Чорне радіо, якщо таке присутнє в кімнаті, викликає негайний інтерес і
неспокій. Серце тьохне, у душу пропо-
160
161
тіває тривога. Чорне радіо наче маленький вулканчик, який невидимо кипить під
тьмяною ебонітовою кіркою, готовий у будь-яку хвилину вибухнути жахливими
неприємностями. Досвід підказує, що Об'єкт №2, якщо такий потрапив у поле
зору, обов'язково вибухне.
Підсумовуючи, отримаємо: Об'єкт №2 впізнаваний. Крім того, it rocks.
Безумовно, відображенням чорного радіо в Опері скрипу того пам'ятного вечора
став чорний телефон Дикого.
Особисто мені опера найкраще сприймається, коли є можливість відігрітися в
теплі після морозу. Тутешній антураж і гудіння калорифера налаштували на
сентиментальний лад - мені закортіло процідити скляночку винця.
Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат-куючого шизофрена-амбулаторника
(відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото '82») і вручив стравоспис. Я ще раз
глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками-
оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що
кельнер - піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить
природно й невимушено, як природно сидить на носі маска аквалангіста під час
перегляду «Одіссеї команди Кусто».
- Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну? - цілком невинно
справився я.
Кельнер-амбулаторник глянув на мене з-під гриви скуйовдженого волосся і
шморгнув закладеним носом.
- Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця
деінде. До двадцять другої - тільки етер.
- Ага. Етер, значить.
- Етер, прошу пана, - підтвердив офіціант і знову шморгнув.
- А опісля?
- Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.
163
- Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?
- Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, -
кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення
скляних оченят у слоненяти прояснилося.
- Але це так собі, крейцарова соната, - продовжив кельнер. - У плані ціни й
естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора - десять. З
прапором -двадцять п'ять.
- Гм... А прапор який?
- Японський, звичайно, - знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до
його зачіски фасону «смерть палеонтолога».
- А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?
- Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім
відсотків від замовлення. Найновіші віяння - з норкової шапки. Сорок гривень.
- А чогось такого, ексклюзивного... на толуолі... Шоби з вогником так...
Немає у вас?
Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.
- Отже? - нагострив він олівчика.
- Чаю, будь ласка.
Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як
остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.
Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо - або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери. Судячи з виразу облич відвідувачів і з
того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше
поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені
меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу
самому життю.
Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти
лялькового театру на пенсії.
164
Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і
написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь-
лялькарок - сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані
картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались
і вели свої герметичні розмови. По всьому видно - життя у них вдалося.
Видавалося само собою зрозумілим, що на ніч такі бабусі натирають ноги
пахучим кремом з евкаліптом або ароматизованим гліцерином. Мене завжди
цікавило: чим керувалася дана бабця, коли йшла на лялькарку, що вона осягнула
і що на все це каже внучка. Навіть не наважусь уявити, яку трансценденцію
здобуваєш, сорок років поспіль розігруючи виставу «Гуцик-Буцик».
Сусідками бабусь були три музи гріховного вигляду з темними кільцями довкола
рота - такі бувають, коли довго нюхати клей з целофанового кулька. Музи
мовчки пили капучино-еспрессо і цілеспрямовано фарбували фломастерами дитячі
розмальовки. їх натхнення не знало меж - сама того не помітивши, одна
коматозниця зафарбувала вже добрий шмат стола. Над музами теж висів якийсь
колаж.
Придивившись до нього, я вчергове посміхнувся. На фоні космічної станції
«СОЮЗ-6» накладалися два обличчя космонавтів (особливо ностальгійною видалась
абревіатура «СССР» на їхніх гермошоломах - так і війнуло філателією). Один з
усміхнених підкорювачів космосу стискав у руці листок канабісу, інший -
самокрут. Під плакатом писало: БРАТИ КАШЛЮКИ 365 DIE У КОСМОСІ
Поруч мисткинь, за двомісним столиком розсівся юнак із намертво нахмуреним
чолом. Він належав до тих типів, котрим ліньки (зимно? лячно?!) скидати
головні убори в приміщенні. Він просто зсунув свою плетену шапочку з вух на
чубок і перетворився на концептуальну рекламу вітчизняних презервативів.
Завдяки кудлатим бровам чувак нагадував молодого Мефістофеля на зимових
вакаціях у Східному Берліні 1950-х.
165
Мефістофель по-снобськи недбало гортав свіжу газету - їх у великій кількості
можна було знайти на столику біля комина, що просікав кімнату наскрізь, наче
цегляний пілон. Згодом до нього підійшов якийсь горбун із сухою рукою і
перекошеним ротом; разом вони завели жваву бесіду. Горбун притискав скручену
руку до грудей, наче грак перебиту лапу. Здоровою рукою під час розмови він
виминав масну чуприну.
Із сусіднього покою вийшла екстравагантна дамулька в перуці (вибілені дреди) та великих малинових окулярах. Там, звідки вийшла панянка, панувала атмосфера
вечірки на урановій шахті: я помітив кількох членів клубу, що сиділи у
затишній темряві; продимлену темряву тяли червоні та сині ліхтарики, прикріплені до голови, як у гірників.
Але картонні двері зачинилися, і щільна довершеність п'ятниці знову взяла
гору. Дурманна панна легкою ходою небожительки пройшла повз і сіла поруч уже
знайомої мені пари. Мадам (ізотопне сяйво огортало її зеленкуватим коконом, і
я умовно прозвав її «мадам Кюрі») протягнула горбунові ручку, яку той
пристрасно поцілував. Мефістофель посміхнувся краєчком рота і глянув просто
на мене. Непомітно штурхнув мадам Кюрі та горбуна. Ті підняли голови, подивилися на мене, переглянулись, підозріло заусміхалися, наче змовники, і
почали шептатися. Час від часу хтось із них підіймав голову і дивився на
мене, по чому суперечка ставала запеклішою.
Мені зробилося незручно, і я відвів очі. За хвилину вирішив перевірити, чи
шепчуться надалі тамті троє.
Але всі наслухали оперу. Так само й обсервована мною трійця - в один момент
вони перервали розмову (говорили тепер уже точно не про мене), а чоловіки
театрально приставили пальця до вуха. На їхніх обличчя наповзло таке
тремтливе блаженство, ніби вони удвох залізли в гарячу ванну. Коли арія
Оксани знову перервалася, горбун і Мефістофель повернулися до бесіди.
Дамулька в перуці та окулярах попивала чай, підносячи до рота філіжанку разом
із блюдечком.
В Оперу зайшов іще один чоловік - як наразі, ще юнак, але божевільних чомусь
легше уявляти у зрілому віці. Він окинув поглядом зал, а коли наткнувся на
мене, лице його зігріла тиха усмішка аутиста-дитдомівця. Він упевнено сів
поруч і замовив собі зеленого чаю та вареного згущеного молока на блюдечку.
Наче ненароком, він поцікавився:
- А ти по зеленому не виступаєш?
- Нє, - недбало кинув я. - Пруся тільки по чорному24. Юнак усміхнувся ширше і
витяг з наплічної сумки
великий чорний телефон старого зразка - року випуску десь так 1950-го. Ще з
тамтих часів, коли дріт між слухавкою і апаратом не скручували у пружинку. На
диску телефона у кожному віконечку була цифра 9. Чоловік поправив слухавку і
розвернув апарат до мене. Його пальці були перепацькані йодом.
- Подзвониш? - запитав дивак.
- Кому?
- Богу.
Я сковтнув слину.
- Ну давай, - я зняв слухавку. - Переказати Йому щось
від тебе?
Дивак посміхнувся.
- Скажи, у Дикого все о'кей.
Я набрав 9-999-99-99-99 - по одній дев'ятці з кожної дірки. Слухавка, як і
сподівалося, мовчала.
- Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Раптом у трубці щось скреготнуло, і я переляканим вигуком випустив слухавку
на підлогу. Дивак (невже Дикий?!), посміюючись, поклав трубку на важіль.
- Помилився номером?
- Зайнято, - збрехав я.
- Зайнято. Гм. Потім подзвонимо. Якщо Він сам тобі не дзенькне.
24 «Чорним» і «зеленим» можуть бути як Гатунки чаїв, так і опіум чи
марихуана.
166
167
Дикий нахилився через стіл і поплескав мене по зблідлих щоках. Потім вставив
мені в рота цигарку і припалив. Я вдячно затягнувсь і випустив дим.
- «Прилуки». Три голосні й чотири приголосні. Гіт сезону, - прокоментував
Дикий.
Я кивнув головою на знак солідарності.
- А от ти, мабуть, Дикий? - поцікавився я. Дикий кивнув.
- І у вас тут усі такі йобнуті, чи тільки ти один? Дикий знову кивнув.
Я спробував підійти з іншого боку:
- Я хотів би зблизитися з Клубом галогенів.
- Вважай, уже зблизився. Ше якісь питання? -Та.
Дикий підбадьорив кивком підборіддя.
- Тільки одне. ЯКОГО ХУЯ ВИ ВСІ ТУТА РОБИТЕ?!
Але моє запитання втратило увесь патос, так і не розквітнувши в тиші Опери
пуп'янками поглядів. Бо Дикий кивнув у бік сцени:
- Ти дивись, а я буду розказувати. Це Нестор.
На сцені стояв знайомий мені горбун і стискав своїми клешнями мікрофон. Я
придивився уважніше: на лівій у горбуна не вистачало безіменного пальця.
Горбун підніс мікрофон до уст і повільно видихнув у нього, як це заведено
робити серед сексуально стурбованих. Він владно возніс руку над своїм горбом
і залом. Я побачив його пальці - вони скидалися на сполокане дощем коріння
мандрагори. Музика з патефона принишкла, світло зникло, а згори Нестора
залило жовте світло.
У трубі світла крутився пил. Все інше - у темряві.
Нестор ще раз видихнув у мікрофон. Гучномовці підсилили цей млосний придих до
потріскуючого шуму.
- Доброго вечора, шановні пані, - сказав Нестор таким голосом, що я
розпластався на кріслі та тільки й зумів, що подумати: «Ого-го!». Його логос
- це голос, від якого - тепер я знаю! -*- мліють жінки. Таким голосом
наділені
168
виняткові. До такого голосу могли наблизитись Елвіс і Фідель, а можливо, ще й
Синатра. Безперечно - але з іншого боку - Том Вейтс. Могли, але не
наблизились. Бо, як бачите, був ще Нестор.
- Доброго вечора, панове. Вам теж, пане Микольцю. - Одна з пенсіонерок
кокетливо поворушила пальчиками у відповідь.
- Вітаємо вас на третьому вечорі відеоконцептів «Повак-кацці».
Реакцією на те, з яким неперевершеним pronounce горбун вимовив назву
фестивалю - «Пхоу-уек-кац-цеи» - була хвиля схвальних вигуків типу «Нестор, чаду!». Нестор усміхнувся краєчком свого перекошеного рота і дав чаду:
- Надворітрава! Натравідрова! «Ще! Ще!» - волала публіка.
- Енебенерабаквінтерфінтержаба!
Публіка завила. Я, скориставшись моментом, витягнув з горнятка вкраяну
цитрину і покрадьки запхав до рота, по чому теж відчайдушно зааплодував.
Нестор затягнувся сигаретою і, невимушено розвернувшись у профіль, видихнув
дим. До дідька, наскільки бездоганним у своєму імпровізі здався мені цей рух: контрастна світлотінь, дим і пилюка. Це обличчя - настільки потворне, що
варто довіритися його шарму, й воно видасться ликом святого.
Нестор перейшов на довірливий грудний шепіт:
- Я вітаю в Опері Дмитра Менделєєва, нового члена Клубу галогенів. Вітання
галогенам від лялькарів.
Зал у повній сатисфакції кивав головами - незрозуміло, від чого саме... Все-
таки від Нестора, вирішив я.
- Отже, Пх-х-х-хоуекк-к-кацци, - горбун із притиском видихнув у мікрофон. -
Опера скрипу! ТУТ І ЗАРАЗ!
У відповідь на такий інтонаційний підйом з переворотом публіка застогнала.
Хтось присвиснув, а котрась із бабусь і собі пропищала: «Тут і зараз!».
Аплодисменти.
Нестор знову наблизив до уст мікрофон. У залі миттю запанувала тиша. Кілька
секунд він гарчав у мікрофон - це
169
легко робити, коли маєш захрипле горло. Грудним оксамитом горбун додав:
- І пам'ятайте... На місці пана Менделєєва міг опинитися кожен. ОПЕРА СКРИПУ!
МУЗИКА!
Від його слів у мене по спині пробіглися мурашки. Світло згасло, а залом
розсипалися запаморочливі промені синіх та червоних прожекторів, що
оберталися в усі можливі сторони. Червоно-синю темряву просік промінь
кварцового світла і висвітлив полотнище екрана. Зал заповнився атмосферним
гудінням і потріскуванням - запрацював невидимий кінопроектор.
Дикий нахилився до мене - я здивувався хвилі свіжості, що війнула від нього -
і стиха сказав:
- Нестор тут ніби як директор Опери скрипу і голова Клубу.
- Шо, Клубу галогенів?!
- Ні. Ти ж чув: лялькарів. Це окрема організація, прошу не плутати.
- Конкуренти?
- Стратегічні партнери. Але цей мезальянс довго не проіснує. Сам зрозумієш, чому. О, дивися.
Я глянув на екран.
Жінка з високою завивкою підносить до акцентованих губ сигарету типу slims і
делікатно припалює. Затягується, потім висовує язика і втягує ним запалену
цигарку до рота, по чому змикає зуби і жує. Проковтнувши, вона видихає дим і
облизує губи. З'являється слоґан: FEMINA Slims. СКАЖИ СПОКУСІ: «НІ!»
Залом прокотилася хвиля веселого шуму.
- Слабенько, - прокоментував Дикий. - Може, далі буде краще. О, це Подвійний
рулон робив. Вкинься. Проста, але тонка штука.
Зелена темрява первинного океану. Крізь товщу води проколюються довгі спиці
світла, бульбашки повітря виблискують на них маленькими діамантами. Одна
булька відривається від дна і по спіралі пливе догори - на
170
поверхню. І що б ви думали? МІНЕРАЛЬНА ВОДА «ТРУСКАВЕЦЬКА». МИ БАЧИЛИ, ЯК
СТВОРЮЄТЬСЯ СВІТ.
Зал розлився рідкими, розпещеними аплодисментами.
Екраном понеслися важкі чорно-білі кадри кінохроніки: посеред потрісканого лона пустелі стовбичить чорний
обеліск. Гримить «Танок рицарів» Прокоф'єва. Дертим
шрифтом на екран накочується напис: КЕФІР «СВІТАН-
I КОВИЙ». 2,5% ЖИРНОСТІ.
ї Я не втримався і видав кілька лінивих оплесків. Тут уже і; вчувалося
розуміння теми.
На екрані з'явилися обличчя двох юнаків, втомлених і сповнених відрази до
життя. Юнаки розкурюють щось, що можна було умовно повважати за цигарку з
марихуаною. Наступний кадр: хлопці йдуть, копають поперед себе розплющену
бляшанку з-під «Кока-коли». Хлопці йдуть вздовж Берлінської стіни, не
припиняючи копати бляшанку. Камера супроводжує їх протягом доброї хвилини.
Повз них проносяться пацифістичні ґрафіті, якими вкрита стіна. Нарешті один
із хлопців копає бляшанку з-під коки .сильніше, і та зникає за кадром. Камера
завмирає, і накурені юнаки зникають слідом за бляшанкою. Внизу екрана напис:
«PEPSI. FUCK IT!»
Почулися захоплені вигуки і крики.
- Та-а-а, ця непогана, - зауважив мій знайомий.- Для країн СНД я радив би