кульочок.
- Класика жанру, - сказав він. - Чорний кульок на підвіконні закинутого
будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав'ю? Дуже інтимні пласти
підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?
Я замислився.
- Істіна ошеломляющяя.
- «Істіна ошеломляющяя»? - перепитав Дикий.
- Саме так, - підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.
- Слухай, Дикий...
Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме.
Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде
жінка з дитиною.
- А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу - мезальянс
тимчасовий?
Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось
рахував. Підрахувавши, промовив:
- Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він
має на це право. Як-не-як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як
це робить Нестор, - все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.
181
- А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?
- Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура. Нікому з галогенів не
потрібні доповнення. Ми й так подвійні.
- Дуже самовпевнено, тобі не видається? Дикий знизав плечима.
- Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим. Як тільки перестане бути
потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності - одна з
пасток, які розставило твоє «я».
- А хіба моє «я» може мені зробити щось погане?
- А ти шо - все ще віриш, буцім воно справді твоє? Хочеш одну бувальщину?
Таку собі казку вічності?
Я кивнув.
- Чи можеш ти уявити, шо ше якихось п'ятсот років тому на Землі не існувало
скрипу? Скрипу як звуку, як відчуття, як сукупності думок, що огортають це
явище топосом визначеності?
- Якщо бути відвертим, - зізнався я, - то я взагалі не вірю, що п'ятсот років
тому Земля дійсно існувала.
Дикий посміхнувся.
- Так-от. А в якійсь далекій галактиці жила ціла цивілізація - надзвичайно
розвинена, до того ж - вона існувала у формі звуку. Блукали собі ці сутності
Всесвітом, аж поки не натрапили на Землю. І побачили, що в інформаційному
полі землян ніша, яку можна було зайняти їм, ще вільна. І вони зайняли її.
Відтоді всі почали чути новий звук. І звук цей ми тепер називаємо скрипом.
Дикий витримав паузу.
- Але це так, для дітей. Насправді ж мова йде не про сам звук, а про набір
думок, які надають цьому звукові визначеності. Звук - це ніби дзеркало, без
якого побачити цих інопланетян неможливо. А їхня могутня цивілізація - це і є
той корпус думок, яким ми описуємо скрип. Одним словом, діапазон
інтерпретацій скрипу розширюється не тому, що ми знаходимо нові естетичні
критерії для нього. Рух
закладений в самому понятті скрипу, в природженому намірі цивілізації скрипу
еволюціонувати. Подумай над цим.
Я зачаровано кивнув головою і замислився. Слова Дикого розійшлися в мені, наче кола по воді. З кожним словом, кинутим на моє плесо, щоразу чіткіше
відчувалася свобода розходження думок поверхнею.
Раптом мені перехопило подих.
- Виходить, - сипким від хвилювання голосом почав я, - виходить, не тільки
скрип міг прийти до нас зназовні!.. Саме уявлення про наше «Я» не є...
Дикий зробив застережливий знак рукою.
- Прийми це без слів. Називати - значить знову довірити штурвал тому
попутньому, якого ми колись необачно взяли на борт. А наші з ним дороги не
перетинаються.
Ми замовкли. В салоні панувала прониклива темрява. Грало радіо «Промінь».
Теж, певне, Об'єкт №2, бо мені зробилося якось не по собі. Всього пасажирів
було: старший чоловік біля водія - ділився думками з приводу того, що на
вечір похолодало; молода дівчина, сутуло набирала щось на мобільнику відразу
ж за водієм, і ми двоє на задньому
сидінні.
- Зупиніть тут, - попросив Дикий. Очі водія глянули в дзеркальце заднього
виду (на люстерку - ароматизуюча ялинка), і машина пригальмувала.
Я перевірив, чи не забув на сидінні шапки або рукавиць (дитяча фобія, знаєте), і вийшов з теплого салону прямісінько у сльоту ночі.
Взимку, коли Львів пронизаний вологим лютим, в якийсь момент настає пора
теплої бруківки та холодного неба. Під ногами хлюпає й ковзає крижана каша, а
з відпареної теплотрасою землі в небо тягнеться густа паволока сирості. Місто
насичується туманом. Коли стояти на Високому Замку лицем до Замарстинова, до
станції Підзамче, крізь туман чутні звуки: машиніст ходить вздовж колії і
стукає по
182
183
рейках молотком на довгій ручці, - й здається, ти зовсім не v Львові, а в
якомусь засраному Дубліні, де тільки й можна побачити, що вікна заводів та
коробки фабрик - кіото невдах. Під об'ємом завойованого простору тумани
прогинаються, наче важкенні портьєри. Чутно, як жіночий голос оголошує назви
поїздів. Чутне постукування машиніста на обході. Сирість.
13
Потуга Високого Замку відсвічувала білим люмініс-центом телевежі. Мій
знайомий, ритм-ґітарист «Осяяних світлом параш», розказував, як раз напився
до того, що прочитав напис «ЗЕМЛЯНІ РОБОТИ», а потім на власні очі побачив у
ямі іржаві кістяки роботів-андроїдів, заліз на вежу і хотів стрибонути, але з
ним заговорив Бог. Наступного ранку з важкого бодуна цей тип пішов до церкви
і прийняв православ'я.
Це так, між іншим. Як у Гемінґвея: що не книжка, то все мужики сп'яну рибу
ловлять.
Дикий зупинився й поглянув на телевежу. Черкнув сірником і припалив від неї
сигарету. Я розгледів контури носа, графіку зморщок і захоплено подумав:
«Хочу бути таким, як він».
- Нас чекатимуть біля сходів на вершину. Але приготуйся до зустрічі.
- Якої?
- Сторож. Високий Замок - живий організм. У нього є власний сторож. Кожного
разу він видається іншим, але насправді - завжди той самий. Бачиш, Ритуал
галогенів не дуже подобається Високому Замкові.
- Тоді, може, варто проводити його деінде?
- А ти в басейні теж кожного разу просиш у трампліна дозволу стрибнути?
Я змовчав, бо кілька разів і справді просив. І не тільки у трампліна.
Дикий витяг із сумки пляшку горілки з перцем.
- Ковтни трохи. Перед нами ціла ніч - можна й промерзнути.
Я зробив ковток. Горілка вдарила спершу в піднебіння, далі по стравоходу, а
потім, луною, у голову й ноги. Дикий лиґнув і собі. Я затягнувся з його
сигарети й надяг рукавиці. Підбирав мороз. Дикий відійшов до стіни, звідки
долинули дзюрчання й запах гарячого струменя. Подумавши, я вирішив відлити
теж.
Заправившись, Дикий зробив закличний жест рукою, і ми рушили у напрямку шуму
дерев.
Ліхтарі вже Вимкнули, але Дикий, здається, у маршруті не сумнівався. Горілка
зробила мене відкритішим для позитивних моментів такої паскудної погоди, і я
спитав:
- А в чому полягатиме Ритуал?
- Ти відчуєш. Я сподіваюсь. Андрій Бром не казав хіба?
- Казав, ви кричите імена галогенів. Цілу ніч.
- Приблизно так. Але все одно: ти відчуєш. О, хтось іде. Я здригнувся з
переляку. Ми вийшли на середній ярус
парку, де світився один ліхтар. Дикий, з розбігу скочивши на ковзанку, проїх-
ався аж до острівця натрієвого світла.
- Швидше! - прикрикнув він, і я ковзнув за ним. Постать висоталася з темряви
у низеньку згорблену
бабусю з дрібним личком. Куций тонкий кожушок був перепоясаний якоюсь
зашкарублою шворкою, а на ногах у бабусі були осінні чоловічі черевики, зашнуровані дротиками. І хустка, звичайно. Руки вона тримала кишенях, з чого
ставало ясно, що старенька без рукавиць. Бабуся пересувалася дрібними кроками
зі швидкістю приблизно метр на хвилину.
- Це Бідна пташечка Високого Замку, - тихо мовив Дикий. Він сперся на поруччя
і чекав наближення жебрачки. - Вона постійний об'єкт присутності цього парку.
Сторож. Щоразу інший, але по суті - той самий. Доведеться відчепитися від неї
зараз, поки ще є час. Потім може й не бути.
184
185
- Дітоньки добрі, - таким тонесеньким і тихесеньким голоском заговорила
бабця, що моє серце стислося. Бабця підійшла до нас впритул, і я побачив, що
її постать сягає мені заледве грудей.
- Дітоньки мої. Допоможіть бідній людині. Якшо можете. Дайте п'ять копійочок.
І най вас Бог благословить.
Я глянув на Дикого. Він скептично посміхався, затисши в зубах чергову
цигарку.
- Поможіть, як можете. Дітоньки. Дайте кілька копійок,
- тим самим тихесеньким голосом продовжувала бабця. І, як не дивно, в її
голосі вчувалося, що вона справді просить не більше п'яти копійок. - Тут
слизько було. А я пісочку принесла. Посипала. То й люди дають мені деколи.
- Прошу пані, - озвався я. - А Ви звідки?
- Я? А я звідти, - старенька невизначено махнула рукою.
- В мене пенсія маленька. Сорок три гривні. Чоловіка не маю. Діти померли. То
я сама тепер. Ходила на Свят-Вечір під церкву. То дали їсти. Вже три дні
нічого не їла. Бідні, вони тримаються разом. Дають хто п'ятдесят копійок. Хто
гривню. Ми ділимося. Не то шо багаті. То їм навіть десять копійок жалько. А я
навіть на хліб не маю. Ходила в притулок. Добрі такі дівчата. А я навіть
рукавиць не маю. В ноги зимно. А сестри-василіанки їсти дали. Йой, синку, а
ти чого без шапки? Та простудишся! Бійся Бога, синку! - це вже Бідна пташечка
зверталася до Дикого.
Дикий втомлено відмахнувся:
- Ой, ну тільки без цих відьомських наворотів.
- Йой. Ви ж мені як діти! Я з вами, як зі своїми дітками говорю.
Я відчув, як на мої плечі намагаються покласти страшенний тягар. Здалося, ця
бабуся - якась далека, бозна-коли й чому забута родичка, яка дуже не хоче
нав'язуватись, але їй так тяжко, і ви не проти, якщо я на краєчку тут сяду, погріюся?
Дикий чекав на мою реакцію.
Мені ж захотілося скинути з себе спершу рукавиці, відігріти у своїх долонях
її закоцюблі лапки-долоньки,
віддати останню копійчину і, евентуально, завести до себе на ніч, а потім що
Різдва приносити їй кошичок зі святковим харчем.
Натомість я відступив крок назад, і липуче, мов серпнева павутина, макраме
бабусиної аури відстало. Я глянув на неї ще раз: малесенька істотка, про яку
писати навіть найменшим шрифтом - це вже гіперболізувати.
- Валимо, - кинув я Дикому і першим розчинився у темряві. З темряви, дивлячись на її розгублене, відчеканене болем і нуждою личко, її непомітну, малесеньку постать, її безсилля, я зрозумів.
І тоді я зааплодував.
- Бачиш: не може терпіти, що хтось взимі ходить без шапки, - сказав Дикий. -
Цікава грань. Мовляв, ходить взимку без шапки - не хоче схилити голову перед
Богом і Його могутністю. Так, релігія - це цвях. Це кінець.
- Це розділення, - додав я. Дикий змовчав.
Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я голосно скрикнув.
- Ша, рибйонок, - сказав голос із темряви. - Хімію вчив у школі?
Я кивнув і насилу зковтнув слину.
- Ану видай ряд напруг.
Не замислюючись, я випалив:
- Літій-цезій-калій-кальцій-натрій-магній-алюміній... І
так далі.
Темрява з секунду щось думала.
- Чувак шо треба, Дикий. Але чо' такий шуганий?!
14
Дикий представив мені Фтора і Хлора, по-світському Женю та Олежку. Ми стояли
тісним кільцем, курили і балакали, час від часу роблячи по ковткові з
плящини. В центрі кола Дикий поставив телефонний апарат. Моє серце, 186
187
коли погляд спотикався об нього, боляче тьохкало і наказувало вважати собі.
Добре хоч Дикий дзвонити нікому не просив (а сам я й не рвався).
- Магічно, - пошепки зауважив Олежик. - І романтично. Зараз би бенгальських
вогнів - чудесно було б. Я б точно просльозився.
Дикий, нічого не кажучи, витяг із сумки продовгасту картонку, а з неї -
чотири довгі патички. Бенгальські вогні.
У мене відпала щелепа. Я повірив! Я повірив у те, чого не буває! Я повірив і
був у захопленні, наскільки могутня ця віра у Дикого. Він повірив, що в нього
в сумці випадково завалялися бенгальські вогні, і дійсно виявив їх там!
Черкнула чиясь запальничка. Ми піднесли до язичка полум'я кінці паличок. Я
спостерігав, як червоніє кінчик моєї палички, і напружився, чекаючи: от він, от він, зараз як порсне іскрами на всі боки...
- ІСКРИ! - захоплено, владно вигукнув Дикий.
З диму, що вився від паличок, вискочив сніп іскор. У мене запаморочилася
голова й підкосилися ноги. Я справді побачив фонтанчик веселих бенгальських
іскор і буквально запищав од радості.
Розчарованим басом Женя сказав:
- Так це ж індійські палички!
Я підніс свою до очей і принюхався. Пахло сандалом. Дикий зітхнув.
- Ну, і для чого ти?
- А я бачив! Я бачив! - закричав Олежик.
- Я теж, - підтримав я. І додав: - Магія віри. Ароматичні палички кадили
розкішними пахощами.
Тліючим кінчиком я малював у темряві петлі та вісімки, а троє галогенів
докурювали сигарети. Мені однозначно було комфортно з ними, і в чому б не
полягав сьогоднішній Ритуал, я з радістю простирчав би у цій компанії хоч до
ранку.
Олежик викинув недопалок і сказав, що варто починати.
188
- А як же Астат? - спитав я.
- Він поруч. Як піде все гаразд, ще сьогодні познайомитеся.
Ставши у коло потісніш, ми поклали руки на плечі сусіда; справа від мене став Женя, зліва - Дикий, навпроти ......
Олежик. По центру продовжував стояти телефон.
- Слухай шум дерев, - звернувся до мене Дикий. --Почуй, як шумують зараз
екваторіальні ліси у Бразилії... як гуде вулкан...
Запала тиша, і я прислухався до рівномірного поскрипування обмерзлих гілок.
Уявив еліпси, які описують кінчики гілок у темряві на вітрі. Уявив лінії
кори, натягнуті від чубка вглиб ґрунту, мов невиразні меридіани.
Від шуму дерев вуха фонили, як два ехолоти.
Коли шум гілок став космосом, Дикий наказав:
- Глибоко вдихни повітря... Ні, повільно... От... так. Повільно видихни.
Тепер ще раз... Глянь на небо.
Я задер голову догори. Вогні великого міста висвітлювали лиш пласти
неперервних, важких формацій страто-кумулюс від горизонту до горизонту.
- Бачиш просвіт у хмарах? Знайди його.
Я намацав поглядом маленьке віконечко, крізь яке виднілося пару зірок.
- Тримай його. Дихай.
Шум дерев став гучніший. Решта галогенів, із Диким включно, робили те ж, що і
я. Між нами, певне, тривало якесь єднання - за браком слів не можу краще
передати той стан легкості, спокою, спорідненості, що виник у колі
переплетених рук. Від закинутої назад голови на очах затанцювали фіалки.
- Яке важке небо... відчуй його вагу... Відчуй, як воно тисне на тебе.
Від слів Дикого небо навалилося непідйомним відсирі-лим матрацом.
- Земля притискає тебе до неба. Ти затиснутий між верхом і низом.
189
Я моментально зрозумів значення слова плющити. Мене плющило й в'ючило, грицало й пекало, щурило, пазурило, цвиркало, сутанило наскрізь ковдрами в
зірочку, аж підгиналися коліна. Мене розчавлювало між небом і землею щось
таке сильне, про існування чого раніше я ніколи не здогадувався.
- Збери всю важкість в одному повільному вдиху. Повільно набери повітря...
Пові-і-ільно... Та-а-ак... А тепер разом:
- ФТОР! -ХЛОР!
- БРОМ/
-ЙОД/
(земля б'є мене в ноги я відриваюся від поверхні і переді мною увесь Львів як
на пузі мій к ри к наповнює цей с віт своїм зву ком і світ і сну є тільки
через м ій з вук ми боже я КО СМОС)