— Це щоби ти не подумав, ніби я боюся ним скористатися, — сказала постать.
— Не подумав, ніби ти боїшся? — перепитав Буйвітер. Постать у каптурі пирхнула.
— Нам усе про тебе відомо, чарівниче Буйвітре. Ти вельми хитрий і спритний. Ти смієшся в обличчя Смерті. Твоє вдаване легкодухе боягузтво не зробить з мене дурня.
Це зробило дурня з Буйвітра.
— Я… — почав він і зблід, бо нищівна палиця повернулася до нього. — Бачу, вам усе про мене відомо, — ледь чутно завершив він і важко сів на слизьку поверхню.
За вказівками керівника в каптурі, Буйвітер і Двоквіт прив’язалися до кілець на прозорому диску.
— Якщо буде найменша підозра щодо спроби проказати закляття, — промовила пітьма під каптуром, — ви помрете. Третій квадрант врегулювати, дев’ятий квадрант подвоїти, повний уперед!
Позаду Буйвітра здійнялася стіна води й диск рвучко сіпнувся. Страх до присутнього морського троля, мабуть, змусив гідрофобів чудово зосередитись, бо диск піднявся вгору під дуже гострим кутом, а рівний політ почав, коли вже був за кільканадцять сажнів над хвилями. Буйвітер глянув донизу крізь прозору поверхню й подумав, що ліпше би він того не робив.
— Що ж, ми знову в дорозі, — радісно мовив Двоквіт. Він повернувся й помахав тролеві, тепер не більшому за цяточку на краю світу.
Буйвітер кинув поглядом на нього.
— Хіба тебе ніщо ніколи не хвилює? — він запитав.
— Ми досі живі, хіба ні? — у відповідь спитав Двоквіт. — І ти сам сказав, що вони б не завдавали собі цього клопоту, якби ми просто мали б бути рабами. Гадаю, Тетіс перебільшував. Мабуть, усе це якесь непорозуміння. Думаю, нас відправлять додому. Після того, як ми побачимо Крул, звісно. І мушу сказати, усе це здається захопливим.
— О, так, — глухо мовив Буйвітер. — Захопливо.
Він думав: «Я бачив збудження й бачив нудьгу. Нудьгувати було найкраще.»
Якби хтось із них вирішив поглянути донизу цієї миті, то помітив би незвичайну хвилю у формі літери «V», що неслася водою попід ними, а її гребінь вказував прямісінько на острів Тетіса. Та вони не дивились. Двадцять четверо чарівників-гідрофобів дивилися, та для них то був лиш іще один жах, не надто відмінний від решти рідкої страхітливості навкруги. Вони, ймовірно, мали рацію.
За якийсь час до цього охоплений полум’ям піратський корабель просичав попід хвилі й розпочав довгий повільний спуск до далекої твані. Вона була далі, ніж зазвичай, бо безпосередньо під кілем була западина Ґорунна — безодня на поверхні Диску, така чорна, глибока і горезвісна, що навіть кракени наближалися до неї з острахом, та ще й парами. У менш горезвісних безоднях риба плавала з природним світлом на голові й загалом непогано давала собі раду. У Ґорунні ж доводилося рухалися без світла і, наскільки це можливо для істот без ніг, повзати; а також випадало натикатися на дещо. Дещо жахливе.
Вода навколо корабля змінилась із зеленої на пурпурову, з пурпурової на чорну, із чорної на пітьму настільки повну, що сама чорнота в порівнянні здавалася сірою. Більшість деревини вже було розламано під сильним тиском.
Судно спіраллю пронеслося повз гаї жаских поліпів і плавучі ліси водоростей, котрі світилися млявими хворобливими кольорами. Вони черкали по кораблю м’якими холодними мацаками, доки той летів у морозяну тишу.
Щось здійнялося із мороку й лиґнуло корабель одним ковтком.
Пізніше острів’яни невеликого прикрайового атолу на своє зачудування знайшли занесеного в їхню невелику лаґуну побитого хвилями трупа бридкого морського чудовиська — самі дзьоби, очі й мацаки. Ще більше їх приголомшив його розмір, бо він був трохи більший за їхнє селище. Та це здивування було нічим проти велетенського шокованого виразу на морді мертвого чудовиська, котрого, схоже, затоптали до смерті.
Трохи далі докрайово від атолу кілька човників, ловлячи в сітку лютих устриць, яких безліч плавало в цих морях, упіймали щось таке, що кілька миль тягнуло обидва човни, доки один із капітанів не додумався обрізати мотузки.
Та навіть його збентеження було нічим, як порівняти з острів’янами крайнього атолу в архіпелазі. Наступної ночі їх розбудив гучний звук трощення й розколювання, що йшов із їхніх маленьких джунґлів; коли вранці більш відважні пішли перевірити, що то було, вони побачили, що дерева виламані на широку просіку, котра почалася на доцентровому березі атолу і пролягла смугою повного знищення, вказуючи безпосередньо до Краю, всіяну вламаними ліанами, розтрощеними кущами й кількома збентеженими і злими устрицями.
Зараз вони були достатньо високо, аби побачити вигин Краю, що віддалявся від них, оточений пухнастими хмарами, котрі, на щастя, майже весь цей час приховували водоспад. Звідси море, темно-синє й усіяне тінями хмар, було майже привабливе. Буйвітер здригнувся.
— Даруйте, — мовив він.
Постать у каптурі припинила розглядати далекий серпанок і загрозливо здійняла жезл.
— Не бажаю вдаватися до цього, — сказала вона.
— Не бажаєш? — перепитав Буйвітер.
— Що це взагалі таке? — зронив Двоквіт.
— Жезл зведення нанівець Аджандури, — сказав Буйвітер. — І не варто ним розмахувати. Він може спрацювати, — додав, киваючи на мерехтливий кінчик жезла. — Тобто все це дуже лестить, усі ці чари лиш задля нашої зручності, проте немає потреби заходити аж так далеко. Та й…
— Заткайся, — постать підняла руки і стягнула каптура. Виявилося, що то молода панна напрочуд незвичного забарвлення. Її шкіра була чорною. Не темно-коричневою, якби з Урабеве, або ж лискучою синьо-чорною з проклятого мусонами Клачу, але саме глибоко чорна, немов глуха ніч на дні печери. Її брови й волосся мали колір місячного сяйва. Таке ж бліде сяйво було й навколо її губ. На вигляд мала приблизно п’ятнадцять років і здавалася вельми наляканою.
Буйвітер не міг не зауважити, що рука, котра тримала жезл, тремтіла, але це тому, що наглу смерть, котра бовтається за якихось п’ять футів від твого носа, дуже важко не зауважити. Його осяяло — дуже повільно, адже то було зовсім нове відчуття — хтось у цьому світі боявся його. Цілковита протилежність бувала так часто, що він почав її вважати за такий закон природи.
— Як тебе звуть? — запитав він, як лиш міг, заспокійливо. Може, вона й налякана, та в неї жезл.
«Якби в мене був такий жезл, — думав він, — я б нічого не боявся. То що ж, заради Сотворення, вона собі про мене уявляє?»
— Моє ім’я несуттєве, — відповіла вона.
— Красиве ім’я, — мовив Буйвітер. — Куди ти нас везеш і навіщо? Не бачу шкоди в тому, щоби ти нам розповіла.
— Вас везуть до Крула, — мовила дівчина. — І не насміхай з мене, центроземцю. Бо скористаюся жезлом. Я мушу привезти тебе живим, та не було жодного слова про те, щоби ти був цілий. Мене звуть Маркеза, я чарівник п’ятого рівня. Зрозуміло?
— Що ж, оскільки тобі все про мене відомо, то ти також знаєш, що я навіть не став неофітом, — мовив Буйвітер. — Я й не чарівник насправді. — Він помітив здивоване обличчя Двоквіта й поспіхом додав: — Лиш ніби чарівник.
— Ти не можеш чарувати, бо у твоїй голові чіпко засіло одне з Восьми великих заклять, — сказала Маркеза і ґраційно змістила центр своєї рівноваги, коли велика лінза описала широку дугу понад морем. — Саме тому тебе вигнали з Невидимого університету. Нам відомо.
— Але ти щойно сказала, що він — маг великої хитрості та спритності, — запротестував Двоквіт.
— Так, бо той, хто пережив усе те, що він — більшість із чого він сам на себе накликав, маючи себе за чарівника, — ну, мусить бути хоч якимось магом, — відповіла Маркеза. — Попереджаю тебе, Буйвітре. Якщо хоч трохи запідозрю, що ти намагаєшся застосувати Велике закляття, то я тебе справді вб’ю. — Вона знервовано кинула на нього сердитий погляд.
— На мою думку, твоїм найкращим варіантом було б, ну, висадити нас десь, — мовив Буйвітер. — Тобто дякую за порятунок і все таке, тому якби ти просто дозволила нам жити собі далі, то ми б усі безперечно…
— Сподіваюсь, ти не збираєшся пропонувати нам рабство, — сказав Двоквіт.
Маркеза неабияк зчудувалася:
— Звісно ж ні! Як тобі таке взагалі спало на думку? Ви житимете в Крулі в розкошах, достатку й затишку…
— Ой, добре, — сказав Буйвітер.
— … але не дуже довго.
Крул виявився великим островом, вкритим горами й густими лісами, де з-поміж дерев тут і там визирали приємні білі будиночки. Земля поступово здіймалася в напрямку до Краю, тож найвища місцина, властиво, висіла понад Краєм. Тут крулійці збудували свою столицю, також звану Крулом, і оскільки значна частка їхніх будівельних матеріалів походила з Межтину, будинки мали явно морський стиль.
Грубо кажучи, цілі кораблі були мистецьки поєднані докупи й перетворені на будівлі. Із загального дерев’яного хаосу випиналися під дивними кутами триреми, джонки й каравели. Розмальовані носові прикраси й подібні до драконів центроземні носи суден нагадували жителям Крула, що своїм щастям вони завдячують морю, а баркентини й караки надавали чітку форму більшим будівлям. І так місто росло рівень за рівнем поміж блакитно-зеленим океаном Диску та м’яким хмаристим морем Краю; вісім кольорів Крайвеселки відбивались у кожному вікні й безлічі телескопних лінз астрономів міста.
— Це повний жах, — похмуро мовив Буйвітер.
Лінза тепер підходила понад самим порогом Закрайспаду. Острів не тільки здіймався ближче до Краю. Він також ставав вужчим, тож лінза мала змогу лишатися над водою, доки не наблизилась упритул до міста. Парапет уздовж докрайового стрімчака був усіяний рамами, які витягувалися кудись у порожню далечінь. Лінза плавно ковзнула до однієї з них та пришвартувалася так вдало, немов човен до причалу. Четверо вартових, із таким же волоссям кольору місячного сяйва та чорними, мов ніч, обличчями, як у Маркези, уже чекали. Не схоже, що вони були озброєні, та щойно Двоквіт і Буйвітер ступили на парапет, їх обох схопили попід руки й тримали так міцно, що про втечу й думати було годі.
Тоді Маркеза й чарівники-гідрофоби скоро лишилися позаду, а вартові й полонені жваво рушили доріжкою, що звивалася поміж будинками-кораблями. Невзабарі вона повернула вниз до чогось на кшталт палацу, наполовину витесаного з каменю самої скелі. Буйвітер туманно усвідомлював добре освітлені тунелі та дворики, відкриті далекому небу. Кілька старших чоловіків у мантіях із загадковими окультними символами стояли збоку та з цікавістю споглядали, як повз пройшов цей секстет. Декілька разів Буйвітер помічав гідрофобів — їхні закоренілі вирази самовідрази до власних тілесних рідин були дуже чіткими — і чоловіків, що пленталися туди-сюди й могли бути лише рабами. Він не мав часу, аби подумати про все це, бо ж попереду відчинилися двері і їх лагідно, але твердо, штовхнули до приміщення. Тоді двері позаду зачинились.
Буйвітер і Двоквіт зрівноважились і почали роздивлятися кімнату, у котрій тепер опинилися.
— Божечку, — невиразно промовив Двоквіт після паузи, під час якої безуспішно намагався знайти краще слово.
— Це тюремна камера? — здивувався уголос Буйвітер.
— Усе це золото, шовк і все решта, — додав Двоквіт. — Ніколи не бачив такого!
Посеред цієї багато оздобленої кімнати на килимі, такому густому й пухнастому, що Буйвітер ступав по ньому з острахом, аби це не виявилось якимось кошлатим чудовиськом, яке любить лежати на підлозі, стояв довгий блискучий стіл, повний їжі. Страви були здебільшого з риби, разом із найбільшим та найвишуканіше приготованим омаром, якого Буйвітер будь-коли бачив, та було також безліч мисок і тарілок, наповнених небаченими досі дивовижними створіннями. Він обережно простяг руку й узяв якийсь пурпурний фрукт, вкритий зеленими кристалами.
— Зацукрований морський їжак, — озвався надтріснутий веселий голос позаду. — Великий делікатес.
Чарівник швидко кинув фрукт і повернувся. З-за важких завіс виступив старий чоловік. Був високий, худий і на вигляд наче добросердий, як порівняти з іншими обличчями, котрі нещодавно бачив Буйвітер.
— Пюре з морських огірків також вельми смачне, — по-товариськи мовило обличчя. — Ці маленькі зелені шматочки — то діточки морських зірок.
— Спасибі, що повідомили, — ледь вимовив Буйвітер.
— Власне, вони доволі непогані, — сказав Двоквіт із повним ротом. — Мені здавалося, тобі подобаються дари моря?
— Так, мені теж так здавалося, — мовив Буйвітер. — Що то за вино — розчавлені очиці восьминогів?
— Морський виноград, — сказав старий.
— Чудово, — відповів Буйвітер і вихилив повну склянку. — Непогано. Може, трішки солоне.
— Морський виноград — це різновид маленької медузи, — пояснив незнайомець. — А зараз, гадаю, мені треба представитись. Чому Ваш друг такого дивного кольору?
— Культурний шок, мабуть, — мовив Двоквіт. — Як звуть Вас, кажете?
— Я не казав. Моє ім’я Ґарартра. Я розпорядник гостей, бачте. Я маю приємність дбати, щоби ваше перебування тут було якнайчудовішим. — Він уклонився. — Якщо вам потрібно що-небудь, лише скажіть.
Двоквіт сів на вишукане перламутрове крісло з келихом масного вина в одній руці та кристалізованим кальмаром у другій. Насупився.
— Видається, я щось пропустив дорогою, — озвався він. — Спершу нам казали, що ми будемо рабами…
— Це підла плітка! — перервав Ґарартра.
— Що таке «плітка»? — запитав Двоквіт.
— Гадаю, це такий вид риби, — промовив Буйвітер із дальнього кінця довгого стола. — Це печиво зроблене з чогось вельми огидного, як гадаєш?
— Тоді нас порятували, не шкодуючи могутніх чарів…
— Вони з пресованих морських водоростей, — кинув розпорядник.
— … але потім нам погрожували, також не шкодуючи жодних чарів…
— Я так і думав, що то щось схоже на морські водорості, — погодився Буйвітер. — Вони, безперечно, смакують так, як би мали смакувати водорості, коли хтось був би достатньо мазохістичним, аби їх їсти.
— … а після цього нас потягли вартові й кинули сюди…
— М’яко штовхнули, — виправив Ґарартра.
— … що виявилося цією неймовірно багатою кімнатою, і тут уся ця їжа і якийсь чоловік говорить, що присвячує своє життя тому, щоби зробити нас щасливими, — завершив Двоквіт. — Тобто маємо якийсь брак послідовності.
— Ага, — озвався Буйвітер. — Він має на увазі, чи ви плануєте знову стати зовсім неприємними? Це просто перерва на обід?
Ґарартра заспокійливо здійняв руки.
— Прошу, прошу, — запротестував він. — Просто було потрібно якнайшвидше доправити вас сюди. Ми, безперечно, не бажаємо робити вас рабами. Запевняю щодо цього.
— Що ж, добре, — мовив Буйвітер.
— Так, власне, вас принесуть у жертву, — безтурботно продовжив Ґарартра.
— У жертву? Ви вб’єте нас? — скрикнув чарівник.
— Вб’ємо? Так, авжеж. Безперечно! Що б то була за жертва, якби вас не вбили, чи не так? Та не хвилюйтесь — то порівняно безболісно.
— Порівняно? Порівняно з чим? — промовив Буйвітер. Ухопив високу зелену пляшку, повну вина з медуз морський виноград, і щосили метнув у розпорядника, котрий махнув рукою, немов захищаючись.
З його пальців злетіли іскри октаринового полум’я й повітря раптом набрало густого пересиченого відчуття, котре свідчило про могутній розряд чарів. Кинута пляшка сповільнилась, а тоді спинилася, легенько обертаючись.
У цю ж мить невидима сила підійняла Буйвітра і, швиргонувши його кімнатою, незграбно притиснула до стіни над землею, що й не дихнути. Він повис там із роззявленим ротом, охоплений люттю й захватом.
Ґарартра опустив руку й повільно витер її до мантії.
— Я не дістав задоволення від цього, знаєте, — мовив він.
— Помітно, — пробурмотів Буйвітер.
— Та за що ви хочете нас принести в жертву? — запитав Двоквіт. — Ви нас ледь знаєте!
— У цьому вся суть, хіба ні? Не дуже виховано приносити в жертву друга. Та й окрім того вас… ммм… конкретно замовлено. Мені небагато відомо про цього бога, та Він доволі чітко висловився щодо цього. Слухайте, мені вже треба бігти. Стільки всього треба влаштувати, знаєте, як воно є. — Розпорядник гостей відчинив двері, а тоді висунувся з-за них: — Будь ласка, влаштовуйтеся зручніше й не переймайтеся.