— Та Ви нам нічого так і не розповіли! — поскаржився Двоквіт.
— Воно того не зовсім варте, правда. Однаково зранку вас принесуть у жертву, — промовив Ґарартра. — Справді, не варто забивати собі голову тим знанням. Поспіть добре. Порівняно добре в будь-якому разі.
Він зачинив двері. Короткий октариновий спалах навколо них свідчив, що їх тепер не відчинити жодному смертному слюсарю.
— Дзінь-дзень-бом, — озвалися дзвоники вздовж Межтину місячної ночі, наповненої ревом Закрайспаду.
Тертон, відрізковик 45-го відрізку, не чув такого брязкоту, відколи п’ять років тому в Тин занесло великого кракена. Він висунувся зі своєї хатинки, яка через брак зручного острівця була збудована на дерев’яних стовпах, устромлених у морське дно, і втупився в темряву. Раз чи два йому ввижався рух у далечіні. Відверто кажучи, він мав би поплисти й подивитися, яка причина того шуму. Але в холодному й сирому мороці це здавалося вкрай поганим задумом, тож Тертон грюкнув дверима, огорнув шалені дзвоники якимось мішковинням і спробував знову заснути.
Усе було марно, бо тепер дринькало навіть горішнє пасмо Тину, мовби об нього билося щось велике й важке. Подивившись кілька хвилин у стелю та з усієї сили намагаючись не думати про величезні довгі мацаки й завбільшки з озерця очі, відрізковик задмухав ліхтар і прочинив на шпарину двері.
Щось просувалося вздовж Тину великими стрибками, що покривали за раз кілька метрів. Ось воно виринуло перед ним і Тертон умить побачив дещо прямокутне, багатоноге, з пелехами водоростей і — хоч не було зовсім ніяких рис, за якими це можна було здогадатися — ще й неабияк люте.
Чудовисько промчало крізь хатину, розбивши її на друзки, однак Тертон уцілів завдяки тому, що зловився за Межтин. За кілька тижнів бідолаху звідти підібрав рятувальний флот, а згодом він утік із Крулу на викраденій лінзі (адже заробив неймовірну гідрофобію) і після багатьох пригод нарешті дістався до Великого Нефу: такої сухої місцевості на Диску, що в ній аж були від’ємні опади, і все одно там йому здавалося страшенно волого.
— Ти пробував двері?
— Так, — відповів Двоквіт. — Вони замкнені так само, як і того разу, коли ти питав. Але тут є вікно.
— Чудовий шлях утечі, — пробурмотів Буйвітер зі свого сідала на середині висоти стіни. — Ти ж сказав, що воно виходить понад Краєм. Стати крок і нурца в космос, та? Замерзнути на бурульку чи на шаленій швидкості ляпнутися на інший світ, або шугонути в саме полум’яне серце сонця?
— Варто спробувати, — мовив Двоквіт. — Хочеш галетку з водоростей?
— Ні!
— Коли будеш спускатися?
Буйвітер огризнувся. Частково від збентеження. Закляття Ґарартри було тим рідкісним у використанні й важким ув опануванні «Атавариним ґравітаційним сум’яттям», унаслідок якого Буйвітрове тіло на час тривалості чарів було переконане, що «низ» — на відстані дев’яноста градусів від того напрямку, який мешканці Плаского світу здебільшого вважають нижнім. Тобто бідолаха фактично стояв на стіні.
А тим часом пожбурена пляшка висіла собі в повітрі за кілька кроків. У її випадку час… ну, не зовсім зупинився, але в декілька разів сповільнився, і її траєкторія наразі зайняла кілька годин та дрібку сантиметрів, наскільки зауважили Двоквіт і Буйвітер. Скло виблискувало в місячному сяйві. Буйвітер зітхнув і спробував зручніше вмоститися на стіні.
— Чому ти аніскілечки не хвилюєшся? — образливо запитав він. — Адже нас уранці принесуть у жертву якомусь богу чи ще казна-чому, а ти просто сидиш тут і наминаєш канапки з рачками.
— Я думаю, що якось буде, — сказав Двоквіт.
— Маю на увазі, що ми ж навіть не знаємо, за що нас збираються вбити, — продовжував чарівник.
— А тобі того хотілося б, так?
— Це ти сказав? — запитав Буйвітер.
— Що саме?
Двоквіт схвильовано глянув на нього.
— Я Двоквіт, — сказав він. — Ти ж це пам’ятаєш?
Буйвітер схопився за голову.
— Це таки сталося, — простогнав він. — Я вже гублю клепки.
— От і чудово, — промовив голос. — А то тут дуже тісно.
Закляття, що пришпилило Буйвітра до стіни, щезло з ледь чутним «пук». Той лантухом звалився на підлогу.
— Обережно… Ти мене ледь не розчавив.
Буйвітер звівся на лікті й сягнув у кишеню. Коли вийняв звідти руку, то на ній сиділа зелена жабка, її очі дивно блистіли в напівтемряві.
— Так? — озвався Буйвітер.
«Поклади мене на підлогу й відійди», — кліпнула жабка.
Чарівник так і вчинив, і ще й відтягнув зачудованого Двоквіта.
У кімнаті стемніло. Почулося завивання вітру. Звідкись з’явився серпантин зелених, пурпурових та октаринових хмарок і почав хутко закручуватися навколо припалого до землі земноводного, водночас випускаючи маленькі блискавиці. Невдовзі жабка зникла в золотистому тумані, що почав набирати форму стовпа, заповнюючи приміщення теплим жовтим світлом. Усередині нього виднівся темний, незрозумілий силует, який на очах у присутніх майорів і змінювався. І весь той час чулося високе, від якого аж мізки заверталися, ниття величезного магічного поля…
Як раптово той чарівний вихор з’явився, так само він і зник. А на тому місці, де сиділа жаба, була… жаба.
— Неймовірно, — мовив Буйвітер.
Жабка докірливо дивилася на нього.
— Оце диво, — розчаровано сказав Буйвітер. — Жаба чарівним чином перетворилася на жабу. Пречудово.
— Оберніться, — почувся голос позаду них. І голос той був м’який, жіночий, що ніби аж вабив, такий голос, з яким можна було й по чарчині перехилити, однак він лунав звідти, звідки його бути не могло. Ті повернулися, майже непорушно, мовби двійко статуй на постаментах.
У передсвітанковому світлі стояла жінка. Вона неначе… Вона була… Вона мала… Що не кажи, а вона…
Пізніше Буйвітер і Двоквіт не могли зійтися бодай на чомусь у її описі, хіба на тому, що була дуже вродлива (але чітко стверджувати, які саме риси робили її вродливою, вони не могли) і мала зелені очі. Не такі світло-зелені очі, як бувають зазвичай, а чисто зелені, як смарагди, і переливчасті, як крильця бабки. А Буйвітрові був відомий той правдивий чарівний факт, що жоден бог чи богиня, якими би примхливими чи вередливими не були в інших питаннях, не могли змінити колір чи вигляд своїх очей…
— Уд… — почав було чарівник, але вона підняла руку.
— Ти ж знаєш, що коли промовиш моє ім’я, то я мушу піти, — прошипіла вона. — І, безсумнівно, пригадуєш, що я саме та богиня, котра приходить тоді, коли ніхто не кличе?
— Ее, так. Здається, — прохарамаркав Буйвітер, намагаючись не дивитися їй у вічі. — Це ж тебе називають Панною?
— Так.
— То Ви богиня? — захоплено озвався Двоквіт. — Я так хотів побачити колись якусь богиню.
Буйвітер напружився, чекаючи вибуху гніву. Та натомість Панна просто всміхнулася.
— Твоєму другові чародієві слід нас познайомити, — сказала вона.
Буйвітер кашлянув.
— Ее, та, — промовив він. — Це Двоквіт, Панно. Він турист…
— Я навідувала його кілька разів.
— І, Двоквіте, це Панна. Просто Панна, гаразд? Більше нічого. Не треба називати її інакше, зрозумів? — розпачливо продовжив він, кидаючи значущі погляди, які чоловічкові були, як горохом до стіни.
Буйвітер тремтів. Він, певна річ, не був атеїстом; на Диску боги не жаліли атеїстів. У тих небагатьох випадках, коли він мав трохи більше монет у кишені, завжди кидав кілька мідяків у скриньку якогось храму, вважаючи, що чим більше друзів — тим краще. Однак зазвичай він не турбував Богів і сподівався, що й вони не турбуватимуть його. Життя й без того складне.
Проте певні двоє богів були неабияк жахливими. Решта богів поводилися зазвичай просто, як великі люди, полюбляли вино, війну та любощі. Але Фатум і Панна були моторошними.
У Божественному кварталі Анх-Морпорка Фатум мав невеличкий, похмурий, сірий храм, у якому темними ночами збиралися сухорляві, із запалими очима віряни на свої призначені долею та цілком марні богослужіння. У Панни не було жодного храму, та вона була чи не наймогутнішою богинею за цілу історію Створення. Декілька зухваліших членів Спілки азартних гравців якось у найглибших підвалах Спілки експериментували зі способом поклоніння, і всі до тижня часу померли через злидні, убивство або просто Смерть. Вона була Богинею, яку не можна називати: хто її шукав — ніколи не знаходив, зате відомо, що вона приходила на допомогу в час крайньої потреби. Але знову ж таки, деколи та й не приходила. От така була. Їй не подобалося цокання вервичок, але притягував звук гральних кубиків. Ніхто не знав, яка Вона на вигляд, хоча неодноразово бувало, що той, чиє життя залежало від того, яка випаде карта, піднімав після роздавання руку й дивився Їй просто в обличчя. Часом, звісно, й ні. З усіх богів Панна була водночас і найбільш бажаною, і найбільш проклятущою.
— У нас немає богів там, звідки я, — сказав Двоквіт.
— Авжеж є, — відповіла Панна. — Усі мають богів. Просто не вважають їх за богів.
Буйвітер нараз отямився.
— Послухайте, — сказав він. — Не хочу здаватися нетерплячим, але за кілька хвилин у ці двері ввійдуть люди, які нас звідси виведуть і вб’ють.
— Так, — мовила Панна.
— Гадаю, Ви могли би сказати навіщо? — спитав Двоквіт.
— Так, — відповіла Панна. — Крулійці мають намір спустити за край Диску бронзовий корабель. Їхня основна мета — дізнатися стать А’Туїна, Світової черепахи.
— Схоже на якесь безглуздя, — озвався Буйвітер.
— Ні. Подумай. Одного разу десь у неозорій ночі, якою ми пересуваємося, Великий А’Туїн може зустріти когось із виду заврів ґалактичних. Чи будуть вони битися? А чи паруватися? Дрібка уяви доведе, що стать Великого А’Туїна для нас може бути вкрай важлива. Принаймні так кажуть крулійці.
Буйвітер старався відганяти від себе думки про парування Світових черепах. І то було дуже непросто.
— Отож, — вела далі богиня, — хочуть спустити цей корабель із двома мореплавцями на борту. Це стане зенітом десятилітніх досліджень. Це також буде вельми небезпечно для мандрівників. Тому, аби зменшити ризик, верховний астроном Крулу запропонував угоду Фатумові, що в мить запуску принесе йому в жертву двох людей. Фатум, зі свого боку, погодився змилуватися над космічним кораблем. Чудова угода, правда ж?
— То ми і є ті жертви, — сказав Буйвітер.
— Так.
— Я не думав, що Фатум приймає такі угоди. Гадав, що Він невблаганний, — зазначив чарівник.
— Зазвичай так. Але певний час ви обоє були йому, як сіль в оці. Він зажадав, щоби жертвами стали саме ви. Фатум дозволив вам утекти від піратів. Він же дозволив вам прибитися до Межтину. Часами Фатум буває страшенно підлим богом.
Настало затишшя. Жабка зітхнула й почвалала під стіл.
— Але ж Ви можете нам допомогти? — утрутився Двоквіт.
— Ви мене потішаєте, — сказала Панна. — Я схильна до сентиментів. Ви б це знали, якби захоплювалися азартними іграми. Отож деякий час я подорожувала в голові жаби, яку ви через своє добре серце врятували, бо ж відомо, що нікому не подобається дивитися, як слабких та безпорадних істот несе назустріч їхній смерті.
— Дякуємо, — мовив Буйвітер.
— Усі сили Фатуму спрямовані проти вас, — сказала Панна. — Але все, що я можу, то це дати вам один шанс. Лиш один, маленький шанс. Решта залежить від вас самих.
Панна щезла.
— Ого, — озвався по хвилі Двоквіт. — Це ж я вперше богиню побачив.
Розчахнулися двері. Увійшов Ґарартра, виставивши перед себе чарівну паличку. За ним стояли двоє охоронців, озброєні більш традиційно — мечами.
— О, — промовив він по-товариськи. — Бачу, ви вже готові.
«Готові», — пролунав голос у голові Буйвітра.
Пляшка, кинута чаклуном вісім годин тому та замкнута чарами в особистому часовому просторі, продовжувала висіти у повітрі. Однак, протягом цього часу первинна мана чарів поступово втрачала свою силу. Коли їй забракло енергії, яка протидіяла силі закономірного та могутнього Всесвіту, Реальність миттєво взяла гору. Це стало очевидним фактом, коли пляшка раптово виконала заключну частину параболи, розбилася об бічну частину голови старшого розпорядника гостей, обсипала вартових склом та облила їх медузовим вином.
Буйвітер ухопив Двоквіта за руку, вгатив найближчого вартового у пах і потягнув остовпілого туриста в коридор. Ще до того, як Ґарартра знепритомнів від удару і повалився на землю, двоє гостей уже накивали п’ятами вдалечині.
Буйвітер ковзнув за ріг і опинився на балконі, який розтягнувся на усі чотири сторони внутрішнього подвір’я. Більшу частину долівки займав декоративний ставок, у якому серед водяних лілій засмагали черепахи.
Перед Буйвітром стояло двійко дуже здивованих чарівників у прикметних мантіях кваліфікованих гідрофобів темно-блакитного і чорного кольорів. Один із них, більш здогадливий, ніж його супутник, здійняв руку і промовив перші слова закляття.
Буйвітер почув різкий короткий звук — це Двоквіт плюнув на руку гідрофоба. Той заволав і відсмикнув руку, наче її вжалило.
Інший не встиг навіть пальцем ворухнути, як Буйвітер уже кинувся на нього, шалено розмахуючи кулаками. Жах додав сили і він одним дужим ударом перекинув чоловіка через поручні балкона у ставок, із яким сталося дещо дуже дивне; вода розійшлася, наче у неї плюхнулася величезна невидима куля, залишивши гідрофоба волати, зависаючи у власному відразливому полі.
Двоквіт із захватом дивився на Буйвітра, аж доки той не вхопив його за плече, вказуючи на ймовірно безпечний шлях. Вони рушили, залишивши здогадливого гідрофоба із вологою рукою корчитися на балконі. Певний час позаду лунали крики, але згодом, коли квапливо завернули в поперечний прохід і перетнули ще одне внутрішнє подвір’я, галас переслідування затих.
Зрештою, Буйвітер помітив безпечні на вигляд двері. Він зазирнув усередину, переконався, що приміщення порожнє, затягнув туди Двоквіта і міцно зачинив за собою. Тоді притулився до дверей, важко дихаючи й сичачи.
— Ми безнадійно заблукали в палаці. А з цього острова нам не втекти, — захекано говорив він, — Більш того, ми... гей! — закінчив чарівник, коли вміст тієї кімнати просочився у його розладжені зорові нерви.
Двоквіт у цей час уже витріщався на стіни.
Кімната була дивовижною, адже вміщала в собі весь Усесвіт.
Смерть сидів у Своєму саду і проводив точилом по лезу коси. Вона була такою гострою, що побіжний вітерець, який був великою рідкістю у спокійному садку Смерті, розсікався на два заплутані легковії. Сад розташувався на безпечному плоскогір’ї з виглядом на хитросплетені виміри Плаского світу, за якими височіли морозні, спокійні, безмовні та превисоченні гори Вічності.
«Жжух!» — рухався камінь по лезу. Смерть мугикав панахиду і вистукував кістлявою ногою по вкритій інеєм кам’янистій землі.
Зі сторони померхлого фруктового саду, де цвіли нічні яблука, почулися кроки і нудотно-солодкий запах розчавлених лілій. Сердито звівши голову, Смерть помітив темні, наче нетрі, очі, наповнені віддаленими зірками, яким немає подоби у знайомих сузір’ях Сьогочасного всесвіту.
Смерть і Фатум зустрілися поглядами. Косар, звісно ж, вишкірив зуби. Створений лиш із костей, Він тільки те й робив, що шкірився. Смерть продовжував гострити косу, награючи́ бруском ритмічну мелодію по її лезу.
— Маю для тебе завдання, — мовив Фатум. Його слова пролунали повз лезо коси і ніжно розсіклися на дві смуги голосних та приголосних.
— У МЕНЕ ДОСИТЬ ЗАВДАНЬ НА СЬОГОДНІ, — мовив Смерть обтяжливим, наче нейтроній, голосом, — НАВІТЬ У ЦЮ МИТЬ БІЛА ЧУМА ПОРЯДКУЄ У ПСЕВДОПОЛІСІ, І Я ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ ЗВІЛЬНИТИ БАГАТЬОХ МЕШКАНЦІВ МІСТА З-ПІД ЇЇ ВЛАДИ. ТАКОЇ ЧУМИ НЕ БАЧИЛИ ВЖЕ СОТНІ РОКІВ. ТЕПЕР ОБОВ’ЯЗОК ВЕЛИТЬ МЕНІ БРОДИТИ ПО ВУЛИЦЯХ ЦЬОГО МІСТА.
— Я про маленького мандрівника і безчесного чарівника, — тихо промовив Фатум, сідаючи поряд із кістлявою статурою Смерті у чорному плащі та дивлячись униз на віддалений багатогранний самоцвіт (такий мав вигляд з цієї зручної міжпросторової позиції Плаский світ).
Мелодія коси спинилась.
— Вони помруть за кілька годин, — мовив Фатум. — Така їхня доля.
Смерть заворушився і продовжив гострити лезо.
— Я гадав, що тебе це втішить, — провадив далі Фатум.
Смерть знизав плечима — на скелетові цей жест виглядає неабияк виразно.
— Я Й СПРАВДІ ОДНОГО РАЗУ НЕВПИННО ПОЛЮВАВ НА НИХ, — мовив він, — АЖ ПОТІМ МЕНІ СПАЛО НА ДУМКУ, ЩО РАНО ЧИ ПІЗНО УСІ ПОМРУТЬ. ЗРЕШТОЮ, ВСЕ ГИНЕ. «МЕНЕ МОЖНА ОБМАНУТИ, АЛЕ НЕ ПОЗБУТИСЯ», — СКАЗАВ Я СОБІ. НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?
— Мене теж не позбутися, — випалив Фатум.
— ТАК, Я ЧУВ ПРО ЦЕ, — з тією ж посмішкою мовив Смерть.
— Досить! — вигукнув Фатум, різко скочивши на ноги. — Вони помруть! — закінчив він і зник у клапті блакитного полум’я.
Смерть кивнув собі і продовжив роботу бруском. За кілька хвилин, вдовольнившись бажаною гостротою коси, Він підвівся і підніс лезо до товстої і смердючої свічки, яка палала на краю лавки. Спритно змахнувши косою двічі Він розсік полум’я на три яскраві світлячки. Смерть вишкірив зуби.