– Ваш дідусь заснув після процедур. Не дозволю його турбувати, – суворо повідомила.
– Іншим разом зайду, – посунув до дверей.
Так он воно що! А він все крутив-вертів-роздивлявся окремі уламки єдиного вітражу – чогось бракувало, хоч трісни! Щось не складалося – мордувало душу, наповнювало її страхами. А вона просто… шльондра! Скривився, наче смердючу ганчірку під ніс.
– Логічний фінал, – прошепотів недобре. Відшукав мобільний.
– Ганно Іванівно? Не шукайте Дори. Все відміняється.
Крапка! На голові – герцогська корона, у серці – попіл. За спиною – металеві крила. Роззирнувся – як низько пролетіти, всіх підріже.
Ускочив до автівки – у фонд! Куди завгодно, тільки не лишатися на самоті зараз! На швидкість. Вискочив на Вали. На краю тротуару біля Житнього хитався Рома Шиллєр, махав рукою, намагався зупинити таксі.
– Тебе першого? – лють на кермі.
На праву, по краю. У голові істерика – бац! Тільки купка гімна! Усіх нафіг! Продажні огидні потвори! Руки б вимити…
На тротуарі голосно закричала жінка. Макс – на гальма. Ромині очі за сантиметр від бампера. «Хоч слово кому скажи…» – пробив у Шиллєрі кілька дірок поглядом. «Щоб я здох…» – закліпав оченятами іміджмейкер.
А отак! Трусися в обісцяних штанях і розмірковуй, ідіот, про страхи!
Далі повільніше. Нормально! Все нормально. Досить з нього проблем. Знайшов кадуцей – покарана! Крила хоч і металеві, долу не тягнуть. Легкі.
– Августе Альфредовичу, – ходив кабінетом, вів пальцем по білій стільниці. – Я так розумію, що будь-яке моє прохання…
– Розцінюю як наказ, – віддано запевнив Закс. – Я надто старий, щоб змінювати… хазяїна. Завжди був людиною тільки вашого діда.
– Макаров! Працював помічником у тата.
– Так, – кивнув Август. – Виробництво прикупив. Володимир Гнатович наказав прибрати перепони. Оскільки ваш дід не виявив зацікавленості, то ми зі свого боку допомогли…
– Стоп! – Макса тіпало. Паскудство! Ну, і як після цього поважати пихатого, зарозумілого тата?! Мама все життя до нього зверхньо. Дід навіть не намагається приховати прикрої нелюбові до зятя. А за що його любити?
Упав у крісло, сперся ліктями на білий стіл.
– Знищити ту фабрику. Щоб у Макарова ані копійки не залишилося.
– Навіщо ж знищувати? На те є примусове поглинання.
– Маємо когось?
– Не «когось». Найкращих! – без здивування відповів Август. Замовк. Зиркнув на нового хазяїна обережно. – Макаров… має знати, хто його… покарав?
– Ні! – похапцем. Знітився. – Поки що – ні. Згодом… сам дізнається.
– Збиратимете урожай восени.
– Чому? – насупився агресивно.
– Логіка процесу. Як в травні посіємо, то наприкінці листопада зберемо.
– Оперативніше не можна?
– Дорожче. І ризикованіше. Якби після виборів… Коли всі візьмуться дерибанити. Тоді й за пару місяців можна було б. А зараз не раджу поспішати.
– Цілком довіряю вашому досвіду, Августе Альфредовичу, – усміхнувся ввічливо. – Працюйте…
Підвівся, пішов до дверей поперед Закса.
– Де Скачко?
– У себе.
– Ми щось на День захисту дітей плануємо?
– Ні, а ви б хотіли?
– Ні! Просто запитав, – уже йшов коридором.
Лють не вщухала. Бажання змити багнюку – відчайдушне: забіг у офісний туалет, хлюпав в обличчя водою. Паскуди! Усі паскуди! І Люба, і Дора! Не бачити, не чути, не знати… Сатисфакції! Побачити знищеного Макарова, а потім уже…
Кинув паперовий рушник на підлогу, вискочив з туалету.
– Скачко! – Вона йшла коридором.
– Слухаю, Максиме Володимировичу.
– До мене! – уже швидко сунув до свого кабінету.
Забіг, учепився в дверну ручку, пропустив помічницю, зачинив за нею двері на ключ.
– Ані слова, Скачко! Інакше тебе звільнено!
Нервовим рухом розстібував ґудзики сорочки, очей з помічниці не зводив. Скачко звела брови, закусила губку, опустила голівку… Учепилася у застібку блузки, наче вагалася – чи варто? Видихнула і розстібнула.
А отак! Білий стіл зволожнів, крісло на підлозі. А ти можеш бути жорстоким, Максе! У дівчини перелякані очі, довге русяве волосся сплуталося, губи зімкнуті, наче не сміє порушити наказ мовчати. Стогне утробно, збуджено. Не обіймає. Ні! Учепилася руками у білу стільницю, аж пальці посиніли. І тільки коли Макс врешті тихим гарчанням сповіщає про вивільнення сперми, обережно розтискає тремтячі руки, тягнеться до застібки.
Максу не соромно. Прислухається до себе ошелешено: та ні, не соромно. З гидливістю спостерігає за тим, як вдягається помічниця.
– На що ви ще здатні заради збереження робочого місця, Скачко?
– Ні на що…
– А секс на робочому місці – то для вас звичайні дрібниці?
– Ні.
– Епохальна подія, що віщує підвищення і гроші?
– Ні.
– Досить «ні»!
– Просто… ти подобався мені, – відповідає Скачко буденно і щиро.
– Маячня! – лють не вщухає. Що вона верзе, ця огидна продажна шльондра?! І чому «подобався»? Уже ні? Не задовольнив похоті?! – Скільки я тобі винен?
– Ніскільки, – уже вдяглася. Тремтить.
– Працюй…
Мовчки геть. Макс роззирається: на білій стільниці червоні плямки крові. Ціпеніє. Так он чому білий стіл… Щоб розпізнавати незайманих… людей…
Підняв крісло з підлоги, усівся обличчям до вікна – не бачити білого заплямованого стола.
Дзвінок!
– Максиме! Вас хоче бачити ваш дідусь!
– Їду… – із полегшенням. Лють не вщухала, і ще невідомо чим би закінчився цей день для шляхетного пана на прізвище Сер Дюк, якби дід не озвався.
Старий Перепечай старанно вираховував години, коли знеболювальне приколисувало біль – доньку й онука до себе тільки тоді й допускав. Бачити їх не тільки туга і страх перед смертю змушували – справи. Поспішав без метушні кожною копійкою так розпорядитися, щоб донька до скону як сир у маслі каталася, онучок дідові справи на себе перебрав. Про зятя не йшлося. Хоча, як на думку старого, Володимир Гнатович і без того незаслужено на чималій торбі сидів. Міг би й поділитися.
Побачив онука, уже хотів було запитати, як зазвичай: «Максимку, а що дідові привіз?», та око гостроти не втратило.
– Подорослішав… Такий ти мені більше подобаєшся.
– Нормально… – тьмяно відказав Макс.
Нікому… Навіть дідові жалітися не збирався. Впорається. Та похвала дістала до серця, застукало рівніше, лють нанівець. Поліз до сумки.
– Привіз дідові щось? – не втримався старий Перепечай.
– Лікеру не знайшов у Києві. Ковбасу з оленини грузини продають. Перевірена якість. Август місце підказав.
– Оленинка? Хай оленинка… Віднеси на кухню. А звідти лікерчик сюди давай. Маю, маю… І чарку. Та не барися. Скоро Ромка прийде, а йому наших справ знати не треба.
– То проженемо. Пізніше повернеться.
– А тобі й самому без діла біля мене чого товктися? Завтра літак… Виспатися не завадить перед дорогою.
– У мене літак? – здивувався Макс, закляк з олениною на порозі.
– Я своє уже відлітав, – тоскно мовив дід. Насупився. – Та швидше, їй-богу! Бо справ немало.
– Що за справи?
– Багатства свої тобі передаю. Усі. До копійки. Прийшов час.
Лікер мандариновий солодкий, розмова жорстка – м’ясо.
– Москва. Звідти до Пітера. Потім у Сибір. Августа б тобі дати, та він мені тут потрібний. Нічого, і сам – не дитина. Подужаєш. У Москві тебе наша людина зустріне. Австріяк. Файний спеціаліст. Ернст Гразер. З тобою далі поїде. Пояснить що до чого, як треба буде. Ніяких рухів поки. Знайомишся з людьми, підтверджуєш, що мої частки переходять до тебе. Перевіряєш персонал. Поки без висновків.
– Чому?
– Сфери різні – від банків і виробництв до інвесткомпанії та енергетики. У кожної – своя специфіка. Обери одну-дві. Вивчи досконально, порад персоналу не цурайся, а потім уже кермо крутитимеш.
Макс приголомшено гортав папери – імперія. Шиллєр… Невже знав?
– Тут розбиратися – півжиття.
– Хвала Богу, час маєш, – усміхнувся старий сумно. – Давай… Іди. І щоб дзвонив щодня. Не на прогулянку – по кадуцей їдеш.
– Діду… Для мене честь – продовжувати твою справу, – пригадав Чонгана, сказав раптом.
Та старий Перепечай – не сентиментальний Чонганів тато. Сльози не зронив. Рукою махнув – геть.
– Та не базікай, що маєш тепер немало… Чим менше про твої капітали знатимуть, тим спокійніше спатимеш.
Поцілував онука у щоку, провів поглядом, відсунув лікер – поперек горла!
– Щось воно не дуже схоже… Що до наступної весни доживу, – пробурмотів. – Хоч би зиму пережити…
А до зими – півроку… Літо на носі.
Наприкінці весни Дора остаточно зрозуміла – усе задарма! Не заговорить. Спочатку Данко не здавався, уважно вслуховувався у малозрозумілі звуки, що виривалися з Дориного рота, коли вона намагалася поєднати їх у найпростіші слова. «Мама» – виходило, «Ромко», «тато», «Дора»… Все! Навіть, «не боюся» Дора вимовляла так само, як раніше, – не-е-е боуса… Голосні опанували досить швидко. Дора повторювала – А, У, О, И, І… А от далі не пішло.
– Нічого, потихеньку, – оптимістично усміхався Данко.
Та з приголосними – ще гірше. Тільки звук М давався Дорі легко. Коли ж Данко просив її згадати звук Т зі слова «тато», поєднати його з И чи У – ТИ, Т У, Дора лякалася, силкувалася скласти у голові незрозумілі, ніколи не чуті звуки, розкривала рота, наче риба без води і… раптом затуляла обличчя руками. Ні! Ні…
Данко став засмучуватися – навіть не намагався того приховати. Обнімав Дору, притискав до себе.
– Що ж нам робити, Доро?
«Нічого», – хитала чорними кучерями. Зажурилася. Повернеться після нічної зміни до квартири Ганни Іванівни, впаде і лежить без сну. «Не потрібна я йому така… Аби розмовляти навчилася, тоді б не стидався. А в мене геть нічого не виходить», – бідкалася. Здригався смартфон: «Де ти, Доро?» Зривалася і бігла. Як же Дорі без Данка?…
А у Данка додалося справ. Вступив на курси телеоператорів, які організували при одному з телеканалів, захлинався від захвату, розповідав Дорі скільки спільного і відмінного між фотографією й операторським мистецтвом. У рідкі вільні години вже не вчив Дору говорити… Не до того. Знімав її на новеньку напівпрофесійну відеокамеру.
– На курсах кажуть – практикуйтеся всюди, де тільки можете, – пояснював збуджено.
На початку літа завдяки зв’язкам Світлани Сергіївни Данка взяли помічником оператора в експедицію, що вирушала до Криму знімати документальну стрічку про скарби Чорного моря.
– Доро, я домовлюся, – хвалився впевнено. – Поїдемо разом.
Та чим ближче час подорожі, тим більше нервувався.
– Домовлюся, – повторював усе більш напружено. – Збирайся, Доро. Ти море бачила?
Ні… Дора мріяла відразу побачити океан на португальському узбережжі. Море? Хай буде море. Тільки б з Данком.
Тринадцятого червня Данко поїхав приборкувати свої нові вершини. Без Дори. Увесь вечір перед тим цілував Дорині пальчики, гладив по волоссю, як дитину, – сам геть знічений, ніби винуватий.
– Час швидко сплине. Я… писатиму тобі щодня. Не сумуй, дівчинко моя. А може, я там зорієнтуюся і знайду десь поряд житло для тебе. Ти приїдеш. Ми купатимемося вночі… у морі. Ти… бачила море?
Уже питав… Дора ховала відчай. Усміхалася сумно – чекатиму. Приїжджай скоріше.
Наступного дня після Данкового від’їзду Ганна Іванівна повернулася ввечері додому, очам не повірила: Дора вдома. Зачинилася у ванній, кахлі шкребе… Нарешті вийшла. Як справи? Ус е гаразд, дякую… Очі відводить, не бажає розмовляти.
За годину секретарка у кав’ярні чекала на Данкову матір.
– Не знаєш, що сталося, Свєто? – до редакторки, тільки-но та з’явилася. – Може, посварилися? Дора аж дзвенить від жалів.
– Усе гаразд, – Діброва ні в сих ні в тих. Крутилася, за цигарки хапалася. – Данко від’їхав ненадовго. У справах… Ясно, що Дора сумує. Але… життя. Не може ж він біля неї сидіти, як прив’язаний.
– І куди?
Світлана Сергіївна – про Данкові перспективи. Ганна Іванівна на неї тільки скоса.
– А казала – не заважатимеш.
– А я і не заважаю! – обурилася Діброва. – Дора – славна симпатична дівчинка. Якщо у них все серйозно, хвилюватися нема чого. А як ні… Я навіть рада, що вони розлучилися на певний час. Випробування…
– А казала – не заважатимеш, – повторила секретарка з гіркотою.
– І не заважала! Віддала все на відкуп часу – як буде. Але й допомагати синові не відмовлялася. Про що ти, Ганно? У Данка з’явився шанс здобути цікаву творчу професію! Він має знехтувати цим заради Дори?!
– Чого ж ти тут репетувала, коли Дора мала поїхати матір шукати? Синочка жаліла? Отже, Дорі не можна Данка залишати, а Данкові…
– А кого б я ще мала жаліти?! – завелася Діброва. – А ти теж… подумай… Допоки Дора в тебе житиме? Ти її назавжди пригріла? Усе життя бігатимеш за нею, аби не спіткнулася? А сенс?
– Он ти як…
– Та припини, їй-богу! Нема мені за що собі дорікати! Кажу ж… Повернеться Данко, вирішить – мені тільки Дора! – і слова не скажу. А як по-іншому… Теж не втручатимуся…
Ганна Іванівна заклякла. Очі долу.
– Ти його в ту експедицію прилаштувала, Свєто?
– …Думаєш, це було просто? – Діброва замовкла, закурила чергову сигарету. – Я після університету в одній газеті на Луганщині працювала. У нас заввідділу соціальних проблем був такий собі Йосип Григорович Равлич. Дуже мудра людина. Так він казав… Для щастя у шлюбі чоловік і жінка мають бути приблизно одного віку, мати освіту приблизно одного рівня і бути з приблизно однакових соціальних прошарків.
Зітхнула знічено.
– Данко… Він рухається і рухатиметься вперед… Він дуже талановитий. І просто – класний! А Дора… Санітаркою до кінця днів? Це ж ти її до лікарні влаштувала, Ганно? От і думай, чи варто було, як уже вважаєш, що вона тобі за дочку стала… Ти б рідну доньку в санітарки не відправила. Ти б інші перспективи для неї виборювала. Тож не треба мені дорікати…
Операційна медсестра з двадцятирічним стажем не заплакала, хоч сльози під кадик – про рідну доньку не розкаже. І Дорі матір не замінить, поки та сподівається знайти свою рідну…
– Може, ти і маєш рацію, Свєто, – сказала раптом надто жорстко. – Не пара. Якби моя Дора твоєму Данкові серце відкрила, про Португалію б точно розповіла. А він, здається, про те – ні сном, ні духом… Не вірила моя Дора… твоєму Данкові! І правильно робила! Нічого… впораємося!
Проштрикнула редакторку гострим поглядом, пішла геть.
– Ну… От і поговорили, – пробурмотіла Діброва. – …Без ілюзій.
Дора знала: має бути в її житті щось надважливе і непорушне. Щоб спина не гнулася, серце не страшилося, бачити ясно. Мало сказати «Не-е-е боуса». Як насправді не боятися? Де основа?
Мама? Тато? Сама в гамірній столиці перелякалася – ні, не батьки. Згадка про них пригинала спину, обливала переляком серце, затьмарювала очі.
Данко? Так! – увірилася спочатку. Та Данко поїхав, і Дора з жахом усвідомила – пропадає, тане… І нема того надважливого і непорушного, що кожного дня умілими ін’єкціями повертає сили. І радість… І терпіння дочекатися Данка.
Де ж та основа? Сумніви короїдами. Залишив… Бо глуха. І німа. І хай не бреше, що йому все одно. Одного разу не втримався, сказав:
– Навчу тебе говорити і познайомлю зі своєю мамою!
А німу не хотів у свій дім вести… От і правильно, що Дора Данкові про Каштелу-Бранку не довірилася. Просив не раз – розкажи про себе, Доро. А Дора кучерями тільки – ні, ні, потім… От і правильно.
Життя, як життя нема, план. Ніч біля хворих. Зранку спати. Прокинутися, дати рукам діло аж до ночі. Ніч біля хворих… Данко щодня СМС-ив: «Тут круто!», «Я пірнав!», «Попікся на сонці, море тепле…»
«Класно…» – відповідала. Дні рахувала: коли ж повернеться? Експедиція затримувалася.
А тут тато – здрастуй, доню! Приїхав до столиці на поетичний фестиваль, зателефонував з вокзалу. Примчала, сльози на очах. Як же скучила! Хоч і Галя, і забув, а скучила!
– Як ти, таточку? – заглядала в очі.
– Так… Богданчик у нас із Галею тепер є. Синочок. Тиждень тому народився, – ошелешив. – Галя казала… Може, Дора там у Києві забагатіла, то хай би допомогла, бо скрута.