Вірка сама обізвалась: «Ви, — каже, — мене знаєте, знаєте, що ваш син до мене ходить. Ви мене б з’їли, якби могли, я вам кісткою поперек горла стою… Добре, Даник більше не прийде до мене. Хай віддасть двісті рублів, що мені заборгував, як продавав кофточки жіночі й чобітки! І то до завтра хай принесе, бо нароблю вам встиду на ціле місто!»
Тьху, мордо, на тебе! Я не встигла й слова сказати, як Вірка хвостом махнула і щезла.
Я до, Даника. Як то так 200 рублів?! Може, то вона на тебе й мені туману напустила? Може, вона хоче, аби ти на ній оженився? То я в міліцію піду…
Встид і ганьба, нічого більше! Мнувся Даник, мнувся, доки не признався, що справді не віддав Вірці 200 рублів. На що він їх потратив, не знаю. Розплакався мій Даник, як дитина, просив, щоб я нікому не розповідала про ті гроші. Казав, що заробить і віддасть, хай я зніму з книжки.
Я ще таким його не бачила. Взяла з нього слово, що він віддасть Вірці гроші і більше до неї ні ногою.
Все мені здається, що вона його обмахлювала. Даник ніби нічого й не купував і пив більше на чужі…
Відіслала я свого сина з грішми. Хотіла сама нести, але він дуже просив не йти. Сіла. Чекаю. Думаю, отак звели з пуття мою дитину! Був хлопець як хлопець, доки не сплутався з тією пройдохою. Така й у тюрму засадить.
Вернувся Даник аж о першій годині ночі з розбитим носом, весь у поросі виваляний. Я тільки йойкнула: «Як ти так по цілому місті йшов?!»
Розповідь очевидця
Я — ніхто. Як Улісс. Не Джойсів, дорогі мої колеги-інтелектуали, а елементарний старий Улісс класика Гомера. Зрештою, Джойса ви теж проголосили класиком. Ну, гаразд, не буду вдаватись у літературні ремінісценції. Набридло. Алергія. Знав я одного класика особисто. Майже. Живого. Він недавно помер. Знайшов філософський камінь і на радощах помер. І не залишив той камінь людству, а забрав з собою в могилу. Не дурний був старий, видно, не любив дешевої слави! Атавізм, рудимент. І головне — дилетант з дилетантів, геніальний у своєму дилетантстві. До такого в наш атомний вік може додуматися тільки геній. Хімік цей, пенсіонер, видно, мав, крім набору шкільних хімікатів, ще свою ідею, як у героїв Достоєвського… А знайдіть-но зараз людину з такою великою ідеєю? Я ж кажу, атавізм. Мріють не більше ніж про машину і двоповерхову кам’яницю. Суєта суєт…
Жаль, що я не витягнув з старого рецепта приготування філософського каменю. Не можу довго розмовляти. До того ж я не на заслуженому відпочинку. На шиї жінка і двоє дітей. Робота. Друзів ціла купа, образно висловлюючись, і з кожним треба підтримувати вогонь дружби. Мені тридцять два роки, і до пенсії ще ого-го. Але як уже піду, то, напевно, в мене теж виникне якась ідея. Може, шукатиму квадратуру круга, або десятий вимір, чи писатиму мемуари про людей, з якими ніколи не зустрічався.
А зараз я — ніхто. Звичайно, якусь роль у світському житті міста відіграю, але в конкретному випадку — я — ніхто. Це дуже психологічний випадок. Кривава історія. Моторошна.
Є в нас одна місцева спекулянтка Вірка. Живе сама з дитиною. Розлучена. Особа майже легендарна. На тих, хто має з нею якісь стосунки, навіть найплатонічніші, негайно падає пляма громадського осуду. В аристократичному колі, до якого і я належу, такі знайомства вважаються чимось пікантним, правом благородства і поблажливості. Мій друг любить побесідувати з алкоголіками під гастрономом чи на автостанції. Любить знаходити в людях щось цікаве. Мені особисто п’яні фізично огидні. Алергія щодо них.
Так от, у моєї жінки мав бути день народження. Давно минулись ті часи, коли я відбувався квітами і книжками, треба було шукати щось солідніше. В ресторані приятелі звели мене з Віркою, і та пообіцяла якийсь коштовний відріз на плаття. В глибині душі шкреблось міщанське — «злупить втридорога», але куди я мав подітись.
Вірка — особа досить вульгарна. Та я згодився зайти до неї в п’ятницю ввечері. Вона страшенно зраділа. В мене не даремно в характеристиці записано «морально стійкий». До того ж це не мій тип жінки. Просто в мені прокинулась цікавість до цієї ситуації.
Я швидко знайшов Вірчин будинок. Вже стемніло. І тут така маленька, але пророча деталь. Піднімаючись по сходах, освітлених тьмяною лампочкою, я ледь не впав — послизнувся на апельсиновій шкурці. Брудні сходи і апельсинова шкурка. Сюрреалізм! Це трапилось майже перед площадкою, на якій була квартира моєї нової знайомої. Міг би й ногу зламати. Що тоді? Громадський, а ще більше сімейний осуд… Шкурки я не підняв — назад ітиму обережніше, знаючи, де вона лежить. Якби підняв, то не трапився б отой психологічний кривавий випадок…
Вірка була зі мною дуже люб’язна, хоч і здерла, як я сподівався, втридорога. Як я помітив, вона не квапилась зі мною розлучатись, була чимось схвильована. Тут почувся дзвінок. Вірка раптом заявила з тією святою простотою, на яку ми, інтелігенти, не здатні: «Підіть відчиніть двері і заберіть у нього гроші!» З її боку це було жахливе нахабство щодо мене. Але я завжди був джентльменом. До того ж слово гроші, котрі треба було забрати, звучало інтригуюче. Я сподівався побачити мало не Мефістофеля.
«В хату не пускайте!» — прошепотіла Вірка, зробивши великі очі.
«Всі ми грішні…» — подумав я і пішов до дверей. Відчинив і побачив хлопця років під тридцять, десь я його зустрічав, чи не в гастрономі. Нічого демонічного в ньому не було. Навпаки, це він відсахнувся, коли мене побачив.
«Гроші! — сказав я пошепки, як грабіжник до банківського службовця. — І вимітайся!»
На моє превелике здивування, він вийняв з-за пазухи купу грошей, десь так карбованців з двісті, дрібними купюрами. Я простягнув по них руку, але в нього у очах раптом майнуло підозріння: «А як не туди? Тут Вірка Солоденко живе?» — «Тут. Давай гроші й вимітайся, бо міліцію викличу», — грав я і далі свою роль.
Бідний хлопець, видно, перебував у трансі. Тицьнув мені гроші, і я їх сховав одразу ж собі в кишеню. «Іди, іди, чого стоїш? Привіт хазяйці передам». Хлопець, як уві сні, повернув на 180 градусів і рушив по сходах. Вперше бачив я такого телепня, щоб віддав гроші незнайомій людині, котра до того ж була без ножа.
Я спостерігав за ним з напівпрочинених дверей. І тут прилучилось оте криваве видовище. Хлопець раптом змахнув руками і заорав носом східці. Послизнувся на апельсиновій шкурці. Гуркіт, шум відповідно. Тут надлетіла Вірка. Хлопець уже звівся, витираючи кров з носа рукою.
«То це ви так?!» — захоплено глянула на мене Вірка. Я віддав їй гроші. А знизу долинув голос хлопця: «Ніхто! Я сам…»
«Як то ніхто? Ніхто тебе не міг спустити зі сходів!» — справедливо обурилась Вірка.
Далі вже не було нічого цікавого. Я пішов додому, усвідомлюючи, що відтепер став ніхто. Сюжет для новели. Беріть, користуйтеся, мені не жаль!
Мій друг висловився з цього приводу доволі скептично: «Десь я таке читав…»
Лист дівчини
Здрастуй, Маринко!
Вибач, що так довго не відповідала. Не було настрою, і, взагалі, ти ж знаєш, я не люблю писати листів. Але ти на мене не ображайся, добре?
Я тобі напишу довгого-предовгого листа. Розумієш, така хандра мене взяла, хоч кричи, а поговорити нема з ким. Сама не знаю, що зі мною сталося. Певно, і дійшла до такої точки, коли вже усе треба міняти.
Сесія на носі, а вчитися зовсім не хочеться. Ти ось-ось диплом одержиш. Я тобі, звісно, співчуваю. Важко без зв’язків. Бідна, їдеш у таку глушину! Вийшла б заміж, але навіть я розумію, що це нелегко… Думаєш, якби я не була директорською донькою, то хлопці б так за мною бігали? Дідька лисого! Я не така вже дурна… Деколи мені хочеться поїхати в яке-небудь велике місто, загубитись там, щоб перевірити, чи любитимуть мене ні за що.
Думаю, що б я робила, аби в мене не було батьків.
Ти питала, чи хтось мені подобається з хлопців. Якби я одразу відповіла на твій лист, то написала б, що ніхто. А зараз — не знаю. Я лише раз бачила цю людину. Навіть не розмовляла з нею, але він не схожий ні на кого.
Мариночко-золотко, якби ти знала, на що я зараз лише не здатна! Хочеться зробити щось таке… Не бійся, я нікого не вб’ю і нічого собі не заподію! Що я, дурна?
Ну, буду кінчати. Не думай, що я закохалася. Нові люди мене завжди цікавлять. Пиши, не бери з мене прикладу.
Розповідь Ігоря
Я не такий телепень, щоб дати собі на голову вилізти. Всі баби однакові! Думають, що на них світ клином зійшовся. Одна дурепа до мене причепилася, думала, раз-два поцілував сп’яну, то вже без неї жити не можу. Ви її знаєте, Нелька. Хотіла мною крутити, але не на того напала. Були ми на весіллі в Серьожі, навіть Ірка була. Щось велике у лісі здохло. Та, зрештою, вона така ж дівка, як усі… Хіба що має татуся — директора.
То пішли ми на весілля: я, Нелька, Славик, Ірка, словом, вся наша компанія. Двадцять літ Сірому, а вже мусить женитися. Такий шалапут був, з інституту збирались вигнати, але мамця випросила чи, може, щось на лапу дала, він не казав. В цього мамця — голова. Почула, що Люся на четвертому місяці, і зажадала тисячу на весілля від її старих. Як при феодалізмі!
Покрутились Люсьчині старі, але що мали діяти? Аборт пізно робити, та й усе місто знало, що Серьожа свого домігся. Правда, аж через півроку…
Ну, весілля зате справили — клас! Можна було впитися. Ансамбль десь за два місяці наперед замовляли. Грали класно, але старі рвалися до співу. Як почали молоду перепивати, то Серьожа уже на ногах не міг стояти.
Дівчат гарних не було, то я з Нелькою крутився. Може б, й чогось більшого добився, але тут підкотився Даник Проциків, спеціаліст по гастрономах. Розвозив хліб, а тепер продукти по магазинах. Раз запросив Нельку, другий, бачу, клинці підбиває до неї. Мені що, але, пардон, міняти мене на якогось ідіота, що перепродує бабські шмотки. А тут Ірка сиділа коло мене і раптом каже: «Що, лишила тебе Нелюся? Я б на твоєму місці давно уже набила морду тому типові!»
Пхає носа в чуже просо. Я ще хотів посидіти, подумати, може, Нелька сама второпає, що до чого. Та й давно пора дати їй відставку. Набридла!
Тут Ірку, на щастя, запросили до танцю. Дивлюсь, а моя Нелька так собі мило балакає з Проциком, ніби сто років його знає. «Ну, — думаю, — я тобі сьогодні все скажу! Хто пальцем поманить, за тим і біжиш…» А Ірка знову взялася під’юджувати: «Нема в тебе самолюбства!»
Я не витримав: «Відчепіться ви всі од мене! Бий його сама, якщо тобі так хочеться битись на чужому весіллі!»
Не знаю, здуріла Ірка чи забагато випила, але раптом заявляє: «Добре! З великою охотою! Хоч зараз!»
Встав я, кажу: «Давай об заклад!» Вона як гляне на мене, я аж забоявся, що не Данику, а мені повибиває зуби. Тут, на біду, закінчився танець. Всі повставали. Ірка, я думав, вона жартує, підходить до Даника і лясь його по пиці. Всі аж заніміли. Де таке чуване — ні за що ні про що в морду?! Та ще Ірка! Даник став ні в тих ні в сих, як баран, а Ірка теж стоїть, ніби здачі чекає. Сама йому по плечі. Він би пальцем її одним міг прибити.
Оце діла! Я вже й про Нельку забув, роззявив рота. Тут Даник вхопив Ірку за руку, шарпнув і потягнув її за собою. Щезли в один момент. Кажу, що всі баби однакові.
Нелька прибігла до мене: «Ходи, бо він її вб’є!»
Пішли ми з нею надвір, але ті вже кудись зникли. Темно, дідька лисого побачиш.
Розповідь матері
Ми люди прості, невчені… Сонечка, може, не дочула що до чого, а вже скаче, як та коза. Де ж то таке видно, щоб донька директора маслозаводу прилюдно хлопця била по лиці?! Я до Даника вже й так, і сяк: «Що ти натворив, признавайся, що ти тій дівчині зробив? Так просто не буде бити…»
А він ні слова. Рідній матері ні слова не хоче сказати. Та чи ж я своїй дитині зла бажаю? Гримне син дверима — і по розмові. Кажу: «Хочеш женитися — женись, я тобі не бороню. А чи захоче та твоя Ірка з нами родичатися? Тепер вона б’є тебе, а потім і нас бити почне. А її батьки? Хіба вони допустять, аби їх донька заміж за простого шофера йшла?»
Кажу: «Може, у вас до гріха дійшло, признавайся? Зробимо весілля, щоб не запізно. Тепер знаєш, які дівки пішли… На другий день після весілля в пологовий дім».
«Що ви, мамо, знаєте! Я її й пальцем не торкнув».
«Ая, просто так дівчина не буде бити по лиці!.. Ти мені ганьби не роби, ти вже мені досить тої ганьби наробив із міліцією та з Віркою… В гріб мене заженете, ти і твій тато! Тільки з хати вмієте тягнути, а до хати й поліна не принесете… Що то далі, сину, думаєш діяти?»
Даник мені: «Побачите, мамо. Я знаю, що я роблю…» — «Ти знаєш, а люди, а ми?» — «Треба буде, то взнаєте!»
Щось змінився мій Даник, не втямлю, чи на добре, чи на зле.
Ходить, все щось думає, аж з лиця спав. Деколи ні з того ні з сього посміхається сам до себе. Питаю: «Чого смієшся?» Я ж мушу знати. Моя кров. «Не будьте такі, мамо, цікаві…»
Сонечку питала, що, де, хто каже про Даника і директорську доньку. А вона: «Любить її Даник. І вона за ним вмирає». — «Я вже стара, — кажу, — щоб таке розуміти. Не розказуй байок. Люди краще знають…» — «Фі! — фікнула моя сорока. — Що люди можуть знати? То їх особиста справа». — «Дивись, — пригрозила я. — Тримай язик за зубами! Хто би тебе що не питав, кажи, що нічого не знаєш. Бо відлуплю!»
Та я сама знаю, що Соня не скаже. Не такого роду, щоб хвалитись перед ким попало…
Розповідь Нелі
Піймалась наша Ірочка. Набридло бути святою та божою. Я думала, що вона горда, а ти диви, кого знайшла собі. Принуда! Він до мене клинці підбивав, я ще вагалась, чи варто з ним ходити, а Ірка довго не думала і в морду. Не побоялась при людях. Я би ніколи на людях собі такого не дозволила, та ще на чужому весіллі. Правда, Ірка забагато випила, але ж ніхто нікого не бив по морді. Хитра! Видно, на нього оком накинула. Навіть мені не признавалась…
Ні, чого-чого, а такого я від неї не сподівалась! Попросила б, я задаром відступилася б од того Даника. Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза! Я просто Ігоря хотіла позлити. А тепер через неї з ним посварилася.
Тоді я ледве ранку дочекалася. Яке вже там весілля було в голові! Прибігла десь об одинадцятій до Ірки. Мама її сказала, що вона спить. То й не дивно, після вчорашнього… Видно, вдома ще не знали нічого. Питає мати: «Чого це Ірочка так рано прийшла?»
Ну, все-таки вона мені подружка. Я й кажу: «Голова в неї вчора боліла».
«А я думаю, чого вона така бліда прийшла!» Поговорили ми з нею про те, про се. Я, звісно, про Ірчині коники — ні слова.
Тут якраз вона встала. Як побачила мене, зразу скривилась. Поснідали ми з нею. Дивлюсь, а в Ірки руки трусяться. Боїться. Мати вийшла, а вона зразу: «Ох, яка я вчора була п’яна! Ти коли прийшла з весілля?» — «Тоді, коли всі», — відповідаю. Вивідати в мене хоче, але не може. Пішли ми в її кімнату. «Що, — кажу, — ти вчора таке вчудила? Усе місто цілий місяць матиме про що говорити. Не бійся, я твоїй мамі нічого не сказала. Але інші скажуть».
Ірка раптом як визвірилась: «Плювати мені на місто! Ненавиджу! Що ви розумієте!»
Відвернулась до вікна, шарпає конспект. Каже: «Як мені недобре! Треба ж було так напитись!»
«Слухай, — почала я, — ти мені теж напсувала добре, але я на тебе не гніваюсь…»
А Ірка замість того, щоб мовчати, носа задерла. «Потрібно мені твоє прощення! Я знаю, що роблю. Мені співчуваючих не треба. Всі ви думаєте, що я бозна-чим займаюсь. На себе подивіться!» Тут уже я не витерпіла: «Цікаво, що ти в тому Даникові знайшла? Ви хоч цілувались?» — «Ні! А що знайшла, то моє!» — «То ти така? Можеш мене не ревнувати. Я з такими занудами, як Даник, не воджуся!»
Та й пішла. Думала, Ірка заверне, але нічого: ще прибіжить коза до воза!
Подзвонила Ігореві, розповіла. А він раптом мені заявляє: «То я винен, хотів сам Данику морду набити, але Ірка вирвалась сп’яну». — «Дурний ти! Чого б вона з ним тоді пішла? Любов з першого погляду? Я б тобі сказала, що то таке, але не хочу… Бо ти язиком розплещеш». — «Нелюсю, скажи…» — «Приходь після обіду, може, й скажу».