Ну, й каша заварилася! Але добре, що Ігор прийде. Видно, не гнівається. Подобається він мені. Не знаю чим. Може, тим, що гострий на язик. Не те, що той віхоть — Даник.
Розповідь хлопця
Я Даника як облупленого знаю. Від нього всякої підлості можна сподіватись. Працюємо разом. Прокурором мене кличуть, а насправді я Діма, Дмитро.
Здається, Даник одружується. Недавно ходив з синяками, що йому Вірка наставила, а тепер думає брати директорську доньку. «За віщо, — питаю, — тобі таке щастя?»
Даник сміється.
«За те, — кажу, — що ти дурний і підлий. Такі завжди далеко підуть!» — «Ну-ну, ти полегше!» — «От мені дивно, — не зважаю я. — Боягуз ти боягузом. До Вірки і то боявся йти. А тут таке… Тепер дівчата пішли самостійні. Не можу я повірити, щоб ти перший до Іри підійшов. Тобі б якусь продавщицю, ти б і за те бога хвалив».
«Щастя завжди несподівано приходить!» — відказав Даник.
«Ти диви, який філософ! Тобі б не ковбасу возити, а в університеті викладати!» — «Може, й так!»
Чи ви таке чули, люди добрі? Цирк! Я думав, що трісну зо сміху.
«Ти, — кажу, коли вже насміявся, — мудруй не мудруй, а я не повірю, що ти для свого щастя хоч пальцем кивнув». — «А що, хіба я не можу дівчині голову закрутити!»
«Та не кучерями своїми й очима голубими ти їй голову закрутив, а тим, що ти підлий і дурний. Їй вже набридли дурні, що прикидаються розумними. У тебе все в чистому вигляді. Психолог я чи ні?» — «Іди ти…»
Бачу по ньому, що задумався. «Не журись! — кажу. — В тому твоє щастя… Скористати можна».
«Диви, який ти добрий, Дімко! Все мені по поличках розіклав… Спасибі!» — «Прошу, — відповідаю. — Цікаво, який ти далі будеш. Машина, тесть з становищем, кам’яниця, жінка з дипломом. Це я знаю. А далі що? Думаєш залишатися таким самим дурнем? Не дадуть тобі дихати, чоловіче… Перекроять, перефарбують. Будеш як фарбований лис…» — «Та то ще нічого не ясно… Чого ви всі причепились, що я одружуюсь? Я сам не знаю як воно вийде!» — «Знову забоявся. Я тебе, брате, наскрізь бачу! Поженуть — підеш. Покличуть — побіжиш, але свого не впустиш. Може, навіть вішатися спробуєш з великої любові або вени різати. Але, кажу, свого не впустиш. Ті люди кожного перелицюють. Чув про філософський камінь? Він ніби все на золото перетворює. А тебе, знаєш, у що перетворить? У лайно.
Розповідь дівчини
Що вони всі від мене хочуть?! Мама з татом проходу не дають, різні брудні плітки передають про Даника. Я ж тільки йому вірю і більше нікому.
Справді, як дивно виходить у житті. Жила собі спокійно, а тут зірвалась. Мені здається, що я весь час була лялькою. Робили з мене, що хотіли. А за де одягали і годували. Якби Данила мені нав’язали, я б його висміяла і відштовхнула. Але ж він такий наївний.
Тільки коли він взяв мене за руку і повів з весілля на очах усіх, я зрозуміла, що це сильна людина. Але нітрохи не злякалась.
Він дуже мало говорить. Я це давно помітила. Він тягнеться до чогось світлого, йому треба вчитися.
Господи, мені досі соромно, як тоді в темряві я розревілась. Просила, щоб він забрав мене від цих людей, які, певно, зараз сміються з нас обох, мовляв, треба тікати звідси, поки не пізно.
І як добре, що він мовчав! Якби він сказав хоч одне слово, я дала б, напевно, йому ще одного ляпаса.
Він вважає мене за маленьку дурненьку дівчинку. Я ж зовсім не знаю життя.
Мене підозрівають казна в чому, а він навіть боїться глянути мені в очі…
Розповідь Соні
Хоч мама забороняє, щоб я розповідала про Іру й Даника, але як утримаєшся, коли так люблять одне одного! Бачила я їх на танцях. Як вони танцювали! У мене теж є хлопець. Вчиться в нафтовому технікумі. Звати Вітею.
Дуже симпатичний.
Так усе добре виходить, що ніхто й не сподівався. Я така рада, що хочу скакати аж до неба. Де вже мені в голові ті екзамени! Дівки спокою не дають: «Скажи, чи правда?»
А я відповідаю: «Поживем — побачим!»
А раптом не вийде? Та я тій Ірці таке підлаштую за свого брата…
Швидше би весілля! Даник поїде до загсу на «Волзі» і тільки на «Волзі». А весілля зробимо в ресторані. Натанцююсь з Вітечкою до упаду!
Цікаво, як Іра буде вбрана? Ну, звісно, вищий клас!
А що я мамі казала? Даник у нас такий, що йому всього багато треба. Ех, швидше б закінчити школу! Тепер ніхто не посміє зі мною поводитися зневажливо. За мене буде кому заступитися. Ну, до чого весело! Хочеться всіх перецілувати, переобнімати. Жаль, що Даник тепер зі мною не хоче говорити… Думає, що мала ще, нічого не розумію. Як тільки він надметься, я підійду до нього і шепну на вушко: «Вона тебе любить!» Бачили б ви, як він червоніє!..
Частина друга
Полювання на зайця
Казочка про Дон-Кіхота
Дон-Кіхот посперечався з Дон-Жуаном, запевняючи, ніби диваків у всі часи вважали божевільними. Дон-Жуан сказав, що це не так: сучасні диваки, мовляв, у пошані і швидко стануть стереотипом. І що світ врятує тільки Дон-Жуан, сильний і зухвалий.
Дійшло до того, що вони обоє вирішили спуститись з Парнасу і переконатись на власні очі. І, опинившись на рівнині, пішли в різні сторони.
Дон-Жуан не забарився спокусити дівчину. Її мати поклялася відшукати негідника хоч на краю світу.
Тим часом Дон-Кіхот, подорожуючи в автобусі, стрів німу жебрачку і віддав їй всі гроші, які мав. Жінка одразу здобула дар мови і почала на всі лади вихваляти неймовірну щедрість славного лицаря, а пасажири крутили пальцем біля лоба й казали Дон-Кіхоту, що ця жебрачка — п’яниця і давати таким гроші в наш час означає сприяти ледарству і алкоголізму. На це Дон-Кіхот Ламанчський гордо відповів, що, як і триста років тому, злі чарівники зачакловують людей і якби він знав про це раніше, то не сидів би на Парнасі. Всі замовкли і більше не обзивались, раз у раз кидаючи на нього жалісливі погляди.
Дон-Кіхот залишився без грошей у чужому місті. Тому вирішив продати книжку, котру взяв на всяк випадок з собою. Книжка називалась, як і наш герой, «Дон-Кіхот Ламанчський». Славний лицар був уже старенький і забував іноді котрийсь із своїх подвигів.
У книгарні до нього причепився якийсь чоловічок і запропонував за книгу значну суму, чим зовсім не здивував хитромудрого ідальго, який не без підстав вважав твір про себе найкращим в світі.
Чоловічок поцікавився, чи є ще в нього книги, і запросив додому на чашечку кави й дружню розмову. Під час бесіди виявилось, що їхні смаки не у всьому збігаються. Той чоловік понад усе цінував книгу «Майстер і Маргарита». Сьогодні він мав читати її напам’ять в колі близьких друзів. Дон-Кіхот вголос висловив своє захоплення вченістю співбесідника і довго говорив про шкідливість рицарських романів. Чоловікові спало на думку показати цього дивака знайомим. Він не відпустив Дон-Кіхота, котрому, власне, й не було де ночувати. Ще в автобусі він чув нарікання на готелі. Та й без Дон-Жуана він був безпорадний, як дитина.
Увечері прийшли гості: дві літні дами і два чоловіки. Запаливши свічки, господар став читати «Майстра і Маргариту». Дон-Кіхот сидів спокійно і слухав, а потім, заохочуваний господарем, розповів про себе чистісіньку правду. Її всі зустріли з великим зацікавленням. Дон-Кіхот співчутливо кивав головою на всі їхні нарікання щодо сірої банальної дійсності.
Так він прожив кілька днів. Одного разу господар урочисто оголосив, що приведе надзвичайно оригінального молодика, котрий приїхав сюди у відрядження і уникає будь-якого товариства. Прийшов Дон-Жуан. Хто-хто, а Дон-Кіхот знав, чого той уникає будь-якого товариства. Вже встиг когось спокусити. Але вони обидва були лицарями, хоч кожен на свій лад, і добре розуміли один одного.
Дон-Жуан нічим не видав себе, що знає Дон-Кіхота, але був прикро вражений. До розмови не виявляв великої цікавості. Коли заходила мова про жіночу красу, на всі лади вихваляв її, хоч не сказав жодного комплімента літнім дамам.
Тому, коли він зібрався йти, ніхто його не затримував.
Дон-Кіхот, церемонно відкланявшись, побіг за приятелем.
На вулиці Дон-Жуан розреготався.
— А що я казав!
Тут він побачив огрядну жінку, котра не спускала з нього ненависного погляду.
— Мені треба щезнути! — шепнув Дон-Жуан і зник у під’їзді.
Жінка залилася слізьми. Дон-Кіхот хвильку вагався: бігти за спокусником і негайно вернути його чи втішити даму в її горі?
Він вибрав легше — перше. Дон-Жуан порадив йому заспокоїти свій благородний гнів і вислухати вічного грішника. Що ж виявилось? Той і гадки не мав спокусити дочку цієї поважної дами. Він просто сказав їй, що з такою зовнішністю можна спробувати щастя в кіно. І якби він був режисером, то обов’язково дав би їй роль.
Дівчина так захопилась можливістю стати зіркою кіно, що аж захворіла…
— О! — сказав простодушний Дон-Кіхот. — Це так, як мої рицарські романи!
— Точнісінько так! — згодився Дон-Жуан. — Давай я тобі застебну піджака, бо простудишся. І гайда додому, а то ще й тебе потягне на кіностудію. Тоді потрапиш у фейлетон. І проженуть тебе з Парнасу в богадільню.
Врешті, це не так важливо, хто з них виграв суперечку. Те, що ви прочитаєте далі, теж схоже на казочку. Окрім Данила Михайловича Процика, давнього нашого знайомого, ви зустрінете ще чоловіка подорожнього, котрий ніякого відношення до цієї історії не має, ба навіть не догадується про неї. Отой чоловік весь час кудись їде, і до того так швидко, що здається, ніби втікає. Ви його добре й не розгледите. Та й сам він мало що бачить. Вирвався з свого проектного бюро і мчить по шосе, подивований миттєвими зустрічами з людьми, бо наструнений на усамітнення в царині природи. Але всі ми люди: втомлюємося, а коли засипаємо, хтось може нахилитися над нами і побачити наше справжнє лице…
1.
Данило Михайлович Процик прокинувся з важкою головою, але в пречудовому настрої. Навіть на широкому імпортному ліжкові він почував себе начальником автобази № 4. Якраз учора він одержав диплом про закінчення автодорожнього інституту. І належно відзначив.
Була дев’ята година ранку і неділя.
Данило обережно встав з ліжка, щоб не розбудити жінки, й пішов по нагрітому вранішнім сонцем килимі до ванни. Відкрутив кран, але замість води з нього вирвався справжнісінький окріп.
2.
Люда ніяк не могла збагнути, звідки стільки сміття в квартирі. На підлозі валялись іграшки, порвані книжечки з малюнками, якісь напівзасохлі листочки, крихти хліба… В кутку помітила чорного павука.
На кухні творилось казна-що. Гора немитого посуду, засохлі рештки вечері й знову ж таки іграшки її шестилітньої доньки Наталочки.
Сьогодні була неділя. Наталочку вона залишить на чоловіка, а сама піде в тій справі.
Люда зайшла до кімнати, де вони жили втрьох. Чоловік і донька мирно сопіли в своїх постелях. Вони були такі милі й беззахисні, що їй хотілося стояти і довго-довго на них дивитись. Але вона поспішила на кухню готувати сніданок.
3.
Чоловік різко загальмував, коли перед самими колесами вискочив рябий цуцик. Ще якась секунда — і він би його розчавив. Незважаючи на те, що він майже цілу ніч їхав, утоми не відчувалось, тільки все навколо видавалося якимось м’яким, ніби його заколисало вранішнє сонце. Яблуні при дорозі змінювалися кущами аличі або просто низькорослими ромашками в запиленій траві.
Він у котрий вже раз поглядав на годинник. П’ять хвилин на десяту. Об вітрове скло вдарився білий метелик. Скільки їх кожного дня збивають машини…
«Куди я так спішу?» — подумав чоловік і зменшив швидкість. Все тіло і душа здавались йому віднедавна скаряченими, зібганими в один клубок, як захисна реакція на ту шалену швидкість, з котрою він мчав по світі невідомо куди, підхоплений вітром, ніде не затримуючись, у ніщо не вдивляючись довго. Йому неможливо було розпростатись так само, як паралітику, чи як молюску покинути свою скам’янілу мушлю. Іноді він зупиняв машину під самим лісом чи при лузі, лягав горілиць на м’який мох або на траву, заплющував очі, марно намагаючись вколисати себе, сповільнити биття серця, але нічим не міг його вгамувати. Тіло не хотіло розпростатись, а скарлючена душа дрібно тремтіла.
Він вставав, брів, як п’яний, до машини. Заводив мотор і знову мчав невідомо куди, невідомо для чого. Земля пишно квітла, виношуючи в собі дорогоцінний плід, зірки шаленіли в бездонній темряві неба. Все це він помічав лише мимохідь, гадаючи, що того цілком досить, аби воно навіки вкарбувалось в мозок.
Але й те випадкове, на чому зупинявся своїм зором, потроху руйнувало прибрану ним форму, вселяло страх. Він штовхався на середньовічних ринках, прицінюючись до цвяхів, продавав індульгенції, малював ескізи гобеленів, воював за свободу Греції, ходив з мавпою і шарманкою по чужих дворах… кожного разу був чимось одним, не пам’ятаючи про колишнє. Бо просто не вмів зупинятись. І не знав, що це таке — зупинятись.
4.
Данило позіхнув, ліниво пошкріб під пахвою і вийшов на кухню. З отриманням диплома він зробив блискучий внесок у зміцнення свого становища, переставши, нарешті, бути неуком. У холодильнику було що вибрати, то витягнув на світ божий пляшку нарзану, відкрив об стілець і хильнув холодного шипучого питва просто з горлечка. Не дивно, що, після всього випитого учора в ресторані, палило всередині. Догодила собі й Ірка. І різними балачками, і шампанським. А! Данило згадав, що діти ж у матері. Він солодко потягнувся. Можна ще поспати. Вони мають їхати до Боба дивитись фільм, який той сам зняв, але у них ще є час.
Ірка давно уже морочить йому голову, щоб і він дістав кінокамеру. Дістати її як раз плюнути: ціле місто знайомих, але звідки бабі зрозуміти, що у нього нема часу. Мало того, що робиш, як віл, треба ще й книжки скуповувати за скажені гроші. Та й читати ж колись треба. Деколи чорти беруть від спілкування з цією паршивою інтелігенцією. Все мусиш знати, все прочитати, щоб тебе дурнем не вважали. Та за десять років уже насобачився. Коли не прочитав чогось, Джонса там чи Пруста, то досить скривитися, сказати: «Класиків треба поважати!» А жінка! Мов та пила, і дихнути не дасть. Ех, так і рвонув би оце до когось із своїх старих дружків, до Прокурора чи Дімки. Випили би самогону, поговорили про бабів. Але куди там! Становище не дозволяє, та й кореші стали єхидними. Чи, може, їх завидки беруть?
Трикімнатна квартира, угорські гарнітури, фінська кухня, чеський кришталь, килими. Живе Процик!
Данило допив нарзан, витер губи рукавом шовкової піжами і пішов досипати. Але одразу заснути йому не вдалось. Ірка ввімкнула стереопрогравач, що стояв коло ліжка, і, заплющивши очі, слухала класичну музику. Данило ліг біля неї.
— Бах?
— Вівальді! — зневажливо буркнула дружина. — Не заважай.
Обличчя в неї було геть заспане й аж землисте. Данило вже пожалкував, що спитав. Заплющив очі і витягнув ноги. Що за дурна звичка слухати вранці музику! Він сприймав музику лише на п’яну голову. Добре, що вони живуть в центрі й повертались із ресторану пішки. А то він неодмінно б розбив машину. Новісінька «Лада»! Шкода. Не один собі морочить голову, докопується, звідки у Даника стільки грошей набралося. Хай собі морочать! На нього вся автобаза працює. І людям добре, і йому добре. Тесть вмер, але ставлення до них не змінилося. Ніби й не помітили. Шоферня у Данила в кулаці. Поважає, мусить поважати. І план виконують, і в кишеню мають що покласти.
— Тобі подобається? — підлізла Ірка ближче.
— Угу… — Він обняв її, не розплющуючи очей.
— Правда добре, що ми самі?
— Угу…
Данило був не проти того, щоб заснути, але жінчині пальці вимогливо ковзнули по його плечі. Музика не вгавала, і не було змоги її позбавитись. Данило поцілував жінку в губи, з яких ще не вивітрився запах вина, і скинув із себе ковдру, здійснив те, до чого зобов’язував його шлюб. Потім обоє довго віддихувались. Тимчасом замовкла музика, але Ірка плаксивим голосом сказала: