– Їжу свою привеземо, – відрізав Сердюк-старший. – Хтозна, кого вона у свої чебуреки перекрутила. Може, Тузика якогось…
Двадцять шостого квітня у Максовому кабінеті зібралися голови родин, що завтра у повному сімейному складі їхали обігрівати сиріт силою добра під прискіпливим оком фото– і телекамер преси, – Сердюк, Новаковський і ще двійко бізнесменів, яким довіряли і Сердюк, і Новаковський. Юлія Скачко озвучила сценарій події: приїзд, знайомство, короткі промови на камеру щодо причин акції, більш детальне знайомство із побутом дитбудинку, обід, участь гостей у буденних справах Алтинбаєвих, підсумкові промови гостей, подарунки, обіцянка дружити сім’ями. Питання є?
Та нібито все зрозуміло. Пошушукалися, як з подарунками палицю не перегнути, і розбіглися з дружин та дітей діаманти зривати, аби не зіпсували справи.
Та двадцять шостого надвечір Сердюкові зателефонували з Криму: біда! Місцеві алтинбаєви стіни зводять на землі, яку Володимир Гнатович уже вважав своєю. І без втручання Сердюка до тих стін скоро дахи поприліплюють!
Пані Женя як почула, що чоловік на півострів збирається, перуку з голову зірвала та як замахнеться…
– Не поїдеш! Завтра Максимка з донькою Новаковського знайомитимемо!
– Удосвіта вилечу… Опівдні повернуся. Врешті-решт, запланували виїжджати зі столиці о першій годині дня, – Володимир Гнатович і сам нервувався. Дуже вже хотів продемонструвати Новаковському свіжий підхід до старих політичних розкладів, а тут така халепа.
…Двадцять сьомого квітня, рівно о першій, чотири позашля-ховики, бус з подарунками і бус з пресою виїхали зі столиці без Володимира Гнатовича Сердюка.
Під вечір на подвір’я Алтинбаєвих вивалила чимала компанія благодійників. Не врубилися в ідею, прихопили не тільки сім’ї, але й помічників, секретарів. А ще преса! До дідька незнайомих людей! Юрба заклякла навпроти численного сімейства аборигенів: дай сигнал і дві армії зійдуться у битві.
– Я хотів би… – Макс вирішив розрядити несподіване напруження. Сказати десять слів для початку на камеру.
Та від благодійників раптом відділилася струнка чорнява дівчина, пішла до пишної жіночки років сорока п’яти з кирпатим усміхненим обличчям, простягнула хазяйці білі крокуси.
– Це вам!
– І чого ми у дворі стоїмо?! – відмерла Валентина Василівна, розчервонілася, пішла ламати сценарій. – Прошу до хати! Діти! Показуйте гостям, як живемо. Повтомлювалися, певно, поки доїхали.
– І зголодніли. А у нас чебуреки гарячі, – додав хазяїн.
І хто в ліс, хто по дрова! Одні до хати, інші на подвір’я. Двоє пацанят років шести тягли Макса до курника: а у нас є курка з кучерявим пір’ям! Макс тримав у руках пістряву курку, дратувався подумки: «Погано працюєте, Скачко! Чому тільки одна дівчина не забула, що є звичайна ввічливість!» Роззирнувся – пані Женя під тином тюльпанові бутони роздивляється, наче ніколи їх не бачила, чоловіки скупчилися навколо доглянутої ситої коняки, а біля кістяка недобудови, що приліпилася до основної чималої хати донька Новаковського доводить татарину Алтинбаєву, що будь-яка прибудова вимагає докорінного перепланування всього будинку задля ефективного використання корисної площі. А краще починати прибудову, маючи уявлення про повне перепланування, бо будь-яка зміна функціонального призначення окремого приміщення тягне за собою перегляд…
– Які там зміни функціонального призначення? – винувато усміхався Алтинбаєв.
– А от ми вам велику плазму привезли, – сказала Нані. – В якій кімнаті кінозал буде?
Почули всі.
– Плазма? По-чесному? – запитала Нані дівчинка-підліток.
– Пропоную зараз же і встановити, – сказав Новаковський, наче він тут за головного.
Сценарій душевного візиту – до чортів собачих. У великій кімнаті, в якій, крім килимків, нічого, повсідалися на підлозі – ошелешені гості, збуджені Алтинбаєви… Новаковський з хазяїном встановлювали пласку панель, Валентина Василівна розстелила посеред кімнати скатертину, поставила на неї таріль з чебуреками – прошу! Макс надкусив запашний чебурек і раптом побачив біля дверей високого патлатого хлопця з фотокамерою. «Дора?» – подумав здивовано.
Знітився, страх прокинувся. Наче згадка про Дору автоматично пробуджувала думки про Любу. Насупився, очі долу. Може, так і є? Може, той давній сон, коли Люба зірвала руді коси, залишила на голові чорні Дорині кучері, – знак? Ніби жива Дора тепер є уособленням мертвої Люби… І він… має із тим щось робити?
Роззирнувся навсібіч.
– Нані! Рецепт у хазяйки візьми, – почув голос Новаковського. – Щоб наша Люда нам такі чебуреки вдома готувала.
«Нані?» – здивувався ще більше, наче і не пам’ятав ще з божевільного різдвяного балу – доньку Новаковського звати На-ні. Красиве ім’я. На-ні. Поманить і прожене. Так то про неї ворожка казала?
Надто рвучко з килима підхопився.
– Дякую, дуже смачно… – до виходу. Наштовхнувся поглядом на Данка.
– Здрасьтє… – усміхнувся хлопець.
«Дора?» – смикнув головою.
– Максиме, ти хотів сказати кілька слів… – гукнула синові пані Женя, бо щось ця забава ані на йоту себе не виправдовувала. Чоловік у всьому винен, не дотримав слова, і було в нього лише єдине виправдання – літак потрапив у повітряне ДТП, і всі загинули. Інше не прокатить!
– Може, спочатку бусик із подарунками розвантажимо? – обережно вставила Юлія Скачко, що увесь цей час гарячково намагалася повернути акцію у заплановане русло.
– Не треба, – раптом сказав Макс. – Бусик – теж для родини Алтинбаєвих. Просто заженіть на подвір’я.
Що? І бусик нам? Хазяїн забув про плазму, рвонув надвір. Слідом преса, гості, діти. Один, два, три…
– Перепрошую… Ніби казали… вісімнадцятеро дітей у вас, – запитав Макс хазяйку.
– Так ще своїх шестеро. Дві футбольні команди, – усміхнулася Валентина Василівна, побігла бусик роздивлятися.
Макс так і залишився у дверях. Посередині кімнати на килимку сиділа донька Новаковського. Підвелася, підійшла до Макса.
– Я Нані.
– Максим…
– Ти сумний…
– Добре, що це не питання.
– Маєш виголосити промову? – запитала.
– Як варіант.
– Не кажи нічого. Ми ж більше ніколи сюди не повернемося. Кивнув – так.
– Розумієшся на будівництві? Так переконливо пояснювала хазяїну…
– Я архітектор. Ми іноді збираємося з друзями у моєму бюро. Приходь. У нас цікаво.
– Мої інтереси у дещо іншій площині, – Максові здалося: запрошення кинуте, як кусень голодному.
– Допоможемо перетворити кинутий цех на витвір промислового дизайну, – розсміялася. – Якщо ти раптом знову надумаєш шокувати наших… бонз.
Макс пожвавішав, зазирнув дівчині в очі.
– Вони не зрозуміли. То не стало для них очищенням.
– На власній шкурі відчули. Теж чимало, – замовкла, знизала плечима. – Було весело…
– У тебе незвичайне ім’я, – сказав Макс раптом.
– А у тебе незвичайні вчинки.
– Не любиш банальності?
– А ти вже запланував запросити мене в ресторан? – розсміялася.
Макс і собі усміхнувся.
– Нані… Ти ковдру з балу не викинула?
– Ні. Хай буде… А ти…
Не встигла договорити. У дверях кімнати виник худий високий хлопець з окулярами на довгому носі.
– Борько… – усміхнулася Нані. – Знайомся! Це Макс Сердюк.
– Ярослав Михайлович каже: їхати час, – знічено пробурмотів Боря Рудь.
Яке там їхати? Алтинбаєви не тямилися від радощів, заступили шлях: і чаю нашого не скуштуєте? Пані Женя зиркала на Макса і Нані, оптимістично усміхалася: сталося! Всадовила собі на коліна мале дівча рочків трьох: «Ох, яка ж ти чорноока!» Преса нудьгувала, Макс віддався ситуації: як буде. Косував на Нані: ти моє спасіння? Не випускав з поля зору патлатого Данка, наче нагадував собі домашнє завдання, яке обов’язково треба виконати: «Дора…» І коли у піалах чаю лишилося на денці, двері розчахнулися і до просторої кімнати Алтинбаєвих влетів Володимир Гнатович Сердюк у милі. Підхопив котрогось із малих Алтинбаєвих на руки.
– Парадокс! – патетично вигукнув. – Сімейні цінності – вічні, але ми не маємо права відкладати їх на завтрашній день.
Добре хоч не ляпнув: дружитимемо сім’ями…
Макс думав про Нані. Посеред страхів, сумнівів, жахливих спогадів і незрозумілих перспектив чорнява Нані Новаковська здалася такою чистою, розумною і… відповідною статусу Дюка. Кадуцей для розбурханої душі. Як заволодіти?
Хотів було порадитися із дідом, до якого їздив тепер майже не щодня, та як вихлюпнути внутрішні гризоти, що правили своє, плели логічне мереживо – все не випадково… Недарма життя нагадало про Дору того дня, коли познайомився з Нані. «У чому внутрішній зв’язок? – бився. – Люба пішла… Та не відпустила. Дала мені Дору. Як випробування. Маю зробити для Дори щось дуже важливе, аби Люба заспокоїлася і відпустила мене?… Тільки тоді… у мене буде Нані?…»
– Де Дора? – запитав Ганну Іванівну спокійно, наче Дора вийшла на хвильку.
– Не знаю, – на автоматі відповіла секретарка. Розгубилася: може, побачив десь у місті?
Макс зміряв її здивованим поглядом.
– Вперше чую від вас «не знаю»!
– Знайти? – виправилася.
– Терміново. Казала, що вона з Теребовлі. Я поїду… до цієї Теребовлі. Це де?…
– Десь у Карпатах, – сказала Ганна Іванівна так, ніби містечко у горах загубилося, шляхів до нього нема.
Макс смикнувся.
– Знайдіть… контакти якісь. Сьогодні ж!
Секретарка – ніби усю моторність загубила. За тиждень тільки й доповіла насторожено: ось адреса Дориного батька, ось координати школи-інтернату, де вчилася, тільки, кажуть, давно не бачили її у Теребовлі. Як у воду…
Краще б інші асоціації у лексиконі відшукала. Закляк від страхів.
– І де… Де ж вона може бути?! – вигукнув люто.
Ганна Іванівна відсахнулася, кинулася сліди плутати.
– До Португалії могла податися, – бовкнула.
Що?! Так здивувався, аж присів до столу на кухні.
– Навіщо?
Ганна Іванівна все на той стіл – як Дорина мама зникла на заробітках, як Дора мріяла заробити грошей і знайти її.
– Ви ж Дорі добре платили, – підсолодила. – І паспорт закордонний має. Цілком могла виїхати…
Макс задумався – на обрії замаячила шляхетна справа. Усі гріхи відпускала.
– Хочу бачити її, – прошепотів схвильовано. – Найміть людей… Хай пройдуть увесь шлях за нею… Що вона сама вдіє? Глуха, німа… Поверніть її! Я знайду її матір… Я… – замовк.
Подумав про Нані. Спокійно і байдуже, ніби Нані мала сидіти й чекати, поки Дюк повернеться з чергової битви. Усміхнувся від передчуття карколомного катарсису у найближчі, чітко окреслені строки без розповзання на все подальше життя.
– Сьогодні яке?
– Двадцяте травня.
– На день захисту дітей маємо від’їхати. До Португалії. З Дорою.
Ганна Іванівна ледь дочекалася, поки хазяїн поїде з дому. Рвонула до кав’ярні, що стала місцем їхніх зустрічей із матір’ю Данка.
– Що робитимемо, Свєто? – схвильовано дивилася на приголомшену репортерку, яка курила і курила безупинно.
– А як же Данко? – тільки й мовила та.
– Ну, не знаю… Дора ж повернеться. Щаслива, дай Боже, бо ж ніхто не знає, що з її матір’ю. Може, нема вже кого шукати…
– Страшно…
– Страшно, – погодилася Ганна Іванівна. – Я вже думала… Не казати Дорі нічого… І Сердюкові. Не знайшла я Дору, і поготів. А з іншого боку… Свєто! Уяви тільки. Тебе десь занесла доля… У Данка з’являється шанс знайти тебе, а якісь чужі люди сидять і розмірковують: відпустити його на пошуки чи ні…
– Не вірю я Сердюкові, – прошепотіла Діброва.
– Дарма. Він дивний… Складний. Там такого у душі намішано, чорт ногу зламає. Але не сволота. Матуся – гієна, а він… його це напружує. Я ж бачу.
– Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…
– Може, совість прокинулася…
– Маячня…
– Данко зрозуміє…
– Він дихати без неї відмовляється! – гірко прошепотіла Свєта Сергіївна. Закурила. – Треба, щоб Данко разом з Дорою їхав…
– Ні! – заспішила секретарка. – Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?
– Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…
– Страшно, – відказала Ганна Іванівна. – А промовчати – ще страшніше.
Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.
– Все! Здаюся, – сказала журналістка години за дві – уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. – Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з’ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.
– Добре… Зустрінемося завтра, – втомлено кивнула головою секретарка.
Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний – дзень!
– Сердюк, – напружилася. Мобільний до вуха. – Слухаю, Максиме Володимировичу.
Вислухала хазяїна, вимкнула зв’язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.
– Що?… – насторожено запитала Діброва.
– Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…
Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла – зламала.
– Козел довбаний… – прошепотіла недобре.
Макс відчув себе козлом двадцятого травня о четвертій годині. Спочатку дідова покоївка без церемоній видала:
– Зараз у пана Перепечая лікарі, потім процедури і масаж. Зможе приділити вам час о вісімнадцятій, не раніше.
Макс спробував повернути відьму на місце, мовляв, я – онук твого хазяїна, тож просто веди мене до діда без зайвих слів. Та покоївка заступила двері:
– Жодних візитерів! Ви заважатимете!
Макс проковтнув гнів – дочекається, поки чужі підуть з хати, скаже дідові, щоб звільнив оцю… категоричну…
Поплентався на кухню – а там Рома Шиллєр від нудьги коньяк сьорбає.
– І не страшно? – запитав іміджмейкера холодно. – Дідо не любить, коли його запаси спустошують.
– А-а-а… Страх… Що таке страх? – Рома уже встиг накачатися. – Усвідомлення невідворотності? То – жах! А страх якраз змушує чудити… Ніби є альтернатива невідворотності. І я… сподіваюся… що пронесе. Що почуватимуся… чудово!
Остання сентенція п’яного іміджмейкера залила Максове лице червоним.
– Тільки не питай, як почуваюся я, – сказав ворожо. – Бо я нині не терплю запитань!
– І питати не треба! І так усе зрозуміло – маєш прекрасно почуватися! – Рома хитнувся, хлюпнув у чарку коньяку, підняв її. – Твоє здоров’я, нащадок імперії. І більше не заводь собі подружок, які трахаються одночасно з тобою і ще якимось… покидьком. Бо надалі вони не кидатимуться у річку. То був виняток! Доведеться власноруч їх топити.
– Ти… – Макс задихнувся, провів по обличчю долонею, наче обхаркав хто. – Що ти верзеш, Шиллєре?
– Люба та твоя… трахалася… З тобою! І з Макаровим! З ним, думаю, частіше… Бо ж вони під одним дахом… І хіба не заслужила покарання? – бурмотів, язик заплітався. – Заслужила! А от Макаров… Не знає страху, падло! Любу твою потрахав, пішов до твого тата помічником працювати. Нормально?! Ще й сраки йому не натовкли – фабрику собі купив! Нормально?! Щось у тому є. Може, блискуче політичне майбутнє… Треба буде придивитися до нього уважніше…
Шиллєр ще бурмотів щось про кляті вибори – наближаються, от де невідворотність! Цикав на Перепечаєву покоївку – зайшла на кухню, відібрала пляшку, наказала Шиллєру йти геть. Макс не чув. Закляк, ненависть хвилею – так он воно що… Не бачив, як вимівся Шиллєр, і тільки коли покоївка торкнулася плеча – чуєте? – зневажливо сіпнувся.
– Чого вам?