Уах-ах-ах-ах-ха-ха!!!
- І тобі ще... смішно? - пробурмотіла вві сні Єва, адресуючи свій докір Адаму, і знову затихла.
Уах, ха-ах-ах-ах-ха-ха!.. - зареготав біля самої печери мартин.
Адам зненацька пирхнув, плечі його затряслися, і він залився тихеньким (у порівнянні з мартиновим) смішком: ха-ха-ха-а!..
Адам лежав на сліпучо-білому прибережному піску ногами до моря і мрійливо мружився до сонця. Буцімто йому, нарешті, дали відпустку і попереду в нього аж цілий місяць лінивої та ситої бездіяльності. Краса!..
Море з тихим шерхотом накочувалося на берег, лизало йому п’яти, підошви ніг, він сміявся, відбрикувався од нього, а воно знову накочувалось.
Але тут зненацька щось слизьке, холодне і бридке лизнуло Адама в п’яту й прилипло до ноги. Він гидливо дриґнув ногою, крикнув і... прокинувся.
Море й справді лизало йому п’яти.
І не де-небудь, а в печері.
“То я досі ще не проснувся, - подумав Адам, прислухаючись до ревиська вітру та гуркоту прибою, що долинали знадвору.
Шторм на морі?
Він зіскочив з лежака і навіть охнути не встиг, як опинився по пояс у воді.
- Єво! Нас, здається, заливає!!!
Крикнувши це, Адам прудко видряпався назад, на свій лежак, який уже зникав під водою.
- Нас заливає без “здається”! - верескнула з протилежного боку Єва. - Я вже по пояс у воді... Твоя вілла “Кам’яні пенати” невдовзі опиниться на дні.
Адам кинувся у чорний вир, що клекотів у печері, й поплив до Єви. Вона стояла на своєму виступі по пояс у воді. Адам вибрався на нього і став поруч, не знаючи, що робити далі. Обоє були мокрі й тремтіли від пронизливого холоду. До всього ж у печері стояла суцільна пітьма й годі було збагнути, з якого боку вихід. Оце тобі вілла! Оце “Кам’яні пенати”!
- Чого ти стоїш і трусишся? - накинулась на нього Єва. - Та придумай же хоч що-небудь. Мені вже вода до грудей дістає. Це ти таку печеру вибрав, ти! На зло мені, так?
- Хіба ж я знав, що її заливає водою? - цокаючи зубами, виправдовувався Адам. - Я ж раніше ні на цій планеті, ні в цій печері не жив.
Зібравшись із духом, Адам шубовснув у воду, кудись поплив - його не було хвилин з десять. Та ось він повернувся і став біля Єви на лежаку. Вода вже діставала їм до пліч.
- Отвір у печері залило, вода каламутна, до того ж темна - нічого не можу побачити. Навіть не второпаю, з якого боку отвір.
- Що трапилося з морем? Чому нас заливає?
- Очевидно, шторм. На морі розгулялися вітри і задули в наш бік. От і погнало сюди воду. С-солону...
- Чи не все одно, у якій воді топитися - у прісній чи солоній?
- А я люблю топитись у прісній! - крикнув Адам. - Нам доведеться плавати в печері до ранку.
- А для чого? Чужа планета не захотіла нас прихистити.
- Планета тут ні до чого, це я невдало вибрав печеру. Вона десь з’єднується із морем, вода в морі почала прибувати, от нас і залило.
Вода вже сягала їм до підборідь.
- Плавай! - крикнув Адам. - Печера висока, не може ж море залити її під саме склепіння. А вранці, як розвидниться, знайдемо вихід.
Він потягнув Єву до себе, і вони якийсь час плавали попід стіною.
А вода все ще прибувала й прибувала досить швидко. Плаваючи, вони піднімалися все вище і вище, аж доки не побачили над собою склепіння. Ось тоді Адам відчув, що справи кепські. Наче вгадуючи його думки, Єва крикнула:
- Нас затопить тут, як пацюків! А втім... Чи не однаково? Не сьогодні, то завтра, а кінця нам не минути. То краще вже зараз.
Ні, на такий кінець Адам аж ніяк не був згодний. Але що придумати? Що?.. А вода все прибувала. До склепіння над ними лишалися метри. Ну й сюрприе піднесла їм печера. І раптом Єва почала ридати.
- Ти чого? - похолов Адам.
Якби ж то вона знала чого. Мабуть, від образи на свою долю. А смерті Єва не боялась, бо знала, що не витримає на цій планеті аж чотирнадцять літ, доки прилетять земляни. Та й чи прилетять?..
Та ось Адам з’явився біля неї (вони бовтались у воді голова до голови), блиснув зубами.
- Не забувай, що ми приречені на життя, а хто приречений на життя, той і в печері не втопиться. Він ризикує хіба що схопити ревматизм! - кричав він, щоб перекричати хлюпання води об стіни. - Я оглянув склепіння, вище цього рівня, де ми зараз приймаємо з тобою оздоровчо-лікувальні ванни, вода не піднімається. Вище на стінах лишайники.
- Ах, як добре, що ти так вдало вибрав печеру! - сердито озвалася Єва. - Її хоч і заливає море, але ж не до кінця, трохи й для лишайників місця залишається.
- Вітер стих! - не вгавав Адам. - Чуєш?.. Ревисько за печерою зникло. Тепер вода, яку вітер пригнав до берега, рине назад у море, а заодно і з нашої печери. І ми благополучно опустимося вниз.
Через кілька хвилин вода в печері почала стрімко падати.
Лише вранці, як уже засіріло, вода пішла з печери. Й Адам, знайшовши отвір (його забило камінням та піском), вигріб щось схоже на нору, і вони, мокрі, закоцюблі, обліплені водоростями та піском, сяк-так протиснувшись у ту дірку, вужами повиповзали на світ білий.
Усе, куди сягав зір, - скелі, бухта, - було забите мокрими водоростями, поваленими деревами, піском. Пінячись і клекочучи, море поспішало від берега.
- Пішли, - сказав Адам, обтрушуючись од водоростей. - Точніше, побігли, щоб зігрітися.
- Куди? - здивувалася Єва.
- Шукати такі кам’яні пенати, які не заливає море.
Вона була вражена.
- І ти все ще збираєшся тут жити?
- Я не збираюсь, я вже живу. Пішли, дорога моя товаришко по нещастю. Ось-ось зійде місцеве сонце, тобто вже наше, обігріє нас Толіман своїм промінням, висушить після морського купання, приголубить. А що нам ще треба?
Єва подивилась на Адама так, ніби вперше побачила. І вперше, звідколи вона опинилася на Леонії, подумала: а може, й справді варто жити, коли поруч є отакий А дам?
Вони довго ходили понад берегом, шукаючи в скелях таку печеру, до якої б не дістало море. Оглянули три бухти і, зрештою, зупинилися в четвертій. Зійшло сонце Толіман із своїм карликом-супутником, і довгі подвійні тіні простяглися на Леонії від усього, що здіймалося над поверхнею.
Печера, на якій Адам із Євою нарешті зупинили свій вибір, знаходилася значно вище над морем од тої, де вони ледве не потопились. Вхід до печери був схожий на літеру “О” і вищий за Адама разів у півтора, з нерівними краями, над яким дашком нависала скеля. А на ній ріс якийсь кущ із дрібними червоними ягідками і спадала вниз гривка рудуватої трави.
Перед печерою був широкий кам’яний майданчик, що одним боком круто обривався до моря, а другий уступами спускався у піщану бухту.
Всередині печера скидалася на простору напівокруглу залу з високим склепінням - сухо, чисто, затишно. Сонячне світло, що падало в отвір, освітлювало половину печери, а далі стояли приємна прохолода і свіжість.
- Мебельного гарнітура і зручних диванів у нас поки що немає, - торохтів Адам, радий, що Єві також припало до смаку їхнє спільне віднині житло. - Тому сидіти і спати будемо на оцих кам’яних виступах. Кращого місця годі й шукати.
Попід стінами і справді тяглися виступи - виплески базальту, - досить широкі, висотою близько метра.
- Таку розчудесну печеру вже можна здавати й дикунам, якби такі приїздили до тутешнього моря загоряти.
Єва мовчала, стиснувши губи. Покрутившись у печері з опущеною головою (руки в неї звисали, наче перебиті), вона вийшла, сіла на камені і задивилась на море.
Того дня Адам не почув від неї більше ані слова.
2
Тут кінчалися Великі Рівнини Леонії і починалося Море (назвемо його так, з великої літери, адже поки що воно не має власної назви). А втім, щоб читачам була ясна експозиція (вдамося й до такого терміна, щоб показати власну ерудицію), автор, доки сплять його герої, перейде до детальніших описів місця дії, та й взагалі місцевості, що прилягала до вілли “Кам’яні пенати”.
Великі Рівнини починалися на півночі, біля підніжжя зубчатих гір, які стримували пустелі й могутніми спинами своїх хребтів загороджували шлях сухим та гарячим вітрам. Ті вітри розбивалися об високі гори, губилися у звивистих, холодних і вогких ущелинах-каньйонах, вгамовувалися там, затихали й розсіювались, і тому по цей бік Північних гір було царство води, рослин та птахів. Із Північних гір збігали десятки річок та річечок - бурхливих, буйних, - але на Рівнині вони швидко заспокоювались, широко розливалися і вже неквапливо плинули до Моря. На Рівнинах було безліч великих і малих озер, по берегах рік здіймалися густі зарості, там і тут зеленіли гайки та переліски, у степах стояли трави по пояс, у яких (а також побіля озер та на ріках) водилася сила-силенна різноманітного галасливого птаства, серед яких наших тероїв, очевидно, зацікавлять насамперед качки, гуси, дрофи, стрепети, перепели та фазани.
Всі ріки поспішали до Моря, і там, де кінчалися стеши (а вони кінчалися раптово, обривами), ріки крутими водоспадами в хмарах водяного пилу стікали вниз, у Море.
Ці степові простори Леонії Єва назвала Великими Рівнинами.
Диск невідомої планети збільшувався, виростав з кожним днем і закривав собою майже весь оглядовий екран.
“Геліос”, гальмуючи, збавляв швидкість.
У ті дні корабельний радіоастроном Руслан Булат-Бек майже не виходив із астрорубки, де був установлений потужний телескоп, роблячи сотні й сотні знімків нововідкритої планети. Майже всі члени екіпажу, вільні од вахт, обов’язково, хоч на кілька хвилин, забігали в астрорубку подивитися на “свіженькі портрети” Леонії.
Зайшов в астрорубку й Адам. Зайшов, зробив крок і спинився, не знаючи куди поставити ногу: вся підлога була всіяна фотографіями. І на кожній фотографії: Леонія, Леонія, Леонія - то у вигляді голубого диска з білими полярними шапками снігів, голубими морями й зеленими материками, то окремі її райони, гори, степи, пустелі, моря, материки...
- На фотографії дивись, тільки не відвертай мене од роботи, - не відкриваючись од тубуса окуляра, застеріг його Руслан. - В астрорубку почалося якесь паломництво - працювати ніколи. А роботи стільки, що не знаєш, за що й хапатися.
Прозвучало це як похвальба, та Адам знав, що Руслан не схильний до самопохвали чи хизування, - працювати йому і справді заважали у ті дні, а працювати він умів і любив - усього себе віддавав улюбленій справі. “Вдома”, себто в жилій каюті корабля, він майже не бувавші Єва часто скаржилась: “Лечу я із своїм чоловіком в однім кораблі, а ніби на різні планети: він до однієї, а я до іншої”. Вона теж приходила в астрорубку, але не стільки для того, щоб подивитися на фотографії відкритої ним планети, скільки для того, аби глянути на свого чоловіка, якого вона рідко бачила. Та ще приносила йому в астрорубку сніданки, обіди й вечері. Бо як не принесе (та ще й не змусить його поїсти), то він і взагалі забуде про їжу. Руслан був єдиним з усього екіпажу (не враховуючи, звісно, Командира), кому за всі роки польоту жодного разу не загрожували ні сенсорний голод, ні меланхолія, ні ностальгія - за роботою ніколи було хворіти чи нудьгувати.
Адам присів навпочіпки, розглядав фотографії Леонії, але думав зовсім про інше: який щасливий цей корабельний радіоастроном і як йому везе! І Єва діставалась йому, і планета також. Хоча за планету Адам не заздрив - на те Руслан і радіоастроном, щоб відкривати нові планети в космосі, це його, як кажуть, парафія. А ось щодо Єви... Звичайно, заздрив, заздрив потайки, старанно приховуючи своє нездорове (як він і сам розумів) почуття (тим більше, що ревнощі давним-давно були оголошені пережитками, ось тільки живучими і невмирущими!), намагаючись не видати себе ані словом, ані поглядом, ані жестом. Але звинувачував не радіоастронома, а себе. “Так тобі й треба, бевзю!.. - подумки докоряв собі і картав себе подумки. - Таку дівчину проґавив! Майже з рук її вихопив цей везучий радіоастроном... Хоча, навіщо вона йому? Адже, крім астрорубки з телескопом, його, здається, більше нічого не цікавить ні в світі білому, ні в космосі. І Єва йому потрібна лише для того, щоб тричі на день приносила в рубку судки з гарячою іжею... А втім, чужа сім’я - фортеця з високими мурами. Візьми розберися, що діється за тими мурами! Можливо, вони - лікар та радіоастроном - щасливі, хто їх знає. Та й останнє діло - і на Землі, і в Космосі - заздрити щасливим! Бо на чужім щасті щасливим, як відомо, не станеш, треба своє відкривати. Як ото колись географи та мандрівники відкривали терра інкогніта - невідому землю, - так треба відкривати і власне щастя. А тільки де воно, те щастя інкогніто? На яких материках, у яких світах його шукати? Залишився в Адама на Землі один знайомий (разом колись починали в науці), так він цілу філософську книгу написав “Що таке щастя?..”. А ось сам так і не збагнув, що таке щастя, і все життя був нещасливим, самотнім.
- Гравітація в нормі! Планета - як знахідка! - вигукнув Руслан і на мить відірвався од телескопа, повернув лице до Адама (під правим його оком темніло вдавлене кружальце - від гумового валика тубуса окуляра). - Га? Здорово?.. - і знову прилип до тубуса. На години, а може й дні.
В рубку зайшла Єва.
- Ось, ношу корабельному астроному їжу, - поскаржилась (але бадьоро) Адамові. - І взагалі, чому це тільки я мушу йому щодня носити їжу, коли він не мій, а корабельний астроном? - весело допитувалась в Адама. - Я його бачу не частіше, як ви. Так вам він просто колега, товариш, а мені мовби чоловіком вважається.
І залилася дзвінким сміхом.
- Потім, потім, - відмахнувся од неї Руслан. - Тут таке... таке... - І знову вп’явся у тубус окуляра.
- Ось так завжди, - зітхнула Єва, і посмішка згасла на її обличчі.
Вона підійшла до оглядового екрана рубки, на якому пливла планета, то закутуючись у хмари, то відкриваючи цілі материки - голубі, зелені, жовті... Переступаючи через розкидані фотографії, наблизився до екрана й Адам. Якусь мить вони мовчки вдивлялися в обриси материків та морів Леонії.
- Як гарно, - захоплено прошепотіла Єва, дивлячись на Адама осяйними очима (її очі завжди видавалися йому осяйними). - Я ще ніколи не бачила такої гарної планети. Правда ж вона гарна, Адаме?
Адам кивнув, намагаючись не дивитися в її осяйні очі, аби не ятрити біль.
- Краща за неї хіба що Земля.
- Леонія ні в чому не поступається Землі, - не одриваючись від окуляра, мовив Руслан. - Крім того, Земля вже вичерпала майже всі свої ресурси, а тут... На тисячі літ вистачить. Та й природа незаймана, цивілізацією не підкорена.
- Можливо.
“Геліос” пірнув у тінь, леонійську ніч, і по якомусь часі виринув на сонячному боці планети.
- Із сьогоднішнього ранку ми стрибнули в майбутню ніч, а з ночі знову вискочили у ранок. От якби так можна було повертатися у свою молодість.
І замислено поглянула на Адама.
- Куди тобі повертатися, як ти й так ще молода, - засміявся Адам.
Єва приємно зарожевілась (а компліменти ж вона любила!).
- Якщо чоловікові ніколи на свою жінку глянути, то хай хоч чужі звертають на неї увагу, - засміялась і примружила свої гарні очі. - Бо від свого і за сто років комплімента не дочекаєшся.
Але в голосі, коли вона говорила про Руслана, відчувалася теплота і навіть гордість за нього.
“Любить його”, - ревниво подумав Адам, намагаючись себе заспокоїти: а мені, мовляв, яке до того діло? Мало хто кого любить. У цих думках був резон, та серце чомусь не хотіло сприймати того резону.
На оглядовому екрані пливли зелені рівнини Леонії, оточені з півночі, сходу та заходу горами, а з півдня - голубим морем.
Єва сплеснула руками.
- Які гарні ці великі зелені рівнини!.. Адаме! Руслане! Погляньте на ці рівнини, вони як намальовані.
- Рівнини як рівнини, - неохоче озвався від телескопа Руслан. - І взагалі, я попрошу тебе не відвертати мене...
Єва прикусила губу.
Адам похвалив рівнини, і Єва віддячила йому за те милою посмішкою. І, заохочений тією посмішкою, він вигукнув: