витягла на берег маленького карасика, який жадібно хапав ротом повітря.
Треба сказати, що ловити рибу я любила, а от їсти — ні. Я не любила ні риб'ячу юшку, ні тараню, ні
тушковану-варену-парену-смажену рибу. Я не любила рибу ні в якому вигляді. Батькові, який любив їсти
рибу, дуже не подобалося моє негативне ставлення до рибних страв. Мені ж було украй неприємно
порпатися в риб'ячих кістках, вибирати ці кістки, я й риби не бачила, а що вже казати про дрібні кісточки.
Мама й бабуся вибирали їх неуважно, після них можна було знайти десятки гострих кісток. Батько їв рибу
разом із кістками і не розумів, чому хтось зважає на таку дрібницю, як кістки.
Одного разу він змусив мене скуштувати карасів, запечених у сметані. «Це — смакота, хоч покуштуй, інакше будеш жалкувати усе життя», — наполягав він. Щоб не засмучувати його, я почала мордуватися з
однією рибкою. Я була дуже обережною, але незабаром відчула, як якась кістка вп'ялася в мою горлянку.
Мені було боляче дихати, та я знала, що треба робити. Відламала черству скоринку чорного хліба, стала
жувати її і різко ковтати. Скоринка мала б проштовхнути кісточку. Але в мене нічого не виходило, єдине, чого я досягла —загнала кістку ще глибше. У мене почалася лихоманка. Я злякалась, мені було вже не до
жартів.
Я увімкнула голосову сирену. Всі збіглися. Стали радитися, що зі мною робити. Я вже втомилася тримати
рота широко відкритим, мама, Рудий, батько, бабуся намагалися побачити кістку та якось із нею
домовитися. Все закінчилося тим, що мене потягли до лікаря. Лікарка була стара, погано бачила, вона так
само змусила мене розтулити рота якомога ширше, взяла гострі ножиці, ще якісь гострі металеві штучки і
більш ніж півгодини без знеболювання дерла ними мені горло. Шукала кістку. Майже місяць після цієї
операції я не могла їсти. Вже минуло стільки років, але я пам'ятаю все напрочуд добре, і ніхто ніколи не
змусить мене скуштувати рибної страви.
Я прислухалася до Еріки, намагалася зрозуміти, чи не нудьгує вона від моїх розповідей. Але Еріка мені
щиро співчувала. «Я ніколи не приготую тобі рибної страви, присягаюся», — вона була дуже серйозна. Ці
слова пролунали так по-дитячому і так щиро, що сльози набігли мені на очі, я відвернулася від Еріки, щоб
вона не помітила чергової ознаки мого сентиментального ставлення до неї. «Я постараюся, щоб тебе не
кривдили м'ячі, ось із дощами — це складніше, тут треба добряче подумати. З дощами складніше впоратися, ніж із злодійкуватими кроками за спиною, кістками та м'ячами», — Еріка мала стурбований вигляд.
«Стривай, я ще не розповіла тобі про янголів».
«Янголи — це діти, які вмерли ще дітьми. Ти знала про це?» — знов звернулася я до Еріки. «Щось таке
чула», — так вона мені відповіла. Я повела далі. Більшість думає, що янголи — добрі створіння, та сама
більшість думає, що діти — доволі злі створіння. І ніхто тут не бачить суперечностей. Але ж вони є. Якщо
янголи — це померлі діти, а діти — злі створіння, то як янголи можуть бути добрими? Це неприродно для
них: бути добрими. Звісна річ, що вони злі.
Вони кепкують, глузують, передражнюють людей, а ті начебто нічого не помічають, знай собі складають
романтичні пісні про янголів, називають янголами коханих людей і всетаке інше. Чому люди не звертають
уваги на вираз обличчя янголів на картинах? Це показові вирази обличчя, вони неприязні. Тим часом люди
завжди чекають від янголів допомоги, розуміння, захисту. Дзуськи, не дочекаються. Янголи можуть тільки
хизуватися. Уявляю собі, як вони сміються, коли хтось стає перед ними на коліна.
Я дізналася про те, що янголи — це померлі діти, під час шкільної екскурсії до музею. Я дізналася про це від
нашого екскурсовода, яка була елегантною, трохи похмурою, досить молодою жінкою. А мені з Рудим тоді
було приблизно вісім та дванадцять років. Вона не розповідала нам про картини, вона тягала нас залами і
розповідала про своє бурхливе особисте життя. Я всього не пам'ятаю, але в її розповіді фігурував її
підступний чоловік, який змусив її зробити аборт. Навіть кілька абортів, після яких вона не могла народити
дитину. «Ні, я вагітніла, але в мене постійно були викидні. Хоч як я берегла себе, все одно через місяць-
другий — викидень, що ти тут будеш робити, доля є доля», — бідкалася нам екскурсовод.
Раптом вона зупинилася біля однієї з картин. Я не пам'ятаю, що там було зображено, але точно пригадую, що там було двійко янголів. «Подивіться на цю картину, діти. Придивіться до янголів, пухких малюків з
крилами, бачите? Отже, діти, ви вже дорослі, тому, мабуть, знаєте, що янголи — це померлі діти. Багато
дітей помирає малими, ніхто не може гарантувати, що одного дня цього не станеться з вами». Ось що вона
нам сказала. Дехто заревів уголос. Але їй було байдуже. Чому вона таке сказала? Мабуть, у неї були
проблеми куди важливіші, ніж охорона нашої дитячої психіки. Мабуть, вона згадувала свої аборти й
викидні.
Ми повернулися додому, і Рудий спитав у батьків, що таке аборт і викидень, він любив в усьому розібратися
та й взагалі мати кебету. За вияви цікавості він був нагороджений однією, але дуже довгою нотацією щодо
правил поведінки, а також кількома короткими ляпасами по сідницях. Про мертвих дітей, янголів та нашу
незагайну смерть того вечора він вирішив не теревенити. Більш за все я боюся, що мене коли-небудь
помітять янголи. Вони миттєво знищать мене. Розмірковувати вони не будуть, вони не надаватимуть мені
останнього слова, вони знищать мене, тому що я розгадала їхню таємницю. Вони — злі померлі діти, діти, в
яких забрали всі забавки.
Інколи мені здається, що найжахливіше страховисько шукає мене, полює на мене. Це — дощ, який замість
краплин кидає на землю пружні м'ячі. М'ячі, якими граються янголи. Вони жбурляють їх у мене, граються в
«п'ять імен», пам'ятаєш таку гру? Ти відбиваєш м'яча долонею, приказуючи: «Я знаю п'ять дівочих імен.
Світлана — раз, Олена — два, Оксана — три, Катруся — чотири, Христина — п'ять». Не переводиш подих, продовжуєш: «Я знаю п'ять хлопчачих імен. Сергійко — раз, Андрійко — два, Микола — три, Павло —
чотири, Володимир — п'ять. Я знаю п'ять міст. Київ — раз, Львів — два, Івано-Франківськ — три, Чернівці
— чотири, Тернопіль — п'ять. Я знаю п'ять диких тварин. Тигр — раз, лев — два, вовк — три, лисиця —
чотири, вепр — п'ять. Я знаю п'ять домашніх тварин...».
Еріка обіймає мене. «Міро, тихіше, вгамуйся, будь ласка, Міро, заспокойся, все минеться». Я починаю
скиглити. Потроху, неголосно. Ці діти стільки всього знають по п'ять, для них не проблема загадувати нові й
нові теми, бити, бити мене по потилиці наповненими дощовою водою м'ячами. «Я знаю п'ять людських
почуттів. Кохання — раз, довіра — два, ненависть — три, невпевненість — чотири, страх — п'ять». Коло
замкнулося?
Еріка гойдає мене на стільці, наче дитину в колисці. Дивно, як я досі не впала. «Знаєш, я тут подумала... —
каже вона, прислухаючись, чи припинила я скиглити. — Виходить, що найбільший мій страх — це товста
тітка, яка тихо їде за мною на велосипеді вночі на цвинтарі і насвистує похоронний марш». Спочатку ми
разом верещимо, а потім відверто регочемо. Крізь сміх та сльози я помічаю, що сьогодні був день
відкриттів. «Ех, люблю відкриття», — продовжує мою думку словами з рекламного ролика горілки
«М'ягков» Еріка. У неї виходить дуже смішно, така само інтонація, як і в героя ролика. Ми заходимося в
новому нападі реготу.
«Дві баби вдома, а жерти нема що». Цей голос розігнав наш сміх, сміх розвіявся по кухні — так річкові
мальки кидаються врізнобіч від ноги людини, яка несподівано занурюється в їхню зграйку. Авжеж, це був
Рудий. А Рудий завжди поводиться як Рудий. Така стала натура.
Частина сьома
Забавки
Дещо про Рудого
Вчора я остаточно зрозумів, що з Рудим треба щось робити (я не маю на увазі, що його варто було б залити, наприклад, бетоном, хоча...), він — непередбачувана та небезпечна людина, зовсім без гальма, некерована. А
я навіть не знаю, як його ім'я. Я, врешті-решт, беззахисна дівчина, яка має право знати, з ким вона ділить
помешкання, з ким вона живе в одній хаті? Я цукрово називаю його Руді і бачу, як його, бідаку, від цього
тіпає, скручує, рве на шмаття. Я ж намагався бути приємним, намагався налагодити з ним дружні стосунки, і
що я отримав? Щось на кшталт вдячності таргана. Рудий похмуро мене оглядає, що змушує мене сіпатися й
нервово поправляти спідницю (чесне слово, він привчить мене до штанів), і гуде наче «свекруха лихая» з
наших народних пісень. Усе йому не так. Усе не подобається, хоч би що я робив, хоч би що казав. Якби я
нічого не робив і постійно мовчав, це так само йому б не подобалося.
Вчора, наприклад, я з найкращими намірами пригостив його «косячком». Ну що мала б зробити чемна
людина? Сказати: «Дякую, люба Еріко, ти врятувала мою віру в життя і людство». Я був упевнений, що
Рудий, як творча людина, має поважати і цінувати «косячки» за їх служіння творчим людям, за
стимулювання творчого натхнення. Принаймні творчі люди, на мій неупереджений погляд, повинні
ставитися до «косячків» щонайменше із симпатією. А що зробив цей хворобливий доморощений спілберг-
мащенко-кончаловський? Вирвав із моїх рук «косячка» так різко, що зламав мого випещеного штучного
нігтя і, наче сміття, викинув малого, безпорадного, скрученого оцими руками «косячка» з балкона. От
якомусь байдикарю повезе. Так і бачу. Ось повзе він, зневірений, обліплений злиднями, наче тумба афішами
російських гастролерів, аж тут раз — і клаптик щастя, нічий «косячок» (він же не знає, що той «косячок»
мій і що є такі люди, яким бракує клепки, тому вони скидають «косячки» з балкона). Бідний травмований
«косячок».
Рудий же розпочав вичитувати мені нотації. Як мені ото не соромно, як я наважилася ТАКЕ йому
запропонувати, що я собі взагалі думаю (от про бетон краще йому не знати, еге, добре що я про це нікому не
сказав) і як поводжуся в його домі? Ну, не цінує людина приязного до неї ставлення, як із цим боротися?
Поки він виказував мені, я робив уважний вираз обличчя, потім зробив чемний кніксен і спробував піти з
кухні. Рудий мене не випускав.
Часу думати було мало, я вирішив, що нічим не ризикую і пристрасно потягнувся до нього. Але ж цей
Іллєнко відсахнувся від моїх обіймів наче від привида і так шарпнувся убік, що забився головою об кахлі. Я
пригальмував про всяк випадок і питаю: «Хочеш, я вгадаю, як тебе звуть?». Вирячився і мовчить. Він що, не
дивиться реклами по телебаченню? Як може культурна людина в наш час не дивитися реклами? Якщо вона
(ця абстрактна культурна людина, я не маю на увазі Рудого, в нього якраз із культурою велика проблема) не
хоче дивитися рекламу, то її змусять, до неї знайдуть належний підхід, її обов'язково нагодують рекламою, а
то ж як, рекламний бізнес не дасть спокою культурній людині, ні, йому необхідне стовідсоткове покриття.
Усі повинні дивитися рекламу. До речі, з реклами можна дізнатися багато чого цікавого, особливо це
стосується хлопців. Якби я не знав, що існують щоденні прокладки «Олдейз» чорного кольору для трусиків
«танго», то неодмінно перелякався б, коли б побачив таке у трусиках однієї моєї подружки. А так — нічого, я відразу второпав, що це чорніє, тому що я — культурна людина й уважно дивлюся рекламу.
«Я ворожок з дитинства ненавиджу», — нарешті вичавив із себе Рудий. Кіношні хулігани на цьому місці
справно пускають слину з щілини між зубів, і камера спостерігає її безперервний політ. Я не став
посвячувати Рудого в тонкощі своєї ненависті до англійців та Старигана Хема і дав йому спокій, бо я
поважаю чужу (навіть ворожу) ненависть. І це сценарне одоробало, мабуть, завважило мою повагу до його
почуттів, бо заходилося готувати вечерю (варених раків) і припинило свої заморалізовані напади.
Наприкінці нашої естетської бесіди я зауважив, що, як на мене, у нього щось не те з головою, і навіть
погодився збігати за цитрамоном. Він так на мене вирячився, наче не він зварив раків, а раки зварили його, все не міг збагнути: чи я дурепа, чи глузую, чи, може, (таке неможливо навіть припустити) з нього
знущаюся.
Нарешті цей емоційний телепень (тут вони з сестрою дуже схожі одне на одного, майже як цицьки Памели
Андерсон. Хоча ні, Міра змінюється, кожного дня я відкриваю в ній щось нове, свіже, привабливе; та й
взагалі, Міра — це одне, а от Рудий — зовсім інше) оговтався і поблажливо порадив мені зайнятися власною
головою. «Бо цитрамон тобі навряд чи допоможе, люба». От козел.
Але то було вчора. А сьогодні цей бог сценічних рухів уже хлюпнув через край. Я стояв, нікого не чіпав, мирно палив «Ґолуаз» і обережно струшував попіл у попільничку з написом «Саскачевань» (чи як там це
пишеться, не знаю, але сприймаю на слух як «саскачевань», це така канадійська провінція), яка була
оздоблена помаранчевими ліліями. Мабуть, братові і сестрі прислали цей витвір канадійського мистецтва
батьки. Специфічний подарунок. Ті ще чудопали, ці батьки, хіба вони не знають, що їхні діти не палять
цигарок? Втім, може, батьки цієї парочки просто гостинні люди і піклувалися про гостей, тобто про мене.
Якщо це так, то ґречно дякую.
Міра якраз готувала до столу. Ми збиралися повечеряти. Отже, як я вже казав, Міра готувала до столу, я
палив і переймався долею попільнички, а цей Карабас-Барабас дивився, як я палю, трохи покрутив своєю
дупою на стільці, аж потім видав отаке: «Ти стільки палиш і так бухикаєш вранці, люба, що незабаром
помреш, захлинешся сухотними мокротами», — саме так розпочав Рудий свою промову за вечерею. Мабуть, перечитався на ніч «Дами з камеліями». Міра відразу розгубилася і впала в розпач. Міра — тонка людина, вона непристосована до цього життя; коли когось ображають, то вона робиться безпорадною дитиною.
Якби на Страшному Суді мене спитали: «Еріку, небіжчику, відповідайте, ви навмисне такого-то жовтня
такого-то року вивалили попіл із попільнички з написом «Саскачевань» на голову Святого Рудого?» — Я не
певен, що зізнався б у своєму злому намірі. Я б відповів, заздалегідь схрестивши пальці (це моя дитяча
звичка — схрещувати пальці, коли збираєшся трохи бреханути. Спочатку схрести пальці, аж потім можна
брехати собі на втіху, нічого тобі не буде, це наче страхування за пільговими умовами): «Це випадковість, ваші честі, це прикра випадковість». На Страшному Суді мені б не повірили, не повірив мені і Рудий, він
струсив із себе попіл, схопив ножа і став ганятися за мною по кухні. Я ж казав, що він абсолютно
неадекватний. Міра ледве заспокоїла його.
Мені було прикро, що його заспокоюють. Міра його заспокоює. Ти бач, гарно влаштувався Рудий. Він
бажатиме мені жахливої смерті від сухот, замахуватиметься на мене ножем, —а може, я так налякався, що
після цього у мене ніколи не буде діточок? Хтось колись замислювався над такими наслідками? Може, я
надзвичайно вразлива та полохлива особа? А його ще й заспокоюють. І хто? Міра. Міра гладить його по
коротко обстриженій голові, а що я? Я почуваюся використаним не за призначенням презервативом. Як
Міра може так поводитися зі мною, я ж її подруга! Ось ти яка, жіноча дружбо, от яке твоє справжнє
обличчя. Правду пишуть у моєму улюбленому журналі «Космополітен»: жіночої дружби не буває, усі
подруги — стерво і хвойди. Тільки про себе і думають. Якщо хтось лащиться до тебе чи підлизується, то цій
зміюці щось від тебе потрібно, не інакше. І я починаю тіпатися в риданнях.