– Поговорити нема з ким… – прошепотіла ледь чутно, і було це настільки незвичним і вражаючим, що Сердюк і про гнів забув.
– Та що тут сталося, Женю?
– Сьогодні яке? – усе тим же слабким голосом запитала дружина.
– Двадцяте березня…
Пані Женя відклала Біблію, підвелася, відкрила шухляду комоду з карельської берези із венеційським дзеркалом, пришпандьореним до нього на власний розсуд, дістала русяву перуку, надягла на лису голову… Видихнула, зиркнула на чоловіка більш упевнено.
– До кінця квітня тобі строк, – сказала. – Наприкінці квітня влаштовуємо обід. Новаковський з дочкою запрошені. А як ти за цей час устигнеш завести із ним тісну неформальну співпрацю… Який привід знайдеш, аби запросити їх до нас, мені все одно! Зрозуміло?
– Ти тепер тільки накази віддаватимеш? – буркнув.
– Про що нам говорити? – незворушна. – Чужі… – додала, страшні спогади калейдоскопом. Толіку б поплакалася: як жити не хотіла, коли побачила страшний обгорілий черевик фірми «Фабі», як обчикрижила волосся і поклялася собі до смерті не виходити із синової квартири… Як за мить після того Максимчик гукнув: «Забери мене» – і вона побігла до дверей боса. Тато не підвів – гвинтокрил, божевільний політ у Карпати. Вітер снігом з дощем крутив, льотчик матюкався: «Подохнемо!», ледь приземлилися на якійсь галявині посеред гір, а там уже позашляховики двигунами бурчать. По тих горах… У присмерку дісталися хутірця з трьох хат. І вона рвонула до однієї – землі під ногами не чула. Та біля неї стояла капличка з файно розмальованою гіпсовою Богоматір’ю, лампадка горіла… Як заціпило біля Матері – ноги не йдуть. «Врятуй! Хай у тій хаті буде мій син!» – на увесь світ до неба. Перехрестилася, як уміла, пішла до дверей з острахом. І тільки коли побачила на високому ліжку під теплим ліжником змученого, бородатого, майже невпізнаваного сина, врешті повірила – живий…
– Чужі, – повторила на тій же ноті. Замовкла, смикнула перуку, аби сиділа рівніше. – Максимка женити треба. Терміново. Тобі ясно?…
Та ясно, ясно! Сердюк зателефонував Августу, аби пересвідчитися, що гроші впали на рахунок сина.
– Макс знає? – запитав.
– Він майже місяць у фонді не з’являвся, – почув. – Але я телефонував йому додому.
А це що за фокуси?! Хотів було дружину розпитати, та пані Женя тільки скривилася, ніби від Сердюка тхнуло, як від простроченої ковбаси.
– Не дратуй мене дурними запитаннями, – процідила. А він ще хотів – чого лиса?… Промовчав.
Вискочив із сімейного гніздечка у Царському Селі, попхався пішки до синової квартири на Хрещатику. На автоматі. Повітрям свіжим подихати після літака закортіло. Звик, дурень, Брюсселем легковажно вештатися. А тут тобі не те, що там. Ями на тротуарах після зими до осені. На Мечникова – калюжа на всю пішохідну зону, хоч пливи, біля Жовтневої лікарні мітингувальники із забудовниками зчепилися: хоч-не-хоч – небайдужий, бо обійти – тільки проїжджою частиною, а там така пробка, що й п’яту поставити нема куди. І повітря… нема. Тільки викиди.
– Твою наліво…
Дістався до Бессарабки, і тільки коли стояв перед дверима синової оселі, тиснув на дзвінок, допетрав: міг би й Максима до себе покликати.
Сина побачив, щелепа відвалилася: схуд, навіть меншим на зріст здавався, на щоках подряпини, та то дрібниці – очі холодом морозять. Ніби двісті років прожив, нічим не здивувати, все – гімно.
– Що з тобою?
– Нормально, – аж надто спокійно відповів Макс.
Стояв навпроти батька, обніматися не поспішав. «І що йому розповідати? – думав. – Як майже добу після нічної пожежі все брьохав і брьохав невідомо куди, аж доки не впав. Як жер усе, що бачив на землі, порізав язик корою, ковтав кров і уже не мріяв підвестися. Як таки встав, зробив кілька кроків і поринув у чорноту. Як отямився у хаті незнайомих людей – з гарячою головою, глухим тоскним кашлем і вселенською тугою в серці. Як мама везла «швидкою» до Києва під крапельницею. І хоч уже десять днів спливло, а він і досі…»
Закашлявся. Хіба тато зрозуміє? Тато… смерті не бачив!
– Чаю? Кави? Ти нині повернувся? – запитав увічливо.
– Ну… Пригости вже чим-небудь, – Сердюк-старший насторожено усміхнувся – та що тут із ними?! – сам пішов до сина, обійняв. – Давай чай… Як немає чогось міцнішого.
Макс мовчки поставив на столик два келихи і пляшку «Cardhu».
– Мені Август доповів, що гроші вже… – Володимир Гнатович сам наливав. – …перераховано…
– Замало, – сказав Макс.
– Два мільйони тобі замало?! – Сердюка лякав незнайомий, спокійний голос сина, та й терпіти сили не мав. З ким ото волочився, порепаний увесь, наче з конопель!
– Мінімум дванадцять, – Макс сидів навпроти батька, крутив у руках келих. І сам не знав, чого його так заклинило на цій цифрі. Чонган наворожив.
Володимир Гнатович взяв себе в руки, спорожнив келих.
– Так, Максиме. Давай розбиратися… Тобі, батьківськими турботами, грошей не бракує. І банк, і енергетична компанія, де ми тебе акціонером зробили…
– У мене все гаразд із пам’яттю.
– Так навіщо тобі гроші фонду?!
Макс усміхнувся холодно, відставив келих, дістав з кейса блокнот і ручку – давай малювати. Ось фірма «Х». Перерахувала фонду п’ятдесят тисяч доларів на програму озеленення дитячих майданчиків. Фірма «У» виступила підрядником. Без тендерів, звісно. Перерахувала кошти фірмі «Z» на закупівлю газонної трави. Та подалася шукати траву на край землі… Результат? Майданчики лисі, фірмі «Х» повернули відмиту готівку…
– А на твоєму рахунку, тату…
Сердюк задихнувся…
– То ти мене шантажуєш?! Дарма я тебе на благодійність посадив. Надто делікатна справа!
– Дванадцять мільйонів! – повторив Макс. – І я наведу лад у цій «делікатній справі»! Пишатимешся! – усміхнувся чемно, підняв келих. – Із поверненням, тату.
Сердюк уп’явся в сина очима.
– Стривай! Яке там «з поверненням»! Знав би, що так заговориш, і копійки б не дав! Два лимони йому замало! А ти хоч гріш заробив у своєму житті?! Сидить він, розпатякує! Схеми мені тут малює… Та я такі схеми знаю, що тобі й не снилися, економіст задрипаний. Ти своє зароби і тринькай!
Розчервонівся, налив собі ще, випив, очі примружив і сказав:
– Дякуй, що ця розмова відбувається після того, як я наказав тобі гроші перерахувати…
– Дякую, тату, – спокійно відказав Макс.
Володимир Гнатович їхав у таксі додому, супив брови: нащадок, мать його! Може, дружина і має рацію… Одружиться, порозумнішає, плекатиме… своє дерево. Та і Новаковський зятя матиме не такого, як він сам – спочатку голого, босого. Освічений, розумний, красень. І гроші є. Такого не довбатимуть, як його самого все життя довбав і довбає старе падло Перепечай на пару зі своєю донькою.
Перепечай онука любив, хоч ніколи особливо і не виказував того. Старому слова до дідька. Діло дай. Пані Женя з Максом ще трусилися у «швидкій», що мчала з Карпат у бік столиці, а Перепечай уже роздивлявся коштовний годинник «A. LANGE amp; SOHNE» – тільки він і залишився від фірми «Весна».
– Продай, собі лиши тисяч тридцять, «здачу» мені принеси, – кинув цяцьку з рожевого золота вартістю 75 тис. євро начальнику своєї охорони Продану, що той не спав третю добу, оперативно і грамотно організував пошуки онука. Заслужив.
– Черевик викинути? – вказав той на обгорілу калошу з кісткою, що так і стояла посеред столу.
– У сейф сховай… Речовий доказ, – наказав Перепечай. – Ще не знаємо, з ким воюємо. Раптом згодиться…
Продан забрав черевик, зник безшумно. Старий важко опустився у крісло. Спина колом… Чого їй треба, тій спині?! Скоріше б Женя Максимка привезла. Розпитати, що за халепа. Для адекватної відповіді.
Та допит довелося відкласти. Донька телеграфно з дня у день: ледь живий, уже одужує, за тиждень оклигав, тільки змарнілий. І засмучений. І хоч цікавість сто разів штовхала Перепечая зателефонувати Максу, – не здався. Хай одужує і сам до діда їде. Такі у Перепечая правила.
У наново відреставрованому старовинному триповерховому особняку біля Житнього ринку, що старий Перепечай був його одноосібним власником, займав увесь третій поверх, а інші приміщення здавав орендарям, Макс з’явився у День дурних і сміху.
Медсестра тільки-но закінчила масажувати старому спину – сидів у кабінеті біля столу у теплій вовняній фуфайці, диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру. Побачив онука, розцвів.
– Максимко… А що дідові приніс? – наче й не здогадується про Максові мандри.
Макс усміхнувся: чудний у нього дід. У самого – тільки торбів для грошей не вистачає, а варто з’явитися – як та дитина: а де гостинчик?
– Є гостинчик, – дістав пляшку лікеру «Mandarine Napoleon». Поставив посеред столу, прямісінько на те місце, де ще недавно обгорілий черевик з кісткою стояв.
– О! Моя наливочка… – закивав дідо. Зиркнув на Шиллєра. – Йди на кухню, Ромко. Принеси мені чарку і вимітайся. Завтра продовжимо.
Макс і Шиллєр зиркають один на одного.
– Як почуваєшся, Ромо? – холодно питає Макс.
– А маю погано? – Шиллєр напружується. Суне до дверей.
– Навпаки. Думаю, маєш привід прекрасно почуватися! – Макс замовкає, прискіпливо дивиться на Шиллєра. – Я тобі розкажу якось… чому саме…
Шиллєр супиться насторожено, вислизає з кабінету. З’являється за мить з лікерною чаркою. Задкує – до завтра, на все добре – зникає. Перепечай відкриває пляшку.
– І не проси. Не ділитимуся. Моя наливочка, – наливає собі по вінця.
Макс зітхає розчулено.
– Діду, ти мене любиш?
– Скажу більше… Я тобі оцей будинок відписати хочу, – відповідає старий. – Перенесеш сюди свій офіс, не платитимеш оренди. Інші орендарі тобі платитимуть. І я поруч. І сам тут можеш оселитися – півповерху віддам. Метрів чотириста буде. Гарно придумав?
– Класно…
– Розвеселив? Давай! Кажи діду, де тебе носило.
– Давай іншим разом, – тьмяніє.
– Добре, – спостерігає за онуком уважно. – То без діла прийшов?
– Діду… Куди краще гроші вкласти?
– Землю купуй! – не роздумує Перепечай. – Інше – мотлох. Прикупи десь в одній області район невеличкий.
– Так не продається земля…
– То для усіх не продається. І правильно, бо полізуть – не відіб’єшся.
– Допоможеш?
– А наливочки привезеш?
– Привезу.
– І я допоможу, – Перепечай наливає собі ще, зиркає на онука. – Грошей багато?
– Два мільйони…
– Хіба то гроші? Дріб’язок! Ото профінькай і забудь. Хто дав? Батько? Тим більш профінькай! Щоб не висів над тобою, як клізма над дупою. Нема грошей! Хай повіситься! Ми з тобою справами капітальними займемося.
Макс дивиться на діда сумно.
– Не любиш ти тата.
– Чому ж це не люблю?! – щиро дивується Перепечай. – Просто критикую. Ти, Максимку, мене уважно слухай… Батьківські гроші – то маячня. Свій кадуцей треба мати.
– Що за кадуцей?
– Ото… Ще по Європах тинявся. Кадуцей – жезл Гермеса. Хто кадуцей має – той недоторканний.
– Гроші…
– Свої гроші! І справи… З такими людьми, що у них «кадуцей» на лобі написано, – повчає, знову прикладається до пляшки. – Нічого… Навчу. А ті два лимони – в офшор.
– І так в офшорі.
– В інший офшор! Щоб батько не знав, де твої гроші і скільки їх. Відривайся вже від цицьки.
– Давно хочу.
– Допоможу… І людину дам довірену. Щоб проконсультувати тебе могла будь-якої миті.
– Я і сам нібито…
– Забудь про свої книжки. Августа слухай – Август не підведе.
– Августа? – Макс не вірить вухам. – Закса? І він на тебе працює? А я думав, на тата.
– То тільки твій тато й досі не може втямити, що він на мене працює, – роздратовано бурчить Перепечай.
Уже і ніч повіки стуляла, а старий з малим ще довго балакали. І тільки коли Макс розпрощався і пішов, Перепечай вилив у чарку залишки лікеру, проковтнув і сказав у порожнечу:
– «Критикую»… Не люблю! Засрав Жені життя, тварюка.
Притулився спиною до крісла, усміхнувся недобре. «Встигну, – подумав. – Рік – то чимало». Про злоякісну неоперабельну пухлину, що вже вчепилася метастазами у хребет старого, не знав ніхто, крім лікарів приватної клініки, які й оголосили вердикт: часу в Перепечая – максимум до наступної весни…
– Устигну, – впевнено повторив уголос.
Дору мучила совість. Чому щастя таке нахабне? Скрутило руки, учепилося за ноги, не відпускає від Данка. Їй же до Португалії час. І годі собі брехати, що грошей мало, шлях важкий. Паспорт закордонний має, Галі написати, щоб грошей позичила… Чи Ромкові… І рушати. Та всесильне щастя кожного нового дня скеровувало тільки в один бік – до Данка, заполоняло душу ніжною радістю і якось змилостивилося, прошепотіло Дорі на вушко: а ти навчися говорити, а потім уже до мами рушай. Це ж як вона зрадіє, коли ти знайдеш її і скажеш: «Мамо…» Поважна причина! Усміхнулася: ги-ги на видиху. За рік говорити навчиться, а тоді вже й у мандри. Аби сил вистачило.
А сили навесні геть розтанули. Першою забила на сполох Ганна Іванівна: коли ж Дора спить?! Усю ніч працює, увесь день з Данком не розлучається, на кілька хвилин тільки на Троєщині з’являється: помитися, перевдягнутися, попрати-попрасувати, кроленя Боні нагодувати, цьомнути в ніс і зникнути. Змарніла, тільки очі сяють.
– Мені твоєї допомоги, дитино, треба, – сказала якось.
– Так! Що завгодно! – Дора їй жестами. – Що робити?
– Стала боятися маму саму вдома лишати, – збрехала секретарка. – Астма, серце… Не могла б ти бути біля неї з ранку до третьої дня? Після третьої сусідка увесь час вдома. Допоможе, як раптом мамі погано стане.
Дора закивала, Ганну Іванівну обійняла – от і не хвилюйтеся! Й на мить не відійду. Наступного дня старенька секретарчина мама обережно укрила Дору стареньким вовняним пледом, набрала доньку.
– Спить, – доповіла.
– От і добре, – сказала Ганна Іванівна. – Тепер я спокійна.
А на серці – ні. Чим усе то закінчиться? Час від часу перетиналися у кав’ярні з Данковою матір’ю, ділилися новинами. Пахне Португалією? Ніби ні. Одного Світлана Діброва втямити не може: чому Данко навідріз відмовляється її з Дорою знайомити? Уже кілька разів натякала: запроси до нас свою дівчину. А син тільки всміхається: не час. Одне діло зробимо, от тоді вже… Що за діло? Чим вони там займаються?
Ганна Іванівна згадувала власну доньку – жодної звістки за останні чотири роки – тільки зітхала сумно:
– Ну, не книжки ж читають…
Данко розпочав з книжок. Сидів посеред студії, вказував на літери, старанно вимовляв уголос:
– Р… І… О… Ріо…
Дора знічено дивилася на Данкові вуста, беззвучно повторювала, та вимовити вголос не могла, лякалася – сльози на очах, і все закінчувалося гарячими обіймами.
– Не плач! Тільки не плач! І не бійся! Ми зможемо… – шепотів Данко.
Дора вивільнялася з Данкових обіймів, писала у смартфоні, бо ніяк не хотіла розмовляти з ним жестами: «Вибач… Не треба…»
– Треба! Просто довірся мені. Я… ще не знаю як! Чесно. Але я знаю, що зможу… Я буду пробувати по-різному. От навушники. Вдягни. Зроблю звук на всю котушку. Раптом ти почуєш…
«Ні», – хитала чорними кучерями. В школі було досхочу навушників. Дора… не чула.
– А я щось інше вигадаю! Я розумний! – не здавався.
Опускала очі долу. Ну, як йому пояснити? Може, говорити трохи? Ромко навчив. І «Данко» вимовити змогла б. І «не боюся». Та перед очима одна картинка: файна хата пані Жені, Дора стоїть перед чорним дзеркалом, старанно вимовляє: «Мама… Дора…», до кімнати влітає хазяйка: «Якого мичиш?!»
…Дора не хоче, аби Данко чув, як вона… мичить… А по-іншому – ніколи не зможе.
І билися б до скону, та наприкінці квітня фотограф, що разом із Данком винаймав студію і спеціалізувався виключно на комерційній фотографії, отримав два замовлення на фотозйомку весіль в один і той самий час. Не пожлобився, віддав одне Данкові.
– Свєт! Тисяча баксів за день! – хвалився Данко матері. – За оренду наперед заплачу, усім подарунків накуплю…
– І наїсися смачного на халяву, – сказала Свєта Сергіївна, перехрестилася подумки: аби квитків у далекі краї не купував.
– Наїмося! – розсміявся Данко. – Зі мною Дора їде.
– Їде? – перелякалася. – І далеко?