Асура Махарадж продовжував роздавати листівки, примовляючи: «Алилуя, брате…», коли ж раптом знайоме обличчя просковзнуло в натовпі. Він вдивився поміж людей пильніше, упевнюючись, чи не привиділось йому, бува, але ж ні — ящуряче обличчя помічника суді Раху з’явилося й щезло знову.
Продовжуючи роздавати листівки направо й наліво, він зануривсь у натовп, що чудесним чином почав збиратися довкола пастора О’Ніла, і рушив у напрямку свого заклятого друга з нижніх світів.
Людей ставало дедалі більше. Навпроти Цукотті-парку шикувалися наряди поліції. Усі вони були в захисних шоломах і з щитами. Вони натягували захисну оранжеву сітку, аби стримати мітингувальників від розповзання, тримаючи їх скупченими в самому парку. Асура Махарадж розгледів, як суддя Раху, вдягнутий у чорну військову форму без позначень, залазить в одну з вантажівок із написом «Поліція». Сонце піднялося уже достатньо високо, аби віддзеркалюватися з вікон хмарочосів довкола колодязя Цукотті-парку.
— Гей, старий, що це таке у тебе? — покликав його один із мітингувальників, хворобливого вигляду юнак із довгим немитим волоссям. — Дай-но і мені сюди, покажи, що там маєш.
— Алилуя, брате. Схоже, в останній день Господь дає нам хорошу погоду, брате, — усміхнувся йому Асура Махарадж. — Ось, тримай.
— А, це ваше релігійне лайно, — без інтересу озвався хлопець, оглянувши листівку спереду і ззаду, й повернув її Асурі. — Я в це не вірю. На, тримай.
— Ні, залиш собі, брате. Як тебе звати?
— Вільям Джозеф Сміт, сер, гівняне ім’я, знаю, смердить за кілометр, як від немитої стайні. Мої батьки були селюхами.
— Асура Махарадж, — представився Асура. — Вільяме Джозеф, скажи, ти хотів би послужити для Господа?
— Що за хрін ти мене питаєш, мужик?
— У тебе є бажання розізлити лягавих так, щоб вони почали гарчати і кусати свою сітку? — перепитав Асура, виявляючи в собі незнайому харизму, очевидно, відбите світло того вогню віри, яким палав пастор О’Ніл. — Час відділяти овечок від цапків, і Господь щедро винагородить тебе, якщо ти допоможеш у цьому.
Вільям Джозеф Сміт подивився на Асуру Махараджа, як на ненормального.
— Чи ти здурів, хлопе?
— Цьогосвітня бо мудрість у Бога глупота, — відповів Асура Махарадж, не повівши й бровою. — Я гадаю, ти б міг підійти до них он там, стати біля сітки і почати дражнити їх. А я би спробував пробратися у їхній фургон. У фургоні є один чоловік, велика шишка, не бос, але вагома фігура. Якщо мені поталанить поговорити з ним, ми зможемо уникнути крові в цей чудовий сонячний день. Що скажеш, брате?
— Мужик, у тебе зовсім поїхав дах. Дай мені спокій, — Вільям Джозеф Сміт відвернувся і пішов у натовп. Там уже з’явилися чоловіки з барабанами. Вони лупили в барабани, горланячи: «Нас дев’яносто дев’ять відсотків!». Молодяві жінки, віком за сорок, які все ще намагалися скидатися на дівчаток, у сміливих убраннях підтанцьовували під ритм барабанів. Багато людей стояло з табличками у руках, на яких були написані анти-корпораційні гасла.
Асура Махарадж подивився, як довготелесий Вільям Джозеф іде до натовпу протестувальників і ще раз оцінив міцний ланцюг із поліцейських і сітки. Біля живої загорожі уже починали збиратися журналісти з телебачення. Вічка камер вишукували яскравих персонажів для кадру на обідні новини, молода жінка у вишневій сукні стояла на вільному від корупції і корпорацій шматку Цукотті-парку, тримаючи у руках мікрофон і давала прямий репортаж із місця подій. Уривки фраз долітали до Асура Махараджа.
— …дедалі збільшується. А зараз ми дізнаємося, що ж думають про свою безстрокову акцію самі учасники протесту, — жінка повернулася до нього і мовила в мікрофон: — Представтесь, будь ласка, як вас звати і звідки ви приїхали, сер. Скажіть, будь ласка, що ви думаєте з приводу цієї акції?
Асура Махарадж, на якого жінка спрямувала мікрофон, усміхнувся. Оператор відловив його усмішку і зробив наїзд на його заросле щетиною обличчя.
— Мене звати Асура Махарадж, і я прибув до Америки з далекої країни на Півдні. Я співчуваю обидвом сторонам конфлікту, мем. Моя батьківщина уже довгий час іде шляхом матеріального прогресу, але я бачу, що матеріальні відповіді не дають вирішення для матеріальних проблем. Мені здається, проблема лежить глибше, аніж у обманутих банками громадянах. Вона всередині наших сердець. Це пожежа, мем, і сьогодні вона охопила цілий світ. Тільки духовні відповіді можуть пролити дощ, здатний загасити цю матеріальну пожежу. Дякую, мем, — Асура Махарадж усміхнувся ширше, показуючи, на американський мотив, що він все сказав.
Журналістка, трохи розгублена від почутого, позбавлена можливості вирізати це, повернула мікрофон собі.
— Дякую вам, сер. Із вами була Енн Уайт спеціально для телеканалу Дабл’ю-Ей-Бі-Сі.
Тим часом гримотіння каністр і тамтамів усе наростало, так, що перебувати в Цукотті-парку ставало дедалі важче. Серед людей почала з’являтися особлива атмосфера роздратованості, а разом із тим і сп’яніння від усвідомлення того, що вони тримають долю Америки у своїх руках. Люди ходили по периметру парку з високо піднятими транспарантами і скандували заклинання, сподіваючись таким чином змінити невідворотнє. Над Цукотті-парком знову пролетів чорний вертоліт без маркувань. Ясне блакитне небо обіцяло справді спекотний день. Асура Махарадж примружився від блиску сонця, що сліпило його, відбиваючись від дзеркал хмарочосів. Він опинився у кам’яних джунглях, замкнутий у стінах високого колодязя, серед неприступних кабінетів, де, начебто, приймалися значущі рішення, котрі, начебто, ставали в результаті причиною незадоволення мас. Однак Асура знав, що справжня причина незадоволення мас сиділа зараз у фургоні перед соціоскопом і вибирала найкращий, найдраматичніший момент для того, аби розпочати свою операцію.
У Асури Махараджа запаморочилася голова. По цілому світу всі наче чекали на цей сигнал. Біржі стогнали, завалені знеціненими паперами, політики, роздратовані, траскали за собою дверима, не досягши результатів у переговорах, бойовики на Середньому Сході сідали до своїх окопів, припадали щоками до прикладів гвинтівок, заводилися двигуни танків і панцерників, аби вчергове хитнути славну гойдалку світового конфлікту. Асура Махарадж відчував наростаючий біль. То був не біль тіла — так болів розум. Усе, що він робив останні п’ятнадцять років за підземним літочисленням — усе було спрямовано на те, аби принести мир і культуру на цю планету, але чомусь результатом його діяльності стали війна і хаос.
«Помічник судді Раху, з’явися, — думав він, вдивляючись у фургон. — Визирни до свого улюбленого ворога на хвилину». Була вже десята ранку. Коли почуття драматургії підкаже помічникові судді дати сигнал до дії?
— Гей, мужик, — почув він із-за спини басистий голос. — Я чув, ти хочеш подражнити лягавих?
Позаду нього стояв високий масивний чоловік, весь аж червоний від ластовиння, рукави його шотландки на дужих руках були закасані під лікоть і здається, от-от мали луснути від м’язів, що вигравали під ними. Із-під бейсболки вибивалося солом’яне волосся.
— Енді, — представився чоловік, вдивляючись в Асуру Махараджа своїми темними синіми очима.
— Асура, — Асура Махарадж потис Енді руку. — Хочеш послужити Господу, Енді?
— Не знаю, що тобі сказати, мужик, — знизав плечима Енді, не відриваючи від нього свого глибокого синього погляду. — Я тут уже п’ятий день, у нас тут щось типу комуни. Я приїхав сюди з Понка-сіті, штат Оклахома, коли почув по новинах, які справи робляться. Знаєш, Асура, я вже ситий по горло всім цим. Людям потрібні зміни. Я теж хочу, щоби щось змінилося на краще. Я хочу допомогти цим змінам, ну ти знаєш. Я не сильний у цих ваших філософіях, знаєш, якщо ти називаєш це «послужити Господу», я кажу: чому ні?
Асура подивився на Енді, і щось в його серці відкрилося йому назустріч.
— У тебе добре серце, Енді. Добре серце і сильні руки.
— О, так. Я багато працюю ними. У нас на фермі завжди є чим зайнятись.
— Нам треба прорвати ланцюг, тоді я зможу поговорити з одним важливим чоловіком он у тому от фургоні, — показав пальцем Асура Махарадж.
— Три ряди поліцейських з щитами, — порахував вголос Енді. — Знаєш у школі, я був центральним нападаючим. Коли я був у середніх класах, мене боялись навіть старшокласники. Я думаю, ми прорвемось. Гей, народ! — закричав Енді. — Скільки можна терпіти цих лягавих? Я почуваюся, як квочка в курятнику, оточений з усіх сторін цими лисицями! Вали поліцейську країну! Додолу банду! Поліція — інструмент у руках банкірів!
«Так їх, так», — почулося з натовпу.
— Не хочу бути загнаним у власній країні! Не хочу почуватися безпомічною маріонеткою! Геть банду від грошей! Геть маріонеткову поліцію!
Асура Махарадж вражено спостерігав, як швидко починає довкола Енді збиратися натовп. Здається, він недооцінив цього вкритого ластовинням чоловіка. За якихось десять хвилин люди зосередилися біля кордону з поліціянтами. Ті стояли, відгороджені металевими турнікетами, тримаючи в руках пластикові щити, широко розставивши ноги, міцно впершись у землю.
— Кому ви служите? — кричав їм Енді, і люди підхоплювали його слова згідним ревінням. — Приєднуйтесь до нас! Нас дев’яносто дев’ять процентів! Нас підтримує ціла планета!
— Так їх, так! — кричали за спиною в Енді. — Де мої пенсійні виплати? Де мої дотації?
— Я чесний фермер, — пробасив Енді. — Я працюю з ранку до ночі, а ввечері, коли я вмикаю телевізор, я дізнаюсь, що моя країна сидить по вуха в лайні!
— Так, так! — ревів натовп позаду.
— Моя льоха — й то чистіша, ніж ті, кого ви захищаєте! Складіть зброю, приєднуйтесь до нас! Ми зупинимо всі війни, ми роззброїмо всю планету. Хіба ти не хочеш долучитись до процвітання планети? — гукнув Енді.
Один із поліцейських, що стояв у ланцюгу, не витримав:
— Закрийся вже, село!
— Як ти назвав мене?
— Я назвав тебе «село», бевзю.
— Вгамуйся, Дженкс, — гукнув хтось із поліцейських.
— Авжеж, вгамуйся, Дженкс, — підхопив Енді. — Вгамуйся, інакше тобі знімуть надбавку за це безглузде стояння в ланцюгу піжонів у чорних костюмах. Інакше тобі не буде що розповідати своїм внукам — не зможеш сказати, як доблесно ти стримував тих придурків на Уолл-стріт, котрі хотіли перемогти несправедливість. Авжеж?
— Так! — заревів натовп.
— А може, Дженксу просто без різниці, що відбувається навколо нього до тих пір, поки це не стосується його товстої задниці? Хай там що, аби моя дитина була ситою! А діти арабів — це справа Саддама Хусейна і Усами бін Ладена! Ні, Дженкс, зараз ти кожною хвилиною, що стоїш тут, несеш відповідальність за всі війни, які відбуваються в цілому світі. А знаєш, чому? Тому що ти бачиш, що робиться несправедливість. І ти нічого не робиш, аби захистити правду, Дженкс. Тому що коли тобі стане совісно, ти завжди зможеш набухатися, Дженкс, або нажертися лайна, яке тобі продають під виглядом гамбургерів! Ти відповідальний за все, Дженкс, це все ти, ти винуватий у тому, що діти зараз голодують в Африці, що йдуть війни на Середньому Сході, що винищуються тропічні ліси в Бразилії, і знаєш чому, Дженкс? Тому що робиться несправедливість, Дженкс, і ти нічого не робиш, аби захистити правду. Ти підтримуєш цю брехню, ти стоїш на іншому боці, ніж ми, а ми могли б зараз бути разом, і тоді б ми переламали їх, тому що нас — 99 процентів!
Натовп у ражі закричав, заулюлюкав і загрюкав у каністри.
— Попереджаю, ще одна образа працівника поліції, мудило, і я застосую до тебе свій до-о-вгий гумовий кий.
— Що, правда неприємна, Дженкс? Вибирай, з якою совістю жити — з розумінням, що ти міг щось зробити, але не зробив, чи з відчуттям, що ти вкрав у своїх дітей майбутнє, вкрав у них мир і спокій, натомість подарував світ, де все продається, і все купується, де все використовується, поки воно може використовуватись, а потім викидається? Тебе теж може спіткати така доля, Дженкс, не тільки тебе — всіх вас, хлопці, вас усіх використовують зараз, як ганчірки, щоб закрити трубу, яку прорвало. Але знайте, нас уже не зупинити! Цілий світ підтримує нас.
— Молися, щоб ми не зустрілися в темному переході, село, — процідив Дженкс.
— Молюся, щоб ми зустрілися, і щоб ти дав мені як слід у тому темному переході, Дженкс! Бо як інакше ти зрозумієш, що ти безсилий щось змінити за допомогою своєї злості? Ти неміч, Дженкс…
— Останнє попередження, Арізона.
— …ти здався жадібності та страхові…
— Заткни пельку, я сказав тобі!
— …своєму ницому бажанню сито їсти і ні про що не думати!
Від цих слів поліцейський, котрого звали Дженкс, роз’єднав неперервний ланцюг поліцейських і зробив два кроки вперед до металевих парапетів, аби огріти Енді палицею. І саме в цей момент Енді вискочив на парапети і кинувся Дженксу навперейми. За ним, не роздумуючи, метнувся Асура Махарадж. Під натиском натовпу парапети почали завалюватися, і хвиля людей, що згустилася вздовз загорож, навалилася на поліцейських. Ті наставили щити, втримуючи людську масу, але тиск дедалі наростав.
— Ах ти ж, клятий селюку, — кричав Дженкс, розмахуючи своєю гумовою палицею, та Енді мовби й не відчував його ударів. Він просувався вперед. Асура Махарадж крутив головою, визираючи в тисняві натовпу прохід, але скрізь щити стояли щільно.
«Господи, будь ласка, допоможи мені прорватися, — подумав він. — Допоможи мені зробити те, що Ти просиш мене».
— Гей, мужик, — почув він з-за спини. — Сюди давай, — хтось потягнув його, і він побачив серед переплетіння рук обличчя Вільяма Джозефа Сміта. Між поліцейськими утворився невеликий прохід. Енді, мов цирковий силач, наліг на кордон із поліцейськими, не відчуваючи ударів киями, ланцюг проліг під його вагою, і щити знову розійшлися. Асура Махарадж не гаючи ні хвилі, кинувся у щілину. Почалася бійка, в якій уже було не розібрати, хто кого і за що обмахує киями. Асура Махарадж, закриваючи голову руками, відчуваючи, як по ньому шмагають важкі палиці, зробив іще один різкий прорив крізь плетиво тіл, хтось ударив його під дих, він побачив, як у натовпі заблищали кайданки, у машини почали передавати перших заарештованих, які брикалися ногами і волали. У діло пішли балончики зі сльозогінним газом. Асура Махарадж ухилився від чергового удару ногою і вискочив із протилежного боку живого ланцюга. Він упав на коліна, аби віддихатись, однак побачивши, що до фургона залишилося всього сорок метрів, кинувся туди.
— Гей, зупиніть хтось цього придурка, — почув він собі в спину. Асура Махарадж кинувся бігти до фургона. Відчинив дверцята і вскочив усередину.
— Так, так, так. Хто це у нас? — почув він знайомий скрипучий голос рептилії. — Невже сам містер Асура Махарадж, збурювач громадського спокою і заколотник? Чим же ми повинні завдячувати такому візитові?
За монітором химерного прилада, мало схожого на земні комп’ютери, в чорній солдатській уніформі сидів помічник судді Раху.
— Вітаю вас, пане помічник судді.
— Не треба цих поклонів, Махарадж. Тобі не треба було так прориватися, сьогодні увечері я б сам прийшов до тебе.
— Боюсь, увечері було б уже запізно.
— Запізно? А по-моєму, прогулянка по багаттю світової війни — найкращий час для розмови двох йогів.
— Не для мене. Я, здається, став надто людиною, щоб насолоджуватися такою прогулянкою.
— Швидко ж, Асуро, ти забув свою природу.
— Думаю, моя природа щойно чекає, поки я відкрию її.
— Оптимістично. Втім, хотілося би розчарувати тебе, — помічник судді Раху розвернувся до нього. — Що ж, сідай, — він вказав рукою на крісло біля себе. Асура Махарадж присів.
— Я бачу, тебе побили, на тобі кров, — помічник судді Раху нахилив обличчя до Асура в удаваному співчутті.
— Дурниці, — Асура Махарадж провів долонею по обличчю, і та стала червоною. — Сьогодні має пролитися значно більше цієї червоної штуки.
— Ти правий, мій хлопчику, — усміхаючись, сказав помічник судді Раху. — Зараз, один момент, — старий змій зробив застережний жест Асурі і надягнув навушники з мікрофоном. — Дельта п’ять, це база. Дельта п’ять, це база, що у вас?