Взяв Даник коробку, заплатив чотири карбованці й заявляє таке:
«Здачі не треба!»
Наздогнала я вже його надворі. Зло мене взяло. Що я, жебрачка? Треба мені тих п’ятдесят копійок.
Данику ніби хто в морду дав: «Ти що, здуріла?! Люди дивляться. Жартів не розумієш…»
Пішов Даник.
Думає, як на хлібозаводі працює, то вже грошима може розкидатись! А цікаво, кому він ті цукерки поніс? Треба було спитати.
Нічого, я все одно довідаюсь!
Розповідь літньої жінки
Як упали зливи в сорок третьому році, почався голод. А був якраз дев’ятий тиждень по великодню — празник.
Пам’ятаю, вийшла я на пагорб, дивлюся, а за рікою в пшениці повно людей. Рвуть лободу, бо нема що їсти. І до церкви ніхто не йшов. Луки позаливало. З голоду ми ходили на Волинь або до Сокаля, де не було злив. Що мали, то міняли на хліб, зерно. Ставали на тиждень до когось на роботу. Бульба ся майже не вродила, а що в кого було, то німець позабирав.
Я сама п’ять разів ходила: тричі на Волинь, а двічі до Сокаля. Не мала іншої ради. Вже добре не пам’ятаю тих сіл…
Стара стала.
Автобусів не було. Пішки йшли до Самбора, а там на поїзді до Львова їхали. А звідти знову пішки три дні на Волинь.
А війна ж. Страшно! Пішла я, сестра моя Стаха і Настя, сусідка. Сиділи на вокзалі. Людей було повно, аж на сходах сиділи. Німці ходили й копали, як хто заважав. Одного дурного бачили. Чіплявся до людей, питав, де хто їде. А сам, бідака, не знав, видно, куди мав їхати. Німці вже знали, що то дурний, то не дуже били.
Так пішли ми на Волинь. Де не можна було дорогою, йшли лісом. Барвінок якраз зацвів. Чули ми постріли, але нікого не бачили. Село стріли спалене. Сумно! Все чорне. Були то якраз зелені свята. А люди (з того села спаленого) вогні розіклали, вечеряють. Не мали де спати, то сиділи цілу ніч. І ми з ними. Ставали на роботу за жито, пшеницю. Я мала сукенку вовняну, убрус, то поміняла на хліб.
А раз ішли до Стоянова. Кажуть, не можна. Стоять пости німецькі, стріляють. Зайшли ми до одної хати під лісом. Жінка дуже добра трапилась. Каже: «Не йдіть, жіночки дорогенькі, вночі, бо постріляють! Переночуйте в мене…» Аж плакала… Рано ми встали, а господиня до нас: «Ото бачите рів? Там німець вчора двох жінок з Дрогобича постріляв за мішечок зерна. Вертайтеся ліпше додому, бо і вас повбивають».
Та де там вертатись! Голод же. Пішли ми далі. Стріли хлопа — сіяв просо. Спитали, як нам варту обминути. Він показав. Та хіба ми одні ходили! Якось уже ввечері йдемо. Темно. Не знаємо, де будем ночувати. Чуємо, хтось говорить. Перелякались, але що маємо робити? Йдемо. А коло самої дороги в ямі хлопчики два, може, років по тринадцять. Питаємо:
«Чиї ви, діти?»
«Ми з Урожа».
А то наше село!
І зараз, як згадаю, що ті діти в ямі спали, плачу-плачу…
З нотаток пенсіонера
Мені здається, що я знайшов філософський камінь. Чи, може, світ так змінився за десять років, відколи я на пенсії? Спочатку час тягнувся нестерпно повільно. Я прокидався о сьомій ранку, хоч міг би лежати цілий день. Забував, що мені не треба йти до школи, що замість мене в класі проводитиме урок хімії молодий учитель. Годинник монотонно відлічував час, і я не мав куди від нього сховатись…
Через два місяці після того, як пішов на пенсію, я не втерпів і навідався до директора Гната Семеновича. Він був, як завжди, зайнятий, але погодився мене вислухати. Місця в школі не виявилось.
«Треба давати дорогу молодим, — повторив банально. — Відпочивайте, хіба вам погано? Я сам жду не діждуся пенсії. Замучився з дітлахами. От ви риболовлею займіться. Прекрасна річ…»
«А може, мені піти хоча б сторожем до школи?» — спитав я цілком серйозно.
Директор вражено глянув на мене, а потім засміявся: «Ну, що ви! Вам це буде неприємно. Та й що діти подумають? А райвно? Я сам не можу уявити вас в цій ролі!»
Поговорили. Я зроду не люблю скандалів, та й нерви вже не ті, щоб переконувати.
Занудьгував страшенно. Вирощував кристали, передплачував далі журнал «Наука и жизнь», шукав філософський камінь.
Звичайно, я не хто інший, як жалюгідний дилетант, хоч не дозволяю себе виставляти напоказ. Саме тому з мене ніколи б не вийшло Дон-Кіхота. А вийшли такі собі Бувар і Пекюше в одній особі. Тільки на відміну од них я залишаюсь вірним єдиному захопленню — шукав філософський камінь. Чи може бути невинніше заняття в наш час? Кому потрібен філософський камінь, що перетворює все на щось одне?
Проте мені здається, ніби помилка моя в тому, що я не знав, для чого мені отой камінь, у що він має перетворити все. Чи це має бути предмет для духу, чи для матерії?
Я тоді про це не думав. Став дитиною, котра мріє про чарівну паличку. Навколо мене не було вже дітей, котрих я мав виховувати, то я намагався заповнити чимось порожнечу. Я й справді не винен, що знайшов непотрібний мені той камінь десять років тому і легковажно загубив його.
Власне, це була дуже нетривка сполука. Якийсь диявольський дух розчинив навстіж вікно, її підхопив вітер і розніс по всьому місту. Я не задумувався над наслідками. Здоровим людям не могло зашкодити кілька грамів пилу. А потім мені стало страшно.
Нікого не було тоді у дворі, але тепер я бачу, як іде кругом пилюка, коли сусіди виносять по суботах вибивати свої коштовні килими, бачу черги за золотом, кришталем і ганчір’ям, чую навколо нечисті розмови своїх колишніх учнів про підприлавкові таємниці… Бо то, напевно, був міщанський камінь. Він перетворював весь світ на речі.
Я уже геть старий. Скоро помру, але що я скажу смерті, коли вона гляне мені в очі? Перед нею нічого не сховаєш.
Може, я все-таки знайду протиотруту, справжній філософський камінь? Половину життя ми труїмось, а другу половину шукаємо протиотруту.
Розповідь сусіда
Не моя то робота займатися бабськими плітками, але самі посудіть, що в такому домі ніколи нічого не втаїш. Через стіни чути, хто з ким свариться, вийдеш в коридор, зразу взнаєш, що в кого на обід. А у дворі, як тепло, з ранку до вечора баби пліткують.
Я вже зі своєю сварюся-сварюся, щоб менше по сусідах ходила, але що з бабою вдієш? Плюну, та й піду на пиво. А нині моя жіночка пішла буряка на борщ позичити. Вернулась десь через годину. Сама аж сяє: «Ти знаєш, що Даник зв’язався з Віркою і буде з нею одружуватись?»
«З котрою Віркою?» — «Певно, не знаєш! Сам колись до неї клинці підбивав». — «Чи не з Солоденковою?» — «А кажеш, не знаєш! — «Та їй же за тридцять!» — «Тридцять сім, чоловіченьку мій! А йому двадцять п’ять. Процикова плаче, бо він не ночує вдома і носить тій хвойді цукерки шоколадні». — «Та не бійся, — кажу я, — не вжениться він! Даник не такий. Весна вдарила хлопцеві в голову. Він що: казав тобі про одруження?» — «Певно, казав, чого би Процикова плакала. Та ти хіба забув, яка вона була в молодості? Не одному на шию вішалася, поки не обкрутила Михайла…» — «Дай мені спокій, — кажу. — Що мені до ваших пліток! Хлопець молодий, а Вірка ще нічого. Повчить його уму-розуму». — «Як то повчить?! Так, як тебе навчила жінки рідної не поважати! Вже двадцять років з тобою, чортом, мучуся…» — «Бо дурна!»
Настуня моя в плач. Що я їй таке сказав? Розумною ніколи не була, сама знає. Того й плаче. Минулося вже, що я зважав на бабські сльози. Тепер то для мене — як вода.
Дітей нема, то вона кисне. Якби були, то не ходила би така пишна, як пиріг. Сама винна, що поперлася в молодості на будову та там і підірвалася!
«Досить, — кажу, — не реви. Сусіди почують. Скажуть, що я тебе б’ю… Там у нас на заводі є путівки в Сочі, може, взяти?»
Лист матері до сестри
Добрий день, Ганю!
Чогось довго від вас листа нема. Чи не похворіли? Ми всі здорові, чого й вам бажаємо. Коло нас все добре, та не дуже. Не хотіла би тебе, сестричко, смутити, але вже не знаю, що маю діяти. За що бог мене так карає! Старий мій геть здитинився. Нічого його не обходить, а я одна мушу за всім пильнувати. Боюся за Соню, щоб не пішла по Даниковій дорозі. Дівка вже велика, на хлопців з сьомого класу зиркає. Приходить не раз о першій годині. Де то ми такі були! Б’ю, а нічого не помагає.
Сестро, порадь хоч ти, що маю робити! Даник зв’язався з Віркою Солоденковою, ти, певно, знаєш, перша хвойда в місті. Даник дома не ночує, почав пити, а їй до одного місця, що хлопець має двадцять п’ять років, а вона — сорок. То ще не було б дивно, якби вона за ним бігала, а то Даник, вибач, як пес коло сучки, побіля неї крутиться. Люди сміються, а мені встидно на вулицю вийти. Вороги з моєї біди тішаться. Даник вже, було, за розум взявся, то те, то те до хати носив, а тепер усе до тої тягне. Я вже не можу з ним говорити. Тільки щось скажу, як він: «Мамо, дайте мені спокій! Я знаю, що роблю».
Господи, я би тій гадині за свою дитину очі випалила б кислотою, та не знаю, де взяти. Ти, Ганю, нічого не кажи Петрові, бо встидно. Він чужого роду, подумає ще, ніби в нашій родині всі такі. Сама не розумію, що з Даником сталося.
Ну, на тім буду кінчати. Відпиши, сестро, що мені робити, чи повіситися, чи дивитися, як син мій пропадає через ту курву.
Відповідь сестри
Добрий день, Стефцю!
Получила твого листа і одразу відписую, бо ти, певно, чекаєш. Не бійся, Стефцю, нема такого зла, аби на добро не вийшло! Даник твій — хлопець мудрий, а що він за тою Віркою бігає, то вона йому, напевно, зілля якогось дала. Піди до ворожки. В Попелях є одна жінка. До неї з усіх усюд люди їздять. Петру нічого не сказала. Він навіть не знає, що лист від тебе прийшов.
А може, то весна так на Даника подіяла? Я вже немолода, сорок п’ять років маю, а як вийду надвір, то співати хочеться. Так мені любо й мило. До хати не тягне, тепер в неділю з Петром не раз виходимо подихати свіжим повітрям. Як молоді…
Ти, Стефцю, попробуй піти до Вірки. Поговорити з нею. В самої дитина є, може, дасть хлопцеві спокій. Женити його треба. Скільки є файних молодих дівчат. Та й у тебе ціле місто знайомих — знайдеш собі невістку.
Мені аж серце розболіло. Звісно, за свою дитину більше переживаєш, але Даник мені теж не чужий…
Не бери собі дурного в голову, Стефо! Є в тебе розум, щоб таке писати: «Чи мені повіситися?» Не гніви бога.
Коло нас усе добре. Всі здорові. Може, приїдемо до вас через тиждень.
Цілую вас усіх.
Розповідь Соні
Я дотепер не знала, що таке любов. Дівчата розповідали, як то буває, коли кого полюбиш. Я сміялася. А тепер вірю, бо сама люблю. Тільки не знаю, чи є ота любов на світі. Може, її вигадали поети і письменники всякі?
Зараз весна, а мені світ немилий. Не чую нічого. Дівчата сміються: «Закохалася наша Сонька!»
Звідки вони знають? Я тільки найближчій подрузі розповіла про Віталика. Ну, якщо то вона розляпала, уб’ю!
Вже котрась питалася, чи я з ним ходжу.
«Ходжу!» — відповідаю. Яке їх собаче діло, чи ходить Віталик зі мною, чи ні!
Місяць тому пішла я в кіно з дівчатами. Крутили індійський фільм «Відданість». Я ревіла страшно. Виходимо. Доганяють нас два хлопці. Один озирнувся. То був Віталик. Він сказав: «Звідки ти така взялася?» «З Марса!» — кажу. «Овва! Ану, дай я на тебе роздивлюся!» Я не встигла й слова сказати, як він став переді мною, нагнувся і глянув у вічі.
Я ще ні в кого не бачила таких очей: великі й сині-сині. Потім він запитав: «А де ти живеш?»
Я не могла й слова мовити. Ще ніколи зі мною такого не було.
А Віталик (це потім мені дівчата сказали, що його звати Віталик, восени прийшов з армії): «Я все одно довідаюсь!»
І пішов.
Після того я з ним не розмовляла ні разу. Бачила на танцях, але він мене не впізнав. Я тоді з багатьма танцювала, хоч зовсім не хотіла. У нас такі порядки — попробуй не піди, ще по шиї можуть надавати.
І на вулиці його бачила. Він дивився на мене і теж не впізнавав. А може, він ненормальний? Я теж дурна… Нічого з собою не вдію. Так і тягне в місто, може, побачу Віталика. Пройдуся, одначе легше від того не стає.
Інших мені не треба. Або Віталик, або ніхто. Якби хтось сказав раніше, що зі мною таке буде, я б сміялася, а тепер…
Розповідь Даникового приятеля
3 Даником на одній роботі робимо, колеги, значить. Їздимо в машині разом: він возить хліб, а я розвантажую. Ну, й свята різні теж разом відзначаємо… Мені в Данику не подобається, що він у всяку дірку хоче влізти і вилізти з неї чистенький. Я й сам не святий, наліво ходжу. Але й роблю, як віл. Кожного послухаю.
Даник усюди свої права качає. Перед вищим начальством, правда, тихий, хоч до рани прикладай, а на решту йому плювати. Каже якось: «Моє діло одне — відробити, помитись і гуляй, Вася. Хай той завод хоч крізь землю провалиться, мені аби зарплата йшла». «Тю! — кажу. — Придурок ти, Данику! Їсти що тоді будеш?» Він пойняв, що забагато загнув.
«Жартів не розумієш!»
Не раз вип’ємо, мене на сварку тягне. Люблю людям в очі правду говорити. Кажу: «Щось я тебе не розумію, Данику! Ти або гад, або таке собі… Здається мені, що тобі користь з усього треба мати. Як нема користі, то ти й пальцем не ворухнеш. Використаєш і викинеш…»
Даник слухає і сміється. А я йому: «Та ні, ти добрий. Зі мною п’єш, хоч користі з мене, як кіт наплакав…» «Спасибі, друг!» — каже Даник.
Деколи хочеться взяти, що під руку попаде, і шпурнути в нього. Нічого злого він мені не зробив поки що. Тільки сміється. Кажу: «Нічого, я ще колись тебе розкушу. Ти ще себе покажеш…»
Бачу, мій Даник аж зелений зробився:
«Шпана, — каже, — ти переді мною! Заткнись, бо справді себе покажу! Йди на балкон, протверезись. І без тебе тоскно, а ти ще в душу лізеш… Прокурор!»
В мене, по правді кажучи, кличка Прокурор ще зі школи. Не дуже мені таке подобається, але що вдієш. Мені би й справді тим… психологом чи слідчим працювати. Даник сказав якось: «Ти, Дімка, талант. До всього докопаєшся!»
Тепер мені не дуже хочеться докопуватись. Весна… Сонечко світить. Квіти цвітуть. Настрій той, що треба! Кров у жилах грає. Красота! А дівчини не маю…
Даник зв’язався з Віркою Солоденковою. І раніше в третю зміну не хотів робити, а тепер тим більше. Схуд, одні очі світяться. Ну, Вірка така…
Я все розумію. Весна! Даник, звісно, з нею не побереться. Старі не дозволять, загризуть. Мені більше до вподоби молоденькі дівчатка. Кажу: «Данику, ти хоч би мені якусь підшукав. Познайом мене зі своєю сестрою. Гарна дівчина!» — «Ти що здурів??! Вона не для таких, як ти. Спробуй тільки глянути на неї своїми котячими очима, зуби повибиваю!» — «Іди ти… На себе краще подивись. Прилип до своєї Вірки, не одірвеш. Ще татом станеш». Побились ми з ним тоді. Даник так і пішов з розквашеною губою до коханки. Та й мені, звісна річ, дісталось.
На другий день поїхали ми хліб розвозити. Даник запух та ще й надувся, мов індик. Вже забув, як я його колись виручав з біди. Нічого, прийде ще коза до воза!
А було так… Після Восьмого березня приходить Даник на роботу. Я теж відзначив свято, але по мені не дуже було видно. Ото підходить до мене Даник і каже: «Виручай, Діма!» — «А що таке сталось?» — «Після роботи підеш зі мною, куди я скажу?» — «Та піду… Похмелитись хочеш?» — «Ага, похмелитись…» Смішно мені стало: «Та чого ти, дурний, питаєш? Звісно, піду!»
Після роботи зайшли ми в магазин. Даник купив за свої пляшку вина.
«А не мало буде?» — питаю. «Дивися, щоб не було забагато».
Поки ми вийшли, Даник сказав: «До мене вчора гості приїздили, ясно? Не продай!»
Я спочатку не второпав: «Що не продай?» — «Мене!» — «A-а, до неї підемо?… Ти що, боїшся?» — «Не те що боюсь, а при тобі легше буде…»
Не хотілось мені в чужі справи носа пхати. Приходимо. Даник дзвонить так легенько, один разочок… «Вона не почує…»
Е, ні, почула… Відчинила Вірка двері, як глянула, мені аж холодно стало. Думаю, зараз вхопить нас обох за барки і спустить зі сходів. «Ти диви, — каже, — гості дорогі! Та ще вдвох. А більше з собою не привели?» — «Вірцю, таке діло… — зменшився вдвоє мій Даник, — прийшли поздоровити з Восьмим березня… Впусти…» — «Ви через рік би прийшли!» — «Хай Діма скаже, що я вчора не міг… Гості приїхали…» — «Падло ти, Даник! Такий, як усі. Ані квіточки мені не подарував, то я собі на базарі купила. Сама й сиділа вчора цілий день, дивилася у вікно, як люди святкують…»
Мені аж смішно стало. Вірці — квіти! Анекдот. У нас не кожен хлопець дівчині квіти купить. Не заведено. А тут Вірці… Вона себе в обиду не дасть. Сили, як в доброго хлопа.
Даник мовчить, ні гу-гу, хіба очима кліпає, теж дивується.
«Та й не треба мені твоїх квітів! Краще розкажи приятелю, як ти бабам на роботі кофточки імпортні продаєш. Я дістаю, а ти продаєш. Чи, може, він тобі допомагає?»
«Ага, — думаю, — ясно, звідки в Даника гроші: я щось чув, та недочув».
Глянув я на Даника, а той червоний, як буряк. «Йди, Дімко, надвір… Я тут сам…»
Я пішов. І тут мені стрель у голову: «Розкусив? Даника, значить, розкусив. Ради цього варто було пертися в другий кінець міста».