Я підійшов до моржевого хвоста - він закінчувався лапами-плавцями, що
зрослися докупи, - обхопив його руками і потягнув. Морж не впирався, але від
того, що мені так просто вдалося зрушити з місця таку тушу, я відчув себе як
уві сні. Поки я затягував його назад до кімнати, він кілька разів глянув на
мене через плече, - шкіра на шиї бралася глибокими лискучими складками, -
глянув не то осуджуюче, не то з німим проханням. Сумним поглядом він
проводжав недосяжні тепер дверці холодильника, а їх вигнуте відображення в
очах тварини робилося чимраз меншим.
Морж брикнув хвостом, вирвавшись із моїх рук. Мотнув головою і, натрапивши
поглядом на шафу, трохи підповз до неї. А потім почав методично тертися
бивнями об її кант, здираючи при цьому лак. З глибин його жирної горлянки
чулося задоволене гурчання, як із забитого слиною гелікона. Найбільшу
насолоду морж отримував, коли шерехатий кант шафи шкрябав його ясна. Від
такої картини я й собі провів язиком по яснах і подумав, що час уже почистити
зуби.
Не відкладаючи цю справу надовго, пішов у ванну. Понюхав по дорозі долоні -
вони пахли тюлькою. Капа на ліжку теж, мабуть, просмерділася.
Але то все дурниці.
О третій точно на місці плювка я чекав свого нового знайомого. Я згорбився і
час від часу пошарпував лівим кутиком рота, імітуючи нервовий тик - входив у
роль потворного, але до біса харизматичного, до того ж трохи божевільного
хіміка-експериментатора.
Побачивши, якими вкрадливими, плюшевими кроками наближається П'явка, я
подумав, що роль трохи божевільного буде, можливо, не зовсім тою. Доречнішою
видалася та, котру про себе я звав так: Поранений в Голові/ П'є Зеленку.
- Здоров, Бабу, - кинув я недбало. - Канапку будеш? Свої перекуски я зазвичай
носив у чорних кульках на
сміття. Перехожі розцінювали це як акт екстремізму.
П'явка секунду вирішував, наскільки безпечно для кар'єри та здоров'я брати до
рук ту страшну архітектурну вигадку з трьох лопат житнього хліба і низки
майонезних катастроф, яку я назвав канапкою. Врешті відмовився, і я в гордій
самотності віддався провансальному божевіллю.
Витерши з носа дрібки й злизавши з целофану залишки «Провансалю», я дбайливо
склав пакет і запхав до кишені.
- А нашо він тобі? - перевіряючи тривожні здогадки, поцікавився П'явка.
152
153
Я струшував з бороди крихти і, мов між іншим, кинув:
- Та от, клей буду нюхати.
- Та, клей? А ти нюхав вже колись? А взагалі, як ти ставишся до наркотиків? А
ти пробував колись якісь наркотики? От я не знаю, я не таяк всі, от я би, знаєш, я би наркоманам безплатно давав шприци, бо ж вони так само люди, і їх
також можна зрозуміти, але, знаєш...
Під інтенсивним обстрілом глибинних П'явчиних думок ми брели вздовж
незнайомих мені будинків і спортивних майданчиків, де діти відкривали сезон
весняних Олімпійських ігор - таких, якими ті були ще за Античності. Я почав
було міркувати над цією загадкою антропології, як П'явка переможно вигукнув і
підбіг до стовпа, що ряснів облізлими оголошеннями. Він глянув на мене і
поманив рукою.
- Дивися! Ми знайшли їх!
Я ще раз глянув на олімпійців і підійшов до стовпа. На зеленому тлі афіші
червоніли великі літери:
ОПЕРА СКРИПУ
пророчить:
сьогодні ввечері -
метаантропологія у 3-х частинах
ЧАСТИНА1 скрип a capella
UNDERGROUND ENVIRONMENT
за будинком №17 біля спортмайданчика
Бормашина - директор обласної клініки спадкових
патологій Хосе Паскуда
Гальмуючий трамвай - майстер скрипу Антиноль Zsuf Іржаві гойдалки - мисткині-
психопатки Ірина
та Євдокія Цокман Скрип дверей і замків - квінтет сиріт-аутистів
з обласної клініки спадкових патологій
Гвіздок програми - крик-jam-session «Urban Sounds» відСЕСТРИЧОК-ІСТЕРИЧОК
ЧАСТИНА 2 бенефіс сезону п'єса не для всіх: АРХЕ
класична опера скрипу в стилі inteligent creak, neurodance та kamikaze-experience
вокал - Іпомея Кобблепотт (ВІД «Смерть у під'їзді») аранжування - dj Огидоманов scratch'n'dust effects - Хашдрахр Міазма kamikaze-experience dope-show - dj гагребельний a.k.a. Мышонок Розенбаум trypthamine-освітлення -
Хассан ібн Саббах (Клуб кольоромузики ім. Чурльоніса, м.Одеса) початок ЧАСТИНИ 2 о десятій вечора у приміщенні Опери скрипу (тут і зараз) ЧАСТИНА З Пітекантропія:
презентація нового сузір'я Північної півкулі неба ОПІВНОЧІ - СВЯТКОВИЙ
ФЕЄРВЕРК!!!
- Оце і є «Опера скрипу»?
- Шо, ніколи не бував? Дикий там днює і ночує.
- Це шо - клюб-кафе у них таке?
- Не знаю. Я тільки раз там був, але мені не сподобалося, знаєш, дуже вже на
музику не схоже, може, я занадто консерватор - так, погоджуюсь, але...
Принаймні тобі страшенно пощастило, шо ми знайшли афішку, - нє, клас, шо не
кажи! - ти зможеш познайомитися з їхніми ідеями на практиці, до речі, а ось і
спортмайданчик, про який в афіші. Класно - тільки стій і слухай.
Я постояв і прислухався.
154
155
- Може, це не сьогодні? - озвався я по кількох нотах тиші.
- Сьогодні, не хвилюйся. Мені друзі розказували, шо в них афішки тільки один
день висять - саме тоді, коли має бути якась акція. Пам'ятаю, раз якось я, Толік з третьої групи і Мирося...
П'явка замовк і нашорошив вуха. Він нахмурив чоло. Тишу прохромив далекий
крик. Потім ще один - наче хтось кликав собаку.
Знову стало тихо, тільки кричали дітлахи. Я озирнувся довкола - дерева, червона стіна. Коробки гаражів, знову дерева. Обгороджений сіткою спортивний
майданчик. Мокро і сніжно. Ґалчать ворони.
Неподалік старий у береті вигулював таксу. Пес подивився у мій бік із такою
жовчною підозрою, що мене осяяла здогадка: собаки грають у нашу Гру тільки
тому, що та наразі їм не заважає вести власну. Згадалися клінічні посилання
афіші. Невже невидимі психотерапевти-спостерігачі виходять на прямий контакт?
Крик почувся знову.
Він тривав півхвилини, і я зауважив, як повернулися на крик вуха пса і голова
його власника. Старий озирнувся, глянув на годинник і витяг з-за пазухи
диктофон. Підніс прилад до очей, перевірив, чи світиться червоне вічко, і
сказав тихцем кілька слів.
Десь загримотів по металу молоток. Наче порскання макухою приголосних.
Я озирнувся в пошуках джерела звуку (а заразом і чогось, що за настроєм
нагадало про себе, як про жирний шрифт). На балконі у відчинених навстіж
дверях стояла якась дівчина. Вона прислухалася до кожного звуку з тим самим
виразом зосередженості на лиці, що й у старого меломана з диктофоном.
Поціновувачі сучасної контркультури, - вирішив я.
Знову закричали, зовсім близько - може, навіть з-за рогу. Йому відповів
інший, виразно жіночий, що линув із
протилежного боку. Крик відбився від червоної цегли і завертівся лункою
луною, а мене осяяло. Я наче вловив той особливий урбаністичний колорит
звуку, який хотіли передати невідомі актори Опери скрипу. Черговий крик, високий і хрипкий, обірвався сухим скрипом, схожим на гальмуючий трамвай.
П'явка з нудьгуючим виразом підійшов до мене і сказав, що варто б нам уже
рушати. Я озирнувся довкола, наче намацуючи джерело цього дивного настрою, настрою сітки товстих літер, тої гостроти зору і легкого свисту у вухах від
переповнюючої чашу тиші сили. Відходить - і тільки й того, що бавитися
словами.
Поки П'явка розважав тишу довкола мене своїми І спостереженнями за зовнішнім
світом, мої думки, мов за 1 велінням серафима, вознеслися у світлі простори
ідей.
Я бачив себе укладачем енциклопедії сучасної контркультури. Зі швидкістю
світла я вже описував найдико-винніші, найнечисленніші субкультури, кількісно
в десять, ?; п'ять чи навіть дві (та що там - ОДНА! ОДНА!!!) людини, І
нишпорив у підворіттях і під'їздах, назбирував візуальний І матеріал, конспектував тексти їхньої поезії, виділяв фігури "і сучасної міфології й
упивався власною геніальністю, тішився своєю українськістю і вродженою
симпатажністю. Назва тих, ким я хотів зайнятися, сплила сама собою.
«Чорноземи. Історія однієї субкультури». І густіше, густіше з епітетами. Щоб
аж сочилося. А на першій сторінці рецензії хочу знимку в шапочці.
Нарешті П'явка вивів нас десь ближче до звуків центру міста. Він спинився
навпроти запльованої брами під'їзду. Конспіративно мовив:
-Тут.
Я окинув поглядом чорні двері (уквітчані марними спробами здерти цвяхом напис
«ОСТАННЯ ТЕРШГОРІЯ», зроблений канцелярським білилом) і глянув на П'явку. Той
156
157
занурився у внутрішню битву. Отримавши перемогу (хтозна, хтозна...), П'явка
кивнув і дозволив пройти мені першому.
Я хоробро (надто хоробро) перейшов через порожню вулицю, прочинив двері до
під'їзду й ввійшов. П'явка, мнучись, рушив слідом. Його страх виразно робивсь
ірраціональним.
Двері вивели у надвірний прохід, темний, довгий та вузький. Вузький
настільки, що в ньому насилу розминалися двоє людей. Від котрого мимоволі
напрошувались асоціації з Містом загублених людей. Те, що ми перебуваємо в
якомусь архетиповому інферно загублених душ, стало зрозумілим, як тільки ми
пройшли крізь куций, освітлений останнім скриком дня, дворик. Назустріч
човгали один за одним згорблений наряд пенсіонерок з обчуханими кульками та
пропахлі ацетоном темні діди-номади. Щораз по-іншому розминаючись із
зустрічними, місячи ногами болото зі снігом і тручись об стіну, я відчув, як
мене почала брати за горло тривога. Якусь секунду вона підступила настільки
близько, що я буквально згадав, як іду цим тьмяним холодним коридором бозна
скільки років; я запанікував, але П'явка вчасно звернув убік - у вузький
під'їзд зі сходами-серпантином.
Я задер голову до стелі. Та безнадійно просяклася холодною темрявою останніх
конвульсій зими. Жарівок не було. П'явка витягнув з кишені запальничку, черкнув нею і перший ступив на скрипучу стоптану сходину.
- Не бійся. Вони там. Нагорі.
Під скрипіння пружини брама затраснулась.
У темряві знову спалахнув П'явчин «Cricket», і ми рушили далі.
На мансардному поверсі сходи вперлися в обдерті двері. Біля дверей - лякаючий
архаїчністю дзвінок. Стіну поруч укривала облуплена зелена штукатурка. Поруч
вугликом дописано:
опера скрипу тут і зараз
З певною недовірою я глянув на оплавлений ґудзик дзвінка.
- Ти тисни, тисни, вони відкриють, - нагадав про себе П'явка, силкуючись
розвіяти власну тривогу.
Довкола згустилася атмосфера криміногену, і я буквально зубами відчув: ще
секунда - і з-за спини суворий голос вимовить: «Наряд міліції. Пройдімо у
відділ».
Я натис на ґудзик. По той бік фанери і дерматину почулося знайоме з дитинства
кувікання. Закрутилася голова, і я знову почув себе мов уві сні - в ті
моменти, коли вдаряєшся при падінні об землю.
Ключ у замку повернувся, і двері прочинилися.
10
П'явка зойкнув і, не виключено, намочив штани.
- Ну, ти заходь, заходь, а я вже, певно, піду... - сказав він і затупотів
сходами. Махнув прощально долонькою, явно без надії побачити мене ще раз.
Я знизав плечима. З-за дверей війнуло теплом і сандалом. Клуб галогенів, нагадав я собі і безпечно ступив крок в ароматну темряву Опери скрипу.
Проминувши розмальовану якимись чоловічками ґале-рейку, я натрапив на тьмяно
освітлені двері, подряпані тупим предметом. Схоже, присутні за дверима, перш
ніж потрапити туди, неслабо потрудилися над замком. Жарівка над входом кидала
оранжеве світло на підлогу - його було достатньо, щоб із користю для себе
обминати бархани піску, тирси та потрісканої штукатурки під ногами.
Клямка вкрита чи то порохом, чи напилом гіпсу. Витри
Руку.
Буду відвертим: я завжди вважав себе ловцем галюцинацій і навіть до
найменшенького видіннячка ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі
особливу відкритість
158
159
до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве.
Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Менделєєву, ходячій
галюцинації в галошах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів
наносекунд23 я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки
заснув, чи, може, чимось уколовся.
Неоформлений хаос знадвір'я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно
причарувавши сутінковою камер-ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від
вух, як то кажуть, відлягло. Прилившись уважніше, я відмітив, що картон у
кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, глянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий антураж
видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я
поквапився розцінити як знак.
Домінуючим був розчинений у м'яких тінях стигло-жовтий - це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п'ятницю; колір білого вина при
світлі настільної лампи. Добре світло ночі.
Жовтий настрій клубу був старанно проклубочений хмарами запахів, що дозволяли
простежити всі естетичні реверанси шанувальників Опери скрипу: кислуватий
запах залитої окропом цитрини в цукрі, солодкавий аром сандалу, нав'язливий -
сухого жасмину, дзвінкий дух мандаринових шкірок і гострий дотик ментолу, скриплячий поштрик сириці, освіжуючий запах камфори з абсенту, глицевий
прошарок скипидару, гіркий мигдаль і черешневі кісточки з компоту. А ще: ваніль, розігрітий на гвоздиці мед, палена церата, розпечена залізна окалина, клей «Барс», гуталін, свіжа фарба і паркий запар перегрітого діапроектора.
Основою ж усіх запахів залишався тютюновий смоґ, котрий відразу вмикав ланцюг
асоціацій винятково
23 А я встиг розгледіти кожну.
суб'єктивного характеру. Я відшукав очима вільний столик і зайняв стратегічну
позицію лицем до входу.
Немов доповнюючи сутінкову ілюмінацію, горище було тихо, але щільно заповнене
звуками старої української оиери. Якщо не помиляюся, то була сама Соломія
Крушель-ницька. Легке бельканто Оксани із «Запорожця за Дунаєм» і специфічне
поскрипування грамофонної платівки створювали вічно дивну атмосферу дежав'ю.
Об'єкт №2. ЧОРНЕ РАДІО
Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну коробку з важкого ебоніту.
Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має
коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.
Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах
Евгенія Миська періоду 1923-1928 pp., де чорне радіо опосередковано
передається візіями затінених вікон, тьмяних бра і мертвих ос («Задуха», олія, полотно, 1925). Конкретним власником Чорного Радіо і, відповідно, власне чорного радіо, внаслідок дивного збігу обставин (з розряду тих, про
які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану
Лососеву вдалося зосередити всю потугу Об'єкта №2 на горищі старого
австрійського будинку по вул. ***, де й була заснована Опера скрипу.
Існує версія, нібито саме крізь Об'єкт №2 у наш світ еманує таке явище, як
ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким
смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і
в'язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає. Торкає.
IT ROCKS.
ROCK як момент трансценденції, імпульс світла, від якого на секунду ціпеніють
і почувають себе скалою.