ЗіЗ
Так взагалі, то з дорослішанням (якщо в його випадку про таке говорять) маестро дедалі дужче тяжів до непатен-
202
тованого каліцтва. Періоди гострого усвідомлення людської природи він гасив
косметичними ампутаціями - як правило, на ногах.
Маестро рубав собі пальці.
Все почалося з відмазки до армії. Серед сотень інших можливостей
дезертирування йому найбільше сподобалась ідея членоушкодження. Член він, звичайно, пошкодував, зате приділив неабияку увагу спершу мізинцеві, а потім
безіменному пальцеві лівої ноги.
Увагу такого ґатунку маестро називав остаточною.
Якби комусь випала нагода помилуватися його ступнями без шкарпеток (твердих
від вічно засихаючої крові), то відчув би певну ніяковість. А згадувати те
буре місиво пеньків від нерівно відрубаних кісток і при цьому робити суботній
педикюр - це вже з розваг для багатих.
Останній етап тверезості (а заразом - і тілоушкодження) мав місце саме під
час забав із панками з ізоляторного. В маестро й досі на пальці намотана
сіра, місцями бура пов'язка з несвіжих бинтів.
Щось таке по-хамськи модне - забинтоване місце
ампутації.
Після останнього сеансу хірургії маестро визнав, що панки з ізоляторного
виявилися не найкращою глиною для імпровізацій. Шкода. Можна було б бавитись-
не набавитись: в аварію з ампутацією, в хірурга-п'яничку, в ампутацію
навпомацки і т.д.
Він озирається по боках. Порожньо. Трохи кривлячись, починає розмотувати
бинт. Оберт за обертом маестро звільняє безіменний палець від закривавленого
кожушка, а вітер підхоплює кінець пов'язки в повітря.
Вітер. Тріпотіння.
Він смикає, відриває від почорнілого, тхнучого йодом пенька останні нитки
бинта і кидає за вітром.
Вітер несе бинт за обрій.
Хвилину він розглядає рану і намагається поворушити залишковим
півторафаланговим відростком.
Він посміхається.
203
- Можна підкапати до кетамінів, - каже маестро вголос, і голуб коло його ніг
зблискує оком. Маестро підморгує птахові. Голуб не спускає уважного погляду з
маестрових окулярів.
Кетамінами маестро зве торчків з вулиці Вірменської - Шульца Чорного, Вано
Ромашона та інших йобнутих25, яких у Шульца на хаті ніколи не бракувало.
Кетаміни проводять час у двох станах: випадають на кетаміновий марамул або
торочать про кетамінові марамули на терпугах. Потім знову ґедзаються і
від'їжджають на чергові сорок п'ять хвилин - урок хімії для немовлят. З
кетамінами могло бути цікаво день... ну, два. Потім їхні постійні
обсмоктування тем про структуру всесвіту і щогодинне бажання «вмазатися»
починають діставати.
Не, з кетамінами революції не зробиш.
5і2
Серед запасних варіантів числиться кавалєрка по Коптській, де мешкає троє: Толік-піротехнік (бляхар-відромаґ-нат), його малолітня (цікаво - малололітня
чи малолітня а.к.а. частково весняна?) коханка Люся і дід-марксист, колишній
ракетник-баліст.
Найбільший інтерес викликав саме дід-діалектик. Старий алкаш був
паралізований - цілими днями сидів у кріслі й невідривно дивився на запалений
газ на кухні. Цю тисячолітню йоґічну практику він випадково відкрив для себе
пару років тому, як і більшість видатних відкриттів - з бодуна. Практика так
захопила пенсіонера, що з кожним днем він присвячував їй усе більше уваги, відволікаючись тільки на бух. З усієї братії старий йоґін визнавав хіба
одного маестра. Баліст називав маестро Пєтьою.
25 Ігор Чорний (Шульц) - активний учасник львівського психофармако-логічного
дискурсу, трагічно загинув 2001 р. Вано Романош - музикант-
мультиінструменталіст, фронтмен індустріального музичного проекту «Nordic Nosferatu Noise», передчасно помер у 2000 р. Літературний варіант біографії
шукай за: Л.Дереш, «Industrial», неопубл.
204
- Ти панімаєш, Пєтя, - заводив він, поки маестро розливав по склянках. - Я
сіжу і сматрю. На агонь. І агонь как би єсть, а меня как би нєт. Панімаєш, да? Пустата адна! І так харашо мнє, Пєтя, так харашо...
- Канешна, Федорович. От уявіть, шо я - це агонь, а Вас на самом ділі нема.
- Правільно! Нєма мєня, Пєтя. Ніхуя нєма.
- І я кажу, шо немає. Тільки от шо тагда єсть, Федорович? От комунізм - єсьть
він чи нема?
Але дід відчував якусь лукавинку і відкриватися не поспішав.
- На етот вопрос ми отвєтім з позіцій марксізма-лєні-нізма, - по чому негайно
вихиляв.
І от який феномен - варто йому самому випити літр горілки, як відразу ж
підіймаєься на ноги і починає оперувати такими ідейними пластами, від яких у
бехаря-відромаґ-ната і його хуни поза шкіру мороз дере. І з такою легкістю, головне, ніби карти в окопі здає. Прямо тобі крішнамурті якийсь.
Віднедавна у діда почали проявлятися сіддхи: спонтанна левітація, наприклад.
Левітує поки що невисоко - сантиметрів на двадцять підіймається, проте
маестро знає, що у діда все попереду.
Хоч і охота з йоґіном побухати, маестро вагається. Петрович розказував, недавно до Толіка-піротехніка менти приходили. Може, його шукають.
5ІЗ
Ні. Не його. Кубики не брешуть.
Можна також було заскочити до братів Коклюшів - двох ізгоїв trash-
концептуалістів, технарів-самородків, які у вільний час знімають різну туфту
на кінокамеру, складають до цього звукоряд, цифрують, мікшують, рендерять, апгрейдять, в'ючать, дрючать, врешті записують на відео-
205
касету, викурюють по наперсткові трави-«хімки» і з пафосом сумлінно зробленої
роботи проглядають відзняте. Творчий тандем треш-концептуалістів носить назву
«The Whooping-cough Brothers26», або ж «Антиодуд рятує світ» («Ворона їде»).
Те, чим займаються трешери, маестро називає «робити з гівна цукерочку».
Треш-концептуалісти обожнюють вештатися пустирищами і звалищами. Там вони
крупним планом фільмують іржаві залізяки і тому подібний непотріб.
З доступного асорті треш-концептуалісти видаються йому найбільш прийнятними: творчі люди з мінімумом комплексів, відкриті новим відчуттям і враженням.
Достатньо просунуті, щоби не цілувати землі, якою ступала нога маестра.
(Молодший Коклюш, Олег, був ще й запеклим енурез-ником. Ніщо не повертало
маестрові радості буття так тихо, як ніч під однією ковдрою з антиодудом-
юніором.)
Об'єкт №4. ОБСЕРВАТОРІЯ
Вона домінує над обрієм, схожа на космічну цитадель серед кремнієвих скель
десь на Юпітері. Вона велика, впорядкована, стерильна і безлюдна. Вона
футуристична й електронна настільки фундаментально, що, здається, ще трохи -
і Номер 4 заново відкриє для себе велич Архаїзму.
Об'єкт №4 має власний ядерний реактор, з якого черпає енергію. Його коридори
залиті ледь уловимим стерильним ультрафіолетом. Обсерваторія сяє тим сліпучо-
білим кварцовим світлом, яким починається світанок на Венері.
У деяких варіантах світу в належний час Обсерваторія активно моделює
самодеструктивну схему мислення, котре вибрало тишу.
Обсерваторія холодна. Вона - безжалісна, знеособлена космічна станція, котра
вдивляється у безконечність. Бастіон, із якого, ховаючись за примарами
логіки, жме на
26 «Брати Кашлюки» (англ.)
206
факторіал, витріскує фракталом і вривається в комбінаторну безконечність
Тиша.
Об'єктові №4 тиша властива за означенням.
Сенс існування Обсерваторії - споглядання Безодні.
Інколи Обсерваторії, втіленій архітектурно, приписують властивість Транзиту.
Всі перелічені вище ознаки були присутні в будинку номер сім по вулиці
Беранже, - гніздов'ї ґедзів та ос, кладовищі львівських ворон, яке стережуть
брати Коклюші.
The whooping-caugh brothers мешкали на сквоті в «перекошеному» будинку по
вул.Беранже (тій самій, що колись горіла). А позаяк, крім кашлюків, ніхто
більше в тих достоту белградських руїнах селитися не наважувався, брати
захопили його у свої руки й перетворили будинок на цитадель, проламуючи й
замуровуючи стіни за власним бажанням і згідно з властивим тільки їм
розумінням прекрасного. Вони контролювали входи й виходи і дбали про
дієздатність того, чим і служив їх бастіон - Транзитним залом, входом ув
Обсерваторію.
Хоч Коклюші й відкрили існування подвійного руху через їхній шанхай, вони не
здогадувалися, наскільки непомітно подвійний рух керує ними.
Свого часу Коклюшів захопила манія переслідування - ах, наскільки це
естетично, коли тебе переслідують, зітхали вони. (Ясна річ, ніхто їх не
переслідував; хоч маестро і планував колись організувати на них облаву
міліції - винятково з почуття дружнього обов'язку). Про всяк випадок
антиодуди розробили цілий лабіринт входів, ходів та сходів, пройшовши які, можна вийти прямісінько - хто б міг подумати? - на вулицю Набережну!
Зіі
Маестро має настрій поглумитися над зеленими мухами. Йому кортить підкорити
світ, постригти всіх налисо,
208
вдягнути в уніформу й заставити жувати сухий желатин. Він хоче розставляти
вишукані пастки на незнайомців, заманювати у густе болото гри правил і
повільно топити, а потім рятувати, щоб розіп'яти - і знову, і знову, і знову
насолоджуватися власною перемогою над Грою в гру. Відчувати оргазм диригента
(це наче ванільний цукор під'єднати до струму), ходити помитими коридорами, глумитися над зеленими мухами, жувати корінці журналів, уявляючи себе
велетенською міллю, що зголодніла, й вести діалоги з кониками-стрибониками
шляхом викидання приголосних з думок про Бога.
Він викидає недопалок (і чергові кілька приголосних) в яскраву ранкову
калюжу, вчергове лізе до кишені за кубиками і перемішує: 4 і 6
Порив вітру змушує гойднутися на лавці, і маестрові до голови приходить
чудова ідейка. Він тішиться так, наче згадав місце, де страшенно любив
проводити час у дитинстві. Маємо сильну весну, маємо сильний вітер. Йдемо
куди?
На Нестерова.
У лад своїм думкам маестро чує крики дикого голуба, і йому стає просто
чудесно. До криків дикого голуба знову додається свист вітру, що летить
вузьким гирлом якоїсь вулиці. І зовсім уже здаля вітер приносить звуки
акордеона.
Хвилину подумавши, маестро відкриває десь ближче до кінця вийнятий із валізи
Гросбух (підписаний псевдонімом етапний твір «Неопубл») і записує: Об'єкт №5. АКОРДЕОН
Проявлення Об'єкта №5 спостерігається найчастіше у строго визначену пору
року.
Перші труднощі пошуку акордеона полягають у тому, що, крім загальноназваних
сезонів (як-от: осінь, весна тощо), присутні також плаваючі синоптичні цикли.
На запитання лікаря, скільки існує таких «плаваючих» пір року, маестро
відповідав: «Скільки стиснеш у кулаці».
209
Пора, під час якої найцікавіше виражена феноменологія Об'єкта №5, пов'язана з
двома ознаками: березневими сутінками та шквальним, але теплим вітром.
Акордеон виявляє себе абстрактними пасажами, підсиленими відлунням довгих
вулиць; мелос постійно губиться за гучним гулом вітру. Опосередковано
акордеон вилущує старі значення реальності, відтак - мітить пунктиром шлях до
несловесного Іншого.
Принцип акордеона буде ще не раз інтерпретовано як найвиразніше музичне
окреслення ідей абстракціонізму і дадаїзму, а відтак - Об'єкт №5 буде визнано
предтечею корпусу ідей керунку ambient. Акордеон як артефакт, звільнений від
ідей (глос) покоління Логосу, може опинитися в авангарді естетичної революції
й постати новим брендом покоління Тиші.
Ходять чутки про існування цілого Ambient-cafe (колись - клубу-кафе
«Скатологія» по вул. Коптській), породженого поскрипуваннями грамофонної
голки одного з аватарів Об'єкта №5 - патефона, виготовленого в Харкові у 1899
році. Грамофон, що гуде - це вухо, котре прислухається до самого себе.
Олег П-ський запевняє, буцім якось побував у Ambient-cafe. Він каже, що
всередині кафе дійсно стоїть великий грамофон з латунним розтрубом, помальованим на чорно. На патефоні обертається тільки одна грамплатівка: культовий альбом шанувальників dark ambient - The Power of Blindness.
Маестро запускає почорнілі пальці під окуляри і з насолодою тре очі. Ховає
«Неопубл», бере чемодан і, жахаючи невротизованих трамваями голубів, віддаляється від лавочки в не відомому птахам керунку.
6і2
Маестро вирішує, якого значення надати шестірці в компанії двійки о такій
ранній годині. Вирішивши, звертає за ріг й опиняється на початку вул.
Нестерова.
211
Перше відчуття, коли стоїш між високих, вузьких цегляних берегів, -
протяжність.
Як правило, люди, котрі випадково забрідають на Нестерова, не вірять, що у
Львові може існувати така пряма й непропорційно вузька вулиця - до того ж
така довга. Не вірять, а тому забувають.
А коли надибують знову, вчергове не вірять і забувають. Маестро не був тут, певне, років п'ять. Можливо, теж трохи почав сумніватися?
У спину б'є масивний порив вітру і валить маестро на землю. Над головою
проноситься здичавілий кульок і швидко падає у перспективу. Значить, воно все
ще тут, думає маестро, підіймається на коліна і, скориставшись із затишшя, підлазить до стіни.
На Нестерова, скільки маестро себе пам'ятає, дули потужні протяги. Колись тут
було чутно, як ходить потяг. Правда, незрозуміло звідки. Напевне, це вітер.
Ще один порив вітру закручує обгортку від морозива кудись угору. Вздовж
стіни, в яку втискається маестро, тягнеться напис: Я ШИЗІЮ ВІД СВОБОДИ!
Через весь напис, мов нічого й не сталося, мирно крокує перше весняне
сонечко.
Канешна, впізнає власну роботу маестро і згадує роки, коли свобода змушувала
його шизіти і рубати пальці. Свідомість збирається у фокус, і світ наче
вибухає товстим шрифтом.
Маестро глибоко втягує повітря, рахує до чотирьох і повільно видихає. Одною
рукою він притискає валізу до серця, а іншою допомагає собі піднятися. Поки
що все тихо. Після такого затишшя завжди бувало кілька хвиль сильного вітру.
їх він любить найдужче
Легенький вітерець крутить пилом, на вулиці все стихає. У розламі поміж
будинків видно, як вітер жене молоді хмари. Маестро виходить на середину
вулиці й сідає навпочіпки, ніби збирається плигати через «коня». Напружує
ноги.
Як тільки маестро видихає повітря, чути сильний порив вітру, маестро
вистрибує жабою в саму течію, але підскакує
надто повільно, і хвиля вітру спершу підхоплює, потім вдаряє ним об землю.
Проїхавшись на чемодані, завбачливо притиснутому до грудей, Маестро
втискається в асфальт і перечікує, поки мине порив. Ходити по Нестерова, не
зігнувшись - неможливо.
Маестро знову займає вихідну стійку - наче мураш наміряється заплигнути на
пролітаючу повз нього бабку.
порив вітру здирає його з землі підіймає над хідником метри на два й несе
несе алилуя матко боска падаю нє не се несе несе н есенесе оце ого-гооо о оо
о о О ООО О
О о оо о
Маестро відчуває, як його переважує вліво, і наступної миті чує глухий удар
(з нього вибили видих) свого грішного тіла об стіну.
- Я можу! Хо-хо! Я перемагаю! - каже він біло-блакитному небу і починає
підійматися. Все ще тручи задницю (всі діти божі падають на дупу), маестро
задоволено сміється і щось вигукує до вітру, поки нарешті не зникає у проймі
будинків, залишаючи весняні вітри вулиці Нестерова небові й цеглі стін.
Спускаючись по Сахарова, маестро повертається думками до Коклюшів та їх
«Останньої території». Непогано б перетворити їх руїну на таку собі твердиню
суб'єктивізму. Виростити для експерименту якусь субкультурку. Розробити щось