— Але воно його вб’є.
— Могло бути й гірше, — сказав Буйвітер.
— Тобто?
— На його місці могли бути ми, — логічно зазначив чарівник. — Ходімо!
Двоквіт підняв руку, вказуючи на щось.
— Гей, — мовив він. — У нього моя Скриня!
Буйвітер не встиг завадити Двоквіту й той оббіг довкола краю ями до скрині, яка безуспішно хапала лядою мацак, що тягнув її долівкою. Кордуплик почав люто копати кінцівку. З катавасії навколо Груна вигулькнув ще один мацак і обхопив воїна за пояс. Самого Груна вже було ледь видно за кільцями, які щораз більше стискалися. Бувітер із жахом побачив, як мацаки видерли меч із рук героя і швиргонули об стіну.
— Твоє закляття! — крикнув Двоквіт.
Чарівник ані рухнувся. Його погляд був прикутий до Того, що вилазило з ями. То було величезне очисько, і воно дивилося просто на нього. Буйвітер лише схлипнув, коли мацак зімкнувся довкола його пояса. З горла почали вириватися нестримні тепер слова закляття. Буйвітер, мовби уві сні, розтулив рота й почав складати його до вимови першого нищівного складу. Хвиснув, наче батіг, іще один мацак і зімкнувся навколо шиї чарівника, здушуючи. Буйвітра потягло геть, а він звивався й хапав ротом повітря.
Одна рука з розмаху натрапила на малюнкову коробку Двоквіта, що якраз майнула повз на своєму триніжку. Буйвітер інстинктивно хапнув її, як його пращури, можливо, колись хапали каменюку, коли ставали віч-на-віч із хижим тигром. Якби лиш було достатньо простору, аби замахнутися нею до того Ока…
А те Око займало собою цілий світ попереду нього. Чарівник відчував, що його самовладання витікає з нього, мов вода крізь сито.
Перед ним занімілі ящірки лупали очима з клітки на малюнкову коробку. Як той, кому от-от відрубають голову, зауважує на пласі кожну подряпину та плямку, так само недоречно Буйвітер побачив, що у тваринок були збільшені хвости, блакитно-білого забарвлення, якими до того ж вони тривожно тарабанили. Наближаючись до Ока, переляканий наніц Буйвітер захисним жестом підняв коробку й водночас почув, як малюнковий чортик сказав:
— Вони вже дійшли, довше не втримаю. Прошу всіх усміхатися.
Після цього спалахнуло таке біле та яскраве світло, наче то було зовсім не світло.
Бел-Шамарот верескнув, починаючи з далекого ультразвуку й закінчуючи звуком десь у нутрощах Буйвітра. Мацаки миттєво розпрямилися, наче прути, розкидаючи по залі свій розмаїтий вантаж, а тоді сіпнулися назад у захисній позі перед скривдженим Оком. Уся ця маса швиргонулася в яму, а за мить кількадесят кінцівок вхопили велику плиту й різко гупнули її на місце так, що по краях позастрягали й задриґалися деякі мацаки.
Грун приземлився з перекотом, відбився від стіни й устав на ноги. Він знайшов свій меч і почав рубати один за одним приречені мацаки.
Буйвітер лежав на долівці, намагаючись не збожеволіти. Повернути голову його змусив звук порожнистого дерева.
Скриня приземлилася на своє вигнуте віко. Тепер вона сердито гойдалася й чеберяла ніжками.
Буйвітер уважно пороззирався за Двоквітом. Той лежав біля стіни, скручений у дулю, але видно, що живий, бо стогнав.
Чарівник із болем потягнувся і прошепотів:
— Що то, у біса, було таке?
— Чому вони були такі сильно яскраві? — пробурмотів Двоквіт. — Боже, голова…
— Сильно яскраві? — перепитав Буйвітер.
Він поглянув через залу на клітку від малюнкової коробки. Ящірки, тепер помітно худіші, зацікавлено за ним спостерігали.
— От саламандри, — простогнав Двоквіт. — Світлина буде перетримана, певна річ…
— Це саламандри? — не повірив чародій.
— Авжеж. Стандартний пристосунок.
Буйвітер невпевнено підійшов до коробки й підняв її. Йому, звісно ж, траплялося бачити саламандр, але то були види невеликого розміру. До того ж вони тоді плавали в банці з розсолом у музеї біологічних див, що в підвалі Невидимого університету, оскільки довкола Круглого моря живі саламандри не водилися.
Він спробував згадати ту дещицю, що йому було про них відомо. Вони вважалися чарівними істотами. Саламандри не мали рота, бо існували цілковито за рахунок живильної властивості октаринової хвилі, яка була притаманна сонячному світлу Плаского світу та яку вони вбирали через шкіру. Певна річ, ці створіння також вбирали й решту сонячного світла, відкладаючи його в особливі мішечки, звідки воно потім виділялося природним способом. Пустеля, населена такими саламандрами Плаского світу, уночі ставала справжнім маяком.
Буйвітер поклав їх назад і похмуро кивнув. У цьому чарівному місці октаринового світла було стільки, що саламандри його просто обжерлися, а далі природа зробила свою справу.
Малюнкова коробка тихцем бокувала на своєму триніжку. Чарівник замірився дати їй копняка, але не влучив. Груша премудра почала переставати йому подобатись. Щось маленьке вжалило його в щоку. Він дратівливо відмахнувся.
Буйвітер озирнувся, почувши зненацька якийсь скрегіт, і голос, що наче тесаком по шовку, промовив:
— Це вельми неґречно.
— Заткай си, — сказав Грун.
Він підважував Крінґом кришку вівтаря. Грун глянув на Буйвітра й зашкірився. Чарівник посподівався, що те кривляння-роторозтягнення було усмішкою.
— Сила чарів, — примовив варвар, натискаючи своєю завбільшки з довбню рукою на меч, незважаючи на його скарги. — Поділимо тепер скарби, га?
Буйвітер тихенько гаркнув, бо щось маленьке і тверде стукнуло його у вухо. Повіяв ледь відчутний вітерець.
— Звідки ти знаєш, що там скарб? — спитав чародій.
Грун натужився і спромігся запхати пальці під камінь.
— Ябка тра шукати під яблінков, — відповів він. — А скарби — під вівтарем. Логіка.
Грун стиснув зуби. Каменюка похитнулась і важко впала на підлогу.
Буйвітра знову щось вдарило, цього разу в руку й сильно. Він різко хапнув і подивився, що спіймав. То був уламок каменя, який мав п’ять плюс три сторони. Буйвітер зиркнув на стелю. Вона має бути такою осілою? Грун щось мугикав, тягнучи зі спаплюженого вівтаря шкіру, що вже кришилася.
Повітря потріскувало, світилось і гуло. Невидимий вітер учепився до одягу чарівника, змусивши його затріпотіти у вихорі блакитних та зелених іскор. Навколо голови Буйвітра стогнали й бурмотіли скажені, напіввирисувані духи, які пролітали повз.
Він спробував піднести руку. Її зараз же охопило октаринове сяйво, а попри нього прокотився зміцнілий чарівний вітер. Шквал промчав залою, не збуривши й пилинки, однак у Буйвітра від нього ледь повіки не позакочувались. Вітер свистів тунелями, його тужливе виття навіжено відбивалося від каменя до каменя.
Двоквіт підхопився, зігнутий удвоє в пащі астрального вітрюгана.
— Що це, у біса, таке? — прокричав він.
Буйвітер напівобернувся. І зараз же його піймав ревучий вітер та ледь не перекинув. До його ніг вчепилися примарні вихори, що кружляли в поривах повітря.
Різко випростана Грунова рука впіймала чарівника. Через мить його та Двоквіта затягнули під захист спустошеного вівтаря, де вони тепер лежали на долівці й відхекувалися. Поряд них іскрився балакучий меч Крінґ, буревій підвищив його чарівне поле у стонадцять разів.
— Тримайся! — гукнув Буйвітер.
— Такий вітер! — закричав Двоквіт. — Звідки він? Куди він дме?
Застиглий вираз непідробного жаху на обличчі Буйвітра змусив його міцніше вчепитися за каміння.
— Нам кінець, — промимрив Буйвітер, почувши, як тріснув і посунувся дах. — Звідки приходять Тіні? Туди якраз вітер дме.
Насправді ж відбувалося те, розумів чарівник, що оскільки ображений дух Бел-Шамарота провалився крізь нижчі підземні світи, то його насиджений дух тепер із самого тутешнього каміння висмоктувало в те місце, яке за уявленнями найбільш поважних жерців Плаского світу перебувало одночасно і під землею, і Деінде. Через це його храм опинився в нищівній владі Часу, який тисячі сором’язливих років неохоче до нього підсувався. І от, раптово вивільнена, накопичена вага всіх тих стримуваних секунд немилосердно тиснула на позбавлені опори камені.
Грун глянув на чимраз ширші тріщини й зітхнув. А тоді встромив два пальці до рота і свиснув.
Реальний звук задзвенів напрочуд голосно поверх псевдозвуку широкого астрального виру, що утворювався насеред великої восьмикутної плити. За ним пролягло глухе відлуння, що було на диво, наче калатання якихось кісток. Після того почувся шум, без жодного натяку на чудасію. Гулкий цокіт копит.
Крізь склепінчастий прохід легким галопом забіг бойовий кінь Груна і здибився поряд свого господаря. Грива його аж струменіла під вітром. Варвар підвівся й кинув свої торби коштовностей у лантух, що звисав із сідла, а тоді й сам виліз тварині на спину. Він сягнув униз і, вхопивши Двоквіта за шкірку, поклав поперек луки сідла. Коли кінь обернувся, Буйвітер здійснив відчайдушний стрибок і приземлився позаду Груна, на що той не мав ніяких заперечень. Кінь упевнено поскакав тунелями, перестрибуючи раптові зсуви каменю і спритно оминаючи величезні каменюки, які валилися з деформованого склепіння. Буйвітер, міцно тримаючись, похмуро дивився назад.
Не дивно, що кінь рухався так хутко, бо слідом за ним, крізь мерехтливе фіолетове світло, неслася лиховісна на вигляд скриня й малюнкова коробка, що стрімголов мчала на своїх трьох ніжках. Така чудова була властивість премудрої груші, будь-куди йти за своїм господарем, що з неї зазвичай робили речі для супроводу мертвих імператорів у потойбіччя…
Мить по тому, як увесь гурт вибрався назовні, восьмикутне склепіння вкрай зламалось і розвалилося на плити.
Сходило сонце. Позаду здіймався стовп пилюки від храму, що завалився, але ніхто не озирався. А шкода, бо Двоквіт міг би зробити такі світлини, які були б дивовижні навіть за мірками Плаского світу.
Серед куряви руїн зчинився якийсь рух. Усе встелилося зеленим килимом. Відтак вигулькнув дуб, миттю розправивши віти, як та зелена ракета-петарда. Ще й не перестали труситися кінчики його постарілих гілок, як він уже стояв посеред поважного чагарника. Виріс бук, наче гриб, зміцнів, зогнив і розсипався на хмару труті поміж свого молодняка. На цю пору храм уже був наполовину похованою в землю купою мошистих каменів.
Але Час, що від початку дорвався, як дурний до мила, тепер мав намір довести справу до кінця. Вир межі між чарами, що затухали, та ентропії, що набирала обертів, скотився з гори й наздогнав коня в галопі. Вершники ж, самі творіння Часу, зовсім нічого не помічали. Проте він мчав із канчуком століть у чарівний ліс.
— Разюче, правда? — зауважив голос біля Буйвітрового коліна, коли кінь галопував крізь серпанок трухлявілого лісу та падолисту.
Голосу був притаманний моторошний металевий брязкіт.
Буйвітер позирнув униз на меч Крінґ. На голівці його руків’я містилася пара рубінів. Чарівникові здалося, що вони дивляться просто на нього.
З верескових околиць лісу вони спостерігали за битвою дерев і Часу, яка могла мати лише один кінець. На привалі було влаштовано такий собі бенкет, що полягав у поїданні ведмедя, котрий мав необережність підійти до Груна на відстань пострілу з лука.
Буйвітер дивився на варвара понад його горою жирного м’яса. Чарівник зауважив, що той Грун, який виконував роботу героя, досить-таки відрізнявся від того Груна, виножлукта й гульвіси, який часом приходив до Анх-Моркпорка: він був по-котячому обережний, гнучкий, як пантера, і почувався, як удома.
«А я пережив Бел-Шамарота, — нагадав собі Буйвітер. — Дивина та й годі.»
Двоквіт допомагав героєві перебирати поцуплений з храму скарб. Він складався здебільшого зі срібного набору з каменями неприємного пурпурового кольору. У тій купі було повно зображень павуків, спрутів та восьмип’ятів з центральних пустищ.
Буйвітер намагався затулити вуха від рипучого голосу позаду себе. Але марно.
— А потім я належав ре’дуратському паші й зіграв визначну роль у Великонефській битві, де й здобув невеличке надщерблення, яке ти, можливо, помітив десь на другій третині мого клинка, — говорив Крінґ зі своєї тимчасової домівки в купині. — Якийсь бузувір мав на собі октироновий нашийник — вельми нечесно з його боку, — та я, звісно, був тоді куди гостріший і мій господар розтинав мною в повітрі шовкові хустинки і… Я тобі не набридаю?
— Га? Та ні-ні, аніскілечки. То все так цікаво, — відповів Буйвітер не відводячи погляду від Груна. Наскільки варварові можна було вірити? Ось вони тут, посеред гущавини, навколо бродять тролі…
— Я одразу зрозумів, що ти культурна особа, — вів далі Крінґ. — Мені взагалі рідко коли стрічаються дійсно цікаві люди. От що б я найбільше хотів, то це гарненьку камінну дошку, щоб на ній висіти, десь у красі та затишку. А якось я провів кілька сотень років на дні озера.
— Певно, було весело, — навіть не слухаючи озвався Буйвітер.
— Та не дуже, — відповів Крінґ.
— Та, напевно, що ні.
— От чого б мені дійсно хотілося, то це стати ралом. Не знаю, що це, але здається змістовним існуванням.
До чарівника підбіг Двоквіт.
— У мене чудова ідея, — пробурмотів він.
— Ага, — втомлено відказав Буйвітер. — Чому б не взяти Груна супроводити нас до Квірма?
— Звідки ти знаєш? — здивовано мовив Двоквіт.
— Та щойно подумав, що це тобі спаде на думку, — відповів Буйвітер.
Грун перестав набивати сріблом сакви й підбадьорливо посміхнувся. А потім його погляд перевівся на Скриню.
— Якщо він буде з нами, то хто на нас нападе? — сказав Двоквіт.
Буйвітер пошкрябав бороду.
— Грун? — висловив він здогад.
— Але ж ми в тому храмі йому життя врятували!
— Ну, якщо під словом «нападе» маєш на увазі «вб’є», — мовив Буйвітер, — то навряд чи він таке зробив би. Грун не з таких. Просто нас пограбує, позв’язує та й залишить вовкам на поталу, гадаю.
— Ой, та ну…
— Слухай, таким є справжнє життя, — гаркнув до нього Буйвітер. — Тобто, ось ти носишся з повним ящиком золота. Невже думаєш, що ніхто при своєму глузді не скочив би за нагоди, щоб урвати собі трохи?
«Я б так і зробив, — додав він подумки, — якби не бачив, що та скриня робить з допитливими пальцями».
Нараз стрельнув здогад. Буйвітер перевів погляд із Груна на образопис. Чортик-малювальник якраз прав у крихітній діжці, а саламандри куняли у своїй клітці.
— У мене ідея, — мовив чарівник. — От що найбільше потрібно героям?
— Золото? — відповів Двоквіт.
— Ні, я кажу про те, чого їм найбільше хочеться.
Двоквіт насупився.
— Щось я не дуже розумію, — мовив він.
Буйвітер підняв образопис.
— Груне, — покликав він. — Підійди сюди, будь ласка.
Ті дні минули спокійно. Направду, маленька зграйка мостових тролів, що якось спробували на них напасти, і ще банда розбійників, які ледь не застали їх однієї ночі зненацька (але впороли дурницю, що вирішили зазирнути до Скрині не перерізавши перед тим сплячих). Грун зажадав подвійної платні за обидва випадки й отримав усе сповна.
— Якщо з нами щось станеться, — сказав Буйвітер, — то не буде кому керувати чарівною коробкою. Більше не буде портретів Груна, зрозумів?
Грун кивнув прикипівши очима до нещодавнього знімка. На ньому він красувався в героїчній позі, поклавши одну ногу на купу вбитих тролів.
— Я і ти, і малий друзяка Двіквітки — ми файно ладимо, — сказав він. — А завтра зробимо ще кращіший малюнок, гара?
Він дбайливо загорнув портрет у тролячу шкіру й засунув його в сідельну торбу до решти.
— Здається, працює, — захоплено мовив Двоквіт, коли Грун поїхав уперед, аби розвідати дорогу.
— Авжеж, — сказав Буйвітер. — Що найбільше люблять герої — то це себе.
— А знаєш, ти щораз ліпше пораєшся з образописом.
— Ага.
— То, може, ти захочеш взяти це собі, — Двоквіт простягнув йому малюнок.
— Що це? — спитав Буйвітер.
— Та просто той знімок, який ти зробив у храмі.
Буйвітер із жахом поглянув. Там, обрамлений кількома відблисками мацака, був величезний, огрубілий, заляпаний зіллям та розмитий великий палець.