Я аж сів на лавку. Якесь мале років шести, не більше, бродило по калюжах. Саме-самісіньке. Вже ті калюжі позмерзалися, вечір, а воно ходило собі. Може, то був Вірчин син, не знаю, але таке потішне мале. Саме бавилося, щось собі під ніс бурмотіло. Я змерз, а воно ні…
А Даника я так і не дочекався. Напевно, помирилися, бо не чутно було, щоб Вірка посуд била.
Розповідь дівчини
Всі звикли вважати мене щасливою. Ще би, мій батько — директор маслокомбінату, і я з першого разу не поступила в інститут?.. Для мого одягу не вистачає місця в шафі, батьки вдовольняють всі мої забаганки. На день народження мені дарують різні золоті речі. Все в мене є. Тільки нудно деколи стає. Невелике то щастя жити в такій провінційній дірі, як наше місто, де нема куди й вийти.
Влітку я, звичайно, не сиджу вдома. Відпочиваю на морі, в гарній компанії, і ледве не плачу, коли доводиться вертатись назад. Нудно!
Приїду з лекцій: включаю магнітофон (це вже другий, перший я подарувала одному хлопцеві на деталі). Зробила людині радість. Люблю робити комусь приємність. Отож, вмикаю магнітофон, лягаю на німецьку тахту і нудьгую.
Досить простягнути руку до телефону — і хтось прийде. В мене повно знайомих, але всі вже набридли. Ті ж самі і в свято, і в будень. Однаково говорять, однаково п’ють, їдять. Анекдоти й ті в них однакові. Їм би випити на дурничку і комусь позаздрити. Те, чому вони так заздрять, мене анітрохи не тішить. Набридло!
Всі вони якісь несправжні. Принаймні вдають силоміць, що не схожі на інших жителів міста. Я їм цього ніколи не говорила і ніколи не скажу. Що буде, коли вони мене покинуть? В мене ж нічого більше нема. Та й не можу я бути сама. Аж подумати страшно — мені двадцять років, а я ще не зустріла такої людини, яка б могла мені сподобатися. Всі хлопці якісь такі безхарактерні, навіть постояти за себе не вміють. Бігають за мною, ніби цуцики. Я вже не вірю, що на світі є справжні мужчини. Вони, напевно, розучились самі вирішувати.
Розповідь Нелі
Ірка — моя подружка. Її мама колись вчилась з моєю мамою в одній школі і тепер, коли треба щось дістати, йде по старій дружбі до Лідії Григорівни. Тато дуже злиться: «Не можеш обійтися? Конче треба людям в очі лізти! Вони нам не рівня».
Мама його не слухає, і правильно робить. Треба жити, як усі. Я пригадую, як школу кінчала. Математичка трояк з геометрії — хотіла поставити, то мама три дні ходила за нею, плакала, але випросила. А якби не пішла, то я б тепер не технікум кінчала, а працювала на заводі простою робітницею.
Ірка — хороша дівчина, але вередлива. Вона собі може все дозволити. А як одягається! Трохи посвариться з батьками, на другий день вони до неї то з кофточкою, то відрізом на сукню. А з моїми сварися не сварися, нічого не вийде, хіба наплачешся. Мені встидно ходити, як жебрачка. Кому я потрібна? Заміж треба виходити, а за кого? В нашому місті всіх знаю. Ті хлопці такі дурні… Їм аби випити та погуляти. Я вже такого надивилася, що боронь боже!
Минулої неділі ми з Іркою, Богданом, Ігорем і Славиком ходили в ліс по квіти. Я не думала йти; мала рантку з одним пацаном. Він мені не подобається, але можна крутити, як хочеш. Я не пішла, подзвонила, що хвора. Згодом пошкодувала, що таке зробила.
Пішли ми в ліс. Подихали свіжим повітрям. Ірка казилась, хотіла на дерево навіть вилізти. Ігор підбивав до мене клинці, але я йому дала відкоша. Весь час тягнув мене подалі, казав, що знає найкраще місце у всьому лісі.
Пішли ми тоді всі п’ятеро туди. Там було класно! Пеньок, а коло нього повалений стовбур, щоб на ньому сидіти. Ми повсідались, випили «сухача». Ірка знову почала дуріти. З нею таке буває. Я не хочу нічого поганого казати, але якби хтось надійшов, що би він подумав? Богдан мав транзистор, зловив щось сучасне, а Ірка давай танцювати. Сміялись ми всі, а потім Славик каже: «Щось ти, Ірко, розійшлася… Давай ми тебе прив’яжемо до дерева, щоб заспокоїлась…»
А та здуру як ляпне: «Мене не можна прив’язувати. Ви краще її прив’яжіть, а то вона зараз засне!»
І що ви думаєте? Як я не кричала, вони мене взяли й прив’язали поясами від плащів, а Ірка скакала на одній нозі й реготалась.
Якби вони не були п’яні, то до такого не додумалися б. Я вже й просила, й молила. Нічого не помагало. Ігор — теж свиня, хоча б заступився!
Вони мене залишили, а самі пішли. Господи, як я перелякалась. Руками не можу ворушити, а кричати боюся, бо ще хтось п’яніший прийде. Ледве не плачу. А тут чую раптом, тріщить гілля під ногами. Думала, вернулись. Дивлюсь, а то якісь незнайомі хлопці. Підходять до мене і собі сміються.
Один, симпатичний такий, каже: «Диви, яка гарна дівчина! Просто нам в руки потрапила…» А другий: «Я її зараз поцілую!»
Я аж завмерла, а ті ідіоти давай сперечатись, кому першому мене цілувати. Ну, думаю, кінець! Якби я не розревілася, хто знає, що б вийшло. Відв’язали мене ті хлопці й аж додому відвели.
Я мамі не розповіла. Вона би вмерла з переляку. Ірка потім вибачалась. Подарувала мені польські духи «Може бути» (їх дуже важко дістати). То її не можна прив’язувати, а мене можна? Я така добра, що всім прощаю. Ну, нічого, більше я з ними в ліс не піду! Хай собі шукають дурніших за мене…
З нотаток пенсіонера
Інколи думаю, наскільки люди на цьому світі роз’єднані між собою і як їм важко зустрітись. Я вже більше як двадцять років самотній, тобто і живу сам, і самотній. Мене не полишає надія знайти друга. Не жінку, для цього надто старий, а людину, з котрою у мене було б повне взаєморозуміння. Хіба б шукав я тоді філософський камінь?
У цьому містечку люди понавигадували стільки зв’язків між собою, що в них можна заплутатись, як у павутинні. А хіба їм стало від цього легше?
Господи, як гарно на білому світі! Ночами я корчусь від болю. Крізь фіранку просвічують зорі, й тиша така, хоч затуляй вуха. На деревах з’явились перші листочки, і все так пахне-пахне…
Ми всі раби весни. Всі, від малого до старого. Нікого вона не обминає. Люди стали якісь нервові, метушливі… Нащо вже я старий, а інколи й мені серце солодко тенькне. Згадаю першу свою любов, як ми ходили з Настечкою Першого травня на демонстрацію, і було нам, аж страшно подумати, по дев’ятнадцять років… Як ми йшли вдвох, не сміючи глянути одне на одного, щоб не сміялись товариші. Ми тоді добре не зналися, але Настечка страшенно мені подобалася: така біленька, тоненька, вся аж світилася. Було в неї дома ще четверо малих братиків і сестричок. Всі тоді голодували, та хіба ж я смів запропонувати їй допомогу? А як вона від мене одверталася, ховала очі! Не знав я чому, гнівався, а то ж вона соромилася свого старого перкалевого платтячка і парусинових туфель. Дурненька!
Тоді на демонстрації вона спіткнулась, і від тих нещасних туфель відірвала каблук. Настечка вся почервоніла… і я відвернувся, поки їй допомагали дівчата.
Дивно якось тепер це згадувати, ніби не зі мною це сталось. Приснилась мені недавно Настечка, така ж біла-біла. Ніколи вона не снилась, а це навідалась, видно, скоро помру. Почастішали приступи вночі, отак помру колись, і ніхто не знатиме, крім Фібуся, хоч його зараз не часто побачиш вдома. Коли він приходить, я його не лаю. Наливаю в бляшанку молока, сідаю неподалік і дивлюсь, як він їсть, як поступово виповнюються його запалі боки і лагіднішають очі.
А ще вчора забігала сусідка, приносила мені сиру з сметаною і зеленою цибулею. Поговорили, позітхали. Вже так давно ніхто, мене не жалів. Якби погладив хтось по голові, я б, напевно, заплакав. Поговорили просто так, по-людськи. Сусідка все бідкалася, що я сам живу, що хворію, чи не знайшов би я собі якоїсь бабці, щоб доживати віку разом.
Я навіть не встиг щось відповісти, як вона пішла зустрічати онуків зі школи. А в мене всього багатства, що Фібусь та філософський камінь, котрого я вже, напевно, не встигну знайти…
Я не хочу підводити підсумки, ставити сам над собою крапку. Що було, то було, іншого життя мені не треба. Про смерть я теж не люблю думати, вона завжди приходить невчасно.
Але як би я жив зараз без отого хлопчика? Виявляється, я, котрий цілий вік пропрацював учителем, не знаю зовсім малих дітей.
Вертаючись з поліклініки, я завжди намагаюся скоротити шлях, йду через двори. Зрештою, так мені подобається. Там тихіше. Я сідаю на лавку трохи передихнути. Весною мені гіршає, я швидко втомлююся.
Нещодавно я так само сів перепочити і помилуватись гарною погодою. Було рано, десь біля дванадцятої. Діти всі були в школі або в садку. Дві старші жінки розвішували щойно випрану білизну.
І тут я побачив цю дитину. Хлопчик років шести з’явився несподівано, може, вийшов з будинку, що навпроти. Видно, йому було нудно. Я сам не помітив, як почав за ним спостерігати. Спочатку він крутився коло жінок. Мені було смішно, коли він кривився від крапель води, що потрапляли йому на обличчя при струшуванні білизни. Невдовзі жінки прогнали хлопчика, бо він необережно наступив на край простирадла.
Після того хлопчик мав зайнятись чимось іншим. Я терпляче чекав. Він же то боязко наближався, то відходив, чимось нагадуючи маленьке насторожене звіря. Я до нього посміхнувся, але він мені не відповів. Обернувся і побіг назад до будинку.
Що я мав робити? Я теж пішов додому.
Наступного разу я знову розташувався коло того самого будинку. Так поступово ми звикали одне до одного. Нічого дивного нема в тому, що старе і мале порозумілись між собою, не сказавши ні слова. Хлопчика звали Вітя. Я почув, як його так гукала мати. Це жінка легковажна, без чоловіка, доволі вульгарна.
Я любив спостерігати, як Вітя бавиться, хоч його гра призначалась для мене. Хлопчик бавився м’ячем, кидав його угору, котив по подвір’ї. І здавалось, ніби ми вдвох бавились тим м’ячем. Він весь час позирав у мій бік, і наші погляди зустрічались. Я підбадьорливо йому кивав. Це були мої найприємніші хвилини. Потім приходили інші діти, і Вітя кидався до них. Мій час закінчувався. Я повертався додому. Одного разу я бачив, як він ішов з матір’ю, притиснувши до грудей коробку з оранжевою кришкою. Оранжевий відсвіт падав йому на веселе личко, що завжди буває насуплене.
Одного разу він спіткнувся і впав. Поки я звівся, щоб йому допомогти, він сам собі дав ради. «Болить?» — спитав я його. «Нє!..» — відповів він і заплакав. «Чого ж ти плачеш?» — «Мама буде бити за штани…»
Справді, на коліні у нього була дірка. «Давай підемо до мене і я тобі зашию».
Я так боявся, що він відмовиться! Але діти ще не втратили довірливості. Ми йшли до мене додому, і хлопчик ніяк не міг забути про дірку в штанцях.
Все побачене справило на Вітю велике враження. Вперше хтось дивився на склянки, реторти, тиглі із захопленням. Я був гордий, хоч мусив пильнувати, аби хлопець не вчинив якої шкоди.
Я розповів йому про свій філософський камінь, поскаржився, скільки часу й грошей пішло на те, щоб дістати потрібні речовини. І що я вже близький до істини.
Штанці я зашив вправно і дуже шкодував, що в моїй холостяцькій квартирі не знайшлося ні цукерки, ні бублика. Замість цього я подарував Віті маленький уламок метеорита. Він не повірив, що це шматок зірки. Справді, хіба може чорний камінь нагадувати зірку? Він мене майже переконав.
Я відвів малого додому і дав йому чесне слово прийти завтра. Його мати ось-ось мала повернутись.
Боже, як добре ти вчинив, давши мені перед самою смертю цю дитину, порадував останнім теплим промінчиком. Найкраще завжди дається наостанку. Боже, дай мені хоч місяць натішитися солодким відчуттям, що ти комусь потрібен, аби я мав за чим пошкодувати, коли прийде моя остання година… Я тоді прощу все зло, всі кривди, заподіяні мені за довге життя, тільки не віднімай цієї втіхи (нерозбірливо).
Хлопчика я так і не побачив учора. Сидів, може, зо три години на лавочці, прихистившись парасолею, бо сіяв дощ.
Прийшовши додому, відчув, як мені погіршало, і мусив лягти в ліжко.
Так і пишу в ліжку…
Де мій Фібусь… (нерозбірливо)
(Ці нотатки було знайдено біля непритомного Івана Дмитровича. Він помер у лікарні, так і не прийшовши до пам’яті. На похороні було багато людей, але найдужче плакала його рідна сестра).
Розповідь дівчини
Як вони всі мені набридли! Липнуть, наче мухи. Цікаво, чи так само липнули б вони, якби мій тато не був директором маслозаводу? Напевно, ні… Весь час: «Ірочко, Ірочко, яка ти гарна, яка ти вихована!»
Знали б вони, що я їх всіх зневажаю! Справді, я в компанії завжди весела, але спробуй засумувати — одразу по кутках: шу-шу! Я ніби гола перед ними.
Але зате все мені прощають. Нелька, ця дурепа, міщанка, і та простила, що за моєю намовою хлопці її до дерева прив’язали. Так й сказала: «Прощаю, бо ти мені подружка». А яка вона мені подружка?
Прийде до мене додому, то тільки моїм барахлом цікавиться. Якби я їй дозволила, все б пхнула в мішок і забрала з собою. Я в неділю хотіла перевірити, чи справді мені все дозволено. Аж тоді я їх усіх зрозуміла. Зовні вони нічого не показують, хоч їх ріж, а в душі, напевно, ладні обплювати мене з ніг до голови.
Зрештою, краще хай тобі заздрять, ніж над тобою сміються і зневажають. Але ж і набридло мені це! В інституті мені сходить багато чого з рук. Правда, я вчуся без трійок і навіть одержую стипендію, котра зовсім мені не потрібна.
Деколи мені хочеться повеселитись. Компанію довго не треба шукати. Було б добре, якби ще всі мовчали, а то як порозпускають язики… Гірше за базарних бабів. Жодної розумної думки!
Вчора була на дні народження в Колі. Було багато незнайомих хлопців. Люблю придивлятись до незнайомих людей, а раптом вони виявляться не такі зануди, як знайомі.
Був там один хлопець, всі його кликали Даник. Коля сказав, що він шофер і має гарненьку сестричку. Я ніколи не зустрічала такої мовчазної людини. Видно, він почував себе незручно серед такої блискучої компанії. В ньому була своєрідна інтелігентність, але не та, що у Колі, котрий хизується магнітофонними записами і татовою бібліотекою. У нього біляве хвилясте волосся, мужні риси обличчя і сині очі. Я не могла відірвати погляду од його великих сильних рук.
Він сидів такий спокійний, що на нього просто неможливо було не звернути уваги. Весь час я відчувала на собі його погляд. Я дуже хотіла, щоб він мене запросив танцювати, щоб я поклала руки на його сильні плечі, заплющила очі, знаючи, що не впаду, бо він мене завжди підтримає.
Натомість мене обнімали холодні, спітнілі руки інтелігентних слабаків, що без угаву патякали. Вони вважали себе прекрасними, ті ідіоти. Даник так і не запросив мене танцювати. Славик причепився сп’яну і почав скаржитись, що посварився зі Свєткою. Збоку виглядало, ніби він підбиває до мене клинці.
Я вже не могла сидіти, тільки зітхала і піднімала догори очі.
Отак завжди хтось зіпсує настрій. Жаль, це перший хлопець, що за мною не бігає і не принижується… А може, він одружений?..
Розповідь матері
Що вже мені робити, не знаю… Зо встиду згоріти можна. Ганьба на цілу родину!..
Знала ж я, що така хвойда до добра не доведе мого Даника. Люди вже язиками плещуть, сміються. Я до старого свого кажу: «В тебе не дай боже син чи донька вмре, а ти й далі будеш в доміно грати. Грай, чоловіче, може, якусь кольку собі в бік виграєш!» Кажу зі злості, бо вже сама не знаю, що дію.
Чи ж я не старалась, аби все було як у людей? Пальці від того шиття крутить по ночах, хоч плач. А все для того, аби моя Сонечка біди не знала. Ніхто так не пожаліє, як рідна мати. Ні свекруха, ні чоловік, ні чужі люди.
Якась кара! Йшла я з магазину, добре, що хоч ніхто із знайомих не побачив. Чую, хтось мені дорогу переступає. А я дві сумки несла, схилилася. Підняла голову і очам своїм не повірила: Вірка! Стою, кроку ступити не можу.