слоґан «ПЕПСІ. ПОХУЙ!».
З темряви сподобився Нестор з філіжанкою кави в руці. Філіжанка здалася мені
вкрай ностальгуючою - з лисичками та їжачками. Дикий відсунув йому крісло, й
горбань обережно сів.
- Нестор, - простягнув мені руку. Я потис ЇЇ і відчув те, що називають
«припливом симпатії».
- Дмитро. Менделєєв. Джим. Навзаєм.
Дикий відсунув на край столу телефон, щоб не заважав. Нестор розмішав ложкою
цукор і зробив ковток.
- То як, Дмитре, у Вас із Диким нині Ритуал?
171
Я глянув запитально на Дикого. Дикий повів бровою.
- Аяґже.
Нестор нову сьорбнув напою, і до моїх ніздрів долетів аромат кави. Горбун
щось проплямкав собі під ніс, витяг з портсигара папіросу й задимів.
- Шкода. Дуже шкода. А я думав запросити Вас на презентацію нового сузір'я. У
нас тут таки-и-ий телескоп є, Ви такого, певне, ніколи й не бачили. Та шо там
- у нас тут ціла ОБСЕРВАТОРІЯ! Маєте нагоду бути присутнім при називанні
Неназваного. Подумайте тільки, які масштаби! Ціле сузір'я! І назва ж яка -
Пітекантропія. Вам це нічого не говорить?
Я здивовано звів брови.
- Пусте, - махнув папіросою Нестор. - То як?
- Знаєте... Не відчуваю захоплення світилами. Я, знаєте, більше по хімії.
Тому якось іншим разом.
Нестор чомусь глянув на Дикого.
Дикий змовчав, і я відчув, як під поверхнею слів між ними ковзають залізні
троси неприязні. Чи навіть не неприязні - надто атавістично - а дотикання
протилежних полів, аніонів та катіонів водню.
- Оце, - Нестор першим торкнувся тиші й вказав тліючим кінчиком на екран. -
Це Бодя робив. Ти його знаєш, Дикий. Ти, Дмитре, знаєш, ні? Бодю-Нагваля?
Я заперечно мотнув головою.
На екрані з'явився напис: ПАН АБО ПРОПАВ. БОГ АБО ГОТ-ДОГ ©ЦЕРКВА СВЯТИХ
ОСТАННІХ ДНІВ.
- Eat fast, die young, - процитував Нестор. - Це ше з тих, молодих. Із тих, що завжди проти. Дуже перспективні юнаки, нє, Дикий?
- Радикально підходять до проблеми. Це добре. Але кращого зразка, ніж та, про
«Спрайт» - ну, там де «Імідж - ніщо» - я не зустрічав... О, це нова! Це хтось
із Пітєра, напевне.
- Плєбєїн. Точно, - підтвердив Нестор.
На екрані з'явилося нічне небо, всіяне безліччю зірок. На цьому сяйливому
фоні виділяється силует самотнього
172
дерева. З прогнутої гілляки звисає повішений. Внизу висвітилося: «УМРИ, НО НЕ
ДАВАЙ ПОЦЕЛУЯ БЕЗ ЛЮБВИ. MARLBORO LIGHTS».
- Тонко.
Нестор випустив кільце диму і додав:
- Тонко, наче комариний хуй.
- Вибачте, - озвавсь я спантеличено. - Це шо, про Юду?!
11
«Поваккацці» закінчився. Знову з'явилося м'яке світло. Замість «Запорожця за
Дунаєм» мнявкаюче зазвучала китайська комуністична опера. Скрип видався ще
сильнішим, ніж на Крушельницькій, і я пояснив би це не тільки віком платівки.
Коли Нестор відволікся, я тихцем поцікавився в Дикого:
- А чого це фестиваль називається «Поваккацці»?
- Це від індіанців хопі. Як би тобі пояснити... Не зовсім «дар богів» і не
тільки «життя-шаман»...
- Магічний ліхтар, - підказав, з'явившися невідь звідки, Нестор. - Саме так: життя шамана - це магічна лампа, істинний дар богів. Поняття не стільки
синонімічні, як тавтологічні. Як ви здогадалися, Дмитре, це кінематограф.
- А що це у вас за «Сетрички-істерички»? - знову поцікавився я.
- О-оо-о, о, о, о, - Нестор захоплено заворушив бровами. - Це така
ультрамодна течія серед богеми. Я кажу, Дмитре, про таку богему, яку визнають
«богемою» щойно років так за тридцять - тоді, коли Слово розроблять
настільки, що стануть очевидними зв'язки між словом «богема» і тим, чим
займаємося ми.
Здається, я нахмурився дуже красномовно, тому горбун, випустивши дим, продовжив:
- Річ у тім, що тепер модно вдавати певні психічні розлади.
- Модно?
173
- Однозначно. Інновація від Опери скрипу. Не симуляція з корисливих цілей, але флаґеллянтство як ars nova. Відчуваєш, куди це веде?
Я тричі знизав плечима.
- Мікроперформенси на вулицях, в тролейбусах, у магазинах. Наприклад, публічний спалах істерії у двох, здавалося б, незнайомих жінок. Що є
графічнішим у сфері емоцій? Це мистецтво на стику психіатрії й архітектури.
Розумієш? Архітектура духу! Готика. Бароко. Декаданс. Соц-арт. Еклектика.
Бритпоп. Свідомий кітч. Я-надбудови, січеш? Дай жувачку. Дай покурю. Дай в
рило. Тощо.
- А в мені, - спитав я, - Які надбудови узріли Ви в мені? Нестор глянув на
мене, прицмокнув губами, наче
звірився з відповіддю у конспекті й переконався, що коефіцієнти сходяться.
- Ви є людина-унітаз, Дмитрику.
- Без образ? - перепитав я про всяк випадок.
- Без образ. Ви Унітаз, не окреслений соціальними умовностями. Якщо розібрати
архетип - це щось близьке до Фенікса, що оживає з попелу. Розумієте? Ви
накопичуєте в собі гівно, щоби в одну прекрасну мить омитися джерельно чистою
водою з водопроводу. Особисто мені унітаз чимось нагадує християнське
всепрощення.
Дикий прикрив долонями очі і, посміюючись, захитав головою. А я пригадав свою
кімнату і той чудовний спосіб, у який звільнився від самого себе. Спусти
воду, так?
- А чому ви Опера скрипу? - спитав я, переводячи розмову у менш лоскотні
сефіроти.
- Якщо Ви не заперечуєте, Дмитрику, я почну зі своєї улюбленої фрази, -
Нестор затягнувся сигаретою. - Опера скрипу схожа на лезо, передане з рота в
рот при поцілунку. Тому не дивуйтеся, коли після цієї історії у Вас із рота
порсне кров. Колись, років так зі сто тому, коли ще Крушельницька була для
Галичини Знаком Генія, у Львові з'явилося кілька вінілових платівок із
записами її арій - Аїда, Чіо-Чіо-Сан, Галька там. Таке. І для певних кланів, могутніх носіїв
культурного прогресу, ці записи стали настільки вагомою естетичною віхою, що
зуміли сформувати цілу субкультуру зі всіма її атрибутами, як-от амбіціями, уподобаннями в літературі, живописі, театрі - усім тим, що можна звати
культурними кодами. Ти зрозумів. Я кивнув.
- Річ у тім, що каноном слугували звучання платівки з голосом діви. У ту мить
найвищого злету генія сакральним вважався будь-який аспект, властивий
платівкам із брендом «KRUSZELNITSKA».
Та все ж монолітна єдність поглядів кількох вибраних родин порушилась. Одні, звичайно, як і раніше, насолоджувалися поскрипуванням грамофонної голки на
платівці, інші ж почали слухати Саломеїн голосі 3 їхнього боку це був
однозначний крок назад. Через цей адюльтер смаку та кітчу Галичина відстала в
культурному плані років так на двісті. Шкода, але їй уже ніколи не наздогнати
втрачене, ніколи. Слухати голос Крушельницької й не зауважувати скрипу
платівки - це, знаєш, як розглядати оксамитову підстилку замість коштовної
діадеми на ній. Але я кажу: дякую, з мене досить текстилю. І я кажу тобі -
прийшов час дивитися на діаманти!
- А голос?
- Та до пизди той голос.
Я замислився і, як робив завжди у хвилю задуми, почав смоктати вуса.
- То, кажете, Опера скрипу - нащадки тих родин... що слухали скрип?
- Вони наші духовні пращури. Але ми трохи інші. Опера скрипу - так, як її
розумієте Ви, Дмитре, - тільки частка нового, безмежного естетичного
горизонту, який ми відкрили. В широкому розумінні, Опера скрипу - це скрип
думок. Це наближення до звуку знака, світла слова, очищеного від первородного
гріха розділення. Ми розробили новий принцип формулювання думки. І ми надали
естетику принципові такого формулювання думки. Думаєш, ми не
174
175
готові ступити в цей світ? Ми приготували цілий архів думок, розробили кожне
ідейне русло згідно з нашим світоописанням.
Опера скрипу - це не більше, не менше - нова естетична революція. Ми - це
нове покоління, вільне від розуміння естетики, властивого нашим сучасникам.
Ми - це покоління, яке зрозуміло, що не існує іншого часу, ніж тут і зараз, тутізараз. Цивілізація розчавила людство між пам'яттю про минуле й
прогнозуванням майбутнього. Ми - це випередження часу, оскільки живемо
тутізараз, а решта загубилася в самій пам'яті про час і місце.
- І все ж, - втрутився Дикий. - Навіть несвідомо людина пам'ятає про свою
парадоксальну божественну природу...
Нестор скривився в сарказмі.
- Звичайно. Знаком такої пам'яті є рука, що стирчить із м'ясорубки і меле
саму себе. Автодеструктивний уроборос для домогосподарок. А ми - ми подолали
віру в майбутнє. Ми звільнилися з кайданів пам'яті, анулювали всі
домовленості, які колись підписали наші нетямущі пращури. Немає більше
нікого, хто б диктував нам, ким бути і як думати. На наше щастя, ті, хто міг
вказувати, залишилися в шкаралупі пам'яті. Ми покоління недискретного, не
обтяжені розділенням на «так» і «ні». Ми вільні від ниючого, ницого й до
абсурду дріб'язкового «Я». Ми несемо красу неосвоєного...
- Амінь, - озвався Дикий.
«А ТИ ВЖЕ ОБРАВ ЄГОВУ?» - придумав я слоґан і спитав:
- А як стосовно християнства? Користуючись Вашою термінологією, естетика
Церкви Вас не ґедзає, нє?
- Своїм воскресінням Христос проголосив тисячолітнє царство Сина Божого, сиріч Слова. А вже сакралізація Слова, Дмитрику, призвела до заборони самої
думки про цілісність, і результатом став словесний секонд-хенд. Бо те, що
отримали люди в результаті - це навіть не вчення Ісуса, а суцільний second, порозхапуваний Його учнями. Вирвали
Христові щелепу, залишивши закривавлений вишкір цензури - невід'ємний атрибут
невичерпності Слова.
- Так, - погодився Дикий. - Ідейний секонд-хенд, не відчуте, не пережите
Слово, зачовгане до шерсті в роті. Слово є розділення^а розділення дарує
принижених і ображених. Це, у свою чергу, породжує тиранію слабких. Відтак
ваше тисячоліття - Тисячоліття подаючого. Тисячо лігтя страждущого. Причому, страждає зовсім не той, кому подають... Не знаю нічого потворнішого за
подаяния. А' Лялькарі саме це й провокують, адже так?
- Авжеж, Дикий, авжеж. І не бачу в цьому нічого поганого. Ми сіємо те, що
люди хочуть пожати. Люди хочуть страждати, і це їхнє право. їх власний вибір.
Хіба не є найвищим виявом гуманізму і співчуття дозволити людині страждати?
Людство - це збіговисько злісних наркоманів, які сидять на найважчому
наркотикові Всесвіту - на співчутті. Одна лишень думка - спробувати
відмовитися від цього - кидає їх у жах і безвихідний відчай. Хіба я не
правий? Для них немає нічого солодшого, ніж почувати себе жертвою обставин.
Тому ми не збираємося ділитися нашим відкриттям гуманно. Кому це потрібно?
Все збалансовано, і кожен має те, що хоче. Ми воліємо скинути нашу колекцію
ідей у вигляді бомби. Бах - і капут! І немає нікого!
Нестор витер з губ слину і продовжив:
- Співчуття до інших - це вкрите машкарою возвеличення самих себе. Дія
дорівнює протидії. Бездоганна рівновага. Час говорити закінчився. Настав час
мовчати. Прошу уваги, Дикий... Якщо протягом цілого тисячоліття, цього твого
Тисячоліття подаючого людство у своїй масі не змогло відмовитись від цієї
дешевої пітекантропівщини, воно не заслуговує кращої долі, крім як
подавати... і страждати.
Але я не бачу резону довіряти такі скандальні факти у долоньки людців, заморених онанізмом саморефлексій, невизначеністю та комплексом
упосліджености перед Абсолютом. Це було б ницо з мого боку.
176
177
- Лялькарі переслідують ту ж мету, що й Клуб галогенів. Вони хочуть прорубати
двері у Слові. Але різниця між нами, горбатику, така, шо галогени
усвідомлюють одну річ. Вони знають, що все є все. Все однакове. Немає нічого
важливішого за інше. Ніщо не має значення, - Дикий повів бровою і додав: - А
ти, Несторе, як мала дитина. Маніпулянт, курва.
- Не лайся, Дикий. Не раз ми говорили, шо є свобода: безособовість, відстороненість, творчість. Ми творимо і звільняємо. Кожен мій жест, тут і
зараз позбавлений іга пам'яті, є геніальним винаходом пластики. Але я вільний
від бажання увіковічнити свою геніальність. Світу не потрібна свобода, тому
що вона - осердя тутізараз, тоді як людство існує завтра, або вчора, або
зранку до сніданку. Деінде, тільки не тутізараз.
- А як щодо співчуття до жебраків? - поцікавивсь я.
- Жебраки - бич постхристиянської свідомості. А так, власне, то всі люди
жебраки. Бо вони - це та категорія, завдяки якій існує страждання, а отже -
релігія. Релігія - ось ті цвяхи, якими направду розіп'яли Христа. Цвях крізь
усю свідомість, яким ти прибиваєш себе до дерева. Вас таке приколює, Дмитре?
- Ні, - щиро відповів я. - А Ви шо? У Христа взагалі не вірите?
Нестор посміхнувся й поглядом загасив недопалок у попільничці.
- Ми, так би мовити, співчуваюча інтелігенція. Христос влаштував собі PR
нечуваної зухвалості. Популізм чистої води. Але, раз уже хтось наступив на ці
граблі, не хотілося б повторювати його жест. Це як мінімум неестетично. Якщо
хтось вважає, що для нього припустимим є отримати життя вічне через муки, а
муки - через те, що стадо баранів не повірило в те, що він Син Божий, - це
його приватна справа. Але в світлі уже згаданих мною темних єрусалимських
подій вважаю недоцільним зізнаватися комусь, що Син Божий - це насправді я. Я
ж бо волію посісти престол свого Отця, слухаючи оперу.
12
Десь біля дев'ятої у супроводі трьох нянечок прибув октет дітей-аутистів з
обласної клініки спадкових патологій. Нестор розпрощався і пішов
розташовувати гостей. Дикий сказав, що нам сам час рушати. О десятій на
Високому Замку нас чекатиме решта галогенів.
В одну секунду, коли я уявив, що доведеться пердолити розкислим снігом аж до
парку, мені зробилося зябко. А потім махнув на все рукою і пішов слідом за
своїм новим знайомим.
Дикий запхав у сумку свій телефон, закинув її на плече, і я подумки сказав
Опері скрипу «сайонара».
Знову крадучись плутаним коридором, я слухав, що розповідає Дикий.
- Ось тут, - він показав рукою на стіну, розписану вугільними фресками. - Тут
працює такий собі Юра Кубік. Це його роботи. Порноанімалізм. Відчувається
вплив Утрілло, тобі не здається? Між іншим, зверни увагу на сміття довкола -
інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається чБогородиця-XXL». За зразок
бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.
Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку. Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не
має значення.
Хе-хе.
- А загалом це все становить Об'єкт №3. КІМНАТА
КРИКУ.
Я здивовано підняв брови.
- А це як розуміти?
- Кімната крику - це місце і час. Тутізараз, як любить Нестор. Ясно?
Я не второпав. Знову нахмурив брови.
- Гаразд. Якщо зовсім по-простому, то уяви собі так: Кімната крику - це
кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим.
Як тільки ти
178
179
розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей».
Але коли ти пригадаєш, що перебуваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а
скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не
наважився. Тепер зрозуміло?
Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я
покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.
Дикий спитав:
- У тебе немає з собою целофану?
Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним