– Весілля за містом, – заспокоїв. – Жирне… Цілу базу відпочинку орендували.
Дора ніколи раніше не бачила такого розкішного дійства. З кортежем нареченого з білих лімузинів рівно опівдні під’їхали до уквітчаних трояндами воріт – наче у казці з’явилися посеред густого і рівного, ніби причепуреного лісу. Дружко нареченого щось гаркнув охороні – ворота розчинилися, і вся компанія покотилася на територію бази. А тут не база – Персія! «Тисяча і одна ніч»… Величезне шатро, павичі, прислуга у тюрбанах і гостроносих капцях з опахалами, фрукти пірамідами, гірлянди з квітів, лебеді у невеличкому водоймищі з лілеями, верблюд до сосни прив’язаний, пишні гості всюди шльондра-ють, а в дальньому куті ще одне шатро, менше.
– Тематичні весілля – мій профіль! – до Дори з Данком суне чорнявий нервово-збуджений худий чоловік років п’ятдесяти у чорній водолазці і сірому костюмі з відливом. Простягає Данкові руку. – Мельхіор! Занадов! Режисер… цього грандіозного дійства!
– Данко…
– Мельхіор! Занадов! – режисер цілує Дорину ручку, кокетливо зазирає в очі.
– Це Дора… Вона зі мною, – Данко випереджає питання худого, обіймає Дору. – Фотозйомкою хто керуватиме?
– Мельхіор Занадов! – чоловік уже йде вистриженим газоном у бік шатра, пояснює Данкові: той має встигнути сфотографувати їхнього Шахріяра, нареченого тобто, у шатрі, коли той страждатиме в обіймах одалісок, бо вони усі до одної хоч і звабливі, проте зрадливі й корисливі.
– А де ж наречена? – дивується Данко.
– А-а-а… Не поспішайте, мій друже! – Мельхіор указує на мале шатро. – Шахразада там! Труситься від страху, бо знає – скоро Шахріяр повбиває усіх своїх одалісок і пошле за нею… І якщо вона не утне чогось незвичайного, то і їй… голову відрубають.
– Натуралізм, – глузливо усміхається Данко.
– Автентика! – пихато кидає Мельхіор, зникає у натовпі.
Дора усміхається – таке все чудне та не по-нашому! – витягує шию: що ж там у шатрі? А там на подушках уже вмостився кирпатий наречений років двадцяти п’яти, тюрбан з’їхав з маківки, напівголих дівчат обіймає. Поряд дружки ручками прикладаються.
– Лесю! Може, тут і залишимося?
Поряд із нареченим виникає сувора жінка у звичайному костюмі.
– Олесику! Час до Шахразади…
– Мамо, я ще одалісок не порішив.
– Мечі! – кричить Мельхіор. – Шахріяр одалісок вбиватиме! Дівчата верещать. Данко опускає камеру, відводить Дору вбік.
– Доро! Йди до малого шатра. Я зараз різню зніму і дожену тебе.
…У малому шатрі у блискучих шароварах, коротенькій розшитій кофтинці і прозорій фаті сама-самісінька психувала наречена, така собі звичайна Галя з-під Полтави – вуста гордовиті, брови, мов намальовані, а в очах такі блискавки, ще мить – і рознесе халупу.
Побачила Дору, насупилася, дістала сигарету з шароварів, закурила.
– Ну, що там? – запитала. – Уже повбивав?
«Ні», – хитнула кучерями Дора.
– Нормально? Я тут биту годину, як дурепа, сама сиджу в цих… – смикає шаровари. – …лахміттях! А він… Свекруха придуркувата. «Весілля буде в казковому стилі!» А я білу сукню хотіла зі шлейфом, рукавички по лікті, фату довгу… Щоб по місту на лімузині мчати, у люк висунутися і махати всім… Нащо мені ті верблюди?! Я змерзла! Не літо… І чому я повинна все по її робити? Не повинна. Правильно?
«Правильно», – киває Дора. Хочеться підійти до дівчини, присісти поряд, погладити по руці, та до шатра влітає Мельхіор. Очі на лоба.
– Що?! А де сльози?! – шаленіє, заламує руки. – Шахразадо, ви мене вбиваєте! Не ламайте драматургію! Ви приречені на смерть, якщо не зумієте…
– Пішов ти…
– Но-но! Я Мельхіор Занадов! Зараз сюди прийдуть яничари і потягнуть вас силоміць до Шахріяра. Приготуйтеся голосити…
– Чхати я хотіла на твоїх яничарів. Хай Лесик сам по мене приходить, бо я і зараз гарбуза знайти не полінюся.
Шахразада легко підхоплюється, відштовхує Мельхіора, смикає легку тканину, що завішує шатро, – а це що за ганчірка?! Кидає на землю, виходить з шатра – фурія розгнівана, зараз усе навкруги випалить до ґрунту.
Дора обережно йде за нею, поряд виникає Данко.
– Що тут?
Дора усміхається, знизує плечима: бозна-що…
– Оле-е-есю! – раптом горланить Шахразада у бік великого шатра так дзвінко, що навіть прив’язаний до сосни верблюд відсахується, рве мотузку.
З великого шатра виходить веселий розхристаний наречений, поправляє тюрбан. За ним гості, сувора пані в костюмі.
– Дарино! Ти чого?! – легковажно гукає Шахріяр.
– Ану, сюди! – кричить розгнівана Даринка.
Мельхіор хапається за серце, притуляється до шатра.
– У мене… шоу-шок!
Ошелешений Шахріяр на автоматі суне до коханої навпростець, сувора пані копилить губки із прикрістю, знервований верблюд тиняється, не знає, куди себе подіти, розлякує гостей.
І Дора не витримує.
– Ги-ги, – на видиху.
Данко завмирає. Обережно косує на Дору.
– Знаю… – шепоче вражено.
Назавтра у студії всадовив Дору на плед, сам навпроти.
– Звук… Просто відкрий рота і вимов будь-який звук.
Дора зіщулилася, очі з орбіт. «Не боюся!» – хльоснула себе подумки. Відкрила рота…
– А-а-а… – обережно. Замовкла. На Данка насторожено.
Він насупився.
– Ще раз! Так само!
– А-а-а…
– А! – завовтузився, дотягнувся до папірця і ручки. Написав «А». – Ти сказала «А»! Давай, Доро! Ще раз те саме. І запам’ятовуй. Отак, як ти вимовляєш зараз, то «А». Ну!
– А…
– Так! Тепер інший звук.
Дора витягнула губки трубочкою.
– У-у-у…
– У! Ти сказала «У»! – збудився, очі сяють. Він геній! – А тепер два звуки разом – АУ… Ти зможеш!
– А-у…
– Так! Усе вийде! Ти розмовлятимеш! Ми вивчимо всі звуки. Ти зможеш запам’ятати, Доро. Ми… не поспішатимемо. Вивчимо один звук, підемо далі, – замовк, кивнув. – Спробуй… Ще якийсь звук.
– М-м-м! – Дора піддалася Данковому збудженню.
– М! Ти сказала «М»! Запам’ятовуй! Отак, як ти робила щойно, то «М»!
Дора усміхнулася винувато, заплющила очі…
– Я… не-е-е… боу-у-уса… – старанно вимовила вголос.
Володимир Гнатович Сердюк уперше потиснув руку Ярославу Михайловичу Новаковському років п’ять тому в лазні, де в умовах особливої секретності формувалася чергова свіжа політична сила. Послухали, грошовиті, під трав’яний чайок гарячі промови про непересічні ідеї загальнонаціонального масштабу, реалізацію яких вони просто зобов’язані профінансувати. Потилиці почухали і грошей не дали. Але відтоді, хоч спільних справ і не вели, цілком відверто могли сказати один одному при зустрічі:
– Добре, що у гімно не вляпалися.
– Зате попарилися файно.
Замість того перетиналися час від часу у Раді, Сердюк одного разу на день Радянської армії навіть відправляв до Новаковського Марту з революційними гвоздиками, пляшкою дорогого коньяку і вітаннями. Тобто – контакт існував. І тепер, під контролем незрозумілого, дивакуватого, агресивного погляду дружини, який тільки зупиняв думки, Володимир Гнатович усе мізкував: як встановити із Новаковським більш тісні, неформальні стосунки?
Згадав про лазню… Тільки політика, зрозумів.
– Доведеться башляти, – пробурмотів роздратовано.
Та з іншого боку, життя саме підштовхувало до пошуків безпечного політичного прихистку. Наприкінці року – вибори. Ворушися, дядьку! І Володимир Гнатович усвідомив: йому Новаковський потрібен більше, ніж дружині з її божевільними планами. Тож довго не думав: запросив того у лазню. Із натяком на спільну позицію у політичному житті країни.
Розмова дивним чином зосередилася на катерах, човнах і яхтах. І хоч Сердюкові пекло, де свій якір кинути, старанно цікавився захопленням Новаковського, а як перекинули по чарці, зізнався відверто – намірився прибитися до політичного берега, який обжив Новаковський, готовий витрамбувати там собі місце. Грошима, звісно. Слушної поради просить… Чи варто?
Новаковський убив.
– Чи варто? – перепитав здивовано. – Ваш тесть давно до нас причалив.
Володимир Гнатович ледь ковтком повітря не вдавився. Подумки виматюкав старого козла Перепечая, та обличчя не втратив – недарма колись комсомольським ватажком був. Із тестем у них різні погляди із низки принципових питань, а от із Ярославом Михайловичем вони, здається, однаково думають.
– Недарма ж колись у гімно не вляпалися, – сказав.
– Зате попарилися файно, – розсміявся Новаковський.
І діло пішло. Єдине непокоїло: ніяк не міг Сердюк-старший знайти привід запросити Новаковського в гості, та так, щоб той неодмінно з дочкою прийшов. Хто нині один до одного бігає? У кращому випадку в ресторані зустрічаються. На полюванні, на рибній ловлі… За кордоном на курортах перетинаються.
– Він яхти любить? – запитала пані Женя, вислухавши чоловікові сумніви. – То купи яхту! Обмиємо! І дітей познайомимо.
Повне божевілля! Ледь не луснув од гніву. Забігав вітальнею. Яка ж вона ідіотка! Яхти, катери – чоловічі забави! Яким боком дівчина до того? Чи Макс?! Удвох із Новаковським обмиватимуть!
– Краще… Краще уже знайти привід і самим до Новаковських завітати. Коли його донька вдома буде.
– А Максимові це як пояснити? – сказала пані Женя. – Хто тобі сказав, що він погодиться їхати з нами?
Сердюк зиркнув на дружину роздратовано.
– Може, через фонд акцію якусь благодійну зорганізувати? Максим буде. Має бути. І та дівчина, сподіватимемося, поведеться…
– Роби давай! – наказала дружина. – Та щоб Максим ні про що не здогадався.
Макс зосереджено прислухався до себе: страх… Важкий страх колобродив всередині, малював чорним на сірому: ось Ботва йде берегом, зупиняється: «Тут!» Дужі чоловіки беруться за лопати, ось уже Люба сидить край виритої ями, струшує з білої спідниці грудки землі. «Одне скажи! Хто?!» – просить Ботва. Люба вказує на Макса: «Він…»
– Я?! – мимоволі бурмотів вголос, озирався. – Ні…
Не снилося. Жахи облишили Максові ночі, вирували в голові цілісінький білий день, змушували підозріло косувати на кожного: а вам чого?
«Жодного запитання, мамо», – прохрипів, коли пані Женя примчала визволяти сина, упала біля високого ліжка у чужій добрій хаті, заплакала гірко.
Тіло одужало. Душа все не гоїлася. Карпатські мандри перекреслили плани – а сенс?! Опирався, креслив у мізках: рухатися, рухатися… Та варто було зробити хоч крок, заклякав від розпачу: і гадки не мав, як позбавитися стійкого тваринного страху, перемішаного із відчуттям вини.
Репортерка Олюня допомогла. Не знала, бідаха, що запитання ставити – зась.
– Де ти пропадав, Максе? – припала до коханця, коли наприкінці березня той врешті з’явився в орендованій нірці.
Макс закляк, прислухався до себе приголомшено: страх не трусився переляканим зайченям, не заважав рухам – розправив плечі, войовничо розмахував мечем: усіх на капусту.
Усміхнувся репортерці холодно.
– Нормально, – мовив спокійно. – Ти… не цікава мені вже. Грошей… на таксі дати?
Збентежена репортерка моменту не вловила, заторохтіла схвильовано:
– Що сталося? Як це розуміти? Невже ти не хочеш мене? Чому все так несподівано? Ти не міг зробити це якось… цивілізовано?
І – жодного твердження. Самі запитання. Макс ухопив дівча за руку, смикнув до себе.
– Геть! – наказав так само спокійно і холодно. В душі – меч. І капуста порубана.
Відпустило. Агресивний страх вимагав випереджати запитання категоричними твердженнями. І триматися ближче до своїх… Проковтнув «два мільйони» від роздратованого тата, терпляче витримував хронічні наскоки турботливої матінки до власного житла, і тільки розмова зі старим Перепечаєм по-справжньому розрадила. Крутий у нього дідо! Йому можна у будь-чому зізнатися. Ніколи не дорікне. Кадуцей свій передасть… От тоді і подивимося, чия династія більше важить…
Другого квітня, вперше після карпатських мандрів, з’явився у «Силі добра». Усівся за білий стіл.
– Доповідайте! – коротко наказав Августу та Юлії Скачко, перекресливши питання в їхніх очах. І поки русява красуня Скачко гортала блокнот, товкла щось про найближчі плани фонду, прискіпливо роздивлявся витончену форму її маленького вушка.
– Юлю! – раптом перебив помічницю на півслові. – Зробіть мені каву.
Скачко від здивування ледь зі стільця не впала. Навіть блідий Август вигнув сиву брову.
– Максиме Володимировичу… Ви назвали Скачко Юлею.
– Хіба Скачко змінила ім’я?
– Раніше ви ніколи… – Скачко почервоніла аж до своїх акуратних маленьких вушок, заспішила до дверей.
– Як справи, Августе Альфредовичу? – задля годиться запитав Макс старого Закса, коли помічниця вийшла.
– Два мільйони… в офшорі… Рахунок відомий Володимиру Гнатовичу, – вкрай шанобливо сказав Закс. – Думаю, зможу допомогти вам розчинити їх…
Макс зіперся на білий стіл, уважніше глянув на Августа. Отже, дідо вже дав підсрачника Заксові.
– …Технічно це займе кілька днів… – вів далі той.
– Мене не цікавлять технічні моменти.
Август підвівся – ані тіні колишньої пихатості – кивнув.
– Можете розраховувати на мене у вирішенні будь-яких питань.
– Дякую, – усміхнувся холодно.
До кабінету повернулася Скачко з тацею. Август вимівся. Макс ковтав гарячу рідину дивився на помічницю, що стояла біля столу чекала на подальші розпорядження.
– Юлю… Як ви ставитеся до службових романів? – сказав, сам здивувався: це він?
– Ніяк, – обережно відповіла Скачко. – Не має значення, де ти зустрінеш людину, яка тобі… до душі. Це може статися на вулиці. А може і в офісі…
– Логічно, – відповів. Усміхнувся холодно. – Чого стоїмо? Працюйте, Скачко! Працюйте! До найближчої акції скільки часу лишилося?
– Місяць. На травневі свята плануємо влаштувати концерт для ветеранів.
– Які банальні плани, – не втримався.
Плани довелося перекроїти. У середині квітня Сердюк-старший несподівано і дуже наполегливо запропонував залучити «Силу добра» до яскравої політичної акції на підтримку дитячих будинків сімейного типу. Мовляв, знайдемо один такий десь поблизу, зберемо там потрібних нам поважних людей разом з їхніми сім’ями, покажемо славній Україні, що сімейні цінності нам не зайві, що наші діти не бовдури байдикуваті, що теж переймаються соціальними проблемами… І дитбудинку заодно допоможемо. Цукерок накупимо, комп’ютерів. Чи корову…
– Тоді травневий концерт для ветеранів відмінити доведеться, – відповів Август. Розвів руками. – Бюджет…
Та Володимира Гнатовича зациклило – дай, хоч вмри! І не коли-небудь, найближчими днями. І врешті-решт Макс погодився поміняти ветеранів на дітей. Скачко вправно розробила мотивацію: «Легко декларувати щастя всім! За справами «Сили добра» – конкретні люди!»
– Прекрасно! – схвалив Сердюк-старший. – Нам потрібно саме це! Конкретні політики допомагають конкретним виборцям.
Сценарій простий до усцячки. Декілька впливових перців висмикують дружин з курортів чи салонів, укріплюють ряди дітьми і всім кодлом пхаються до дитбудинку сімейного типу, де у камерній оптимістичній обстановці зі щирим співчуттям вислуховують оповідь про непросту долю сиріт, залишають купу подарунків і конкретну обіцянку взяти сімейне шефство над цією конкретною хатою. Типу, тепер ми дружитимемо сім’ями: ми до вас, ви до нас…
– Непересічна акція. Ніхто ще до такого не додумався, – хвалився Сердюк-старший, хоч ідею підказав іміджмейкер Рома Шиллєр.
Працівники фонду оперативно прочесали Київську область, знайшли у Богуславському районі потрібний об’єкт, провели попередні переговори, доповіли – до двадцять шостого квітня подружжя Алтинбаєвих устигне причепурити подвір’я, тож двадцять сьомого погодилося зустрічати дорогих гостей із хлібом-сіллю і невмирущою надією на силу добра.
– Алтинбаєви? – здивувався Август. – Ви б ще Вайсманів відкопали!
Та на відміну від Онопенків чи Козорізів, Алтинбаєви обігріли не двійко-трійко – вісімнадцять живих душ. І за дружину у татарина була не німкеня і не казашка – наша, з місцевих, така собі Валентина Василівна… Алтинбаєва. Чебуреки ліпила не гірше від вареників.