Панна ввічливо кашлянула й поклала на стіл двадцять одну білу фішку. Тоді з мантії вийняла ще одну — сріблясту й напівпрозору, та удвічі більшу за решту. Душа справжнього Героя завжди має більшу обмінну вартість і вельми цінується богами.
Фатум здійняв брову.
— Без шахрайства, Панно, — сказав він.
— Та хто ж міг би обманути Фатум? — спитала вона. Він знизав плечима.
— Ніхто. Але всі намагаються.
— І знову ж таки, якщо не помиляюсь, ти трохи мені допомагав свого часу?
— Авжеж. Аби кінцівка гри була цікавішою, Панно. А тепер...
Він дістав зі своєї ігрової коробки фігуру і з задоволеним видихом поставив її на дошку. Боги-глядачі всі разом охнули. На мить навіть Панна була вражена. Фігура, безперечно, незугарна. Різьба нечітка, немовби руки майстра тряслися в жаху перед тим, що поставало з-під його непевних пальців. Якісь самі ссальця й мацаки. І пащеки, помітила Панна. Й одне велике око.
— Я гадала, такі, як Він, загинули на початках часу, — промовила вона.
— Мабуть, наш некротичний друг боявся навіть наближатися до цього екземпляра, — сміявся Фатум. Він тішився.
— Йому не слід було й народжуватись.
— Тим не менш, — сказав Фатум глузливо. Він зібрав кубики до незвичної чашки, а тоді поглянув на богиню.
— Хіба що, — додав він, — ти бажаєш здатися...?
Вона потрусила головою.
— Грай, — мовила вона.
— Ти можеш мені щось протиставити?
— Грай.
Буйвітер знав, що було всередині дерев: деревина, живиця, можливо, білки. Не палац.
Та все ж ясики під ним були безперечно м’якшими за деревину, вино в дерев’яному кубку біля нього було значно смачнішим за живицю, і не могло бути навіть жодного порівняння між білкою та дівчиною, що сиділа перед ним, заклавши одне коліно за інше, та вдумливо за ним спостерігаючи, якщо не згадувати про певні натяки на хутро.
Приміщення було високе, просторе й освітлене приємним жовтуватим світлом, котре не мало очевидного джерела, принаймні Буйвітер не міг його визначити. Крізь покручені та заплутані переходи йому було видно інші зали, і щось вельми схоже на дуже великі кругові сходи. А ззовні це все мало вигляд цілком нормального дерева.
Дівчина була зеленою — зеленотілою. Буйвітер був абсолютно певним щодо цього, бо все, що вона мала з одягу — це медальйон на шиї. Її довге волосся нагадувало мох. Очі не мали зіниць, а самі були яскраво-зелені.
Буйвітер подумав, що в Університеті варто було приділяти більше уваги лекціям з антропології.
Досі вона мовчала. Окрім як вказавши на диван та запропонувавши вина, дівчина лише сиділа та спостерігала за ним, інколи потираючи глибоку подряпину на руці.
Буйвітер поспіхом пригадав, що дріада так пов’язана зі своїм деревом, що аж відчуває рани.
— Пробач щодо цього, — швидко мовив він. — Це сталося випадково. Тобто, там були ті вовки і...
— Тобі довелося залізти на моє дерево, і я врятувала тебе, — плавно промовила дріада. — Тобі пощастило. І, мабуть, твоєму другові теж?
— Другові?
— Той чоловічок із чарівною скринею, — сказала дріада.
— А, так, він, — нечітко вимовив Буйвітер. — Так, сподіваюся, з ним усе добре.
— Йому потрібна твоя допомога.
— Як і зазвичай. Він теж дістався до дерева?
— Він дістався до храму Бел-Шамарота.
Буйвітер захлинувся вином. Його вуха ледь не скрутилися й не залізли всередину черепа від жаху почутих слів. Пожирач душ… Спогади нахлинули миттєво. Колись, ще студентом практичного чарівництва в Невидимому університеті, він, побившись об заклад, проліз до маленької кімнатки головної бібліотеки — кімнату зі стінами, вкритими захисними свинцевими пентаґрамами, кімнату, у котрій нікому не дозволялося перебувати більш ніж чотири хвилини і тридцять дві секунди, а до цього числа прийшли після двохсот років обережних експериментів.
Він обережно розгорнув Книгу. Та була прикута ланцюгом до октиронового п’єдесталу посеред вкритої рунами підлоги не тому, але не тому, щоб її не вкрали, а щоби вона сама не втекла, бо то була «Октаво», так наповнена магією, що мала власну нечітку свідомість. Одне закляття й справді вистрибнуло з іскристих сторінок і залягло в найтемніших куточках його мозку. І окрім знання, що це було одне з Восьми Великих Заклять, ніхто не довідається, котре саме, доки він його не промовить. Сам Буйвітер не знав. Та інколи він його відчував, воно вмощувалось непомітно за його Еґо, чекало свого часу...
На передній обкладинці «Октаво» було зображення Бел-Шамарота. Він не був злом, бо навіть Зло має певну життєву силу — Бел-Шамарот був зворотнім боком монети, на котрій зло та добро є лише одним боком.
— Пожирач Душ. Його число лежить поміж сімкою і дев’яткою; це двічі чотири, — процитував Буйвітер, а його розум заціпенів у страху. — О, ні. Де той храм?
— Доцентрово, у напрямку середлісся, — відповіла дріада. — Він дуже старий.
— Але хто може бути настільки дурним, щоби вклонятися Бел... йому? Тобто, чорти — так, але ж він Пожирач Душ...
— Були… певні переваги. І народ, що жив у цих землях, мав дивні уявлення.
— Тоді що з ними сталося?
— Я ж сказала, що вони жили в цих землях. — Дріада підвелася і простягнула руку. — Ходімо. Я — Друеле. Ходімо зі мною, подивишся, якою буде доля твого друга. Має бути цікаво.
— Я не певний, що… — почав Буйвітер.
Дріада повернула свої зелені очі до нього.
— Ти вважаєш, що маєш вибір? — спитала вона.
Через усе дерево звивалися широкі, немов центральна дорога, сходи, а на кожному прольоті виднілися здоровенні кімнати. Жовтувате світло, що не мало джерела, було всюди. А ще долинав звук, немов — Буйвітер зосередився, намагаючись визначити його, — немов далекий грім, або віддалений водоспад.
— Це дерево, — незабаром промовила дріада.
— Що воно робить? — сказав Буйвітер.
— Живе.
— Я про це думав. Тобто, ми справді у дереві? Мене зменшили? Зовні воно здавалося таким вузьким, що я міг би охопити його руками.
— Так і є.
— Гм, але ж я таки всередині нього?
— Саме так.
— Гм, — промовив Буйвітер.
Друеле засміялась.
— Я читаю твої думки, несправжній чарівниче! Хіба я не дріада? Хіба тобі не відомо, що те, котре применшуєш назвою «дерево», є тільки чотиривимірним аналогом усього багатовимірного всесвіту, який… Ні, бачу, що не відомо. Мені слід було зрозуміти, що ти не справжній чарівник, коли побачила, що в тебе немає патериці.
— Втратив її в пожежі, — автоматично збрехав Буйвітер.
— Немає капелюха з чарівними символами на ньому.
— Здуло вітром.
— Немає джурозвіра.
— Він здох. Слухай, дякую за порятунок, але якщо ти не проти, гадаю, мені час іти. Якби ти лиш показала мені вихід звідси…
Щось у виразі її обличчя змусило його розвернутися. Позаду стояли троє дріадів. Такі ж оголені, як і та дівчина, і беззбройні. Проте останній факт значення не мав. Не схоже було, що їм знадобиться зброя, аби побороти Буйвітра. По їхньому вигляді складалося враження, наче вони могли прокласти собі дорогу плечем крізь твердий камінь та побити загін тролів до потрібної кондиції. Трійко доладних велетнів загрозливо дивилися на нього згори вниз. Їхня шкіра мала колір горіхового лушпиння, а під нею грали м’язи, немов мішки з кавунами.
Він знову розвернувся і слабо всміхнувся Друеле. Життя знову починало вертатися до норми.
— Я не врятований, так? — сказав він. — Я захоплений, так?
— Авжеж.
— І ти не відпустиш мене? — це було твердження.
Друеле похитала головою.
— Ти завдав шкоди Дереву. Але тобі пощастило. Твій друг зустрінеться із Бел-Шамаротом. Ти ж лише помреш.
Ззаду двоє ручиськ вхопили його за плечі, зовсім як корені старого дерева невблаганно обвивають камінчик.
— Із часткою церемоніальності, звісно, — продовжувала дріада. — Після того, як Втілення Вісімки покінчить із твоїм другом.
Буйвітер зміг вимовити тільки:
— Знаєш, ніколи й не уявляв, що існують дріади-чоловіки. Навіть у дубі.
Один із велетнів вишкірився.
Друеле фиркнула.
— Дурень! Звідки, гадаєш, беруться жолуді?
Там була здоровенна порожнина, немов зала, а її дах тонув у золотій імлі. Безмежні сходи проходили якраз крізь неї.
Декілька сотень дріад скупчилися на іншому краю зали. Коли наблизилась Друеле, вони шанобливо розступились і пускали погляди повз Буйвітра, коли його міцними поштовхами вели позаду. Присутні переважно були жінками, проте серед них було й кілька велетнів-чоловіків. Ті стояли, немов статуї богів посеред невеличких делікатних жінок. Комахи, подумав Буйвітер. Дерево, немов той вулик.
Але чому тут узагалі були дріади? Наскільки він міг пригадати, нарід дерев вимер багато століть тому. Люди їх перееволюціонували, як і більшість інших Сутінкових рас. Лиш ельфи й тролі пережили прибуття людства до Плаского світу; ельфи, бо були загалом надто розумними, щоб так просто загинути, а троляче плем’я, бо вони, принаймні, дорівнювали людям у шкодливості, злості й жадібності. Дріади мали би вимерти разом із гномами та феями.
Фоновий рев тут звучав гучніше.
Інколи пульсуюче золоте сяйво здіймалося прозорими стінами, доки не зникало вгорі в імлі. Щось у повітрі змушувало його вібрувати.
— А зараз, нездалий чарівниче, — мовила Друеле, — уздри чари. Не ваші приручені чари, а справжню стародавню магію коренів і гілля, Дику магію. Дивись.
Приблизно п’ятдесят жінок сформували тісну групу, взялися за руки та розійшлися назад, сформувавши велике коло. Решта дріад почали тихо наспівувати. Тоді за кивком Друеле коло почало обертатися в назадньому напрямку.
Темп ставав усе швидшим, складні частини наспіву спліталися, а Буйвітер упіймав себе на тому, що заворожено спостерігає. Він чув про стару магію в Університеті, проте вона для чарівників була заборонена. Він знав, що при достатній швидкості обертання кола супроти статичного магічного поля самого Плаского світу з його повільним обертанням, утворене астральне тертя створить шалену різницю потенціалів, котра вивільниться у формі велетенського розряду Елементальної Магічної Сили.
Коло вже було нечітким, а стіни Дерева гуділи від відлуння наспіву.
Буйвітер відчув знайоме липке поколювання в маківці, котре сповіщало про нагромадження неподалік сирої магічної енергії, тож він був не вельми здтвований, коли кілька секунд по тому стовп яскравого октаринового світла списом пронісся від невидимої стелі та, потріскуючи, сфокусувався в центрі кола.
Там він утворив зображення розбурханого, оперезаного деревами пагорба, і на ньому храму. Його форма була неприємною оку.
Буйвітер знав, що то був храм Бел-Шамарота, адже він мав вісім сторін. (Вісім також було числом Бел-Шамарота, і саме тому жоден розумний чарівник ніколи б його не промовив, якщо лише міг цього уникнути. «Бо звосьмерять тебе живцем», — жартома попереджали учнів. Бел-Шамарота особливо приваблювали чарівники-аматори, котрі були, як то кажуть, блукачами на берегах надприродного і тому вже наполовину занурені в його сіті. Номер кімнати Буйвітра в його гуртожитку був 7а. Його це не дивувало).
Дощ стікав чорними стінами храму. Єдиною ознакою життя був прив’язаний ззовні кінь, і він був не Двоквітовий. По-перше, надто великий. То був білий бойовий рисак із копитами розміром з тацю та упряжжю, оздобленою вишуканим золотим орнаментом. Зараз він насолоджувався шанькою.
Щось тут було знайоме. Буйвітер спробував згадати, де раніше його бачив.
Принаймні, здавалося, що він здатен розвинути значну швидкість. Швидкість, досягнувши котру, кінь зможе довго підтримувати. Усе, що Буйвітру треба зробити — це позбутися своїх вартових, пробити собі шлях із Дерева, знайти храм і вкрасти коня з-під того, що там Бел-Шамарот має замість носа.
— Схоже, Втілення Восьми обідає двома, — мовила Друеле, втупившись у Буйвітра. — Кому належить цей кінь, несправжній чарівниче?
— Гадки не маю.
— Ні? Що ж, це не має значення. Незабаром дізнаємось.
Вона махнула рукою. Фокус зображення посунувся уперед, шугонув крізь велику восьмикутну арку й полетів далі коридором. Там була постать, що крадькома рухалась боком, притулившись спиною до стіни. Буйвітер помітив проблиск золота й бронзи.
Цю постать неможливо було сплутати. Він бачив її неодноразово. Широкі груди, шия, немов пень, на диво маленька голова під кудлатою стріхою чорного волосся, наче м’ячик на великій шафі... Буйвітер міг назвати ім’я тієї постаті, і це ім’я — Грун Варвар.
Грун був одним із найбільш витривалих героїв Круглого моря: переможець драконів, розкрадач храмів, найманець, бувалець кожної вуличної бійки, він міг навіть — і на відміну від більшості знайомих Буйвітру героїв — вимовляти слова, що мали більше, ніж два склади, якщо дати йому трохи часу й, може, підказку чи дві.
Чарівник краєм вуха почув якийсь звук. Ніби декілька черепів падали сходами якогось далекого підземелля. Він кинув оком на своїх вартових, аби пересвідчитись, чи вони теж це чули. Уся їхня обмежена увага була зосереджена на Груні, котрий, правду кажучи, був однакової з ними тілобудови. Їхні руки спочивали на плечах чарівника.
Буйвітер нахилився, різко сіпнувся назад і побіг. Він почув, як позаду кричить Друеле, і подвоїв швидкість. Щось упіймало каптур його мантії, і той обірвався. Дріад, що чекав на сходах, розставив руки, наближаючись до чарівника. Не збавляючи темпу, Буйвітер знову нахилився, так низько, що його підборіддя зрівнялося з колінами, а кулак, завбільшки з колоду, просвистів у повітрі біля його вуха.
Попереду чекав цілий ліс дереволюдів. Чарівник крутонувся, ухилився від іще одного удару збентеженого вартового, і рвонув назад до кола, ухиляючись дорогою від дріадів, які ловили його, та лишаючи їх у сум’ятті, немов збиті кеглі.
Але перед ним їх було ще чимало, вони пропихалися крізь натовпи жінок та стукали кулаками по розчепірених долонях зі зосередженим очікуванням.
— Стій, несправжній чарівниче, — сказала Друеле, ступаючи наперед. Позаду неї заворожені танцівниці продовжували обертатись, а фокус кола тепер плавав стінами коридору, залитого фіолетовим світлом.
Буйвітер крекнув.
— Ану припини це, — вишкірився він, — Поговорімо прямо, добре? Я — справжній чарівник! — він капризно тупнув ногою.
— Справді? — мовила дріада. — То покажи нам котресь зі своїх заклять.
— Мм… — почав Буйвітер. Справа була в тому, що відколи прадавнє й таємниче закляття засіло в його мозку, він не міг запам’ятати навіть найменше замовляння для, скажімо, знищення тарганів чи шкрябання спини без використання рук. Маги в Невидимому університеті пробували пояснити це тим, що мимовільне запам’ятовування закляття, як кажуть, перев’язало всі його мозкові комірки для зберігання заклять. У лихі миті Буйвітер прийшов до власного пояснення того, чому навіть найменші закляття не затримувалися в його голові навіть на кілька секунд.
Він вирішив, що вони боялися.
— Мм… — повторив він.
— І невеличке підійде, — промовила Друеле, спостерігаючи, як він стискав губи від люті та збентеження. Вона подала знак і наблизились кілька дріадів.
Закляття обрало саме цю мить, аби шугонути до тимчасово покинутого місця в Буйвітровій свідомості. Чарівник відчув, як воно там засіло, викличне та непокірне.
— Мені все ж відоме закляття, — втомлено сказав він.
— Так? Прошу дуже, — мовила Друеле.
Буйвітер не був певен, що наважиться, хоч і закляття намагалося заволодіти його язиком. Він пручався.
— Ти казала, що можеш читати мої думки, — невиразно промовив він. — То прочитай.
Вона ступила вперед, глузливо дивлячись йому в очі.
Її усмішка застигла. Дріада підняла руки в захисному жесті і, пригинаючись до землі, позадкувала. З її горлянки вирвався звук неприхованого жаху.
Буйвітер роззирнувся. Решта дріад також відступали. Що він зробив? Щось жахливе, очевидно.
Та він знав, що було тільки питанням часу, доки рівновага Всесвіту відновиться і знову почне, як зазвичай, створювати Буйвітру неприємності. Він зробив крок назад, пірнув поміж дріад, що досі обертались, створюючи магічне коло, й поглянув, що далі робитиме Друеле.