абсолютна тиша буває лише в оповіданнях, а в житті абсолютна тиша настає лише тоді, коли тобі
надзвичайно лячно.
На кухні вже товклися Рудий та Еріка. Якщо не бачити, чим вони займаються, уявляється досить мирна
картина. Рудий, який завжди встає зарані, оскільки не любить поспішати на роботу, не любить
похапцемзаковтувати їжу та питво водночас, мабуть, сидів за столом, наминав яєчню з беконом, запивав цю
страву кавою, смакував ранкове життя, а також гортав тижневик «Дзеркало тижня», інших вітчизняних газет
Рудий не визнавав. Він зазвичай швеняє з кутка в куток, вмикає телевізор, радіоприймач, музичний центр і
насолоджується звуками, що наповнюють квартиру. Сьогодні все ж таки панувала відносна тиша, повітря
було насичене гіркуватим запахом кави. Еріка, мабуть, сиділа на підвіконні, курила і мовчала. «У нас не
курять, скільки можна тобі про це нагадувати?» — розпачав балачку Рудий. Еріка не відповідала, невже
кинула цигарку? Сумнівно.
Я увійшла. «Доброго ранку, сестро», — привітався Рудий, відкинувши газету на стіл. «Привіт, також не
спиться?» — питає Еріка. «Привіт, я виспалася, як не дивно. Чи є трохи кави?» — «Авжеж», — енергійно
відповідає Рудий, підхоплюється, щоб налити кави в моє улюблене горнятко.
Потім він прикінчує яєчню, я п’ю каву, Еріка щось наспівує собі під ніс. «Чи не час тобі на роботу?» —
питаю в Рудого, тому що в кухні висить напружене мовчання, яке мене нервує. Еріка мовчить (її тихі співи
звучать захисним фоном), наче її немає, наче вона фігура в музеї мадам Тюссо. «Зараз-зараз, — відмахнувся
від моїх слів Рудий, як від набридливих комашок. — Еріко, я можу в тебе щось спитати?» Так, почалося.
«Авжеж, Руді, залюбки тобі відповім». Еріка говорить з Рудим спеціальним гидотним голосом, зі мною вона
так ніколи не поводиться. «А чи не скажеш ти нам, люба Еріко, чим ти займаєшся? Я маю на увазі, ким і де
ти працюєш, я уточнюю своє запитання, щоб не почути твою люб'язну відповідь, що ти сидиш на підвіконні
і тобі не дають палити». Еріка зістрибує з підвіконня. «Розумієш, я займаюсь індивідуальною трудовою
діяльністю».
Рудий, як мені здається, кидає оком на венеційську ляльку. «А, цілком зрозуміло. Знайомишся з іноземцями, в яких розглядаєш фотокартки (Рудий робить наголос на слові «фотокартки», це болісна для нього тема, до
того ж Еріка щось таке встругнула із фотокартками, Рудий не каже що саме, навіщо я їй розповіла про
проблему Рудого з фотокартками?), прогулюєшся біля готелів. Я одного не розумію: якщо ти працюєш, люба, то скажи мені, коли? Кожного вечора я бачу тебе у нас, ти така незмінна, як ось цей стіл (Рудий стукає
по столі, хоч би не забився, він такий запальний, коли з'ясовує стосунки). Що сталося? Може, чимось
допомогти? Може, з кимось поговорити?» Рудий розпочав знущання.
Еріка насвистує якусь пісеньку, вона любить насвистувати чи наспівувати пісні. «Це що ти свистиш, це що, Belle?» Рудий відволікається, він намагається впізнати мотив. У Рудого непоганий слух. Еріка починає
співати йому прямо в обличчя: «Стій, не кидай мене, моя мріє схибнута, лайно з хлопця робить врода
молода, і після смерті я не матиму спокою, я душу дияволу віддам за ніч з тобою». — «Українська версія
мюзиклу? Несподівано. Цікаво-цікаво. То ти ще й перекладачка?» Рудий, здається, трохи вражений.
«Авжеж, кмітливий ти хлопець, Рудий. За ніч з тобою, я, звісно, душу дияволу не віддам, бо ти хропеш як
супер-бізон. Душу не віддам, не кажучи вже про гроші. Але твоє запитання я не забула», — Еріка перестала
співати. «Розумієш, я не працюю вечорами темними, бо відмінили усі вечорниці, тому що в нас карантин.
Ну, я маю на увазі, що в наш час, час поширення СНІДу, різне трапляється: не встигнеш оком кліпнути, як
причепиться якась хвороба. Це страшне, життя стало таким небезпечним, але ти не хвилюйся, тобі нема чого
хвилюватися. Коли я п'ю з твоїх горнят, то потім їх мию, ну, не завжди, а тільки тоді, коли не забуду.
Рушники твої я взагалі рідко хапаю, звісно, що й таке буває». Все ж таки вони варті одне одного. Еріка та
Рудий.
Рудий скинув зі столу своє горнятко, підхопився, сказав, що вже півгодини як він має бути на знімальному
майданчику і побіг до дверей. Еріка вийшла за ним. «Може, подати щось, нічого не забув, Руді?» У неї
лагідний голос, такий солодкий, наче слина після льодяників. Рудий хапає куртку і хутко вибігає за двері.
«А де прощальний поцілунок? — штучно обурюється Еріка. «Пішла ти під три чорти!» — лунає за дверима.
«О, це слова справжнього чоловіка. Біжи, біжи, запізнишся на репетицію, козел», — радісно відгукується
Еріка.
«Чому ви з Рудим не можете нормально спілкуватися?» — уже вкотре я порушую цю тему. Тему їхніх
стосунків. Еріка саме почала готувати нам сніданок, вона зітхає. «Ой летіли в день осінній дикі гуси до
самотньої верби, там, де двоє — там весілля, а де троє — перші ягоди журби». Проспівала і замовкла. От і
думай, Міро, що вона мала на увазі. Дивна пісня, дивна Еріка, щось із цією піснею не те, щось і з Ерікою не
те. Але ще щось, щось вагоміше і дуже обачне, стримує мене від запитання: «Що ти мала на увазі, коли
заспівала мені цю пісню, Еріко»? Щось мене стримує, смикає за рукав, гальмує. «Ти не хвилюйся, врешті-
решт, усе налагодиться, так не буде завжди, завжди ніколи нічого не буває. У цьому світі мало сталих
речей». — «Таких сталих, як моя сліпота?» — «Таких, так. Таких сталих речей мало. Все минеться. Все
минає, минеться й це».
Еріка кудись пішла. Я не стала допитуватись, куди саме. Мені не можна влазити у кожний закапелок її
життя, у неї воно було до мене, є своє життя зараз і буде своє життя незалежно від того, чекатиму я її у
якомусь закапелку, чи ні. Хоча мене лякає думка, що в мене може не бути Еріки, що її може не бути в моєму
житті. Дивно, за кілька днів ми дуже зблизилися, я розповідала їй такі речі, яких не розповідала нікому, навіть Рудому, навіть мамі. Адже Рудий, мама, батько — це найближчі для мене люди, яким я можу
розповісти майже все, за винятком дуже особистісних речей чи дитячих дурниць, за які трохи соромно.
«Майже все» — це багато, насправді це дуже багато. Еріці я розповіла більше ніж «майже все», щось поміж
«майже всім» та «всім». Я переконана, що «все» не розповідаєш навіть собі.
Простіше розповісти «все» про когось, от як я розповіла Еріці про Рудого. Так, але Рудий уб'є мене, точніше, захоче вбити, коли дізнається, що Еріці відомо про його дивацтва. Він уже почав мене підозрювати. Та
борони Боже! Із цією думкою я пішла з кухні, щоб зайнятися творчістю, з'явилося натхнення написати
пісню, я іноді пишу пісні.
Еріка повернулася і вже щось розставляла на підвіконні, щось важкувате. Щось у кількості п'яти штук
(сьогодні я зловживаю словом «щось», та біс із ним). «Гей, сонна царівно, чим займаєшся?» Я чую, як Еріка
перевіряє кімнати, чи є Рудий, чи ще немає. «Пишу пісню, чекай, майже вже дописала, а що ти принесла та
ще й в такій кількості?» — запитую в неї. «Пісню? Отже, ти пишеш пісні? Це цікаво, а які? Ті, що я чула на
узвозі?» Я посміхнулася. «А я не пам'ятаю, що саме тоді співала. Того дня, тієї хвилини, я могла співати
будь-що, могла своє, могла народне, могла співати щось авторське. Я пишу пісні, які схожі на народні». —
«Тим самим займаються Ігор Поклад та Юрій Рибчинський, як мені здається. «Ой летіли дикі гуси» та
«Чарівна скрипка» стилізовані під народні пісні, багато хто думає, що вони і є народними». Виявляється, що
Еріка багато знає про пісенну творчість. «А ти багато чого знаєш про пісенну творчість», — вимовляю
вголос свою думку. «Так, цікавлюся трохи, — каже Еріка. — То ти мені заспіваєш свою нову пісню?»
І я заспівала Еріці свою нову пісню. Це було вперше, коли мою нову пісню хтось почув раніше за Рудого.
Ось вона:
Я вплету, вплету в вінок червоний мак,
То є сором мій, зашарілась я,
А для парубка це буде знак:
Закохалася, я влюбилася.
Я вплету в вінок барвінкову блакить —
Мої сльози це, настраждалася,
Хай коханому він говорить:
Я влюбилася, закохалася.
Ой, вплету я соняховий квіт,
То розлука є... Схаменулася.
Хоч єдиним є він на весь світ,
Не кохає він, не милується.
Я вплету, вплету в вінок червоний мак,
Як те марево, коли віддалася,
Не кохає мене, матінко, юнак,
Я ж влюбилася, закохалася.
«Гарна пісня, дуже гарна пісня, слова мелодійні, — каже Еріка. — А ти талановита, як на мене, ти дуже
талановита». Еріка проспівує перші рядки пісні. «Чудово». — «А ти коли-небудь писала пісні?» — «Ні, —
відповідає Еріка. — Майже ніколи не писала, втім, я їх завжди запам'ятовую, будь-які пісні. Мені достатньо
почути один раз пісню, і вона засідає в моїй голові». — «До цього також треба мати хист, — кажу я. — А
невже ти ніколи не писала пісень? Мені здається, у тебе мало б вийти». Еріка замислилася. «Ні, по-перше, я
не знаю нотної грамоти, тому писати музику не змогла б, а по-друге, вірші у мене також виходять дуже
специфічні. Останнього вірша я написала ще в школі, підготувала його на шкільний вечір, то мене мало з
піонерів не турнули». Еріка поринула в спогади. Я люблю, коли вона поринає в спогади.
Еріка розповіла, що то був вечір, присвячений творчості Агнії Барто. «Наша класна керівниця сказала, що
ми мусимо вибрати такі вірші, які б розтлумачували велич піонерії та комсомолу й оспівували їхню
важливість для кожної молодої людини, народженої в СРСР. Вірші мали бути ідейні». Еріка зовсім забула
про поетичний вечір, але їй про це нагадали, до того ж попередили, що вона мусить на вечорі виступити.
Саме тоді вона зрозуміла, що книжки Агнії Барто в неї немає, у сусідів так само немає, а вечір невблаганно
насувається. Треба було щось робити, Еріка не любила зазнавати поразок. Безвиході не буває. Тому Еріка
вирішила власноруч написати вірша і видати його за вірш видатної дитячої письменниці Агнії Барто. «Та
хто ж знає усі вірші поетів? Ніхто цього не знає, тому ніхто й не помітить. Головне, щоб вірш був ідейний».
Приблизно так розмірковувала Еріка. Ще вона думала, що скласти вірш — невелика праця, багато хто їх
пише, то й вона зможе. Вірш вийшов приблизно таким (Еріка не пам'ятає дослівно, багато збігло часу, тож
тут наводиться лише той фрагмент, який запам'ятала Еріка):
В одной московской школе
Училась Егорова Оля,
Оля была комсомолкой,
Умной была и бойкой.
Белый воротник, манжеты
Всегда накрахмалены и надеты.
Выучен Пушкин, Некрасов,
Ученица лучшая в классе.
Только директор не знал,
И даже отец не подозревал,
Что только наступит ночь —
Как сразу меняется дочь.
Она надевает короткую юбку,
Ярко красит пухлую губку,
Идет под Интурист
Зарабатывать на жизнь.
Давали в валюте Оле,
Но узнали про это в школе.
Позор ей и экзекуция!
Комсомолка — и вдруг проституция!!!
Нужно комсомолкой быть утром,
днем й ночью!
Нужно партию любить, Оля,
это точно!
Після врочистого декламування цього вірша Еріці було скрутно, її цькували усі: мати, яку терміново
викликали до школи, вчителі (особливо обурювалася вчителька російської мови та літератури), директор, одна особа з таємничого «райвно», а також піонерські лідери та комсомольське керівництво школи. «Як ти
взагалі додумалася таке написати?» — крізь сміх спитала я в Еріки. «Не знаю, — відверто відповіла вона. —
Коли я його написала, мені здалося, що в мене вийшло щось близьке до шедевру. Дуже близьке. Щось таке, як писав Володимир Маяковський, соціальне гостре. І я пишалася цим віршем. Але після скандалу
припинила свої творчі муки». — «Жаль. Щось у тому віршику було. Тобі варто продовжувати писати, вдосконалюватись», — сказала я. Еріка пообіцяла подумати над цим. Я їй нагадала, що обіцянки-цяцянки.
«Але ми трохи відволіклися. То що ти розставила на підвіконні?»
«Розумієш, Міро, у мене змалечку хворі нирки, тому я мушу вживати деяких профілактичних заходів». —
«Ти принесла до хати профілактичні заходи?» Мене чомусь злякали слова «профілактичні заходи», п'ять
профілактичних заходів на моєму підвіконні — це наче жахливий сон. «Певною мірою», — сказала Еріка. І
почала співати: «И Родина щедро поила меня березовым соком, березовым соком». — «Щось не розумію»,
— сказала я. Еріка зробила ще одну спробу, наче змінила платівку. «Я в весеннем лесу пил березовый сок, с
ненаглядной певуньей в стогу ночевал. Ну??? — вимогливо звернулася вона до мене. — Хвилина пішла!»
Втім, не буду вдаватися до тортур. Це — березовий сік, я мушу його пити, до речі, він корисний для всіх, ти
також можеш його пити. — Еріка трохи замислилася. — Навіть Рудий може його пити, хоч я не впевнена, що це йому допоможе». — «То тепер у нас наставлено банок з березовим соком?» — я вимагала уточнень.
«Еге ж. П'ять банок, я купила його у селян ще навесні, він зберігався в одному місці, а зараз я вирішила, що
він тут нікому не завадить». «Авжеж, не завадить», — сказала я, розмірковуючи над тим, як відреагує Рудий
на п'ять банок з березовим соком, що примостилися на його улюбленому кухонному підвіконні. Думаю, він
розлютиться. Думаю, що він ще й як розлютиться!
Увечері нам зателефонувала мама. «Привіт, повітруля! Ну, скажи мені, ти вже з кимось зустрічаєшся? А
Рудий? Він з кимось почав зустрічатися?» Мама була в своєму репертуарі. Завжди розпитує про таке.
Традиційне перше запитання. Мама цим розігрівається. Цікаво, як би мама відреагувала на те, що з нами
живе Еріка. Кому б вона її приписала: мені чи Рудому? Що б їй здалося природнішим: те, що я лесбіянка, чи
те, що Рудий зустрічається із шльондрою. Щось мені підказує, що мама може повірити геть усьому, краще її
не перевіряти, а то накличеш на свою дупу пригод. Я відповіла, що Рудий сумує за Едні, тому ні з ким не
зустрічається, а зараз він на роботі, знімає якийсь серіал про правоохоронні органи. А якби був удома, то із
задоволенням відповів би мамі на всі запитання. Щодо себе я обмежилася словами: «У мене нічого нового».
Мама сказала, що, на її думку, вона заслуговує на більшу відвертість. «Я ж ваша мати, я маю знати про вас
усе». Якраз сьогодні я думала про межі саме цього «усе». Втім, мама продовжувала говорити. «Ти стаєш
замкнутою, доню. Ти як замкнута система для мене. До речі, ви не купили цуцика?» Мама вміє загнати
людину в глухий кут. «Кого-кого?» — перепитала я. «Буцімто зв'язок нормальний. — Мама стала дмухати в
слухавку. — Ти мене що, погано чуєш? У тебе псується слух?» Мама любить трагедії. «Ні, я почула про
цуцика, ти питала щось про цуцика?» — «Так, — поважно сказала мама. — Я справді питала про цуцика.
Добре, що ти нормально чуєш». — «Я не зрозуміла, якого дідька ти питала про цуцика, тому не відразу
відреагувала», — виправдовувалася я. «Що за простонародні вислови? Слідкуй за мовою, дитино, в тебе
інтелігентні батьки. В неї інтелігентні батьки, а вона використовує такі слова, як «дідько». Сором який!» —
«Я більше не буду», — сказала я. Ненавиджу сперечатися з мамою.
«Про цуцика я бачила сон. Наче ви підібрали десь цуцика, чи купили, не пам'ятаю. Так от. Ви думали, що
цей цуцик — дівчинка, а воно насправді — хлопчик. І ви були дуже здивовані, ти начебто зраділа, а от
Рудий зніяковів чомусь». — «Нісенітниця якась», — промайнуло в моїй голові. «А я уві сні вам кажу: «Діти, навіщо ви купили цуцика, він же зжере нашу морську свинку, ви про неї подумали?» Я забухикала, щоб не
розреготатися: мама так серйозно ставиться до своїх слів та снів, що мені краще бути трохи стриманішою, бо сміху вона не вибачить нізащо.