Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх.
Тіло мимоволі обм'якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на
одне, я безупинно кричав:
-О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБОЖЕБОЖЕ БО Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!
Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба
ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі
звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.
Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар
щойно пережитого.
- Ну як? - спитав Дикий, присівши біля мене навпочіпки.
- Тайм-аут. Десять хвилин, - видавив я. Женя гмикнув.
- Та й ну, Бром. Давай далі! Буде іде крутіше! Америку буде видно!
Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.
- Гаразд. Але через десять хвилин. Ми стали і запалили.
Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім'я хлору.
«Троянда?» - знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.
- Дикий, це троянда? - спитав уголос.
Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.
- Талант, - сказав Олежик із незрозумілим сумом. - Такий далеко піде.
Ми зробили ще одну паузу - хвилин так на п'ять - і ковтнули перцівки. Я
відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.
- Шум дерев, - охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів
мантру Дикий. - Вслухайтеся і наповніться ним... Подивіться на небо... Яке
воно важке, як воно придавлює...
- ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!
Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були
відокремленість і сірий густий переляк. Голоси виникли так зненацька, і страх
від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як
фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки.
От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв'язався з
ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни...
Страх скував м'язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені
зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у
гігроскопічний спокій.
Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь
жовто-зелені спалахи я розгледів двох
190
191
міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з
пітьми спершу наші пики, потім руки. Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі
плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.
У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В
обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим - мабуть, тому що був гладший. Інший - той вищий, підтягнутий - відчувався беззаперечно
молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими
очима і молодими зубами.
- Показуйте документи, - напористим голосом почав перший, старший і, до того
ж, вусатий. - Шо ви тута робите?
- У нас немає документів, - озвався Дикий. - Ми тут гуляємо. А які проблеми?
- Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок. Документи! Чуєте? Ану
розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти! - міліціонер звернувся
до мене. - Ставай тут.
Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам
на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до
останнього подиху).
- Шо ви тут робите? - спитав другий.
- Наркотики куримо.
- Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.
Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки
не сумніваючись, відказав:
- Курили. Точно курили... - він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.
- Чого кричали? - продовжив перший, вчергове пройшовшись по нас овалом
електричного сяйва. - Хочете в участок? Ше раз питаю, ШО ВИ ТУТ РОБИТЕ?
«До людей! - читалося між рядками. - До людей, с-суки!»
- Ну... хто шо, - сказав Дикий. - Тут кожен шукає щось власне.
Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.
- От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, - здогадався старший
міліціянт. - От шо ти тут робиш о першій ночі?
-Я?
- Ти, ти.
- Аз єсмь. Хіба це карно?
- І знають твої батьки, чим ти займаєшся? - спитав у відповідь Вітя, все
шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову
засліпив нас ліхтариком:
- Наку-у-урені! Ой, підуть... Глянь, Віть, які в них очі...
- Зараз, знайдемо, - міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від
налиплого снігу. - Де брали? Там, внизу? Признавайтеся, бо підемо зараз по
гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.
- Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?
- Можливо, це були не ми, - відказав Дикий. - Це були Інші. Ідіть шукайте
далі.
- І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше! - підтакнув Олежик.
- А ти замовкни! - гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по
Ґєниковому кавказькому обличчі. - Гі-і-і-ИА ТО ШО ТАКЕ?
Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і
Віті доведеться викликати швидку.
- Гм-м-м... Схоже на телефон, - припустив Дикий.
- Звідки тут телефон? Чий він?
Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут
опинилось.
- ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ? - світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на
інше.
192
193
Дикий шморгнув носом. Пауза.
- Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.
- Де його взяв?
- Подарували.
- Вкрав! - впевнено кинув Вітя.
Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.
- Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда
машину.
Вітя вправно обмацав Олежика - спершу ззовні, потім під курткою. Потім саму
куртку. Так само пробігся руками по Дикому.
- Шо таке? - спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.
- Наркотики.
Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.
- Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.
- Показуйте, які маєте документи, - сказав старший, коли Вітя закінчив з
обшуком.
Ніхто не ворухнувся.
- Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте? Мовчанка.
Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:
- ЧШШШШШ! Ч-ККШ Третій! Третій! ЧШШШШШШ У нас тут пограбування! Приїжджайте!
ЧШШК!
Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.
- Четвертий, під'їдь машиною по дорозі. Забираємо тута. А нам кинув:
- Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.
Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї-єдиної, одної-
однісінької речі, як ця річ стала дійсністю.
Зненацька... Зад з во ни в... Те л е ф он...
Міліціянти... Завме рл и...
Ґєньо... За вм ер...
194
Олежик... Зав ме р . ..
Дикий... Завмер... Я...
Завмер.
Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», - подумав я.
- їба-а-ать його мать! - видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може
стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до
апарата.
- Тихо-тихо, Вітя, - спробував відвернути напарника старший. - Хуй його знає, шо та пацанва...
Телефон...
Задзвонив...
Утретє...
Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя
обережно притулив слухавку до вуха. У тиші, котра запала, до моїх вух долинав
кожен звук:
- Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про
найнікчемнішу дрібницю - і та думка розпоре свідомість, як шпага напнуте
вітрило.
Наступної миті у небо зі свистом ввірвалося щось сяюче, і небо вибухнуло
міріадом фонтануючих вогнів. Яскравий салют, немислимий каскад феєрверків.
Трубка випала з рук міліціянта: Вітя віддав себе салюту. Він почав пищати і
тупотіти на місці ногами з наростаючою інтенсивністю.
- І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і!!! - вищав Вітя
дитячим голоском. Очі його нерухомо дивилися в небо. Ноги тупо-тупо-тупо-
тупо-тупотіли. - І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і'і-і-і-і-і-Ш!
Я глянув на Дикого. Половина його лиця у відблиску салюту стала багряною, інша - блакитною. Дикий вхопив мій погляд і прошепотів:
- СЛОВА Є СВІТ...
Мої очі зафіксувалися на ньому. Я зрозумів значення людської зіниці.
195
- ...А СВІТ Є СЛОВО
Все, що береглося в голові, вмить ущільнилось до літер: СЛОВО
Велетенське простирадло думок змітає ураганний порив дикого, свіжого вітру
осяяння, і я виджу те, що змушує пищати міліціянта Вітю.
СЛОВО поглинає Себе. Дзеркало саморефлексій розлітається друзками в
безконечність. Тільки трафарет. Літери.
Я перевів погляд із трафаретного напису на оголену субстанцію поза ним.
Дзеркальний вогонь.
Я зрозумів, що дивлюся на Самого Себе і закричав ув опівнічне небо Львова: ХЛОР!!!
ФТОООРШ
ЙООООООД!!!
БРООООООООООО!!!
сфокусував очі, відчуваючи себе повітряною бульбашкою, що підіймається з
глибин Маріанської западини на поверхню, залиту жовтим - кольору молодого
канарка - світлом. Коли внутрішній поверхневий натяг бульбашки зрівнявся з
поверхнею,
я очистився я згадав я зрадів
Погляд зібрав мозаїку і нарешті впізнав джерело жовтого проміння. В руках у
мене була напіврозквітла троянда невимовної свіжості, красива, наче поле
ромашок у бурю, її жовтий колір здався квінтесенцією самої суті жовтого, і
єдині слова, які видавалися достойними того рівня насиченості, були: чистий, повний, конечний
196
ЗГАДАВ
Хвилину, може, й більше, я ковзав чистими незміряними поверхнями пелюсток, відстежував вологі магістралі прожилок, ловив ледь вловиму присутність
аромату.
Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками
її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.
- Ей, ти! Вино бухаєш? - спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й
дикої зачіски.
Я кивнув.
- Шо, приторчав? - спитав чувак, киваючи на троянду. - Гляди ж, не задивися
знову.
Чувак витяг з-за пазухи плящину портвейну, відкоркував її зубами, сплюнув
пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.
- Астат, - представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму
обличчі, вишкірився:
- Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?
Я кивнув і ликнув портвейну.
- А шо, Астата з Вами немає? Маестро коротко реготнув.
- І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький: Астат - ето я.
Він знову передав пійло мені:
- На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся.
g і так ти опинився ось тута? - недовірливо перепитує Терезка.
- Саме так. При певних обставинах вираз «Слова - це світ, а світ - це слово»
мають феноменальну силу до пробудження.
- Ти, Менделєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?
Я дещо знітився - устами дитини гундосить істина.
- Ну... трішки. Але Антон - це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима
Менделєєва. Антон створений
197
у... гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не
робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив
ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.
- То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?! Я вдаю, буцім
ніяковію.
- Гаразд, - м'якне вона. - Жартую. Але основну думку я вловила. Все є
відлунням нічого, так?
- Точно!
Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Менделєєва і наче
зауважує невидимі зміни.
- Отож, друзі, - каже хімік, погладжуючи бороду. - Як уже було сказано, Бог -
великий любитель парадоксів. Мир вашій безодні. Бувайте
л
Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де драматургія.
- Ні х-х-хуя собі! - видихає маестро. - Я тоже так хочу... Але ше почекаю.
Вам наверняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою
которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені
цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ОСЯЯНІ СВІТЛОМ ПАРАШ
не скажеш - не розіб'єш (загадка)
Nothing's gonna change the world Marilvn Manson Маестро всюди бажаний гість - саме тому зараз він вагається, де зависнути
далі.
Він ходить під дощами Львова, щомиті й скрізь віднаходить колумбові яйця.
Маестро - це людина ідей. Він бризкає ними, наче мокрими пальцями. Тому пучки
пальців у нього завжди м'ятні.
Сидячи на лавці навпроти Друкарської Академії, він мружиться лагідному
сонечку, що пробивається крізь голе гілля на його писок. Він прислухається, як топляться в щебеті горобці. Ще ніколи пташки не вар'ювали так рано - ледве
березень, а з погодою робиться щось таке, від чого свербить верещати й
кидатись на радощах під трамвай №7.
Маестро до певної (для декого - лякаючої) міри є моржем. Надворі плюс три, а
він сидить на вітрі у тонкій вітрянці й смугастій матросці і є собі, як
кажуть, на приколі.
Поруч, на лавці, лежить валіза з двома блискучими замками. Всередині є капа-
ґобелен з вигаптуваним оленем біля годівниці - нею маестро накривається, коли
ночує влітку десь на будові чи в парку. Крім капи, у валізі лежать ліхтарик і
порепаний негодою Гросбух. На обкладинці тушшю написано: A.M. Давихам. Неопубл
Вулицею проїжджає деренчливий, гуркотливий і шалено радісний трамвай. Маестро
проводить його втихомиреним погл/ядом бодгісатви, дістає з кишені пачку
папірос «Екс-прес-22», ударом пальця по денці вилуджує одну, витрушує
201
трохи тютюну, вставляє між губ і закурює. На Ратуші б'є восьму.
- Із самого ранку над Гаваною стояло чисте небо, і ніщо не могло зіпсувати
рибалки, - каже маестро й випускає дим. Поруч, у вікнах пожежної частини
божевільно-яскраво блищить вранішнє сонце. За спиною наголошує на глибині
неба телебашта Високого Замку. У затінку, схожа на результат трильйона
чаклувань, лежить купа талого снігу. Маестро відчуває: його очікують великі
справи. Він такий дужий, що, варто напружитись, і букви довкола нього
вилягають у курсиві, наче польова трава.
Подумки він перебирає знайомих, з якими можна було б влаштувати щось шалене.
ІІ4
Можна трохи зависнути в панків з ізоляторного заводу. Вони чуваки добрі -
завжди п'яні. Останній раз, коли маестро зависав там, панки привезли каністру
вина. Всі дуже гарно впилися, по чому маестро невблаганно заволодів їхніми
невинними умами.
Спершу він, мовби знічев'я, став забавлятися кухонним ножем. Потім, поміж
іншим, запропонував бажаючим випробувати твердість власних яєць і відтяти
собі по пальцю, відрізане ж підсмажити на шкварках і з'їсти.
Панки тоді переживали період духовного занепаду, і маестрові легко вдалося
влити в них свіжі ідеї. Закінчилося все дружньою різаниною, яку маестрові
таки вдалося спровокувати, запропонувавши під звуки «Гражданской оборони»
забавитись у п'яних бандюків.
Сам маестро в той вечір вкоротив собі мізинця. Він укинув вичавлений обрубок
у склянку з горілкою і назвав коктейль «Кровавой мерой».