— Хапайте його, — кричала вона. — Заберіть подалі від Дерева і вбийте!
Буйвітер розвернуся і кинувся вперед.
Крізь фокус кола.
Яскравий спалах.
Раптова пітьма.
Невиразна фіолетова тінь у формі Буйвітра зменшилась до цяточки і зникла.
І більш нічого.
Грун Варвар безшумно скрадався коридорами, що були освітлені таким фіолетовим сяйвом, що воно здавалося майже чорним. Його попередня збентеженість зникла. Це, очевидно, був чарівний храм, і це все пояснювало.
Пояснювало, чому нині їдучи цим вічно нічним лісом він угледів скриню край дороги. Її ляда була привітно відчинена, показуючи багато золота. Та коли він зістрибнув з коня, щоби наблизитись, скриня випустила ніжки й почимчикувала до лісу, а там знову зупинилась за кількасот кроків.
Тепер, після кількох годин цієї дражливої гонитви він утратив її слід у цих тунелях пекельного світла. Загалом неприємна різьба та поодинокі розчленовані скелети не лякали Груна. Почасти тому, що він був не дуже розумним і разом з тим вельми позбавленим уяви, але також тому, що дивні різьблення та небезпечні тунелі були для нього звичною справою. Він провів чимало часу в подібних ситуаціях, шукаючи золото, демонів, або панночок у біді, і відповідно позбавляючи їх від власника, життя чи принаймні однієї з причин біди.
Погляньте на Груна, як він м’яко, по-котячому перестрибує через підозрілий вхід до тунелю. Навіть у цьому фіолетовому світлі його шкіра блищить міддю. На ньому багато золота у вигляді браслетів на ногах і руках, та загалом він голий, якщо не зважати на стегнову пов’язку з леопардової шкури. Грун роздобув її в задимлених лісах Говондаланду, загризши власника шкури зубами.
У правій руці він мав чарівного чорного меча Крінґа, що викуваний був із удару блискавки і мав душу, але терпіти не міг сидіти у піхвах. Грун украв його лише три дні тому з неприступного палацу архімандрита Б’Ітуні й уже про це шкодував. Меч починав його дратувати.
— Кажу тобі, вона пішла тим проходом праворуч, — прошипів Крінґ голосом, немов терлося лезо до каменя.
— Тихо!
— Я тільки сказав...
— Стулися!
А Двоквіт…
Він заблукав, безсумнівно. Чи то ця споруда була більшою, ніж здавалася на вигляд, чи то він, навіть не ступивши й кроку вниз, якось опинився на просторому підземному рівні, а чи — закралася в нього підозра — внутрішні виміри цього місця не корилися простому правилу архітектури й були більшими, ніж зовнішні. І для чого таке химерне освітлення? То були восьмигранні кристали, розміщені з певним інтервалом на стінах та стелі, з яких лилося вельми неприємне сяйво, що не стільки освітлювало, як відтіняло морок. А автор тієї різьби на стіні, співчутливо подумав Двоквіт, пиячив, мабуть, без міри. Роками.
А проте будівля, безперечно, приголомшувала. Ті, хто її будував, були одержимі числом вісім. Підлога становила суцільну мозаїку з восьмисторонніх плиток. Стіни коридорів і стелі заломлювалися, тож якщо полічити всі стіни й стелі, то виходило вісім сторін. А там, де частина муровання обвалилася — Двоквіт помітив — то навіть самі камені були восьмисторонні.
— Мені тут не подобається, — сказав чортик-малювальник зі своєї коробки, що висіла на шиї Двоквіта.
— Це ж чому? — поцікавився Двоквіт.
— Тут дивно.
— Але ж ти демон. Демони такого не кажуть. Тобто, що може бути дивним для демона?
— Ну, знаєш, — обережно сказав чортик, нервово позираючи довкола й переминаючись із лапи на лапу. — Деякі речі. Оточення.
Двоквіт суворо глянув на нього:
— Які речі?
Демон нервово кашлянув (демони не дихають, але кожна розумна істота — дихає чи ні — деколи нервово кашляє. А це був саме один з таких випадків, що непокоїв чортика).
— Ну, такі речі, — сказав він жалюгідним тоном. — Недобрі речі. Речі, про які ми не говоримо — ось, що я намагаюсь до тебе донести, господарю.
Двоквіт втомлено потрусив головою.
— От якби Буйвітер тут був, — промовив. — Він би знав, що робити.
— Той? — глузливо посміхнувся демон. — Не бачу, щоби сюди йшов якийсь чарівник. Вони нічого не можуть удіяти з числом вісім, — сказав чортик і винувато ляпунув рукою себе по роті.
Двоквіт подивився на стелю.
— Що то було? — спитав він. — Ти нічого не чув?
— Я? Чув? Ні! Нічогісінько, — переконливим тоном відповів демон.
Він шаснув назад у свою коробку і гримнув дверцятами. Двоквіт постукав по них. Дврерцята відчинилися на шпарку.
— Почулося, наче камінь рухається, — пояснив той.
Дверцята з грюкотом зачинились. Двоквіт знизав плечима.
— Мабуть, це місце просто трохи розвалюється, — сказав сам до себе.
Він випростався.
— Чуєте? — крикнув Двоквіт. — Там хтось є?
«Є, є, є», — відповіли темні коридори.
— Агов! — покликав він.
«Ов, ов, ов».
— Я знаю, що тут хтось є, бо щойно чув, як кидали кості!
«КОСТІ, КОсті, кості».
— Слухайте, я тільки-но…
Двоквіт спинився. Причиною цього була яскрава цятка світла, яка раптом з’явилася нізвідки просто за кілька футів від його очей. Вона швидко збільшувалася й за декілька секунд набрала яскравих обрисів крихітної людинки. Тепер цятка почала видавати звук, чи то радше Двоквіт почав чути той звук, який вона весь цей час видавала: наче дзвін крику, пійманий у розтягнену мить часу.
Тепер переливчаста людинка була розміром з ляльку. Скоцюрблена фігурка повільно перекидалася, зависши в повітрі. Двоквіт дивувався, чому йому спала на думку фраза «дзвін крику»… і почав про це шкодувати.
Людинка почала набирати схожості з Буйвітром. Рот чарівника був роззявлений, а лице яскраво освітлене… чим? Якимись чудернацькими сонцями, піймав себе на думці Двоквіт. Сонцями, яких люди зазвичай не бачать. Він здригнувся.
Чарівник, перекидаючись без упину, уже був у пів людського зросту. Тепер він почав швидше збільшуватися, і от настала кульмінаційна мить, порив повітря та вибух звуку. Буйвітер з криком беркицьнув з повітря на землю. Він важко приземлився, охнувши, а тоді перевернувся, увесь зібганий та затуляючи голову руками.
Коли всівся пил, Двоквіт обережно потягнувся й легенько поплескав чарівника по плечі. Людина-кулька скрутилася ще тісніше.
— То я, — м’яко пояснив Двоквіт.
Чарівник трохи розпрямився.
— Що? — промовив він.
— Я.
Буйвітер умить випростався і скочив на ноги. Із широко розплющеними очима й диким поглядом, він учепився руками в плечі коротуна.
— Не кажи його! — просичав він. — Не кажи його й тоді, може, нам вдасться звідси вибратися!
— Вибратися? А як ти сюди потрапив? Хіба не знаєш…
— Не кажи його!
Двоквіт відступив від навіженого.
— Не кажи його!
— Що не казати?
— Те число.
— Число? — перепитав Двоквіт. — Слухай, Буйвітре…
— Так, число! Що між сім і дев’ять. Чотири плюс чотири.
— Що, ві…
Буйвітер перекрив йому рукою рота.
— Якщо це вимовиш, то нам гаплик. Просто не думай про нього, гаразд? Послухайся мене!
— Я не розумію, — зажвиндосив Двоквіт.
Буйвітер трохи розслабився, хоча все одно зараз струна на скрипці проти нього була би шмарклею.
— Ходімо, — сказав він. — Спробуємо звідси вибратись. А я спробую тобі пояснити.
Після першого Віку магії у Пласкому світі постала серйозна проблема зі знешкодженням ґриморій. Заклинання залишається заклинанням, навіть якщо воно тимчасово ув’язнене в пергаменті й чорнилі. Воно має певну силу. Доки власник книги живий, такої проблеми нема, але після його смерті книга заклинань стає джерелом нестримної сили, яку не так легко розрядити.
Коротко кажучи, із книг заклять сочаться чари. Зарадити цьому пробували по-різному. Країни, розташовані біля самого Краю, просто навалювали на книжки мертвих магів олив’яні пентаграми й викидали їх за Край світу. Ближче до Центру було менше задовільних альтернатив. Однією з них було заповнення шкідливими книгами каністр із негативно поляризованим октироном та затоплення їх у бездонних глибинах моря (поховання у глибоких печерах на суші було заборонене, після того як деякі райони поскаржилися на ходячі дерева і п’ятиголових котів), але невдовзі чари просочувалися і згодом рибалки почали жалітися на косяки невидимої риби та екстрасенсорні молюски.
Тимчасовим вирішенням стало спорудження в кількох осередках чарознавства великих приміщень з денатурованого октирону, який є непроникним для більшості форм магії. Тут можна було тримати найбільш небезпечні ґриморії, доки не ослабне їхня сила.
Ось так у Невидимому університеті опинився й «Октаво», найбільший з усіх ґримуарів, який колись належав Творцеві Всесвіту. Саме цю книгу одного разу розгорнув на спір Буйвітер. У нього була лише секунда, щоби подивитися на сторінку, перед тим як спрацювали різні закляття тривоги, але й цього вистачило, аби звідти вискочило одне заклинання й засіло в його пам’яті чіпко, як пень.
— І що тоді? — спитав Двоквіт.
— Хо, мене звідти витягнули. Дали прочухана, звісно.
— І ніхто не знає, що робить те заклинання?
Буйвітер похитав головою.
— Воно зникло зі сторінки, — пояснив він. — Ніхто не дізнається, доки я його не промовлю. Або доки не вмру, звісно. Тоді воно ніби само промовиться. Як мені відомо, воно зупиняє всесвіт, чи то закінчує Час, щось таке.
Двоквіт погладив його по плечі.
— Не варто зациклюватися, — сказав він підбадьорливо. — Пошукаймо вихід звідси ще раз.
Буйвітер похитав головою. Жаху вже не було. Мабуть, він перетнув межу жаху й тепер його думки перебували по інший бік у стані мертвого спокою. У будь-якому разі він перестав лепотіти.
— Ми приречені, — заявив Буйвітер. — Ми бродили тут цілу ніч. Це місце — павутина, кажу тобі. Байдуже, куди ми йдемо, бо однаково наближаємось до центру.
— Мені дуже приємно, що ти прийшов мене шукати, — сказав Двоквіт. — І як тобі це вдалося? То було дуже захопливо.
— Ну, — почав недоладно чарівник, — я просто не можу залишити тут друзяку Двоквіта, та й…
— Отже, що нам залишається робити, то це знайти того пана Бел-Шамарота, пояснити йому все й тоді він, напевно, нас випустить, — сказав Двоквіт.
Буйвітер покрутив пальцем біля скроні.
— Певно, тут відлуння якесь чудернацьке, — мовив він. — Мені причулося, що ти сказав «знайти» й «пояснити».
— Таки так.
Буйвітер подивився на нього крізь пекельне пурпурове світло.
— Знайти Бел-Шамарота? — перепитав він.
— Так. Ми не мусимо мати з ним справ.
— Знайти Роздирача Душ і не мати з ним справи? Лиш кивнути йому, певно, і спитати, де вихід? Пояснити все Втіленню Вісссь… — вчасно обірвав слово Буйвітер і закінчив: — Ти — вар’ят. Гей! Ану вернися!
Він метнувся в якийсь коридор услід за Двоквітом і за кілька хвиль став, наче вкопаний, і застогнав.
Фіолетове світло тут було насиченішим, надаючи оточенню нових та неприємних забарвлень. Це був не коридор. Це була простора зала зі стінами в кількості, рівній тому числу, про яке Буйвітер і думати не наважувався, а з неї розходилися сім коридорів.
Неподалік чарівник побачив невисокий вівтар з такою кількістю сторін, скільки буде чотири рази по два. Утім, він не стояв у центрі зали. Там була величезна кам’яна плита, яка мала вдвічі більше сторін, ніж квадрат. Важезна на вигляд. У незвичному освітленні стало видно, що один її кут злегка нахилений, тоді як інші були припідняті.
Там стояв Двоквіт.
— Гей, Буйвітре! Дивися, що тут!
З одного коридору сюди тупцяла Скриня.
— Чудово, — мовив Буйвітер. — Файно. Вона може нас звідси вивести. І то негайно.
Двоквіт уже порпався у скрині.
— Так, — сказав він. — Щойно я трохи зазнімкую. От хай-но тільки прилаштую підпірку…
— Негайно, я сказ…
Буйвітер замовк. На виході з протилежного коридору стояв Грун Варвар, стискаючи у своїй, завбільшки з довбню, руці великий чорний меч.
— Ти? — невпевнено промовив Грун.
— А-ха-ха. Так, — відповів Буйвітер. — Ти ж Грун, так? Давненько не бачились. Що тебе сюди привело?
Грун вказав на скриню.
— То, — сказав він.
Ця насичена бесіда, схоже, забрала в Груна багато сил. Тоді він додав, тоном, у якому поєднувалося твердження, претензія, погроза й ультиматум:
— Моє.
— Вона належить Двоквітові, — мовив Буйвітер. — Даю натяк: не чіпай її.
До нього враз дійшло, що ці слова якраз не варто було казати, але Грун уже відштовхнув Двоквіта й потягнувся до Скрині… яка повипускала ніжки, відступила й погрозливо припідняла своє віко. У непевному світлі Буйвітрові здалося, що він побачив ряди велетенських зубів, білих, як відбілений бук.
— Груне, — зараз же сказав він, — я мушу тобі дещо повідомити.
Грун повернувся до нього збентежено.
— Що? — озвався він.
— Дещо про числа. Слухай, ти ж знаєш, якщо додаси до семи один або до трьох п’ять, чи від десяти віднімеш два, то отримаєш деяке число. Доки ти тут, не вимовляй його, і тоді, можливо, ми матимемо якийсь шанс звідси вибратися живими. Або принаймні просто мертвими.
— Хто це такий? — спитав Двоквіт. У руках він тримав клітку, яку щойно дістав із глибочезних глибин Скрині. У тій клітці було повно набурмосених рожевих ящірок.
— Я — Грун, — гордо мовив Грун і перевів погляд на Буйвітра. — Що?
— Просто не кажи того, гаразд? — мовив Буйвітер.
Він подивися на меч у руці Груна: чорний, такий чорний, що то був радше не колір, а цвинтар кольорів, а ще на лезі був вигадливий рунний напис. Однак більше увагу привертало його слабке октаринове сяйво. Меч, мабуть, теж помітив чарівника, бо раптом заговорив голосом, наче кігтем по склі.
— Дивно, — сказав він. — Чому це йому не можна казати «вісім»?
«ВІСІМ, вісім, вісім», — підхопила луна. Десь глибоко під землею почувся невиразний скрегіт.
Відлуння, хоч і стихало, але ніяк не замовкало. Воно стрибало від однієї стіни до іншої, туди й сюди, а фіолетове світло мерехтіло в лад зі звуком.
— Ти сказав! — скрикнув Буйвітер. — Я ж казав, що не можна вимовляти «вісім»!
Він спинився, шокований сам від себе. Проте слово вже випурхнуло й долучилося до своїх товаришів у загальному шепоті.
Буйвітер кинувся тікати, але повітря раптом згусло, мов патока. Утворювався небачений досі великий заряд магії; кожен порух його кінцівок — повільний та болісний — залишав за собою слід золотистих іскор, траєкторію яких можна було простежити.
Позаду почувся гуркіт і величезна восьмикутна плита піднялася, зависла якусь мить на одному ребрі й гупнула на підлогу.
З ями виповзло щось тонке та чорне й обвилося довкола щиколотки Буйвітра. Він скрикнув і важко приземлився на тремтячу плитку. Мацак поволік його долівкою.
Перед чарівником опинився Двоквіт і спробував дотягнутися до його рук. Чарівник розпачливо схопився за руки коротуна й вони обоє лежали, дивлячись одне одному в обличчя. Буйвітер усе одно рухався далі.
— Що тебе тримає? — випалив він, хапаючи ротом повітря.
— Н-нічого! — відповів Двоквіт. — А що діється?
— Мене затягує в цю діру, хіба не бачиш?
— Ой, Буйвітре, мені так прикро…
— Тобі прикро…
Почувся звук, схожий на дзижчання пилки, і тиск на ноги Буйвітра раптово припинився. Він повернув голову й побачив Груна, який, присівши біля ями, заповзято рубав мацаки, що насувалися на нього.
Двоквіт допоміг чарівнику встати й вони присіли за вівтарним каменем, спостерігаючи за скаженою боротьбою воїна й кінцівок, що вишукували собі жертву.
— Марна справа, — сказав Буйвітер. — Втілення може матеріалізувати мацаки. Що ти робиш?
Двоквіт гарячково прилаштовував клітку з принишклими ящірками до малюнкової коробки, встановленої на триніжок.
— Я просто мушу зробити світлину цього, — пробурмотів він. — Це ґрандіозно! Чуєш мене, чортику?
Малюнковий чортик відчинив маленьку кришечку, швидко глипнув на все, що відбувалося біля ями, і знову пірнув у коробку. Буйвітер підстрибнув, відчувши, як щось торкнулося його ноги, і наступив каблуком на мацак.
— Гайда, — сказав він. — Пора драпати звідси.
Він схопив Двоквіта за руку, але турист пручався.
— Накивати п’ятами та залишити Груна з тим почвариськом? — озвався він.
Буйвітер був незворушним.
— Чом би й ні? — відповів він. — Це його робота.