Я ридаю, в мене почалася гикавка, Рудий злісно дивиться на мене зміїними очима, Міра шмульгає носом.
Зараз теж розпочне ридання. Дві баби, що заходяться у сльозах, бідний Рудий, співчуваю тобі, брате. Це
неприємне видовище. «Еріко, але, але навіщо ти це зробила, Еріко?» — «Я випадково, — втискую пару слів
у свої щирі ридання. — Я випадково, але ж ти не віриш мені-іііі». Це я навмисне так сформулював: «Ти не
віриш мені». Вона вже почала жаліти мене, отже, зараз буде активно запевняти мене в тому, що вона мені
вірить. «Я вірю тобі, Еріко, адже я твоя подруга». Рудий тільки й того, що не пихкає вогнем від обурення.
Ку-ку, моя крихітко Руденький, ти свідок того, що заведено називати жіночою солідарністю і розумінням
одне одної. Це тобі не просто так, це страшна штука, жіноча солідарність. Про неї також писалося в
«Космополітені», «Ель» та «Жіночому журналі», але ж ти, пихате чоловіче створіння, не читаєш цих
журналів. Авжеж, де там! Ти ж у нас постмодерніст, ти ж поважаєш лише Подерв'янського, Проханова та
Буковськи. Тебе нудить від жіночих журналів, от і отримуй підбором у пах.
Рудий оскоромився, його переможено, він схопив куртку і вибіг з хати. А ми залишилися удвох, якщо не
брати до уваги морську свиню Анжеліку, сподіваюся, що вона, оскільки певною мірою жінка, радіє за нас.
«Чому ви не можете вжитися разом?» — питає мене Міра і запарює мені каву. «Він приховує від мене своє
ім'я, тобто він відверто не довіряє мені, це засмучує мене, я починаю дратуватися і вдаюся до ідіотських
вчинків, — намагаюсь пояснити Мірі специфіку моїх стосунків з Рудим. — Я маю знати, з ким живу», —
спокійно додаю я. «Але ж він мій брат, тобі мало мого слова? Ти живеш з моїм братом, він складна, але
добра й порядна людина», — Міра підперла рукою щічку і через це зараз схожа на малу дитину.
Цей козел — «добра людина»? Зрозуміло, чому вона так каже і захищає його. Вона ж його сестра. Навряд чи
сестри визнають своїх братів козлами задля того, щоб підтримати когось стороннього. Хай вона має його за
добру людину, припускаю, що він не робив їй зле. Хоча він за часів моєї присутності в цьому домі і
поводиться як козел-рецидивіст, та, може, для неї він робить винятки і не поширює на свою рідну сестру
свій неприхований «козлізм». Це я так думаю, думаю про себе, але ж мені потрібно щось сказати і я кажу:
«Мені важливо знати, як звуть людину, інакше в мене не налагоджується з нею контакт. Усі мої добрі
наміри вилітають у трубу». Я зітхаю. Взагалі вигляд у мене, як у обпаленого вогнем метелика, який
припхався до лікаря Айболіта на консультацію.
«Розумієш, Еріко, — Міра наближає до мене своє виразне обличчя і шепоче: — Рудий по-особливому
ставиться до оприлюднення свого імені. Ну, така в нього примха. А ще у нього проблема з фотокартками».
— «Що, нефотогенічний? Через це скиглить наш відомий Квентін Тарантиненко?» — цікавлюся я. «Ні, —
хитає головою Міра. — Хочеш, розповім тобі про нього?» Ще б пак, люба. Як же мені кортить наблизитися
до таємниць цього відчайдушного створіння на прізвисько Рудий.
Виявляться, що Рудий вірить у вуду. Якщо ви не здогадуєтесь що це, то я поінформую вас, я, на відміну від
сучасного покоління ледарів, дуже начитаний хлопець. Це такий африканський культ. Таке собі чаклунство.
Діє простіше, як кажуть росіяни, за парену ріпку. Зараз навчу. Береш фотокартку свого ворога чи робиш
ляльку, схожу на твого ворога, і встромляєш в око фотокартці чи в серце ляльці голку. Треба ще щось
замовляти, здається, а може, й не треба, достатньо тупо злитися. Голка протикає плоть, от і все, твій ворог —
небіжчик або каліка (здається, я попався, на кухні, на стіні, висить ота венеційська лялька, до мурашок по
шкірі схожа на мене в жіночому втіленні, треба сховати, поки не пізно... а може вже пізно?)
«Міро, як ти думаєш, а Рудий не міг, ну, він не міг щось наговорити на цю ляльку, венеційську ляльку, адже
вона трохи схожа на мене, а ми з ним у сумнівних стосунках, трохи таких напружених...» Міра закрутилася
по кухні дзиґою. «Припини таке казати про мого брата, Еріко, мої друзі, а ти — моя подруга, для нього
святе!». Ти бач, яка сувора. Святе для нього, її друзі. Боже мій, яка Міра наївна, дівчисько. Прости мені, Господи, який усе ж таки Рудий — козел. Я живу в домі зі скаженим вудистом та його сліпою сестрою, може, то він її зачаклував, а тепер забирає її іграшки і бавиться на самоті, підхихикуючи (що я верзу, нісенітниця якась). «Люди, ви — тварини», — здається, що так звучатимуть у перекладі українською слова
нині емігрантки, а колись відомої російської актриси з вічно готовим до плаксійства ротом Олени Соловей.
«Люди, ви — тварини». Рудий абсолютна тварина, бо він — козел. І не треба плутати козла із цапом. Це —
різне.
Моя мама поведена на езотериці. Це ціла наука, щось схоже на астрологію, але не зовсім. Мама вірить в
погану енергетику, у добру енергетику, в упирів, які жеруть позитивну енергетику і можуть випити усе до
останньої енергійної краплини (до речі, непогано було б перевірити в цьому сенсі Рудого, у мене є певні
сумніви щодо нього). Мама крутить рамку, щоб вирішити — ставити тут ліжко чи ні, і в який бік класти
ноги, коли засинаєш, і де має стояти обідній стіл. Люди зі Сходу називають таку поведінку «Фен-Шуй».
Який простір дає це слово для моєї забави з пошуку в простих словах матюків та матюкливих часток. Треба
здибати Рудого з мамою, я бачу, їм є що сказати одне одному. Вони обоє належать до світу схибнутих.
Чудова парочка: бик та ярочка.
Але що каже Міра? Треба заспокоїтися і зосередитися, можливо, Міра знає протиотруту від злодійкуватих
вчинків братика. «Рудий що, розуміється на вуду?» — недбало так цікавлюся, щоб вона не зрозуміла, який я
наляканий. «Не зовсім», — каже Міра, і мені трохи легшає. Виявляється, Рудий також начитаний хлопець.
Він начитався про вуду і тепер боїться називати будь-кому своє ім'я, а також слідкує, до яких рук
потрапляють його фотокартки. «Він ніколи не дозволяє себе фотографувати, серед режисерів його
називають диваком». Ну, краще вже називатися диваком, ніж мудаком. Різниця всього в двох літерах, але
який різний зміст. Це я так думаю, а вголос кажу, що кожна людина має право на власні жахи. Міра
погоджується, ми з нею вже обговорювали власні жахи, виявилося, що в нас їх багацько. Ми трохи мовчимо.
«А що? — питаюсь, — у нього вже були інциденти?» «Інцидентів у нього було до біса», — трохи втомлено
каже Міра. «Ееее, — заїкаюся я. — Але ж він, ееее, начебто більш-менш живий, і цього, еееее, в міру
здоровий, ну голова його повна волошок, але ж волошки — то таке, у всіх вони є. У кого більше, у кого
менше. У Рудого, звісно, що забагато, але це питання ставлення», — відразу виправляюся я під загрозливим
поглядом Міри.
«У нього немає закордонного паспорта», — чомусь каже Міра. «Двісті доларів — і завтра буде», — радісно
кажу я, бо відчуваю, що тут можу бути корисним. «Ти не розумієш, Еріко, — каже Міра. — Ти не
розумієш». Вона мовчить і вдивляється у темряву за вікном. Що я верзу, для неї за вікном завжди темрява, як і всюди. «То поясни мені, чому в Рудого немає закордонного паспорта?» — прошу я.
Виявляється, що Рудий перейнявся культом вуду ще за часів школярства. Ти бач, який вимогливий у нього
розум, це ж треба було знайти в ті часи інформацію про вуду. «Він такий. Він знайшов, — не без гордості
каже Міра. — Він не вступив до комсомолу тільки через те, що потрібно було здавати фотокартки, а Рудий
не був упевнений, що ці фотокартки потраплять у добрі руки». — «Кому зараз потрібний комсомол? Він
нічого не втратив», — кажу я. Міра погоджується, що член комсомолу це не те саме, що член Академії при
Каліфорнійському університеті. «Але ж тоді були інші часи», — зауважує вона. Я погоджуюсь, так, часи
були інші, але ж минулося? Міра киває. Минулося.
«Зі вступом до комсомолу це був прикрий випадок, не більш. Гірше було з отриманням паспорта
громадянина СРСР», — продовжує свою розповідь Міра. Можу собі уявити. Як параноїк Рудий поставився
до того факту, що він має здати фотокартки, одна з яких зберігатиметься в архіві МВС. А дозволити собі
таку розкіш, як не отримати паспорта, він не міг. Бо немає паспорта — немає людини. Я так і уявив, як його
підкинуло. «Трясця вам, а не фотокартку! — ось що подумав Рудий. — Дзуськи! Зі мною ці витівки не
пройдуть!» — ось таке ще подумав Рудий. Ти диви, а я його можу уявити більш-менш привабливою
людинкою. Цікаво. Я посміхнувся сам до себе.
«Довелося йому здавати фотокартки, не було іншого виходу, це не класна групова віньєтка, знімки для якої
можна проігнорувати. Паспорт — він і в Африці паспорт. До того ж мама на нього тиснула, не розуміла, навіть давала лупки. Відтоді він постійно бачить жахливі сни, де фігурує його архівна фотокартка», — Міра
до чогось прислухається, може, відчуває, що я посміхаюсь сам до себе. «Ти посміхаєшся?» — наважується
спитати вона. Я аж здригаюся від несподіванки, від влучності її здогаду. Як вона тонко все відчуває. «Так»,
— зізнаюся. Вона теж посміхається. От ми вже і сміємося вголос. Разом.
«Тепер розумієш, чому в нього немає закордонного паспорта?» Так, я все розумію. «А як щодо посвідчень?»
— «Він краде свої фотокартки у всіх відділах охорони і кадрів, а коли співробітники цих органів
спохоплюються, то він каже, що ненормальні прихильники його таланту постійно крадуть його фотокартки, тому він відмовляється за свій рахунок поповнювати чиїсь архіви». Ми знов регочемо. «Але наша мати не
здається, вона хоче висмикнути Рудого до Канади, може, у неї щось вийде, мама у нас боєць», — каже Міра.
«Так», — погоджуюсь крізь сльози сміху я.
«Те саме з ім'ям. Рудий вірить, що ім'я перебуває у безпосередньому зв'язку з особою. Не можна всім казати, як тебе звуть, щоб нікому не спало на думку маніпулювати тобою через ім'я. Тому більшість знайомих
називає його Рудий, не згадуючи про ім'я. Можливо, що дехто взагалі забув, як звати Рудого». — «А він, еееее, часом не збирається повбивати тих рідкісних щасливців, котрі знають, як його звати?» — виривається
в мене. «Ну, що ти таке кажеш, Еріко. Як тобі таке спало на думку?» Міра, виявляється, вміє сердитися. Так
кумедно зводить брови. Я знизую плечима. Не буду ж я їй казати, що в мене великі сумніви щодо глузду
Рудого. «Та це я так, бовкнула, не подумавши», — заспокоюю я Міру, не хочу, щоб вона засмучувалася
через моє ставлення до послідовника Довженка.
«Та зрозуміло, що ти не навмисне», — відгукнулася Міра. Так, я знаний майстер прикидатися. Якби ти
знала, Міро, Міро.
«Ти знаєш», — вона торкається моєї руки так довірливо, що крає мені серце, моє брехливе серце. «У тебе
все гаразд із гормонами?» — несподівано питає вона. Принаймні я приготувався вислухати чергову
таємницю Рудого, а не таке безпардонне запитання. «А що таке?» — відступаю я про всяк випадок. Може, потягло чоловічим кремом для гоління? Ти бач, який у неї нюх. «Ти не образишся?» Яка ж вона делікатна, як цей... як його, імпортний рекламний відбілювач, який «делікатно очистить вашу найтонкішу білизну».
«Ні, що ти. Ми ж подруги», — нагадую я їй про нашу близькість. «У тебе дуже волохаті руки», — нарешті
каже Міра. Ну що ж, Еріку, вперед, бреши, ти ж так це любиш!
«Справа в тому, — починаю свої побрехеньки (пальці за спиною хрестом); — що я раніше зовсім нічого не
знала про те, що якщо виголити волосся, то воно починає сильніше рости і стає густішим. Ну от. І одного
разу я вирішила собі поголити руки, тобто зробити їх такими гладенькими, як ноги після епіляції, розумієш?» Міра шепоче, що розуміє. «Я ж не знала, що цього краще не робити. Потім мені сказали, що це
велика помилка, але було вже пізно, на руках виросло ось таке волохате волосся. Не голити ж постійно
руки? Бо якщо голити, то воно буде колоситися ще рясніше. Знаєш, як я через це страждаю?» Міра відразу
почала вибачатися за те, що вона акцентувала на моїх волохатих руках свою увагу. «Та нічого, ми ж
подруги», — втішаю я Міру. Який класний девіз: «Та нічого, ми — подруги». Цим можна виправдовувати
будь-які ганебні вчинки, образливі слова та інше неподобство. От уже ці жінки!
Вже глибока ніч. А Рудого все немає. Ти бач, який вразливий. Подумаєш, висипали йому на голову попіл, знав би він, скільки й чого висипали на мене. Теж мені, цяця. Міра запропонувала випити ще по чашці кави.
«Кава на мене не діє, від неї у мене не буває безсоння, а в тебе?» Я теж кажу, що в мене не буває безсоння
від кави. Міра прикушує губу. Так, з кожним днем ми час від часу помічаємо, що в нас є щось спільне. У нас
багато спільного. Це — приємно.
«А ще в Рудого є одна ідея фікс», — Міра прибирає зі столу, ми вирішили готуватися до сну і не чекати
Рудого. «Яка?» Ця новенька «полуничка» щодо її брата змусила мене прибрати позу мисливського собаки.
«Він непокоїться через те, що міг потрапити на плівку до когось випадкового, наприклад, на плівку туриста, вони ж блукають містом і все фотографують, і, відповідно, можуть сфотографувати Рудого. А тоді покажуть
свої фотокартки ще комусь із поганою енергетикою, і цей хтось помітить Рудого і щось не те зробить». От
Рудий запалює вогні! От же ж запальний хлопчак! Це ж треба до такого дійти у своїй параної. Боже, як мені
кортить щось встругнути, використовуючи ці його побоювання. Аж руки сверблять. Ернесте, чи чуєш, га, Старигане? Це ж наша людина. Еге-гей, Рудий — цілком наша людина. Мені стало страшенно весело.
«Фотография девять на двенадцать с наивной подписью на п-а-а-мять» (Ірина Алєгрова, така собі білявка).
Коли я вовтузився в ліжку, намагаючись заснути, і прокручував цей день (а він же був такий чудовий, цей
день), мене також навідала ідея. Ідея фікс. І я написав Рудому записку, таку собі невеличку записочку, яка б
мала трохи його підбадьорити, адже у нього сьогодні був важкий день, та й взагалі.
Ось такою була моя записка до Рудого: «Слухай. Я несподівано згадала, де тебе бачила. Мене постійно
мучила думка, що я тебе десь бачила, і сьогодні я згадала, де саме. Ти не повіриш. Я бачила тебе на
фотокартці у таких собі австралійців, які не без дивацтв. Наприклад, за домашню тварину в них вважається
скелет рідкісної риби. Вони недовго мешкали в місті, завзяті туристи, розумієш? Цікавляться архітектурою, пам'ятками давнини. І на знімку, де розкинувся Ватутінський парк, я і побачила твою постать. Я не могла
помилитися, бо бачила на тобі той самий одяг, який ти носиш зараз, до того ж добре тебе запам'ятала, ти ж
такий красунчик. Не знаю, чому тобі про це кажу, просто мені здалося, що в цьому є якийсь містичний збіг, правда? Це так прикольно. Добраніч, вибач за попіл. Еріка».
Ви б чули, як він ричав, наче тигр, наче лев. Кепські його справи, не береже себе хлопець, зовсім не береже, почуття гумору розгубив, сердешний. Найнеприємнішим було те, що він учинив галас о п'ятій ранку. Де
можна вештатися цілу ніч, якщо ти порядна людина? Я впевнений, що ми з Рудим приречені бути
товаришами-нерозлийвода, їй-Бо.
Частина восьма
Забавки
Розмірковування Міри
Ранки рідко бувають добрими. Частіше за все вони, наче зголодніли за ніч собаки, хапають за голі п’яти
обеззброєних, ще застиглих в обіймах сну людей, змушуючи їх пожвавлювати свої рухи, вмиватися, вдягатися, вливати в себе каву, чай або сік і вирушати на роботу, де так само треба вливати в себе каву, сік, і
намагатися працювати. Я ж вирушила не на роботу, я з тих щасливців, яким не потрібно вранці нікуди
поспушати, я почовгала на кухню. Там панувала тиша, я причаїлася за дверима, вслухаючись у неї. Тому що