнати долинуло пронизливе ревіння. Чимось
нагадувало спроби собаки замукати коровою.
«Донести неспромога, то найкраще увесь той тягар положити на Бога!»
Знову ревіння, на цей раз уже ближче до тональності арії.
«На Бога! На Бога!» - підспівував хор.
З третьої спроби морж проревів в унісон, і я подумки зааплодував. Мені
захотілося купити йому букет арктичних фіалок, увірватися до кімнати й
кинутися моржеві на шию. З-за спини долинули скрипіння ліжка і звук, мов із
батута на підлогу гепнулася товста тітка.
За кілька секунд під акомпанемент шарудінь та порох-кувань на кухню вповз
морж.
Про себе я відзначив, що у майбутньому нам буде важко розминатися - своєю
тушею мій новий товариш повністю перегороджував прохід.
150
151
Морж вповз приблизно наполовину і зупинився трохи перепочити. За цей час я
роздивлявся його бивні - нічого такі, але я б па очі декана з такими не
з'являвся. Хтозна-що можуть подумати. Я підійшов до цієї дихаючої гори сала й
помацав моржеві вуса. Довгі, жорсткі й просвічують білим. Морж продовжив свій
анабасис на кухню, і я збагнув, куди він тягнеться - до холодильника. Це
кинуло певне світло на загадку моржевої об'яви.
Полярний гість, немовби зрозумівши, що його розкусили, додав чаду. Ненароком
він перевернув табуретку і посунув стіл - із цукернички злетіла кришечка, вивернулась ложка й розсипала цукор. «Ще сусідів побудить», - подумалось
мені, одначе думку розвивати не став.
Морж видав протяжне мукання, надривне, мов у корови, і з силою буцнувся
головою об холодильник - так, що той аж похитнувся. Потім буцнувся ще раз і
запитально глянув на мене. Мені ж від такого погляду стало зовсім незручно, і
я відвів очі вбік. Почував себе достоту так, наче близький друг запропонував
зробити щось таке, що йшло врозріз із моїми поглядами на життя.
Морж вдарився в холодильник утретє, і я, заливаючи сухий чай окропом, подумав, що дверці, мабуть, рятувати запізно. Заніс у кімнату чай (виходячи, довелося переступити через масивний хвіст - кухня в мене маленька).
Он як - і двері тепер на кухню не закриєш, бо хвіст не влазиться, і назад не
затягнеш. Зрештою...