— У цьому все моє життя, — похнюплено сказав Буйвітер.
— Ти виграла, — сказав Фатум посуваючи через гральний столик купку душ. Присутні боги враз відчули полегкість. — Будуть ще й інші ігри, — додав він.
Панна усміхнулася очам, що були, наче дві діри в усесвіті.
А тоді тільки згинули ліси, залишивши по собі на небокраї хмару пилу, яка розвіялася з леготом. А на пощербленому та зарослому мохом верстовому камені сиділа чорна, обідрана постать. Вона представляла того, кого несправедливо обманюють, кого бояться й жахаються, та водночас того, хто є єдиним другом для злидарів і найкращим лікарем для смертельно поранених.
Смерть, хоч і зовсім не мав очей, спостерігав за зникненням Буйвітра так, що якби Його обличчя могло хоч якось рухатися, то це зійшло б за насупленість. Незважаючи на те, що Смерть завжди був страшенно заклопотаний, Він вирішив, що тепер має улюблене заняття. Щось було в тому чарівникові таке, що дратувало Його безмежно. Він не приходив на призначені зустрічі лише з однієї причини.
«ТИ ЩЕ МЕНІ ПОПАДЕШСЯ, ПАРУБЧЕ», — промовив Смерть, наче грюкнула зачинившись важка кришка труни.
Зміїна ваба
Він називався Змієгір і здіймався над зеленою долиною майже на півмилі: завбільшки з гору, сірий та весь догори дриґом.
Біля його цоколя було зо два десятки дворів. Угорі він пронизував навислу хмару, елегантно вигинаючись із неї, немовби перевернута труба, й обривався плоскогір’ям на цілих чверть милі в ширину. Там був крихітний ліс, чия зелень нависала аж за край. Стояли будинки. Була навіть малесенька річка, що перевалювалася за край водоспадом, якого так розхльостував вітер, що він досягав землі вже як дощ.
Кілька кроків під плоскогір’ям зяяли численні печери — звичайні на вигляд, грубо видовбані, тож цього свіжого осіннього ранку Змієгір нависав над хмарами, наче велетенський голубник.
А це мало означати, що розмах крила тих «голубів» був мало не вісімдесят ліктів.
— Я так і знав, — сказав Буйвітер. — Ми в сильному чарівному полі.
Двоквіт і Грун пороззиралися по тій маленькій улоговині, у якій вони зробили собі опівденну зупинку, і переглянулися.
Коні тихо паслися на рясній траві край струмка. Поміж кущів пурхали жовті метелики. Пахло чебрецем та гули бджоли. На рожні злегка шкварчали дикі свині.
Грун знизав плечима і продовжив змащувати олією свої біцепси. Вони аж виблискували.
— Як на мене, то все нормально, — сказав він.
— А підкинь-но монету, — мовив Буйвітер.
— Що?
— Ну ж бо, підкинь монету.
— Добре, — відповів Грун. — Якщо тобі від того стане легше.
Він сягнув у свій гаманець і витягнув жменю дрібних монет, які він нахапав у різних королівствах.
Грун обережно вибрав сірий зклотійський чвертьйотник і поклав на фіолетовий ніготь свого великого пальця.
— Обирай, — сказав він. — Лице чи… — подивився на зворотний бік монети й сильно зосередився, — якась риба з ногами.
— Коли буде в повітрі, — відповів Буйвітер. Грун посміхнувся й сіпнув великим пальцем. Йот злетів і завертівся.
— Ребро, — сказав Буйвітер, навіть не дивлячись.
Чари не вмирають. Вони лише згасають.
Ніде на блакитному роздоллі Плаского світу це не було так очевидно, як на тих землях, що стали ареною великих боїв Чарівницьких війн, які точилися невдовзі після Створення. У той час магія у своєму первинному вигляді була широко доступна й завзято використовувалася першими людьми у війні проти богів.
Конкретні причини Чарівницьких війн забулися з плином часу, але філософи Плаского світу погоджуються в тому, що невдовзі після свого створення перші люди небезпідставно розлютилися. Услід за цим почалися великі та полум’яні бої: сонце кружляло по небу, кипіли моря, землю спустошували небачені урагани, дивним чином з’являлися маленькі білі голуби в людському одязі, навіть постала загроза стабільності самого диску (який так і несли космосом чотири велетенські слони верхи на черепасі). Через це Прадавні Всевишні, перед якими схиляються навіть боги, вдалися до жорстких дій. Богів прогнали на висоти, людей переробили набагато меншими, а з землі витягнули велику кількість дикої магії.
Утім, це не розв’язало проблему тих ділянок на Диску, які під час війни зазнали прямого удару заклинань. Чари згасали повільно, тисячоліттями, вивільняючи міріади субастральних часточок, які сильно спотворювали довколишню дійсність…
Буйвітер, Двоквіт і Грун дивилися на монету.
— Отже, ребро, — сказав Грун. — Ну, ти ж чарівник. То й що?
— Я не роблю… таких чарів.
— Тобто не вмієш.
Буйвітер змовчав, бо то було правдою.
— Спробуй ще раз, — запропонував натомість.
Грун вийняв жменю монет.
Перші дві приземлилися як зазвичай. Так само й четверта. Третя впала на ребро й так зависла. П’ята перетворилася на маленьку жовту гусінь і поповзла геть. Шоста на найвищій точці польоту видала різке «тиньк!» і зникла.
За мить почувся короткий ляскіт грози.
— Гей, та була срібна! — вигукнув підводячись Грун і почав вдивлятися вгору. — Ану верни її!
— Я не знаю, куди вона поділася, — втомлено відповів Буйвітер. — Можливо, ще летить далі. У всякому разі ті, які я підкинув нині вранці, не вернулися досі.
Грун ще вдивлявся в небо.
— Що? — озвався Двоквіт.
Буйвітер зітхнув. Він саме цього й боявся.
— Ми забрели в зону з високим рівнем чарів, — сказав Буйвітер. — І не питай мене як. Колись тут, напевно, утворилося надзвичайно потужне магічне поле, а ми тепер відчуваємо наслідки.
— Точно, — сказав кущ, який проходив повз.
Грун різко опустив голову.
— Тобто це одне з таких місць? — спитав він. — То вибираймося звідси!
— Правильно, — погодився Буйвітер. — Якщо підемо по своїх слідах, то, може, нам це й удасться. Можна зупинятися приблизно через кожну милю й підкидати монету.
Він швидко встав і почав збирати речі у свої сакви.
— Що? — сказав Двоквіт.
Буйвітер спинився.
— Слухай, — різко мовив він. — Просто не сперечайся. Гайда.
— Але ж усе ніби нормально, — промовив Двоквіт. — Просто тут трохи мало ознак життя та й усе…
— Так, — сказав Буйвітер. — Хіба ж не дивно? Ходімо!
Високо над ними почувся якийсь шум, наче по мокрому камені ляснули шкіряним паском. Над головою Буйвітра промайнуло щось прозоре й невиразне, здійняло кушпелу попелу від вогню, а свиняча тушка злетіла з рожна і стрімко понеслася в небо.
Вона накренилася, щоб не зіткнутися зі скупченням дерев, далі вирівнялася, з риком покружляла й подалася в доцентровому напрямку залишаючи за собою слід із крапель гарячого смальцю.
— Що тепер вони роблять? — спитав старий.
Діва глянула в магічну кулю.
— Швидко рухаються докрайово, — відповіла вона. — Крім того, той ящик на ніжках досі в них.
Старий видав смішок, дивний тривожний звук для цього запиленого темного склепу.
— Груша премудра, — сказав він. — Дивовижно. Гадаю, вона буде наша. Будь ласка, простеж за цим, дорогенька… доки вони ще в межах твоєї сили, мабуть.
— Мовчи! Бо…
— Бо що, Ліссо? — промовив старий (у слабкому світлі видавалося щось чудернацьке в тому, як він розвалився в кам’яному кріслі). — Якось ти вже вбила мене, пам’ятаєш?
Вона пирхнула й підвелась, презирливо відкидаючи назад своє волосся — руде, з золотими переливами. Настоячи Лісса Змієкуп мала абсолютно приголомшливий вигляд. До того ж вона була майже гола, якщо не брати до уваги кілька клаптиків найлегшої кольчуги і верхових веселкових чобітків із драконячої шкіри. З одного чобота, неначе спис, стирчав довгий батіг, покритий маленькими сталевими шипами.
— Моєї сили цілком вистачить, аби впоратися з ними.
Невиразна постать кивнула, або принаймні хитнулась.
— Ти постійно це кажеш, — кинув він.
Лісса фиркнула й покрокувала зі зали.
Її батько навіть не глянув їй у слід. Однією з причин цього, звісно, стало те, що він умер три місяці тому і його очі були не в найкращому стані. А ще, оскільки був чарівником — нехай і мертвим — п’ятнадцятого рівня, то його зорові нерви призвичаїлися бачити інші, далекі від реальності рівні та виміри, і тому не дуже здатні спостерігати за звичним життям. (За життя їх описували як восьмигранні й дуже схожі на комашині.) Крім того, доки він перебував у вузькому просторі поміж світом живих і темним світом тіней, що належав Смерті, то міг сам простежувати весь Причинно-наслідковий зв’язок. Саме тому, попри слабку надію, що цього разу його паскудна донька таки знайде собі смерть, старий не звернув свої могутні сили на докладніше вивчення трьох мандрівників, які саме відчайдушно кивали п’ятами з його володінь.
За кілька сотень кроків звідти в супроводі півдесятка вершників Лісса в дивному настрої спускалася стоптаними сходами, що вели в серце Змієгора. Чи то і справді випала нагода? Можливо, це шлях, аби вийти з глухого кута, ключ до трону Змієгора. Безсумнівно, він по праву належить їй, але за звичаєм лише чоловік може правити цим замком. Це дратувало Ліссу, а коли вона злилась, то Сила дужчала і дракони виходили особливо великими та гидкими.
Якби вона мала чоловіка, усе було б інакше. Якогось би високого міцного легеня, але й щоб клепки трохи бракувало. Щоб без зайвих роздумів виконував усе, що йому скажуть.
Здоровило з тієї трійці, що втікала з драконячих земель, якраз підійшов би. А якщо раптом виявиться, що ні, то дракони завжди голодні і їх постійно треба годувати. Вона простежить, аби вони були злими.
У будь-якому разі злішими, ніж завжди.
Сходинки проходили під кам’яною аркою й закінчувалися вузьким виступом біля вершечка величезної печери, де вмостилися крилаті змії.
Сонячні промені з численних отворів у стінах хрест-навхрест перетинали запорошений морок, неначе бурштинове пруття, що ховало в собі мільйони золотих комашок. Удолині виднівся лише легкий туман. А вгорі…
Пішохідні кільця починалися біля самісінької голови Лісси, так близько, що вона легко могла доторкнутися до них. Тисячі їх розтягнулися по перевернутих акрах склепіння печери. Двом десяткам каменярів знадобилося майже два десятки років, аби забити всі ці гаки; вони повисали на вже зроблених і длубали наступні. Але це були дитячі забавки, як порівняти з вісімдесятьма вісьмома масивними кільцями, які гроном звисали на верхівці бані. Ще п’ятдесят були втрачені давним-давно, ще коли загін мокрих від поту рабів (а в перші дні Сили рабів було предостатньо) підвішував їх туди. Важелезні кільця звалилися у провалля, забравши зі собою нещасних робітників.
Але вісімдесят вісім усе ж були встановлені — здоровенні, мов бугаї, іржаві, мов кров. Від них дракони вже відчувають присутність Лісси. Повітря навколо печери розсікається вісімдесятьма вісьмома парами крил, що розгортаються, неначе складна головоломка. На Ліссу зиркають величезні голови зі зеленими, багатогранними очима. Звірі й досі були майже прозорі. Доки чоловіки коло неї дістають гакоботи з полиць, Лісса зосереджується на викінченому зоровому образі й у тому оточенні затхлого повітря дракони стають повністю видимі, бронзова луска тьмяно відбиває сонячні промені. У голові аж тьохкає, але тепер, коли Сила вже виливається легко, вона може трохи розслабитися й подумати про щось інше.
Вона також нап’ялює свої гакоботи, граційно виконує переворот колесом і гачки, ледь дзенькнувши, зачіпляються за пару пішохідних кілець на стелі.
Але тепер це підлога. Світ змінився. Лісса стоїть на краю глибокої чаші, чи то кратера, устеленої малими кільцями, а по них похитуючись, наче маятники, рухаються драконники. У центрі чаші серед стада чекають їхні величезні верхові тварини. Угорі видніються далекі скелі, що становлять підлогу печери, знебарвлені столітніми відкладаннями драконячого посліду.
Легкими ковзкими рухами, які стали другою вдачею Лісси, вона прямує до власного дракона, Лейоліта. Він обертає до неї свою конячу морду, його борода масна від смальцю. «То було дуже смачно», — промовляє дракон у думках Лісси.
— Здається, я не дозволяла самостійних польотів? — різко відповіла Лісса.
«Я зголоднів, Ліссо.»
— Приборкай свій голод. Скоро будуть коні на обід.
«Віжки застрягають між зубами. Є якісь вояки? Нам смакують вояки.»
Лісса звішується драбиною і приземляється на Лейоліта, обхоплюючи ногами його шкіряну шию.
— Воїн мій. Пара інших дістанеться вам. Один із них, схоже, якийсь чарівник, — заохотливо каже вона.
«Ох, ти ж знаєш, як із тими чарівниками буває. Півгодини — і хочеться ще одного», — бурчить дракон.
Він розправляє крила й шугає вниз.
— Вони наздоганяють! — заволав Буйвітер. Він ще нижче пригнувся до шиї коня й застогнав. Двоквіт намагався не відставати і водночас вертів головою за летючими чудовиськами.
— Ти не розумієш! — відповів турист, перекрикуючи неймовірний шум крил. — Усе своє життя я мріяв побачити драконів!
— Зісередини? — вигукнув Буйвітер. — Стули пельку й тікай!
Він шмагнув коня віжками й утупився в ліс попереду, намагаючись силою волі притягнути його ближче. Під тими деревами вони б були в безпеці. Крізь них жоден дракон не пролетить… Буйвітер почув лопотіння крил, а тоді навколо нього зімкнулися тіні. Він інстинктивно крутнувся в сідлі й відчув пекучий, дикий біль, бо щось гостре дряпонуло його по плечах.
Позад нього закричав Грун, але звучало це більш як крик люті, аніж болю. Варвар скочив у верес і витягнув чорного меча Крінґа. Він почав розмахувати ним, щойно дракон розвернувся для наступного низького прольоту.
— Я не потерплю цього від жодної сучої ящірки! — заревів він.
Буйвітер нахилився і схопив поводи Двоквіта.
— Гайда, — прошипів чарівник.
— Але ж… дракони… — промовив Двоквіт, як зачарований.
— Та грець із тими… — почав чарівник і завмер.
Ще один дракон відділився від цяток, що кружляли над головами, і попрямував у напрямку до них. Буйвітер відпустив Двоквітового коня, міцно вилаявся й погнав свого скакуна до дерев, сам. Він не обернувся на раптову колотнечу позаду нього, а коли над ним промайнула тінь, просто щось тихо пробурмотів та ще глибше зарився в конячу гриву.
А далі замість пекучого пронизливого болю, якого чарівник очікував, дістав низку дошкульних ударів, оскільки його нажаханий кінь залетів під покрив лісу. Буйвітер намагався втриматись, але чергова низька гілка, міцніша за інші, вибила його зі сідла. Останнє, що він чув, перш ніж зімкнулися голубі вогні непритомності, був пронизливий крик розчарування рептилії та мотлошення кігтями верховіття дерев.
Коли чарівник отямився, дракон дивився на нього; принаймні дивився в його напрямку. Буйвітер застогнав і спробував лопатками вкопатися в мох, та аж охнув, коли його раптово пронизав біль.
Крізь пелену болю і страху він знову глянув на дракона.
Звірюка висіла на гілляці великого всохлого дуба за кількасот стіп від нього. Її бронзово-золотисті крила щільно облягали навколо тіла, але подовгувата коняча голова на дивовижно чіпкій шиї вертілась на всі боки. Вона уважно оглядала ліс.
До всього, дракон був напівпрозорий. Хоч сонце відблискувало від його луски, Буйвітер міг чітко прогледіти обриси гілок за ним. На одній із них сидів чоловік, карликовий проти тієї тварюки. Він був голий, якщо не враховувати високі чоботи, невелику шкіряну сумку на паху та гребенястого шолома. Чоловік ліниво помахував із боку в бік коротким мечем і поглядав по кронах дерев так, ніби виконував занудне й безглузде завдання.
По нозі чарівника заповзято почала видряпуватись якась кузька.
Буйвітер міркував, чи сильно може нашкодити напівпрозорий дракон. Може, він вб’є його лише наполовину? Чарівник вирішив, що не варто залишатись і це з’ясовувати.